себе? Більше вони приносять замішання й злих прикладів: продають гідности, збирають гроші як голодні; дають розгрішеннє, продаючи дари божі; позволяють двох жінок мати, иньші шахрують, уживаючи фальшивих печаток; иньші знову продають нас і всїх християн, як шпигуни й зрадники. І з Єремії, що тут був, чи мали потїху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотїв котрйи перетягнути його на свою сторону против другого, щоб зіпхнути того з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам, і увірили сомо, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе... Добра то справедливість і суд! А вернувши ся до Турції, написав до одного з русьпих епископів: не дав єси менї нїчого за посьвященнє, як я тебе посьвящав своєю рукою — коли тепер менї не прищлеш 12 тис. золотих, стратиш гідність...” Се повторяє, в тих же словах, і автор Антиризиса (Потїй), і сї обставини підносить як причину переходу православних владиків на унїю 71).
Як мотив психольоґічний ся вказівка має повну цїну, і її належить прийняти з усякою увагою. Сї несподівані після повної пасивности в попереднїх столїтях, незвичайно часті й різкі вмішування патріархів в справи церковного житя, часто з поминеннєм самого владики, чи його зверхника митрополита — і то не тільки самого лише царгородського патріарха, а й иньших, що властиво нїякого права до київської митрополїї не мали (так перед Єремією дуже дїяльно мішав ся в справи галицькі, пробуваючи там, антіохійський патріарх Йаким, а по Єремії — александрийський Мелетий Піґас, хоч не особисто, то листами), та ріжних митрополитів і архіепископів, що також господарили в київській митрополїї як у себе дома, чи то називаючи себе патріаршими екзархами і намісниками, чи виступаючи під ріжними шумними титулами (до патріаршого включно — як той Гавриїл охридський), а серед котрих часто не можна було зміркувати, чи маєш до дїла з дїйсними достойниками, чи нагнаними турецьким правительством ех-єрархами, чи нарештї — з обманцями і пройдисьвітами. Сї листи, накази, упімнення, погрози, що дощем посипали ся на українську церкву, а серед котрих часто не можна було анї руш відріжнити того, що служило виразом правдивої волї правдивого зверхника, від грамот виданих помилкою, чи несьвідомо, наслїдком якихось махінацій, і вкінцї — простих фальсифікатів, так що не знати було — чому коритись і слухати, що простувати, що відкидати. Сї різкі, небувалі розпорядження, в котрих сучасники добачали, підозрівали — чи основно, чи безосновно, результати інтриґ, перекупств, закулїсових історій. Ся вічна непевність, атмосфера клятв, погроз, деґрадацій, чи то за неправильности канонїчні, до котрих так призвичаїли ся, що вони не здавали ся вже й неправильностями, — чи то за ріжні особисті хиби й проступки, які мав майже кождий за собою, і також в тодїшнїй атмосфері своєвільства й морального упадку брав їх дуже поблажливо чи нарешт, і се найбільш болїло — наслїдком знов таки інтриґ і перекупств, підозріваних, хоч би й неоправдано. Все се не могло не дражнити православну єрархію в дуже сильній мірі.
До того звістне невдоволеннє з протекції, яку патріархат показував церковній революції — братському руху, що ображав зарівно і панські почутя нашої єрархії, й єрархічно-канонїчні погляди, і неохота до тих усильних накликувань до моральности, дисциплїни, порядку, що завдяки вміщанню патріархів залунали так сильно наоколо, звучачи докором, дуже неприємним для владиків. Не забудьмо, що маємо перед собою не якихось подвижників релїґії й моральности, а звичайних їдцїв „духовного хлїба”, призвичаєних дивити ся на церковні посади як на тихе прибіжище для вигідного, роскішного панського житя; вони не могли нїяк помирити ся з сими окликами реформи, що грозили зробити кінець їх вигідному житю. Не можучи в переважній більшости піднести ся на становище інтересів церкви, релїґії, чи національно-культурних потреб, вони супроти тих всїх реформаційних заходів почали тільки роздумувати над способоа утечи від того всього галасу й неспокою, який підняли наоколо них домашні реформатори й грецькі єрархи. Ставши на їх становище, зрозуміємо, чому приїзд Єремії, ставши фокусом, в якім зібрали ся обставини тодїшнього церковного житя, дав з себе імпульс до переходу православних владиків на унїю. Вони самі вказували на той приїзд як на вихідну точку сього пьвороту, і се була таки правда. Треба лише додати, що перехід сей обіцював їм не тільки увільненнє „з неволї патріархів константинопольських”, але й ріжні великі й богаті милости, що в части були ними осягнені справдї, в части — зістаби ся й далї предметом зітхань.
