а така їм була мила й нарвчна і з релїґійних і з полїтичних мотивів — для усанення можливих впливів турецького правительства чи вмішання у внутрішнї відносини Польщі (сей полїтичний мотив, що мав чимале значіннє, особливо для людей настроєних більш полїтично як релїґійно, як Замойский й иньші впливові сенатори, виразно маємо зазначений напр. в представленню польського правительства папі в справі собору 59): король запевняв папу, що справу піддержить вся Річ посполита, бо через Греків султан довідуєть ся всї секрети з Польщі й може тою дорогою її знищити). Але полїтика полїтикою, а церковні канони також самі собою, і православні не переставали ударяти в сю канонїчну ноту, твердячи, що владики могли розпоряджати своїми особами й переходити особисто на яку хочуть віру, але доля руської церкви не може бути рішена без участи її зверхника-патріарха і — собору православної Руси, не тільки духовної, а й сьвітської (в канонїчних практиках таке понятє собору не мало такого повного оправдання, яв те застереженнє що до патрііаршої санкції, але з становища конституційних понять „шляхетського народа” Річипосполитої, й місцевою практикою осьвяченої участи сьвітської суспільности в церковних справах, воно являло ся зовсїм природною, вповнї елєментарною вимогою).
З канонїчного становища владики, що вийшли з послушности свому зверхнику й самовільно пристали до иньшої церкви й прийняли її доґмати, були простими відступниками й підлягали „изверженію”. Православний собор, що відбував ся під проводом патріаршого екзарха, мав усяке право покликати їх на суд і осудивши „изверещи”. Се він і зробив. Управитель царгородсьеого патріархату Мелетий, одержавши соборні акти, потвердив їх, апробував діяльність собора і обох протосінкелів і затвердив скиненнє владиків-унїятія 60). По сїм всякі сумнїви що до правосильности постанов берестейського православного собора мусїли зникнути: митрополичий синод супроти нього, з становища православної „грецької” церкви, був і зістав ся зборищем незаконним, противуканонїчним, противленнєм законній власти, що кликала на суд владиків, а ті не прийшли і вчинили якесь самовільне зібраннє.
Для ослаблення сього канонїчного моменту з католицької сторони були висунені два закиди, перше — що Никифор був обманцем, шпигуном, взагалї особою підозрілою; друге — що в православнім соборі брали участь ріжновірцї. Обидва арґументи при докладнїйшій аналїзї показували ся нестійні. Обвинувачення піднесені на Никифора зістали ся недоведеними і не могли збити того факту, що він мав екзаршу власть в діецезіях царгородського патріархату 61). Допущеннє ріжновірцїв до участи в дїяльности сьвітського кола, зарівно з православними, було зі сторони православних певною неоглядністю; одначе вся канонїчна дїяльність собору обмежала ся його духовним колом, і сї ріжновірні домішки в колї сьвітськім не дотикали її й не впливали на її правосильність. Але сього виставало, аби кидати певну тінь на правосильність православного берестейського собору, і з того користали в клєрикально-правительственних сферах; тому з таким завзятєм сї сфери кинули ся на процес Никифора й коли вина його лишила ся не доведеною, задержали його нїби в тимчасовім вязненню (аж до смерти), щоб далї удержати на нїм ту тїнь злочинности.
Але головною зброєю против православних, а в оборонї унїї зіставало ся право патронату супроти православної церкви в руках короля. Православні вправдї старали ся дати таку інтерпретацію королївським правам патронату, яка б виключила можність роздавання православних бенефіцій унїятам і захованнє їх за ними; вони вказували нс текст конфедерації 1573 р., що забезпечала роздаваннє православних урядів і бенефіцій тіьки „людям грецької віри”; покликували ся також на інкорпораційні привилеї 1569 р., де король обовязував ся заховувати в цїлости місцеві уряди, сьвітські і духовні, римського і гречеського закону 62). Але король не приймав сеї інтерпретації: він стояв на тім, що унїя не зносила „грецького закону”, й унїяти, приступаючи до одности з церквою римською, не переставали бути людьми грецького закону. Домагання православних, аби владикам-унїятам за зломаннє архиєрейської присяги й відступленнє від послуху патріархам відібрано „добра духовні”, зістали ся без успіху і на веснянім соймі 1596 р., і так само на соймі зимовім, зібранім в лютім 1597 р.-Не вважаючи на аґітацію, розвинену православними серед шляхти, шляхотський загал не підпер православних досить солїдарно; підтримані протестантами, вони не знайшли сеочутя у католиків, і їх жадання, предложені не цїлою посольською палатою, а тільки православними й протестантами, були відкинені королем. Він попросив послів не витягати на соймі справ, довершених за згодою людей грецької релїґії, зовсїм свобідно, без всякої пресії з його сторони 63), — отже попросту з'іґнорував істноыаннє якоїсь опозиції унїї.
