им брацтвом і владикою. Але в найбільше горячім тодї питанню — власти над монастирем св. Онуфрія він все таки став по сторонї брацтва, признавши сей монастир за ставропіґіальний, підвластний просто митрополиту; повторив також заборону тих церковних практик, які не хотїв признати за неправні Балабан (паска, різдвяне сьвячене). На випадок нових претензій на той спірний монастир патріарх загрозив владицї клятвою 1). Балабан сим постановам не піддав ся і відносин своїх до брацтва не поправив, хоч патріарх і поспішив був проглоосити їх повне помиреннє. На нові претензії Балабана брацтво поспішило ся зі скаргами до митрополита, і той взяв сторону брацтва, потверджуючи незалежність від владики спірних монастирів і пригадуючп Балабанови, що львівські владики не більше як намісники київського митрополита 2). Балабан, не послухавши патріарха, розумієть ся, тим меньше мав охоти слухати ся митрополита, і межи ними таким чином виникають неприязні відносини (кінець 1589 початок 1590 р.). Положеннє його в сїм подвійнім конфлїктї з патріархом і митрополитом, що справдї міг би взяти ся до реалізації своїх прав до галицької епархії, як митрополичої, де львівські владики числили ся лише „дворними єпископами“ митрополита, було зовсїм не втїшне, і зовсїм природно було, що від Балабана першого, в тій ситуації, вийшла перша заява про унїю — як про неї оповідає Потїй. Пять лїт пізнїйше, коли унїя стала фактом голосним, чоловік стороннїй — воєвода новгородський Скумин-Тишкевич в листї до митрополита висловив переконаннє, „што все ижъ намъ справила єсть початкомъ незгода братская 3) съ владыкою лвовскимъ, то и слЂпый видЂти можетъ; нехай же справедливый судья крови и душъ невинныхъ зъ рукъ тыхъ взыщетъ, хто тому єсть причинцою“, і додаючи до того переконаннє, що дуже богато в тім завинив патріарх, привівши до такої свари своїми листами і всякими післанцями і своїми грізьбами загнавши в розпуку своїх противників, завважає: „бо владыка лвовскій, будучи тамъ въ остатней томи отъ братства, не только до такового отщепенства кинути ся мусилъ, але вЂрю, же бы и душного неприятеля 4) радъ бы собЂ на помочъ взялъ! чого и доказалъ и другихъ за собою потягнулъ“ 5).
1) Monum. confr. I ч. 131.
2) Ibid. I ч. 138 — 142, пор. 265.
3) Себто львівського брацтва.
4) Себто сатану.
5) Акты Зап. Р. IV ч. 65. \564\
В листї писанім до митрополита воєвода, розумієть ся, не уважав відповідним дотикати становища в сїй справі-самого митрополита, що як ми знаємо, також підтримував братчиків проти вБалабана, відогріваючи при тій нагодї свої права до галицької єпархії. Але неприязне становище, в якім стояв він супроти Балабана, відбило ся на тім, що перший кружок владиків, який орґанїзує Балабан під окликом унїї, стоїть супроти митрополита в опозиції. Vice versa — таке опозиційне становище кружка, що приймає перше колєктивне рішеннє в справі переходу на унїю, служить доказом, що інїціатором, йогг був дїйсно Балабан, як на нього вказують сучасники (Потїй, Терлецький, Тишкевич).
На жаль, обставини сеї першої конспірації владиків нам звістні досить мало. Важну вказівку дав в тій справі оден з її участників владика холмський Збируйський, що ся конспірація робила ся не тільки під окликом невдоволенн яз патріарха, але і в опозиції до митрополита, і по одній сторонї стояв митрополит і володимирський владика Хребтович, а по другій владики: луцький, галицький, холмський і турівський; вони не хотїли позволити митрополиту „розширяти над собою юрисдикцію далї, анїж йому нмлежало“, і „не хотячи далї зносити таких непорядків“, постановили піддати ся римській церкві 1). Се поясненнє дає він властиво про деклярацію унїї, дану в Берестю, але воно кидає сьвітло й на ту ситуацію, яка її попередила.
