Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 72

якось не звертали уваги на сю ріжницю, приймаючи без мотивовання то ту то сю дату. Не маючи ориґіналу, трудно рішати. Але коли приймати звістку Потїя, що Терлецький особбисто доручив деклярацію королеви й вислухав його запевнень (Антиризисъ с. 591: „и єго кор. м. черезъ листъ свой и через оногожъ влядыку луцъкого съ тымъ ся готовымъ быти оповедалъ“), то се тяжко погодити з датою 18 мая, бо в тім часї, 9 — 12 мая, Терлецький мав справу з Семашком в ґродськім судї в Володимирі (Архивъ І. І ч. 78), а король був у Кракові.



дату 18 марта вважаємо \571\ правдоподібнїйшою, і вона дає нам хронольоґічну вказівку, коли деклярація була доручена королеви. Коли вірити словам Потїя, доручив її особисто владика луцький, так як то йому було поручено.



В грамотї виданій до владик-унїятів з сього поводу, король заявляв, що він вдячно прийняв їх заяву про прихильність „ку порувнаню въ вЂрЂ“, забезпечає їм їх посади, обіцює спокій, „примноженнє ласки й вивисшеннє учтивости“, а всїм, хто пристане до унїї — зрівняннє з католиками, як ми то вже знаємо. Окрім того мусїло бути тодї ж поставлено до владиків жаданнє, аби вони свою унїю проголосили явно, а не держали в секретї, й особисто зложили папі свою неслушність; правдоподібно також поручено їм постарати ся, аби унїя ся обняла можливо всю руську церкву, або принаймнї ширші круги її, а не була приватною річею кільпох владиків, так як було дотепер.



Обставини складали ся в сїм напрямі — для розширення круга унїятів досить щасливо.



На перемишльське владицтво, по смерти „брилинського тивуна“, місцева православна шляхта поставила кандидатуру небіжчикового свояка Михайла Копистенського, місцевого шляхтича, як і покійник 1). Але Копистенський був жонатий і не мав охоти жінки кидати, як і иньші деякі його товариші по владицтву. Патріарху було зараз донесено про се (може від Балабана, що держав ппремишльську епархію в тимчасовій адмінїстрації), й він наказав митрополиту не давати Копистянському сьвящення 2).



1) Документальний матеріал про рід Копистенського і його самого зібрав Прохаска (op. c. с. 546 і далї) — треба тільки числити ся з певною односторонністю в осьвітленню.



2) Dipl. statut. ч. 20.



Грамота ся не перешкодила Копистенському, діставши номіна\572\цію від короля, дістати й сьвященнє (чи патріарша грамота прийшла за пізно, чи митрополит не відважив ся противити ся королеви, не знаємо). Але в кождім разі в ролї жонатого владики поставлениц між неласкою патріарха й митрополита з одного боку, а інтриґами Балабана, що хотїв, здаєть ся, задержати єпархію в своїй управі й далї — з другої 1), Копистенський чув себе на своїй столицї досить непевно і був готов утїкти під заслону й оборону унїї.



При кінці 1592 р. 2) Рогоза одержав звістну нам грамоту Єремії, котрою його виклято. Він не сумнївав ся в автентичности її, й вона мусїла вразити його, як грім з ясного неба, після того як він власне старав ся як найвірнїйше йти за вказівками й директивами патріарха, поборював Балабана, боронрв братчиків і з завзятєм вартим лїпшої долї воював з великоднею паскою й різдвяними пирогами. Ми не знаємо, коли відкрила ся фальшивість тої грамгти, але в кождім разї скандал був великий. Ґедеон поспішив ся вписати її до львівських актів 3) і наробити як найбільшого розголосу.



1) Ми маємо про се все побіжні згадки й натяки в документах; не входячи в детальнїлий розбір (дещо є у Прохаски, 1. с.), зазначимо, що зо дного боку православні гіршили ся жонатим станом Копистенського (донесеннє брацтва, до патріарха з 1592 р. — Акты З. Р. IV с. 43), і митрополит в 1593 — 4 рр. наставав на Копистенського, як згадує сей в своїй протестації, мотивуючи там свою участь в Сокальськім з’їздї (друк. у Прохаски с. 599). З дргуого боку в препарованій Балабаном з Діонисиєм грамотї на митрополита (Monum. confr. І ч. 255) одною з вин мтирополичих фіґурує се, що він против патріаршого наказу висьвятив Копистенського, якого патріарх уважає поставленим неправно.