Владиків не-унїятів, львівського і перемишльського, король уважав за лїпше не зачіпати: не тпачено надїї, що вони ще прийдуть до унїї 64), а в гіршім разї відкладано полагодженнє сеї справи до опорожнення сих столиць. Право подавання в руках короля служило невірним способом на єрархію: уже починаючи від 1595 р. (наданнє катедри полоцької й пинської), роздає він православні бенефіції під умовою, що кандидат буде послуним папі і вірним унїї 65), і сею дорогою можна було надїяти ся нпвдовзї обсадити вірними унїї людьми й галицькі катедри, як і всї иньші. В тих же епархіях, де катедри займали унїяти, король старав ся ужити своєї власти на те, аби привести в послушність владикам-унїятам православне духовенство і вірних. Він іґнорував роздїленнє, яке стало ся в давнїй руській церкві, й стоячи на традиційнім становищі опікуна церкви й сторожа епископської власти й юрисдикції, наказував духовенству й брацтвам бути послушним владикам. Вершком такої полїтики була грамота, видана королем в 1605 р. для Потїя, тодї вже митрополита: іґноруючи опозицію православних і всї їх деклярації, в яких вони не признавали унїятів своїми пастирями ,король тут в формі потвердження старої грамоти 1511 р. потверджує „зверхность и юрисдикцию” унїятського митрополита „надъ всЂми владыками и архиманщритами, ігуменами и попами, дяконами и надъ всемъ духовенствомъ закону греческого и руского и надъ всЂми церквами ихъ, жадноє не выймуючи, во всЂхъ панствахъ нашихъ, въ короне Полской и вел. князстве Литовъскомъ” 66) — так наче б руська церква зіставала ся одним тїлом, як була за Жиґимонта Старого.
Таким чином, завдяки підпорі правительства, унїя, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мала всяку надїю дальшого розширення. Православним вправдї удало ся, використочуючи прихильнїйші полїтичні обставини, на соймах 1601 і 1605 рр. привести до того, що їх постуляти були прийняті цїлою посольською палатою. Але правительство Жиґимонта III держало ся з усею силою за унїю, й постулят, аби на будуще „грецькі бенефіції роздавали ся тільки людям правдивої грецької релїґії” 67), навіть підпертий цїлою палатою, не був ним прийнятий. Доперва під натиском грізного шляхетського повстання (т. зв. рокоша), що в свої постуляти, на жаданнє укиаїнської шляхти, виключило також і домаганнє безппроволочного усунення унїятів з православних бенефіцій і обсадження їх людьми, які признають зверхність патріарха, правительство рішило уступити: воно приобіцяло (на соймі 1607 р.) обсаджувати православні посади шляхтичами „руської народности чисто грецькоі релїґії” 68). Але се не була уступка щира, а неясний вираз: „чисто грецька релїґія” давав можність натягання і сеї постанови. Правительство далї роздає бенефіції унїятам, правшславна єрархія зводить ся зовсїм, а що тим часом та сила, яка досї підперала справу православної церкви — православна шляхта, протягом першої чверти XVII в. никне як снїг на сонцї, тож православні чують себе безрадними супроти таких надужить правительства.
Православна єрархія вкінцї відновлюєть ся без участи правительства, революційним способом, під охороною нового чинника — козацького війська. Православна церква виходить майже з усякої контролї й залежности від правительства, як церква ледво толєрована, майже противзаконна, нелєґальна руська церквва. Поруч неї далї істнує й за помочию правительатва поволї розширяє грраницї свої церква унїятська, як церква руська лєґальна, офіціальна. Церквою привілєґіованою її властиво не можна назвати: обіцяного зрівняння з католицькою церквою вона не дістала, тільки супроти православної дістає поміч і опіку правительства, так що може уважати ся пів-протеґованою.