Примітки
1) Див. вище c. 494-6.
2) В книжцї: Chrzescyanska porzadna odpowiedz na te confessia, ktora pob tytulem braciey Zakonu Christusowego niedawno iest wydana, 1567. Статейка „Wypisanie drogi” займає при кінцї її пятнадцять карток шіснадцятки з присьвятою Ст. Гербурту замість титулу, і має дату: листопад 1566 р. Вона має вийти в Памятках укр. мови й лїтератури т. V.
3) Czyta pismo ten baytko ruski, пише Гербест про львівського сьвященика, з котрим розмовляв, у zezwalal nam na wszystko, y na posluszenstwo namiestkowi Piostra S., tylko te rzecz skladal na przelozone swoie — na oyca wtadike i na patriarche konstantinopolskiego. Отже не богато, як бачимо.
4) Zwlaszcza tego czasu, ktorego oni tez sa ku nam przychylnieszy, abowiem ta sekta nowa iuz sie tez zawadza y miedzy ich popy, ktorzy sa pod pany nowowiernymi.
5) Див. Wielewicki Diarius І c. 178-9, пор. низше (с. 545) листи в справі навернення Гербестом одного з Острозьких; звістки з невид. актів у Лїковского c. 82. Про його дїяльність Сушко Єзуїти в заведенню унїї, 1902 (більша праця його про Гербеста п. т. Предтеча унїї, в Записках т. LIII, LV, LXI, уриваєть ся на 1560-х рр.).
6) Передрукована в т. II Памятників полемич. литературы (Рус. ист. библ. VII).
7) C. 483-7, 489-90.
8) Bysmy byli czuyni, moglismy dawno szkoly ruskie misc a wszytkie pisma ruskie przeyrzec y w slowienskim ich iezyku miec swoie katoliki cwiczone. Trzeba bylo y na polski albo ruski iezyk przekladac ruskym narodom rzeczy ku themu sluzace, zeby rychley prawde obaczyli. Dobrze by y do przedneyszych ruskiego nabozenstwa panow uczone posylac, a onym ich bledy y niebespieczenstwo ukazowac — c. 499.
9) Пам. полем. лит. II с. 529 (тут видруковано відмінні від першого видання части з видання 1590).
10) Писало ся в р. 1581.
11) Possevini Moscovia — передр. у Старчевского Historiae ruthenicae scriptores II c. 281 і його манери в Supplementum ad hist. russ. monum. c. 39-41.
12) Витяг з Ген. Схоларія про Фльорентийський собор, катихизм Канїзія й ин.
13) Nihil me ardentius quam fidei unitatem et christianorum omnium consensionem exoptare et si res ferret aliquando, ut pro tanto hoc bono mors mihi esset oppetenda, non recusaturum — лист у Баронія-Тайнера IIІ c. 431, пор. витяги з ватикан. архива у Лїковского ор. c. c. 60-61 і 86, Relacye nunciuszow І c. 460.
14) Лист його у Бароннїя-Тайнера ibid.
15) Ibid. c. 431-2, 576-7.
16) У самого Баронїя c. 430.
17) Антиризисъ — Пам. пол. лит. III (Рус. ист. библ. XIX с. 579-80); сї слова хибно розуміють, нїби Острозький і дїйсно мав конференцію з Посевіном — нпр. Жукович c. 101.