2) Дату дає його лист з 4 грудня 1592, писаний під сьвіжим вражіннєм сеї грамоти (Monum. confr. І ч. 258). На значіннє сього факту, на підставі Ekthesis-a, вказав уже Коялович, тільки не міг вгадати дати, і помилив ся о рік (1594 або кінець 1593) — op. c. с. 296. Жукович, здаєть ся, не пізнав сеї звістки й не зміркувавши, що тут мова про звістну нам грамоту Єремії, не уважав можливим дати для переходу Рогози до унїї щось більше, як дату підписання ним артикулі вунїї (op. c. с. 112).



3) Akta gr. i ziem. X ч. 2592.



Рлзійшло ся загальне переконаннє, й удержало ся й пізнїйше, що патріарх викляв чи скинув митрополита за ріжні непорядки. Прачославні на Берестейськім соборі мали те переконаннє, що патріарх кинув клятву на Рогозу і загрозив усуненнєм з митрополїї, як усунув Дївочку, і вповнї оправдано, бо митрополит сьвятив двоженцїв і треженцїв і явних роспустників і допускав взагалї великі непорядки в шлюбних справах, та що ся патріарша грамота була причи\573\ною переходу Рогози на унїю 1). І сей здогад представляєть ся минї оправданим, хос як баламутна була сама лєґенда про патріаршу грамоту; можна уважати за певне, що в 1593 р. Рогоза уже був готов для унїї, хоч формально й не приступив іще до унїятської конспірації вдадиків: завзятє, з яким він провадить далї війну з Балабаном в 1593 — 4 р. (на соборі в червнї 1593 і знову в червнї 1594 він засуджує Балабана, кидає на нього клятву й усуває його від епископських функцій), показує, що він тлдї ще не був втаємничений в конспірацію: се мабуть наступило десь в осени 1594 р.



Разом з тим як митрополит зражував ся фальшивим листом патріарха, справа унїї здобувала нового дїяча в особі Потїя. В сїчнї 1593 р. опорожнила ся володимирська катедра, одна з найбогатших і по останнїй гостинї Єремії уважана першою по митрополичій, і номінацію на неї король дав Потїєви. Хоч при тім рекомендацію Потїєви мав дати кн. Острозький 2), ледви чи можна сумнївати ся, що в дїйсности Потїй завдячував сю номінацію иньшиа рекомендаціям, в родї біскупа Мацєйовського, котрому він давно вже постарав ся рекомендувати себе як прихильника уоїї, і що ся репутація здобула йому сей лакомий „духовний хлїб“. Діставши його, Потїй одначе не спішив афішувати свої унїятські симпатії 3), хоч мусїв знати уже про унїятську конспірацію владиків. Правда, він запевняє, що довідав ся про неї тільки при кінцї 1594 р., але сьому ми не рішаємо ся повірити — деякі факти дуже сильно говорять против того.



1) Ekthesis — Пам. пол. лит. III с. 355 — 6.



2) Се підносить король в номінації — див. цитати з невид. актів у Жуковского (op. c. с. 107), і сам Потій вдячно пригодував Острозькому його протекцію. Але таке старанно висуваннє на перший плян Острозького робить вражіннє тушовання дїйсних мотивів і протекцій.



3) Лїковский стараєть ся покрити сю безчинність Потїя твердженнєм, що він за сей час займав ся приготованнєм своїх вірних до унїї (с. 117), але на те нема нїяких вкажівок.



І коли кн. Острозький звернув ся до Потїя перед собором 1593 р. зі звістним уже нам листом, де просив його піддати під нараду собору гадку про злуку церков і взяти ся до переведення, а Потїй то збув критичними замітками про деякі неправославні гадки в листї князя і на синодї сеї справи не порушив, то се мало виглядає на того горячого і щирого прихильника унїї, не втаємниченого тільки в її тайни, яким уважають його за Мацєйовским і невійші історики унїї, а скорше на \574\ мудрця, який „мовчить, а все знає“, і тим більше оминає всякої тїни своєї правовірности в очах вірних. Для справи унїї таким чином і він, як і Рогоза були поки що силами потенціальними тільки.