Сим фактом роздїлу старої, єдиної руської церкви на такі дві церкви — офіціальну й неофіціальну, кінчу нинїшню главу, полишаючи огляд відносин сих двох церков і тих перемін, які внїс сей розділ в становище й внутрішню орґанїзацію обох половин руської церкви, до дальшої частини сеї працї — до обговорення в звязку з оглядом того культурного й національного руху, який розвинув ся наоколо церковного питання в українській суспільности в останнїх десятолїтях XVI і першій четвертинї XVII в.
Примітки
1) Лист в Архиві Ю. З. Р. І. І ч. 116, c. 482-5.
2) Були то: деклярації унїї з 2 (12) грудня 1594 і 12 (22) червня 1595, артикули з l (11) червня 1595, якась деклярація митрополита і владиків володимирського й луцького а 12. XII. 1594 (siс), де вони обовязували ся старати ся про переведеннє унїї на Руси — Theineri Monumenta III c. 232-8, Abraham Sprawozdanie z poszukiwan w archiwach rzymwkich — Archiwum komisyi historycznej IX c. 17.
3) Представленнє се — Postulatum set. regis Poloniae, ut Sanctissimus det facultatem celebrandi conventum inter Ruthenos Unitos cum S. Romana ecclesia et Schismaticos, без дати, й очевидно не в повній основі, а в витягу, опублїкував Гурмузакі Documente privatore la istoria Romanilor culese I, передр. в Временнику Ставроп. Инст. 1896 с. 143 (пор. Abraham Sprawozdanie c._228).
4) Нунцій Маляспіна пооручаючи Іпатїя й Терлецького опіцї папі, називає унїю „плодом лєґації, плодом слїз” папи (у Лїковского c. 153).
5) Процедуру описують урядові папські протоколи, видані у Тайнера т. III c. 241-249 і мемуар списаний очевидцем Баронїєм: De Ruthenis ad communionem Sedis apostolicae receptis monumentum, виданий в Annales ecclesiastici т. VII.
6) Factis tribus genuflectionibus seu reverentiis.
7) Архивъ Югозап. Р. І. І c. 484.
8) Акты Зап. Р. IV c. 213.
9) Головацкій Книга о новомъ календарЂ напечатанная въ РимЂ — Записки петерб. акад., 1877.
10) Образок при мемуарі Баронїя.
11) У Тайнера III ч. 187.
12) У Тайнера ч. 189.
13) Листи у Тайнера III ч. 188.
14) Архивъ І. І c. 480.
15) Акты Зап. Рос. IV ч, 89.
16) Жукович досить справедливо здогадуєть ся, що термін собору був визначений так, аби на нїм можна було предложити унїю як справу довершену (с. 166), одначе обминає питаннє, чому ж сей плян не здїйснено. Може з Риму прийшли вісти, що справа не поспіє на сей термін? Православні може не надїяли ся мати відпоручників патріарха на собор ?
17) Акти собору в Актах 3. Р. IV ч. 91 і Monum. confr. ч. 399-400.
18) Присяга зложена по конфедерації 1573 р. Генрихом і його наступниками між иньшим містила зобовязаннє: pacem et tranquillitatem inter dissidentes de religione tuebor, manutenebo nec ullo modo vel iurisdictione nostra vel officiorum nostrprum quempiam affici opprimique causa religionis permittam (Vol. legum II c. 136).
19) Надруковані в Архиві Ю. 3. Р. І. І c. 533-9; з деякими відмінами були видані в Апокрізісї c. 1123.
20) Про патріархат в сїм часї у Малишевского Патріархъ Мелетій Пигасъ І c. 408 і далї.
21) В листї до митрополита з 13 вер. 1596 Никифор казав, що przeszlego septembra патр. Єремія, довідавши ся про замішання в руській церкві, поручив Никифору їхати на Русь екзархом для упорядковання відносин (Пам. полем. лит. III c. 341); подібне ж казав він потім на судї (Акты Зап. Р. IV c. 161), з тим додатком, що післаний був він патріархом наслїдком прошення кн. Острозького, для президовання на соборі православних (дневник сойму 1597 р. у Голубева Петръ Могила І дод. c. 53 і 58). Одначе нїякого такого патріаршого поручення він не міг предложити, а і в самих тих поясненнях Никифора богато непевного: коли дїйсно ще Єремія (отже в 1594 р.) вислав його на Русь, то дивно, що за цілий рік 1594/5 про те не маємо звістки, і в найдавнїйшій грамотї Никифора в руських справах, яку маємо (17 серпня 1595 — Mon. confr. ч. 382), Никифор про се порученнє не згадує нїчого, а поступає на підставі своїх загальних компетенцій, як екзарх царгородського патріархату.