18) Theineri Mon. III ч. 46.
19) Нпр. Скарґа підносив, в науку королеви, що давнїйші королї робили пресію на Русинів, не допускаючи їх до вищих урядів, аби через те були охштнїйші до унїї (c. 531).
20) Акты Зап. Рос. III ч. 146.
21) В росийській лїтературі й до нинї можемо стріыати погляд, що унїя означала тільки підданнє папі, без усяких доґматичних змін. Зрештою поглянути навіть на арґументацію Скарґи — c. 491.
22) Monum. confrat. І c. 377 = Акты Зап. Р. IV с. 46.
23) Theiner, Monumenta Ш ч. 46.
24) Як вище c. 545.
25) Видрукований в Антиризисї — c. 575-587.
26) Starozytnosci polskie Грабовского І c. 933.
27) Про індульґенції див. інтересну статю Лихачева О разрЂшительныхъ грамотахъ восточныхъ патріаръовъ, Древности-Труды москов. арх. общ. т. XV, про Греків на Руси спеціальнїйше — Каптеревъ Характеръ отношеній Россіи къ православному востоку въ XVI и XVII ст., 1885, також його ж: Сношенія іерусалимскихъ патріарховъ съ русскимъ правительствомъ, 1895 (Палестин. сб. т. 43).
28) Листъ Потея — Пам. полем. лит. III c. 1023-5.
29) Акты Зап. Рос. IV ч. 20.
30) В Перестооозї, Палїнодії й ин.
31) Про сю подорож його оповідає в своїх мемуарах Арсенїй (звичайно ктристують ся з латинського перекладу, не дуже докладного п. т. Iter in Moscoviam, між ин. у Старчевского Scriptores, II, грецький текст видав Сата при біоґрафії Єремії: B?o???????? ????????? ???? ?o? ????????o? 'I?????o?, Атени, 1870). Ітінерар Єремії слїдить також Голубевъ Исторія кіевской духовной академіи, І c. 61 і далї.
32) 3 цитованого листу Мацєйовского (Theiner III ч. 46) бачимо, що з початку собору надїяли ся на рождество Богородицї 1588 р. — можливо, що патріарх надїяв ся на той час вернути ся з Москви, але забавив довше.
33) Зі скарги унївських монахів бачимо, що Ґедеон вибирав ся також „до Вильна на синод духовний до й. м. отця Єремії патріарха”, десь в початках липня н. ст., принаймнї кликав на нараду до себе в сїй справі унївського ігумена — Monum. confrat. І ч. 121.
34) Перший лист — Акты Ю. и 3. Р. І ч. 191 (7 липня) випрошений ще, нїм патріарх приїхав до Вильна, другий — ib. II ч. 157 (Акты Зап. Р. IV ч. 16), з датою 15 липня, вже, очевидно, по приїздї.
35) Так відзиваєть ся про нього в своїх мемуарах його товариш в подорожи й близький приятель Єротей арх. монемвазійський (надруковані Сатою при тій же біоґрафії патр. Єремії): „такий мав характер, що нїчиєї ради не слухав, навіть від найщирійших для нього людей, через те й сам він богато мусїв терпіти, і цеиков за його часи” (1. c. c. 21).
36) Руський переклад, споряджений очевидно для братчиків у Львові, через умисну чи ненавмисну докладність, ще побільшає неґречні вирази патріарха (так ????o? переложено як „убийство”, і Ґедеон зветь ся „убийца и ненавистник добру” — див. Monum. confr. І ч. 94
37) Собр. грамотъ Вильна, Ковна II ч. 4.
38) Supplem. ad hist. Russiae mоn. ч. 60, поправнїйше в Monum. confrat. I ч. 103.
39) Підношу се, бо сей вираз „двоженець” часом справдї розцміють так, мов би то були люде, що мали на раз по дві жінки.
40) Акты Зап. Рос. IV ч. 17.
41) Див. про се статейку Теоф. Лебединцева: Второбрачіе южно-русскихъ священниковъ конца ХVIII в. и его историческіе прецеденты — Kieв. Старина 1883, II.