Тим часом Терлецький з огляду на перспективу подорожи до Риму постарав ся дістати від короля позволение на застав церковних маєтностей на кошти дороги і обробив також своїх крилошан, так що в маю 1594 р. міг уже ставити ся перед володимирським земським урядом разом з своїми крилошанами з заявою, що вони видержавлюють одно з церковних сїл за 2 тис. злотих на кошти подорожи. В листї, предложенім урядови, Терлецький з крилошанами заявляв, що вабираєть ся в дорогу „для утвердженя єдности и отданя послушенства светейшому отцу папе римскому“, з поручення короля, заходом котрого, а також „пановъ радъъ ихъ милости духовпыхъ и свецкихъ“, „давно пожаданая згода и милость братерская межи двема церквами восточною и заходною, черезъ часъ немалый въ вере розърознеными, зъ признанємъ пастыра звирхного, наместника апостолского светейшого папы римского до зъєдноченья и до скутку пришла“. Для скріплення того акту король, по словам того листу, висилає особисто двох осіб — епископа володимирського Потїя й луцького Терлецького і на покритє коштів позволив їм заставити скільки потрібно з церковних маєтностей 1).



1) Архивъ I. I ч. 101. Дослїдники, шмигаючи на словах Потїя, що до кінця 1594 р. він нїчого не знав про унїю, пробують витолкувати і сей акт так, що Потїй був визначений на делєґата без своєї відомости, в тім переконанню, що він того не відмовить. Та не легко подумати, що король міг визначити Потїя в таку делєґацію, коли він не пристав ще до унїї, а ще тяжше припустити, щоб луцький владика в Володимирі, столиці Потїя, рішив ся в судї публично вписувати до книг лист про визначеннє в делєґацію Потїя, коли Потїй про те все нїчого не знав! Рішучо, таке довірє до Потїєвих запевнень переступає границю дозволену для дослїдника.



Вперше се оборотний владика уважав можливим відслонити рубчик покрову, що покривав досї так щільно унїятську справу: втаємничені були його крилошане, тепер він подавав сю спрачу до відомости уряду — подавав навіть без пильної потреби, нїби для спопуляризовання сеї ідеї, чи виробовання суспільної гадки про неї. Одначе се перше півпубличне проголошеннє унїї не викликало нїякої сензації — може бути, бачили в цїлій історії тільки штуку, ужиту Терлецьким на те, аби дістати дозвіл на застав маєтностей.



В звязку з подогожию до Риму владиків-делєґатів стояв \575\ з’їзд епископів-унїятів, що відбув ся при кінцї червня тогож року в Сокалї 1). По словам Потїя 2), були на нїм Терлецький, Балабан, Збируйський і перемишльський владика Михайло Копистенський, що тут вперше виступає як участник конспірації. З’їхали ся вони як раз в часї, в якім митрополит відбував синод в Берестю; на синодї з владиків лишився тільки Потїй, иньші влмдики демонстративно відтягнули ся, уважаючи синод неправим (тому що кор. Жиґимонт виїхав до Швеції, і підчас його неприсутности всякі з’їзди були заборонені); з огляду, що на синодї мала ще раз судити ся справа Балабана, таке зірваннє синоду було йому особливо приємне 3). По словам Збируйського, на своїм з’їздї в Сокалї владики зложили якісь деклярації против митрополита за кривди його й екскомунїкації, а окрім того — заяву в справі унїї, „а також списали на осібній картцї деякі артикули до тої злуки, зіставивши місце на иньше, чого ми мали добивати ся у й. кор. милости перед тою злукою“ 4). Звичайно приймають, що то була та деклярація унїї, яку маємо потім з датою 2/ХІІ 1594, і долучені до неї артикули. Чи се як раз та сама декдярація і ті самі артикули, се трудно сказати; але з всякою правдоподібністю можна думати, що вони віддають бліьше меньше акти уложені на сокальськім з’їздї.



Судячи по тому, що ми маємо ту деклярацію в однім ориґіналї, піддписанім тільки Потїєм і Терлецьким 5), з датою 2/ХІІ 1594 р., треба міркувати, що сї два, як делєґати до Риму, мали порученнє виладити остатню редакцію деклярації, але потім — може коли пристав до справи митгополит і його підпис треба було положити на першім місцї, списали деклярацію на ново й почали збирати підписи.



1) Дату дає протестація Балабана — 27 червня, її повторяють Копистенський і Збируйський (Архивъ І. І ч. 455, Kwart. hist, 1895 с. 569 і Акты Вилен. ком. XIX с. 366). Вона не має нїчого против себе. Ті сумнїви, які був піднїс против неї Макарій, добре збиває в своїй працї Жукович (с. 113 — 4).



2) Антиризис с. 591.



