LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 8

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    сасі вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього. Змаганнє д оякогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії привілєґіованої верстви.



    По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська шляхетською, з початку зсала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре, principes et bоіаrі 45). Для означення маґнатів не-князїв, почавши від Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі 46). В сїм видно слїл того, що уже тодї, в XV в., термін „боярин” здавав ся за широким для означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що перейнятий з Польщі термін „шляхтич” (в латинських актах nobilis) — перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін, кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву „боярин”, як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було „земянин” (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки, що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін „шляхтич” не набрав вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші 47).



    В початках ХVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у в. князя „князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли” ; слово „боярин” не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.). Натомість київський привилей 1507 р. випоршують „князи и панове и бояре и земяне и вся шляхта кієвекая”, і в текстї терміни: земянський і боярський уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.) 48). Але і тут і там термін „шляхтич” де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.



    В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін „шляхта” все більше входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р. звичайно говорить про „шляхту”, але уживає, хоч рідше, також і виразу „шляхта и бояре”, „бояре-шляхта” і просто „бояре” як рівнозначне з „шляхтою”. В звязку з тим стоїть, що нпр. боярп утних, аби відграничити від шляхти залюбки нвзивають (між иньшим і той же Статут) „слугами путники”, „людьми путними”, очевидно оминаючи слова „боярин”, бо се означає шляхтича. В серединї XVI в. в тім стаєть ся перелом — слово „боярин” майже перестає уживати ся для означення шляхтича; місцями держить ся назва „земянин”, але все більше розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцям,и очевидно сьвідомо, викидає слово „боярин”, де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.



    Сїй боротьбі термінів відповідають зміни в дїйснім становищі боярства. Праыительство не уважало можливим включити цїле боярство in corpore в шляхецьку верству, але даремно шукало за критерієм для тїснїйшого ограничення привілєґіованої верстви; вкінцї не здобувши ся таки на якийсь виразний критерій, воно полишило процес її сформовання самому житю.



    Деякі казуси показують, що воно пробувало вернути ся до принціпів Городельського акту й підставою признати шляхецтво через наданнє. Воно пробує противставити боярську службу шляхетській гідности, наданій великим князем, й тим поясняють ся звісні нам факти надання шляхецтва боярам в першій половинї XVI в. 49). В однім процесї, коли боярин жадав на судї в. князя від боярина, що його побив, „шляхецьке безчестє” й покликав ся на те, що його предка Жигмонт Кейстутович перевів з тяглої на боярську службу, — в. князь Жигмонт Старий не признає йоог шляхтичом, бо той предок був тільки переведений на боярську службу, ае не дістав шляхоцтва 50). Але на такім становищу правительство не могло удержати ся. Надання, на яких опирали ся права родів здавна й загально признаних за шляхецькі, дуже рідко містили згадку про шляхецтво, а звичайно говорили тільки про наданнє землї з обовязком воєнної служби, бо принціп надавання шляхоцтва був закинений ще від часів Жиґмонта Кейстутовича, й підставою боярсько-шляхетських прав служила боярська служба. Викинути за границї шляхетської верстви всїх не нобілїтованих спеціальним актом бояр було не можливо.



    Вкінцї правительство бере за прінцип давність: в шляхетську верству входять ті бояре, що з давна, від кількох поколїнь, належать до боярства й користали з боярських прав. Так орікла дуже важна в сїй справі соймова устава з 1522 р. „o выводе шляхества за примовою” (як би хто кому закинув нешляхецтво) 51). Вона постановляє, що „приганений” може довести своє шляхецтво, коли виведе двох шляхтичів, котрі б присягнули, що приганений „съ одного роду отъ прадеза, отъ деда, съ одноє крови имъ єсть братъ”, а як не може вивестр таких сьвідків, то принаймнї предложить документ — „листъ старый в. князя Витолта или Жикгимонта або отца нашого Казимира короля, або некоторыхъ пановъ высокихъ” (очевидно з тогож часу), де б його предка названо бояриномъ („а въ томъ бы листе писано єго бояриномъ, не подле єго поведанья, нижли або у праве съ кимъ будетъ стоялъ або отъ кого до него листъ будетъ писанъ шляхтичомъ”),



    Ся устава потім увійшла і в Статут, з тим лише, що до доказів шляхецтва додано тут іще сьвідоцтво сусїдів: коли рід звів ся, так що „приганений” не міг поставити сьвідків з свого роду, тодї можна потвердити шляхецтво сьвідоцтвом „бояръ-шляхты околичныхъ”, коли ті присягнуть, що інтересований „єсть з роду шляхтичь”. Сї способи, як показують судові акти, дїйсно й практикували ся в тім часї й пізнїйше для виводу шляхецтва 52).