42) Акты Зап. Рос. IV ч. 14, III ч. 149. Онисифору ж належить виданнє служебника 1588 р., друкованого в Вибьнї. Се справедливо пригадав недавно Гільдебрандт (Пам. пол. лит. III, прим. 44).
43) Акты Зап. Рос. IV ч. 19.
44) „за спущеньємъ єЂ отъ первшого митрополита”. Тут або помилка, замість „опущеньємъ”, або недокладність: „спустити” властиво значить „добровільно відступити”, „передати”. (Зовсїм довільно переказує се редактор Описанія докум. архива уніат. митрополитовъ, т. 125, що катедра опорожнила ся „послЂ кончины м. Онисифора”). В иньшій грамотї (Собр. грам. Вильна II ч. 5) король каже, що Онисифор „тую митрополю по доброй воли своєй, фолкгуючи старости и форобе своєй, изъ себе зложилъ”.
45) Див. вище c. 417.
46) Пор. нпр. Костомаровъ c. 191. Макарія IX c. 484-5.
47) Акты Зап. Рос. IV c. 207. Жукович (ор. c. c. 47) вкаав іще на пізнїйшу згадку виленського брацтва, що воно брало участь в виборі Рогози митрополитом.
48) Див. Акты Зап. Рос. IV ч. 20.
49) Архивъ Югозап. Р. І. І ч. 60.
50) Прохаска (Z dziejow) толкував се розпорядженнє патріарха мотивои divide et impera; Костомаров, Лїковский — просто недовірєм до нового митрополита; др. Франко, кладучи сю номінацію по замостьськім епізодї, припускав, що вона була куплена Терлецьким за посередництвом Замойского (Z dziejow с. 9-12). В обережнїйшій формі гадку про продажу сього титула Терлецькому висловив ще давнїйше Макарій (IX c. 681-2). Памятати одначе треба і сказане вище про нерозважність і скороспішність рішень патріарха.
51) Деякі учені застановляли ся над питаннєм, чому як раз Терлецький дістав сю гіднісьт, але не могли властиво вказати для того мотивів (вказували на енерґію, яку показав він в упорядкованню маєтків катедри, на те, що він, як давнїйший намісник крилоса, лїпше знав порядки церковні). Та очевидна річ, що патріарх мав вибрати з чотирох присутних владик — Терлецького, Хребтовича, Балабана й Плчицького (вони підписані на грамотї), а властиво з трох — бо Балабан не йшов в рахунок, і як би вибрав якогось дургого, ми так само заходили б в голову. Припущеннє купна найлекше б розвязало сю справу, але уважаю за сьмілу гіпотезу припускати, що пропозиція утворення екзархату вийшла від самого Терлецького.
52) Monum. confrater. І ч. 123 == Акты 3. Р. IV ч. 21.
53) Стилїзація грамоти взагалї неясна і дуже незручна: патріарх каже, що він помітив, як Балабан, по від'їздї Терлецького, почав лкаво його обмовляти, і того йому заборонив, а тим часом так довірив ся Балабанови, що підписав предложені ним грамоти, не знаючи змісту.
54) Грамота видана в Monum. confrater. І ч. 124, але з копії, здаєть ся; по словам видавця печатка умисно стерта, аби не видко було, що вона Ґедеонова. Копія має напись, не зовсїм ясну: „ппо судЂ ратушъномъ лвовскомъ таковый то листъ епископъ заочне презъ Григорка протопопы и отъ патриярха по руску писаный взял, напротивко которого самъ патриярхъ рукою другий лист пишетъ с Красного Ставу”; видавець розуміє так, що сей лист був написаний Григорком в імени патріарха. Патріарх одначе мусїв признавати ся до видання листа.
55) Monum. confrat. І ч. 125, пор. ще другу в Diplom. statutaria ч. 11.