22) Новійший дослїдник сеї справи Жукович (с. 181) приймає, що на Молдаві Никифор пробував по дорозї „въ Западную Русь”. Але на се властиво нема вказівок.
23) Відомости про себе дає Никифор і його адвоакт в соймовім процесї 1597 р. — як вище. Про нього у Малишевского ор. c. І c. 252 і далї, passim, і спеціальні статї вичимлені в прим. 11: Кояловича, Кудринского і Жуковича (потім історія з Никифором була оброблена Жуковичом в його книзї Сеймовая бопъба, де дїяльність Никифора на Молдаві автор стараєть ся розслїдити за помочию друкованого й недрукованого матеріалу).
24) Апокризис c. 1319, Акты Юж. и 3. Рос. І ч. 210.
25) Monum. confr. ч. 382.
26) Лист Никифора до Кирила Люкаріса з 16 вер. 1596 в Bibliographie hellenique du dix-septieme siecle par Legrand, IV c. 223. Пор. про заклики до Никифора з Руси — Пам. пол. лит. III c. 355. Обвинувачення на Никифора — А. 3. Р. IV с. 162, Пам. полем. лит. III c. 197-9.
27) Акты Зап. Рос. IV c. 162.
28) Пам. полем. лит. III c. 343.
29) Описаніє архива западнорус. митр. I ч. 189.
30) Акты Зап. Рос. IV ч. 97 (в ориґііналї унїверсал має дату 14 червня, в деяких виданнях — 24 або 29 мая).
31) Пам. полем. лит. III c. 197-200.
32) Акты Зап. Рос. IV ч. 100.
33) Bibl. hellenique IV c. 224 (лист з Дубна, 16 вересня).
34) Се становище докладно виясняє Скарґа в своїй книжцї про Берестейський собор — Пам. пол. лит. III c. 231-4.
35) Вичисляє їх Ектезіс — істория собору видана православними в 1597 р. — Пам. пол. лит. III c. 357-8.
36) Як воно було велике, не знабємо — королїввькі посли згадують загально poczty piesze у iezdne (Пам. пол. лиг. III с. 199), Антирізіс згадує ще й гармату й Татар (с. 881).
37) Описують собор православних: 1) унїверсал собору, списаний на нім, а виданий в Апокрізісї c. 1051 і далї, новійше в Архиві Ю. Р. І. І c. 519 і далї; 2) опись зладжена на підставі соборних актів і видана в 1597 р. п. т. Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore sie dzialy na partykularnym to iest pemiastnym synodzie w Brzesciu litewskim (видано новійше в Пам. пол. лит. т. III); 3) мемуар, виданий в Актах Зап. Рос. IV ч. 106. Ekthesis займаєть ся чисто канонїчною стороною, иньші мемуари дають більше уваги переговорам, які вели ся між сьвітськими участниками обох соборів — королївськими послами й православними. Про се дає відомости також Скарґа в своїй книжцї, присьвяченій унїятському соборови і виданий в 1597 р. по польськи і руськи: Описаньє и оборона събору берестейского (в III т. Пам. пол. лит.). Окрім сеї книжки, від унїятського собору маємо унїонну деклярацію, на нїм списану — видана у Тайнера III ч. 195, а деякі подробицї також в Антирізісї (в III т. Пам. пол. лит.). Між сими описями, не тільки — правослпвними з одного боку, а католицько-унїятськими з другого, а й між самими православними або католицькими є певні відміни (нпр. є ваганнє в тім, чи стала ся певна постанова того чи другого дня, що поясняєть ся і тим, що певні справи обговорювали ся одного дня, а формально рішали ся другого). Застановляти ся на таких відмінах і ріжницях з того поводу в лїтературі було б дуже довго і мало інтересно, бо головні моменти виступають в них вповнї виразно, а з нас сього буде досить.
38) Скарґа, Унїверсал, Мемуар, як вище.
39) Се одна з тих ріжниць між Ектезісгм і Унїверсалом.
40) Скарґа, Унїверсал. Скарґа наводить in extenso широку промову держану королївськими послами до православних. Вона одначе може лише в приближенню віддавати дійсний зміст тодїшнїх промов: є в нїй річи, які не могли бути сказані тодї — напр. апострофа до Балабана й Копистенського (c. 211-2).