3) Він, а за ним Копистенський в своїх протстаціях самий з’їзд мотивують тим, що владики з’їздили ся „маючи обътяжливость отъ є. м. отца Михаила митрополита — за оскарженьємъ людей никоторыхъ на насъ еписеоповъ“ (1. с.).



4) drugi membrani daliszmi na thesz zgode nasze czo у w Brzesciu z stroni ziednoczenia naszego z kosciolem rzimskim, iakosz у artikuli niektore do tey iednosci nalezace spiszaliszmi na osobliwey karczie, a na insze mieyszce zostawiwszi, czego by nam potreba bylo domawiac szie u i. k. mosci przed tym ziednoczeniem (1. c.).



5) Описаніе док. архива западнор. митроп. І ч. 167. \576\



Ся деклярація ширше розвивала вступну гадку деклярації 1590 р.: владики виходять з почутя обовязку до одности, вложеного на християн Христовою наукою, а відчувають потребу тої одности особливо в нинїшнїх сумних часах, коли наслїдком роздїлу розмножили ся ереси й зайшли великі непорадки в церкві; до тепер вони все оглядали ся на старших своїх (себто патріархів) і від них ждали інїціативи в тій справі, але стрптивши надїю на їх інїціативу з огляду на те, що вони будучи під властию невіпних, не мають уже спромоги виступити з такою справою, хоч правдоподібно самі бажають злуки — підписані владики рішають ся поступати в інтересах церкви на свою руку й заявляють своє прилученнє до римської церкви, під зверхність римського папи, й обовязують ся старати ся привести до того „и другую нашу братью духовную и весь людъ посполитый“ 1). Всякі жадання і „артикули“ в сїй деклярації, призначеній для папи, були тепер опущені й відложені до артикулів, що були мабуть начеркнені разом з сею деклярацією й мали бути предложені королеви; але потім владики схаменули ся, що нїчого не сказали про задержаннє давнїх обрядів і додали таке цїкаве postscriptum: „але заховуючи в цїлости всї церамонїї й обряди богослужебні й тайни сьвяті по стародавньому звичаю східньлї церкви — аби було по давньому, як були ще при одности церкви, з поправкою лише в декотрих точках, що стояли на перешкодї злуцї“. Дописка цїкава тим, що тут можна бачити певне двоєннє поглядів: чи злука має бути тільки прмзнаннєм зверхности папи, чи має потягнути за собою зміни в доґматах — що стилїзовано в скромній формі „поправивши нЂкоторыхъ певныхъ артыкуловъ, которыє соєдиненію перескажали“.



Артикули для короля маємо в формі інструкції для делєґата від владиків (був ним Терлецький). Владики заявляють своє рішеннє піддати ся папі, мотивуючи се не з св. письма, як в декяярації для папи, а більше реальними мотивами 2) — непорядками й соблазнею, яка виходить від патріархів. Одначе своє підданнє папі обставляють вони цїлим рядом умов, далеко основнїйше продуманих, нїж в р. 1590.



4) Акты Зап. Рос. IV ч. 53



5) Наведені вище (с. 558).



Владики жадають насамперед, аби церковний устрій і обряд православної церкви зістали на віки непорушними; старий календар теж має зістати ся без переміни. З другого боку владики \577\ і все духовенство мають бути зрівняні вповнї з біскупами і духовенством латинським, тїшити ся тими ж привілєґіями; спеціально піднесене жаданнє, аби владикам дані були місця в сенатї і на соймі, як біскупам латинським. Владичні престоли мають обсаджувати ся за номінаціями короля і посьвященнєм митрополита. Митрополита посьвящають владики, за благословеннєм папи 1). Патріарші грамоти, повидавані брацтвом і „межи люди посполитыє“, мають бути всї скасовані, бо від того лише намножили ся ріжні секти й єреси. Духовні грецькі на далї не мають нїякої власти в діецезії, і допусканнє їх в границї держави не пожадане, бо вони тільки вибирають гроші й дорогі річи та тим спомагають „поганина турецького“, і можна їх сьміло назвати шпигунами. Всякі клятви, або неблагословенства, як б мали упасти на владиків з причини їх переходу на унїю, не можуть мати нїякого значіння і нї в чім не мають шкодити анї теперішнїм владикам анї їх наступникам. Сї умови мають бути потверджені королївським привилеєм на вічні часи і так само папською булею, про що має постарати ся король 2).