56) Здаєть ся, сей епізод з заходами коло патріарха Балабана й Терлецького, з видаваними й відкликуваними грамотами і з якимись фальшованнями, при чім якусь ролю відогравав той „Григорко” (див. прим. на c. 556), митрополичмй протонотарій, пізнїйший полоцький владика, — дав привід до байок, які ми знаходимо потім, в досить неясній і покрученій формі в Пересторозї, про листи патріарші, викрадені від Григорка Терлецьким і Балабаном, аби не допустити до зложення собору і т. и. (Акты З. Р. IV c. 207-8). Сї байки, перейняті потім Палїнодією (ст. 1058-60) і повторювані до недавна і в науковій лїтературі (нпр. у Костомарова ор. c. c. 203-4), проф. Студинський в своїй розвідцї про Палїнодію полишив без аналїзи; деякі загальні замітки дав др. Франко (ор. c. c. 9-12).
57) Diplom. statutaria ч. 13 і 16 (пор. Monum. confrat. I ч. 132 i 135).
58) Diplom. statut ч. 18, Monum. confratern. I ч. 137.
59) Diplom. stat. ч. 109.
60) 3 дрібнїйших, але також не дуже тактовних його розпоряджень згадаю признаннє титула „прототрона”, першого між владиками, для епископа володимирського; знаємо, що про се з давна був спір між владиками володимирськими і полоцькими (див. c. 421), і тепер володимирський дістав (правдоподібно — купив) сей титул від партріарха.
61) Тут алюзії до Єремії, котрому султан забрав його катедральну церкву під чач його деґрадації, й Єремія їздив збирати на нову.
62) В сих словах досить правдоподібно добачають натяк на те, що патріарх ухиляв ся від диспут з католиками — бачили ми вище з листу Мацєйовского, як засїдали ся вони на нього з тими диспутами, й досить правдоподібно, що й король до Вильна був приїхав в надїї такої діспути.
63) Дбаючи більше про користи, нїж про спасеннє душ.
64) Акты Зап. Р. IV ч. 55.
65) У Львові Діонисия бачимо від червня 1592, а приїхав він туди мабуть ще скорше. Приїзд його до Рогози тому не можна клксти пізнїйше як зима 1591/2 р.
66) Копія сеї грамоти прислана Балабаном братчикам (Acta confr. І ч. 232) має таку напись, зроблену потім в брацтві: „Лист противный през ексарха мурнавскаго епископъ выправил на манастыр, от вселенскаго патріарха мЂнячи быти, который лист по руску писан слугою владычим а не по грецку, як патріархъ звык писати, анЂ печат власноя и подписъ руки незнаємый, але ексархова справа и практика владичіа”. Що грамота ся і пізнїйша — на митрополита, фальшива дїйсно, видно з того, що патріарх стояв тодї по сторонї брацтва (Acta ч. 254).
67) Так порозумїв се й сам митрополит, котрому прислали копію грамоти (Monum. confr. І ч. 258), але в грамотї (ibid. ч. 255) того властиво нема.
68) Monum. confr. І. ч. 245 = Акты З. Р. IV ч. 33.
69) Monum. confr. І ч. 258.
70) Пам. полем. литер. II c. 993.
71) Пам. пол. лит. III c. 693-4.