З актів берестейського собору 1590 р. довідуємо ся, що десь перед тим, в першій половинї 1590 р., „епископи некоторыє“ з’їздили ся в Белзї й мали там якісь постанови. Митрополита на тім з’їздї не бубо; правдоподібно самий з’їзд мав характер такої ж опозиції митрополиту, як пізнїйша, зазначена Збируйським. Не можна сумнївати ся, що інїціатором був той же Балабан 2),
4) the sprawe... daie, ysz za niekotorym rozrozumieniem naszim z oycem mitropolitem kijowskim, starszim naszim, ktory zmowiwszy sie z wladika z wlodzimierskim niebosczikiem Chrebtowiczem, nad nami chcial iurisdicia szwoie daley anizeli szie godzilo wszciagac, a nie chcac daley w takim nierzadzie byc, zmowiwszi szie mi czteri: wladika lucki, pinski, lwowski у ia chelmski, uczinili szmi spis miedzi szoba, chcac szie poddac pod posluszenstwo oycza swietego papieza rzymskiego — Акты Вил. ком. XIX c. 366.
2) Саме місце з’їзду до певної міри вказує на інїціятиву Балабана.
з сучасних владиків найбільше притиснений обставинами й загрожений митрополитом, від котрого надїяв ся но\565\вих інтервенцій в драстичній боротьбі з братчиками, зведений весною 1590 р. (митрополит дїйсно з початком червня видав нові листи в оборонї брацтва й заповів свій приїзд на ґрунт) 1). Балабан взяв ся за орґанїзацію владиків і знайшов співчутє серед них. Вповнї правдоподібно, що гадка про унїю з Римом, як вижід з трудного положення, була на сїм з’їздї піддана ним зібраним владикам і знайшла послух, так що сей белзький з’їзд можна увжати першою конспірацією владиків в справі унїї 2). Рішено було, як доаідуємо ся з пізнїйшої берестейської ухвали, з’їздити ся в Белзї й на далї — очевидно в тійже справі самооборони в загроженій позиції.
Запобігаючи такій окремішїй орґанїзації владиків, митрополит скликав на двадцяті числа червня синод до Берестя 3).
1) Monum. confr. I ч. 151-2.
2) Таку гадку в обережній формі висловив уже Коялович (I с. 84 і далї), новїйше — Лїковский, Жукович. Непотрібно тільки в словах берестейського соборного акту: „а што котороє постановене учинили и списали ся з нас некоторыє у Белзе — тоє постановлене при зупелной моци зоставуєм“ добачають потвердженнє ухвали в справі унїї: знаємо, що не всї в підписаних під соборним актом були втаємничені в белзькі наради, і сї слова найскорше треба розуміти про дальші ухвали в справі церковного порядку, що, значить, були предметом нарад і в Белзї.
3) Не знаю, на чім опирав ся Прохаска кажучи,-що берестейський синод мав нарадити ся, кому а двох патріархів віддавати послушність (с. 538 — 8), бо такого роздвоєння в патріархатї тодї не знаємо.
Окрім згаданих вище чотирох опозиціонїстів і самого митрополита приїхав ще тільки місцевий епископ Хребтович. Поставлено під обраду справу направи церкви, з огляду на великі непорядки в ній і „пренагабаньє и частыє гоненыя, пренаследованіе великоє_и тяжары великиє нигды незвыклыє, неслиханыє от станов розных“. Ухвалу, прийняту в Белзї про річні з’їзди, прийнято тут наново, з тою ріжницею, що з’їзди сї мали відбувати в Берестю, 24 червня кождого року. Вони мали своєю задачою „рядъ и справы духовные в стародавный добрый светый порядок привести, о справахъ церковных обмышляти, в школах, о науках, шпиталех и о инших добрых справахъ“. Всї владики мали приїздити, нїчим не вимовляючи ся, під грошевою карою, навіть під страхом „скиненя з столицы“, і привозити з собою виднїйших духовних, „в писме божомъ поучоныхъ“ (очевидно самі владики не чули себе досить сильними на сїм полї). Ухвалено, аби епископи не позволяли сьвітським людям держати монастирів, не вступали ся „в чужую парафію“ — не \566\ чинили нїяких функцій в чужій діеуезії, не сьвятили туди сьвящеників, нр давали антімінсів і не приймали відти попів без отпустної грамоти 1). Поновлено знову розпорядження Єремії против тої нещасливої паски і т. и., розібрано спори Балабана в брацтвом і звістним нам жидичинським архимандриом еп. Теофаном і признано Бабабана винним. На найблизший синод поставлено на порядок справу церковних атків: кождий мав привезти з собою привилеї й документи своєї катедри, аби їх пепеглянути й порішити, де їх переховувати 2).