Сї „артикули“ були підписані Потієм і чотирма участниками Сокальського з’їзду та правдоподібно були передані Терлецьким королеви в лютім 1595 р. в Кракові, куди їздив Терлецький 3). Митрополичого підпису на нїм ще не було — митрополита обробляли, але він ще не рішав ся формально приступити до унїї, і вкінцї рішили ся не чекати його приступлення з тими артикулами 4).



1) Як давнїйше патріарха.



2) Акты Зап. Рос. IV ч. 55.



3) Порівняти королівський лист 8 (18) лютого (Акты Зап. Рос. IV ч. 60) і звістку Потїя з 11 (21) лютого, що Терлецький був у нього в дорозі до Кракова (ibid. с. 85 — 6, пор. Архивъ І. І ч. 60).



4) Зовсїм нї на чім не опертий погляд, загально одначе прийнятий, що вже в груднї 1594 р. митрополит формально приступив до унїї й вислав саої умови. Його умови (Акты Зап. Р. IV ч. 54) не мають дати, так само як і артиули владиків, і тільки на здогад датують ся видавцями груднем 1594 р. одні й другі, очевидно — по анальоґії тільки з датою 2/XII 1594 на деклярації. Тим часом підписи на деклярацію збирали ся (як то давно сконстатовано) протягом цїлої першої половини 1595 р., а з тим і дата 2/XII тратить свов значіннє. Між тим з такої преміси, що вже в груднї 1594 р. митрополит формально приступив до унїї, толковано його пізнїйше поведеннє й добачувано в ній крайню гіпокрізію, хиткість і боязкість.



Митрополиту дано знати про унїю мабуть десь в жовтнї — падолистї 1594 р. Останнї кроки його против Балабана маємо \578\ з кінця вересня 1), і тодї ж мабуто охолоджено його запал звісткою про конспірацію вдадиків, і асекурацію короля, що ґарантувала їх, в тім і Балабана від усяких кар 2). Обробити митрополита і ввести в унїонну лїґу поручено мабуть Потїєви, що вступаючи в слїди свого попередника удавав як найбільше льояльного сторонника митрополита, засїдав з ним на останнїм соборі і обіцяв подавати відомости про дїяльність иньших владиків, їх з’їзд в Сокалї й т. д. 3). В сїчнї 1595 р. Потїй писав до митрополита, удаючи з себе невинного баранця, котрого спокушають на унїю иньші владики (передовсїм Терлецький), — казав, що він нарештї довідаав ся про конспірацію владиків, давши присягу пристати до неї, „коли б вона була добра“ 4). При тім він оповідає про свій з’їзд з Мацейовским і Терлецьким (в груднї 1594) 5), — як Мацєйовский, мовляв, поручав їм намовляти до приступлення також митрополита, висловляв співчутє з поводу розстрою руської церкви, який походить від нетактовних розпоряджень патріархів, а перестане з прилученнєм до римської церкви; коли владики піднесли, що митрополит при всїй добрій волї не може зробити порядку в церкві, бо не має сил до того, наслїдком малої дотації своєї катедри, то Мацєйовский запевняв, що то можна буде поправити, і всї старання будуть приложені до того, щоб піднести силу і значіннє митрополита, спеціально вказував на можливість прилучення до митрополичого престола богатої печерської архимандрії. „Не пропоминалось тежъ и о мЂстца въ радЂ — и того намъ поаочи зъ великою послужностью обЂцали“ 6).



1) 28/XI, Monum. confr. ч. 323 — 5.



2) Лїковський (с. 122 — 3) висловляв здогад, що Замойський в відповідь на висланий до нього лист митрополита (28/IX 1594) з прошеннєм, аби правительмтво не брало в оборону Балабана против синодального декрету, натякнув митрополиту про унїю. Він дїйсно міг дати митрополиту до пізнання, що правительство не позволить відсунути Балабана від владицтва, і при тім натякнути про конспірацію владиків в справі унїї.



3) Терлецький не надавав ся до сього, бо зірвав з митрополитом, покинувши синод 1594 р. і прилучивши ся до протестів Балабана против важности його ухвал.



4) Акты Зап. Рос. IV ч. 57, з 16 (26) сїчня.



5) Пор. Антиризисъ с. 591 (тут помилкою р. 1594, зрештою нїяких недокладностей нема — які закидає йому Жукович op. c. с. 114).



6) В сих словах я бачу натяк на те, що се не перша пертрактація з митрополитом. Але не може тут бути алюзіі до митропличих артикулів, бо як
Страница 72 из 77 Следующая страница