    Таким чином в 20-х рр. XVI в. признавано, що чий рід був боярським був уже перед Олександром (1492), той тим самим має шляхетські права. Сей термін non post quem одначе не мав в собі нїчого дефінїттивного, і в міру того як часи Олександра відсували ся дальше, з'являли ся нові, пізнїйші терміни для виводу шляхетських прав. Так нпр. важне значіннє здобув собі поіменний попис властителїв і державцїв, обовязаних до військової служби, споряджений 1528р. і затверджений на початку 1529 р. на соймі в. князївства. На нього покликували ся пізнїйше „приганені” бояре на доказ своїх шляхетських справ, і правительство приймало сей довід 53).



    З другого боку важне значіннє для відріжнення бояр-шьяхти від иньших верств мали розпорядження в справах податкових. Так устава для господарських дворів виленського й троцького воєводств поручала урядникам зіставити по кілька служб путних бояр, разом з иньшими слугами, „на дворную потребу”, і то з обовязком певних оплат і робіт (12 день на рік), а иньших перевести на тяглу службу 54). Вплив сього розпорядження, по всякій правдоподібности не обмежав ся тими воєводствами 55) і причинив ся до відграничення бояр-шляхти від бояр путних і иньших слуг. В такім же дусї постановила „Устава на волоки” 1557 р., уже для цїлої держави виразно, — що путні бояре мають бути осаджувані на чиншу „яко люди осадныє” (селяне чиншеві), з виїмком кількох, полишених для путної служби; і то тільки бояре „стародавныє”, а путні бояре новійшої дати мали, очевидно птіи на тяглу службу 56).



    Переведений на підставі сеї устави, з ріжними відмінами, помір ґрунтів в переважній части земель (з українсько-руських — на Підлясю, в Берестейщинї, Пинщинї і в значній части Волини 57) мав заразом характер ревізії шляхецьких прав. Всї землї, окрім шляхетських, міряли ся, наново дїлили ся й оподатковували ся, так що кождий, хто мав претенсії на шляхецтво, мусїв доложити старань, щоб увільнити свої землї й себе самого від сього катастра, а для того — довести свої шляхетські права. Тому разом в уооженнєм катастру списували ся предложені документи, дослїджували ся шляхетські претенсії й рішали ся на ґрунтї або переносили ся на рішеннє в. князя. Таким чином ся ревізія, де відбула ся, привела до повної евіденції шляхетські роди й відграничила їх від верств не привілєґіованих.



    В тих українсько-руських землях, де ся ревізія ґрунтів не була переведена, приводили до того самого результату, хоч і з меньшою докладністю, ревізії замків і староств, переведені в рр. 1545 і 1552. В 1545 р. зревізована була Волинь, Браславщина і в Київщинї Житомирський замок, в 1552 р. цїла Київщина й Браславщина 58). Сї ревізії виказували панські шляхетські роди, їх маєтности, слуг ріжних катеґорій і їх обовязки; таким чином вони давали також евіденцію шляхетських і нешляхетських осадників повіта 59).



    Таким чином в серединї XVI в., разом з тим як шляхетські права приходили до повного свого розвою, вияснений був, бодай в головнїйшім, і склад сеї привілєґіованшї верстви. Кажу — бодай в головнїйшім, бо біднїйші, підупалі роди шляхецькі зіставали й далї в неясній, переходовій ролї між шляхтою й путними боярами; такі гнїзда дрібної, убогої шляхти, що мусїли вести й далї боротьбу з претензіями старост, що хотїли їх потягати до ріжних обовязків, подібно як замкових слуг і бояр, були в українських землях в. кн. Литовського, як і в українських землях Корони — на Поділю, і в Галичинї; їх процеси з старостами й виводи шялхецтва поодинокими родами тягнули ся потім цїлими столїтями. З другого бока в подібнім переходовім положенню зістали ся також і бояре, що сидїли на землях панських (про таку неповноправну шляхту буде мова пізнїйше). Але взагалї сказавши, шляхецька верства в. кн. Литовського і що до свого складу, і що дл своїх прав в третїй четвертинї XVI в., в переддень Люблинської унїї, сформувала ся досить повно. Ся унїя викіінчила тільки сю орґанїзацію — додала кілька штрихів в шкіцї, виробленім державною еволюцією в. князївства. Стало ся се тим лекше й природнїйше, що все сформованє шляхетської верстви вел. князївства протягом двох попереднїх столїть проходило під безпосрееднїм впливом польського права, форм польського шляхецтва й його прав.



    Спинимо ся трохи над сим.



    Вплив польських форм на сїй точцї признають самі законодатні акти в. князївства, зазнвчають навіть за сильно, бо дїйсне запозиченнє польських форм не було так широке і скоре, як сї акти заповідали.