Всї отсї ухвали синоду були прийняті згідно всїма присутними. Навіть ті, що найблизше зачіпали інтереси Балабана: признаннє прав ставропіґії за спірним монастирем св. Онуфрія, оправданнє брацтв львівського і рогатинського в їх конфлїктах з Балабаном, заборона паски і різдвяних пирогів, підтримуваних Балабаном, підписані всїми присутними владиками, і в тім — самим Балабаном. Конспіранти, очевидно, рішили не показувати фарби і на все годити ся, певні, що з тих ухвал однаково нїчого не буе, бо вже забезпечений иньший вихід з ситуації. Серед згаданих нарад і ухвал ішли між ними иньші наради, результатом котрих була деклярація, зладжена під датою 24 червня і підписана чотирма звістними нам владиками:
„В імя боже стань ся! Ми низше названі епископи даємо знати, що маючи своїм обовязком старати ся як про спасеннє наше так і про хирстиянський люд — стадо овець Христових, поручених нам від Бога, аби ми їх до згоди й одности провожили, — ми з дару божого, бажаючи одного старшого пастира і правдивого намісника ев. Петра на престолї римськім, найсьвятїйшого папу, своїм пастирем признавати, мати його своєю головою, йому підлягати й слухати ся завжди, — з чого ми надїємо ся великого помноження божої хвали й його сьвятої церкви, і не хотячи далї того 3) мати на своїй совісти, прихилидисьмо свою волю й розум як вище сказано: віддати послушніеть найсьвятїйшому отцеви папі римському і піддати церкви божі під зверхність і благословенство його милости найсьвятїйшому папі римському, вимовивши собі тілько те,
1) Здаєть ся (судячи з стилїзації соборного акту), сї справи вже були предметом нарад (pro foro externo) белзького з’їзду (див. низше прим.).
2) Monum. confr. І ч. 155 — 60 (дещо з того перед тим в Актах Зап. Р IV ч. 22, 24, 25) і Архивъ Югозап. Р. І. I ч. 65.
3) Розумій — роздїлу церковного. \567\
аби нам обряди і всі справи, себто служба божа і весь церковний порящок, як здавна св. східня церква держить, полишений був від найсв. римського папи незміненим, і той порядок до кінця сьвіта ненарушеним лишив ся, ай . к. м. король пан наш свободи наші забезпечив привилеями і затвердив артикули, які будуть від нас предложені. Ми ж за таким запевненнєм і потверджернєм привилеями зі сторони найсьв. папи і й. к. м. милостивого нашого пана прирікаємо і обовязуємо ся тим нашим листом підлягати зверхности і благословенству найсв. отця папи престолу римського. І осьвідчаючи Богови в Трійцї єдиному ту мисль і охоту нашого серця, той лист з підписом власних рук наших і приложеними до нього печатками дали ми до рук нашому старшому братови й. м. Кирилу Терлецькому, екзарху й епископу луцькому й острозькому. Писано в Берестю р. Б. 1590 місяця червня 24 д. Кирило Терлецький з божої ласки епископ луцький і острозький вл. р. Леонтий Пелчицький епископ пинський і туровський вл. р. Ґедеон Балабан епископ львівський, галицький і Камінця Подільського вл. р. Діонисий Збируйський епископ холмський і белзький вл. р.“ 1).
1) Ми не маємо досї видання ориґінального тексту сеї деклярації, а тільки польські переклади, дещо відмінні — оден в Антиризис-ї, в польськім виданню (с. 620 — 2), другий в книзї Colloquium lubelskie с. 33. Перший переклад виглядає взагалї на доклалнїйший, але має дату хибну: 1591 р. Що ся дата, прийнята декотрими дослїниками давнїйшими (як Коялович, Макарій, Чистович), а недавно Гільдебрандтом, не правдива, на се досить доказів зібрав Жукович (op. c. с. 95), і вони не лишають місця для сумнїву: дату 1590 р. дають в своїх протестаціях 1595 р. самі участники — Балабан і Збируйський, і сам Потїй на иньшім місцї Антірізіса каже, що деклярація ся була зладжена на першім берестейськім синодї (с. 591). Зрештою більше ніяких звісток не маємо, аби в червнї 1591 р. був в Берестю синод (як приймає Гільдебрандт — що того року були два собори в Берестю, в червнї і в жовтнї — Пам. пол. лїт. III прим. с. 76).