ПЕРЕВЕДЕННЄ УНЇЇ Й ВІДЛУЧЕННЄ УНЇЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ПЕРШІ СТАДІЇ КОНСПІРАЦІЇ ВЛАДИКІВ, БАЛАБАН ІНІЦІАТОРОМ, З'ЇЗД В БЕЛЗЇ, СИНОД В БЕРЕСТЮ, ДЕКЛЯРАЦІЯ УНЇЇ 1590 Р., ДЕЗІДЕРАТИ ВЛАДИКІВ І ЇХ МОТИВИ, ПРОВОЛОКИ ТЕРЛЕЦЬКОГО, ПРЕДЛОЖЕНЄ ДЕКЛЯРАЦІЇ КОРОЛЕВИ І ЙОГО ВІДПОВІДЬ. ПЕРЕМІНИ В ЕПИСКОПАТІ — КОПИСТЕНСЬКИЙ, КЛЯТВА НА ГРАМОТИ МИТРОПОЛИТА, ПОТЇЙ ВЛАДИКОЮ. ПУБЛИЧНА ЗАЯВА ТЕРЛЕЦЬКОГО ПРО УНЇЮ, З'ЇЗД В СОКАЛЇ, ДЕКЛЯРАЦІЯ І АРТИКУЛИ УНЇЇ 1594Р. ПЕРЕГОВОРИ З МИТРОПОЛИТОМ І ПРИСТУПЛЕННЄ ЙОГО ДО УНЇЇ. ЛЬВІВСЬКИЙ СИНОД, В СЇЧНЇ 1595 Р. ОПОЗИЦІЯ УНЇЇ — КН. ОСТРОЗЬКИЙ, ЗАХОДИ ПОТЇЯ КОЛО НЬОГО, СПРАВА СОБОРУ.
Першим, хто піднїс гадку переходу на унїю, уважав ся Балабан. Говорить про се тільки Потїй, але говорить так, що трудго сумнївати ся в справедливости його слів, які зрештою вповнї відповідають дїйсним обставинам, як ми їх знаємо. Покликавши ся на друкований текст синодальних постанов львівської латинської дієцезії з 1595 р., де є згадка про участь Балабана в унїї, він додає: „нехай зрештою він сам запитає своєї совісти, чи не приїздив він умисно до Дунаєва, до львівськтго арцибіскупа, і з плачем припадаючи до ніг його не просив, аби владиків врзволено з неволї констатинопольських патріархів, що були з митрополитом на нього недобрі за львівське брацтво та незносні утиски й тирмнства, які він чинив над братчиками і їх попами? коли не вірите, запитайте Львовян, що тепер разом з вами стоять против унїї, а побачите — вони ще лїпшескажуть на владику львівського, що не хто иньший, а він був „чыноначальникомъ до одступенья патрыарховъ“ 1). Як бачимо, звістка зоваїм виразна, а і з иньших звісток і документів знаємо, що Балабан належав до кружка владиків, які почали справу унїї. Становище, зайняте патріархом і миьрополитрм Рогозою в спорі Балабана з брацтвом, дїйсно, ще перед першою деклярацією унїї того кружка владиків могла привести його, в пориві роздражнення до такої візити до арцибіскупа і заяв про своє бажаннє зірвати з патріархатом. Коли держати ся слів Потїя, що се був перший виступ з унїєю, треба його покласти перед наразами в тій справі, що мали місце в 1590 р., значить на зиму 1589, або початок 1590 р., і се дїйсно був час, коли Балабан міг до роз’ярення приходити з огляду на піддержуваннє патріархом і потім митрополитом справи брацтва против нього 2).
1) Антиризис — Пам. полем. лит. III с. 617 — 8, теж саие пише Потій в листї своїм до доминиканського провінціала, 3 сїчня 1601 р. (в Supplementum ad hist. Rus. mon. ч. 186); він покликуєть ся тут іще на луцького владику, ktory nan gotow evidentissimis testimoniis pokazac, ze nie kto inszy iedno on naprod te iednosc byl zaczal у patryarchow odstampil.
2) Помиляєть ся Прохаска (с. 545) кажучи, що Балабан вів переговори про унїю ще перед приїздом Єремії: угода Балпбана з арц. Солїковским (Акти З. Р. IV ч. 147), на яку покликуєть ся Прохаска, нїчого не дає для такого погляду.
Як ми вже знаємо, патріарх по інцідентї з грамотами, виданими під намовами Балабана, старав ся не загостряти кон\563\флїкту між львівськ
Страница 70 из 77
Следующая страница
[ 60 ]
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 64 ]
[ 65 ]
[ 66 ]
[ 67 ]
[ 68 ]
[ 69 ]
[ 70 ]
[ 71 ]
[ 72 ]
[ 73 ]
[ 74 ]
[ 75 ]
[ 76 ]
[ 77 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 ]