    Уже привилей 1387 р. голосить, що всякий боярин, прийнявши католицьку віру, має дістати тіж права, якими тїшать ся всї иньші шляххтичі корони Польської, — аби не здавали ся нерівними їм в правах, належачи до тої самої держави 60). Се було зовсїм консеквентно зі становища Кревської унїї, що інкорпорувала землї в. кн . Литовського Польщі, — зрівняти литовську шляхту в правах з польською. В дїйсности одначе правительство не тільки не хотїло розтягнути сього зрівняння на всю шляхту (обмеживши ся латинниками), але й католиків не хотїло правдиво зрівняти з польською шляхтою, котрої обовязки до держави обмежали ся тодї (від Кошицького привилея 1374 р.) обовязками давати 2 гроші подимного з лану обробленої землї та брати участь в походах власним коштом вграницях держави. Се було б надто великою утратою для правительствп в. кн. Литовського. Тому Ягайло в дїйсности задержує ріжні обовязки шляхетських підданих, окрім військової служби: як ще значні й ріжнородні були вони по привилею 1387 р., можемо сцдити з привилеїв Жиґимонтового й Казимирового, що деякі з них касували, а і в розпорядженню „отчинами” 61) не зносить тих ограничень, яких не знало польсьае право. (Ми можемо виходити тут від фактів пізнїйших, XV віка: коли розпоряджрннє боярськими отчмнами й тодї не було свобідно від державних ограничень, тим меньше перед тим).



    Так пішло воно й далї. Голосячи зрівняннє праа литовської шляхти з польською (ба й взагалї всїх станів) 62), привилеї в. князїв в самій річи тільки по волї зближали литовську шляхту до її польського взірця. Привилеї Жиґимонта і Казимира, ідучи в тім напрямі, внесли деякі обовязки шляхетських підданих. На взір, безперечно, польських порядків признано шляхетських підданих в юрисдикції їх панів Казимировим привилеєм. (В Польщі такі імунїтети почали появляти ся вже від XIII в., і в XIV в. переходять в загальну практику, хоч тільки Нєшавські статути 1454 р. зкодифікували сю свободу шляхетських підданих від каштелянської юрисдикції й признали панам право на всякі грошеві кари з їх підданих 63)). Безперечно, піл впливом польських взірцїв уложила ся практика шляхетської зверхности над підданими і їх залежність від них — в XVI в. 64). Їх випливом були ріжні привілєґії шляхтича в порівнянню з не-шляхтичами перед судом, в вимірі кар і переведенню доказів 65). Виразно йшла за польськими взірцями литовська шляхта, коли вимагала й здобула собі на соймах 1551, 1559 і 1563 рр. свободу від мит і всяких иньших оалат для всяких пргдуктів шляхетського господарства 66), коли домагала ся й осягнула на соймах 1564-6 рр. виборні шляхетські суди, яким зарівно б підлягала шляхта й маґнати. Під виразними впливами польських понять виробляєть ся й шляхетське noblesse oblige що знаходить свою законодатну санкцію в Литовськім Статуті 1566 р, аби шляхтичі „ни шинкомъ се не живили и локтями не мЂрили”, взагалї „ремесло мЂстскоє хлопскоє” не управляли, під страхом утрати шляхетських прав.



    В чім найдовше й найрізше проявляла ся ріжниця, нерівноправність литовської шляхти з польською, було, по перше, її служебне, державними ограниченнямиз вязане становище й її нерівноправність (правна) в порівнянню з маґнатством. Того й другого не знала польська шляхиа вже в XV в., над литовською ж тяжіло воно ще в XVI в., а в дечім дотягнуло ся до унїї й по за унїю.



    Я вище казав уже, що служба (військгва) була принціпом володїння землею в в. князївстві. В. князї не тільки під сею умовою роздквали землї, але ставили сю вимогу до всякого рода властителїв і державцїв земель. Розмір такої воєнної служби — себ то числа вояків, яке має бути поставлене з певної маєтности на поклик правительства, часом означала грамота надання 67), але частїйше нормувала практика: володїли дуже часто без документів, й надання переважно не означають близше розміру служби, инодї й зовсїм про неї не згадують, бо вона розуміла ся сама собою. Якоїсь певної одиницї для такшї служби довго не було. Доперва в 20-х рр. XVI в. переведена норма, що вісїм селянських служб мають ставити одного кінного вояка до війська. Хоч і се ще не була велика докладність, бо селянська служба далеко не була чимсь одностайним, але перед тим і такої одностайности нр було: бувало, що одну тяглу службу давано „на особную службу” боярську, бувало, що кілька селянських ґрунтів давано на одну боярську службу 68). Але якась, бодай приблизна норма, якою нормувала ся практика, все таки мусїла бути.