Як бачимо, ся перша деклярація дуже бідна змістом. Захованнє православного обряду і потвердженнє привилеїв православної церкви — се річи, що розуміли ся самі собою, і про них властиво не було що й говорити. Інтерес весь лежить значить в тих артикулах, які мали окрім того бути предложені королеви. Ми їх не маємо, і не знаємо, чи взагалї були тодї вони вироблені чи відложені на пізнїйше. Але які постуляти були предложені королеви окрім сеї деклярації, нв се дає нам певну вказівку грамота короля, дана в відповідь на сю декля\568\рацію потім, в 1592 р. Король запевнив своїм королевським словом за себе і своїх наступників, що як би на підписаних під деклярацією владиків „отъ патріарховъ и митрополитовъ якіє клвекъ причины ку неблагословенству были на нихъ вынайдованы и клятвы выношоны и выдаваны, ижъ то имъ епископомъ самимъ и вшисткому духовенству ихъ немнЂй никгды нЂ в чомъ шкодити не маєтъ“; „и обЂцуємо сдоввмъ нашимъ королевскимъ для всякого оскарженя и клятвы оголошеня, бы и добре противъ становъ ихъ ведле правъ духовныхъ и свЂтскихъ было, для вшисткыхъ таковыхъ причинъ тыхъ достоєнствъ владицтвъ отъ нихъ не отыймовати и при ихъ животЂ иншимъ особамъ не давати, придаючи єще надъ то имъ и кождому, хто бы ся до такои єдности и порядку прихилилъ свободъ и волностей такъ яко ихъ м. духовные римскиє маютъ, такъ и они маютъ мЂти“ 1).
Безперечно, сї приречення служать відповідею на дезідерати, додані до тої деклярації: жаданнє зрівняння з латинським духовенством в правах 2), і особливо, так докладно вистилїзоване забезнеченнє їм їх владичих престолів до їх житя не вважаючи на нїякі обвинувачення, які б були против них підняті, розпорядження й клятви зі сторони патріарха чи митрополита.
1) Апокризис — Пам. пол. лит. II с. 1135 — 6, Акти Ю. и З. Р. І ч. 202 (копії де в чім ріжнять ся, а їх ориґінал тепер незвістний — див. Monum. confr. І ч. 224).
2) Може бути навіть, що се додав король від себе, а одиноким жаданнєм владик було забезпеченнє за ними їх посад до живота.
Се, очевидно, були ті спільні бажання, на яких зійшли ся всї оті їдцї духовних хлїбів, так з’їдливо схарактеризовані Іваном Вишенським. Завзятий Балабан, що як дїдичний владика, репрезентант династиї, яка з поколїнь в поколїння володїла львівською епархією, нїяк не хотїв пардонувати „шевцям і сїдельникам“ і завзяв ся показати, що таки він їм, а не вони йому будуть старші, на перекір всїм патріархам і митрополитам, — очевидно, не потрібував богато арґументів, аби такомуж неповздержному в своїх апетитах і не перебірчивим в способах їх заспокоєння луцькому владицї, і холмському екс-писару, що п ословам православних жив і на владицтві з жінкою, і такому ж фамілїанту пинському, що ще під час виленського собору мав приємність почути з уст патріарха погрозу анатеми за протеґованнє „двоженцїв“, — доказати, що Балабанові клопоти, спільні клопоти всїх їх, що те щo спіткає його \569\ нинї, може завтра спіткати їх, в видї компромітації, клятви, чи навіть „скинення з столицї“ патріаршим чи митрополичим чи соборним розпорядженнєм. І вони постановили себе заасекурувати підданнєм під зверхність „найсьвятїйшого папи римського“. Тим поясняєть ся, що в своїй деклярації вони не уміють поставити нїяких дезідерат в інтересах церкви і своїх вірних, „овецъ Христових“, окрім задержання обряду, признаного цїлим рядом давнїйших унїонних актів, і заховання тих нужденних „свобід“ руської церкви, що властиво нїяких їх не мала. Ведені чисто особистимим отивами, бережучи своїх посад, своїх „хлїбів“, вони, очевидно, і не вміли підднести ся над сими еґоістичними інтересами, подумати про потреби церкви — нею сї бон-вівани, сї пани в рясах нїколи не журились, і не клопотали ся також і тепер.
Справуу держано в найглубшім секретї. Адам Потїй, що як місцевий чоловік і велика фіґура — сенатор, брав участь в нарадах собору (фіґурує в його актах), запевняє, що він нїчогісенько не знав про ті вступнї фази унїї 1). Правда, він каже, що й ставши потім владикою, аж до кінця 1595 p. (recte 1594) також нїчого про змову владик не знав, а сьому повірити нїяк не можна; але що в рр. 1590 — 1593 змову держано в найглубшій тайнї, се не підлягає сумнїву.