41) Архивъ I. І c. 523-4.
42) Ekthesis c.354-361. Судячи одначе з протесту, заложеного православними 9 жовтня против проголошення унїї, справа ізверження владиків-унїятів була рішена вже 8-го — Архиъ І. І c. 530.
43) Ектезіс.
44) Рішеннє в Актах Зап. Р. V ч. 104, оповіщеннє в Ектезісї c. 372.
45) Акты 3. Р. IV ч. 111.
46) Іґноруючи митрополичий синод, православні представляли се так, мов би ті королївські посли були вислані на їх собор.
47) Інструкція послам в Архиві І.1 ч. 122; вона зложена в дусї відповідей королївським послам на конференції 8 жовтня, як їх переказує унїверсал.
48) Архивъ І.І ч. 123.
49) Текст латинський, з папського архиву, у Тайнера III ч. 195, текст руський — Акты 3. Р. IV ч. 103.
50) Акты 3. Р. IV ч. 107-9.
51) Скарґа c. 217-228.
52) Архивъ Югозап. Рос. І. І c. 530, Monum. confr. ч. 443, Апокризисъ с. 1052.
53) Малышевскій op. c. II ч. 19 і 29.
54) Грамота з 15 грудня — Акты Зп. Рос. IV ч. 114.
55) Так історія про „голі мембрани” була тепер обернена против її автора, Балабана.
56) Theineri III ч. 199.
57) Про саму сю полєміку пізнїйше.
58) Акты Зап. Р. IV ч. 76.
59) Див. вище c. 598.
60) Грамота у Малишевского Патр. Мелетій Пиюсъ II c. 68, пор. с. 92-3.
61) Новійший католицький історик унїї Лїковский зістаєть ся й по трохстах лїтах вірним відгомоном католицько-унїятських голосів з Берестейського собору й зве Никифора prostym ozzustem udajacym wyslannika patryarszego, ktorym nie byl (c. 171-2), бо його власть екзарша, коли її мав (автор уважає автентичність повновласти не доведеною) вигасла з смертию Єремії. Але як би Никифор фабрикував листи, то певне сфабрикував би собі щось близше звязане з Берестейським собором, нїж уповажненнє з 1592 р.; се ж уповажненнє, дане собором патріархів, не вигасало з смертию Єремії. Адмінїстратор царгородського патріархату Мелетий, потверджуючи ухвали берестейського синоду, не піднїс нїяких сумнївів против компетентности Никифора (Малишевскій II c. 69 — хиба титул „намісника патр. Єремії” Мелетий бере cum grano salis); не сумнївав ся в нїй і перед собором такий визначний і з справами обізнаний чоловік, як протосінкел Кирил Люкаріс, їдучи на зазив Никифора (Legrand, як вище). Під час соймового процасу на Никифора сю сторону лишено на другім плянї, хоч вона була правительству найбільш важна, очевидно тому, що против предложеної Никифором грамоти патріархів і взагалї против його компетенцій нїчого сильного не можна було сказати; тому центр ваги перенесено на полїтичний ґрунт — участи Никифора в молдавсько-турецьких справах. Коли по тім всїм Лїковский зве православний собор 1596 р. zborzysko-м (c. 175), то се служить характеристичним показчиком, як сьвіжою й непередавненою зістаєть ся контроверсія 1590-х рр. до нинї.
62) Див. інструкцію послам до короля — Архивъ І. І c. 514.
63) Дневник сойма у Голубєва c. 48, пор.т амже c. 63-4.
64) Так запевняли з Польщі й папу — Тайнер III ч. 198.
65) Акры Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Акты Ю. и 3. Р. II ч. 9, 11.
66) Архивъ І. VI c. 356.
67) Religiey wlasnie greczkiey — протестація 1601 р. (у Жуковича c. 405, з невиданого тексту); проєкт конституції 1605 р. виданий у Соколовского, Rlzprawy wydz. hist. XV c. 220.
68) narodu ruskiego y mere religii grecliey -Vol. legum II c. 43
Страница 77 из 77
Следующая страница
[ 67 ]
[ 68 ]
[ 69 ]
[ 70 ]
[ 71 ]
[ 72 ]
[ 73 ]
[ 74 ]
[ 75 ]
[ 76 ]
[ 77 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