До переговорів з королем уповажнено, як ми бачили, Терлецького як старшого брата й екзарха; він дїйсно уважав ся старшим між владиками, і на актах берестейського синоду все фіґурує зараз по „прототронї“ владицї володимирськім. Але висловлена була иньша ще незла гадка — що Терлецький уважав ся найвідповіднїцшим тому, бо мав коло себе Мацєйовского, і через нього, як чоловіка прихильного унїї, міг добре вести переговори чи з королем чи з Римом; вказують на те, що як раз пернд берестейським синодом, а мабуть після белзької конференції Мацєйовский вибрав ся до Риму з дипльоматичним порученнєм від короля, і ставлять се також в звязок з першими змовами владиків про унїю 2). Се можливо, хоч все лише гіпотетично.
1) Антірізис с. 591. Привязувати особливе значіннє до побуту Потїя на синодї, як робить нпр. Макарій, нема причини: він був там зовсїм природно, як місцевий пан, а чи мав охоту звіряти ся владикам з гадками про унїю, так як звіряв ся перед луцьким біскупом, велике питаннє. Противно, в тім часї міг уавжати за лїпше виступати перед ними правовірним православним — маючи охоту самому зайняти владичий престіл.
2) Сї здогади висловив Жукович с. 92 і 96 — 7, пор Likowski с. 111.\570\
Але Терлецький, діставши се порученнє, видко, не спішив ся з його виконаннєм. Ми не маємо нїяких слїдів якихось заходів його в сїй справі аж до 1592 р. Хитрий владика — „райський змій і хитрий лис“, як його характеризував Рогоза 1), очевидно оглядав ся на заднї й не рішав ся на такий рішучий і супроти звістного настрою православної суспільности все таки досить ризиковний крок 2). Пришпорив його, здаєть ся, звістний уже нам конфлїкт з луцьким старостою. Протягом цїлого 1591 р. Семашко не давав йому жити і довів владику до розпуки, а помирив ся і дав спокій тільки по занесенню до короля унїонної деклярації. Се впадає в око. Висловлений був здогад, що Семашка умисно напущено на Терлецького, щоб пришпорити трохи владику 3); і се не неможливо. В кождім разї нема сумнїву, що сей інцидент сильно піддержав Терлецького в намірі утечи дорогою унїї від тих понижень, які окружали православне духовенство, навіть вище, в тодїшнїй Польщі.
Чи осїннїй синод 1591 р., що відбув ся в Берестю в жовтнї, мав який вплив на розвій унїонної справи, лишаєть ся незвісним. Головний промотор — Балабан не був присутний 4). Взагалї про час і обставини, в яких деклярація була предложена королеви, не маємо нїяких звісток. Одинркою точкою опори зісатєть ся грамота короля; нема нїяких причин припускати, що король зволїкав з відповідею на деклярацію, змістом йому вповнї симпатичну, і при тім з відповідею так загальною, що нї в чім його особливо не анґажувала. Біда, що грамота короля має ваганнє в датї (18 марта або мая) 5);
1) Апокрізіс с. 1058.
2) Жукович і Лїковскии (1. с.) підносять, що Мацєйовский вернув з Риму доперва під лїто 1591 р., а без нього, мовляв, Терлецький не хотїв починати справи. Але й по поворотї його минув ще рік до видання королївської грамоти конспіраторам. Жукович се толкує трудними обставинами окроля, Прохаска — важностию справи, Ор. Левицький і за ним Студинський — недовірєм короля до особи Терлецького. Та велике питаннє, чи Терлецький пустив уже тодї в курс деклярацію владиків. Лїковскии припускає се й шукає ріжних причин, що могли здержати Терлецького (с. 112); але й він безпідставно думає, що Терлецький доручив деклярацію королеви скоро по синодї 1591 р.
3) Макарій думав на Мацєйовского (с. 515), але треба зазначити, що свою кампанїю на Терлецького Семашко розпочав перед поворотом Мацєйовского з Риму. Іванишев (Архив I. I передм. с. 45 — 6), також Ор. Левицький (К. Ст. 1882, І с. 65) бачили тут руку польського правительства.
4) Monum. confr. І ч. 207.
5) Дату 18 марта має ся грамотв в Апокризисї с. 1136 (і у Гарасевича, с. 164), дату 18 мая — в Supplementum Synopsis (Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 626) і в копії друкованій в Актах Ю. и З. Р. І ч. 202 (як вище с. 568). Дослїдники
Страница 71 из 77
Следующая страница
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 64 ]
[ 65 ]
[ 66 ]
[ 67 ]
[ 68 ]
[ 69 ]
[ 70 ]
[ 71 ]
[ 72 ]
[ 73 ]
[ 74 ]
[ 75 ]
[ 76 ]
[ 77 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