    Пильнуючи військові служби з маєтностей, правительство мусїло держати в евіденіцї самі маєтности й прльнувати, щоб вони не переходили в такі руки, де б служба могла пропасти. В сїм правительство не робило, скільки можна судити, нїякої ріжницї між землями, які воно само роздавало в державу „до волї” своєї „чи до живота”, і тими, що перейшли до їх властителїв иньшими дорогами — купном чи спадком, хоч би з часів перед-литовських. Ся контроля служби надавала всякій земельній власности характер конвенціональний, прекарний — кождий міг володїти своєю маєтністю, лише о скільки міг сповняти й сповняв звязану з нею службу 69).



    Для маґнатських маєтностей сей прекарний характер зводив ся до простої форми. Вправдї й вони могли переходити з рук до рук тільки за дозволом і відомістю власти (се застеріг городельський привилей 70), і повторяли пізнїйші) і були зарівно обтяжені обовязком воєнної служби. Але що до таких більших маєтностей правительство могло бути певне, що їх властителї завсїди будуть в станї відбути служебні обовязки, які на тих маєтностях лежали, тох і не мало потреби мішати ся до їх переходу з рук до рук. Не так було з дрібнїйшими боярськими маєтностями. Щоб передати таку маєтність у спадщину, чи за яким контрактом, треба було справдї дати правительству запевненнє, що від тої передачі воєнна служба не потерпить. Коли властителї не могли з якоїсь причини сповняти службу (через старість, калїцтво, або тому, що зіставали ся з фамілїї самі жінки), то треба було пошукати заступника, взагалї постарати ся яуимсь компромісом задоволити інтересам служби, инакше правительство конфіскувало маєтність і віддавало кому иньшому 71).



    Взагалї правительство, коли бачило в тім якусь потребу, не вагало ся відберати маєтности, і то не тілько сьвіжо надані, „до волї в. князя”, але й „отчини”. Часом „в отмЂна” давало воно иньшу землю, а часом і не давало нїчого 72), хоч тут не завсїди можна відріжнити, що було правною практикою, і що надужитєм — через помилку, або через брак відповідних відомостей (нпр. хтось випрошував у правительства певну землю, замовчавши, що нею володїє, як отчиною, хто иньший, і аж потім се викривало ся, й т. п.).



    Польське право, що не знало такого прекарного шляхетського володїнння, вплинуло безперечно на еманципацію литовського шляхетського володїння на сїй точцї. Уже перші привилеї (1387, 1413 і далї) запевняють свобідне розпорядженнє „отчинами й вислугами” (bona paternalia et donationes) i запевняють, що отчин в. князь відберати не буде. Але для середно-й дрібношляхетського володїння сї приречення зістали ся на довго ще порожнїм звуком. Земські привилеї, видані з початком XVI в., дають ріжні ґваранцїї в сїй справі так як би на ново. Нпр. київський привилей 1507 р. обіцює за в. князїв „отчины и выслуги не отнимати” ті, що були дані й держані за Казимира, надання ж Олександрові й останнього київського князя Семена мають бути задержані, о скільки будуть потверджені на ново нинїшнїм в. князем; зрівняні вони були з давнїйшими при потвердженню київського привилея 1529 р. Князям і панам вільно розпоряджати своїми вислугами (одначе за в. княжим призволеннєм), але за шляхетські ще нема мови 73).



    Взагалї процес еманцинації шляхетських маєтносьей від державних ограничень припадає доперва на XVI в. Литовський Статут 152 9р. признає 74) мсґнатам і шляхтї право свобідного розпоряддення всякого рода маєтностями, якими володїли вони принаймнї перед 1492р. (смертию Казимира): давнїйший дозвіл власти тепер зводить ся на прьсту формальність 75). Статут 1566 р. розширяє право „вічного” держання, „на потомныє часы”, також на надання Олександра, Жиґимонта й самого Жиґимонта-Авґуста, але заразом застерігає, що контракти на такі надання, котрі не були надані з правом розпорядження, можуть робити ся тільки за відомістю в. князя. Таким чином і тут ще не знесено границю між ріжними родами володїння, хоч в. князь і обіцяє, що він в кождім разї „боронити” тих контрактів не буде. Тільки акт 1569 р. і проголошена при тім свобода земель в. кн. Литовськго від екзекуції прав — то значить від провірювання правности володїння, зрівняла всї роди шляхетського землеволодїння в сих землях і розширивши на них польське право повної шляхетської власности, укоронувала сей процес, майже — але не зовсїм закінчений в тім моментї.



    Служебний характер шляхетського землеволощїння задержав ся в повній силї аж до самого 1569 р. Як я вже згадував, військова служба шляхти була зреформована й унормована соймовою ухвалою 1528 р., на пробу прийнятою на десять лїт. Доповнена і пояснена потім, вона увійшла до Статуту 1529 р. і стала постійною нормою 76). Як я вже згадував, за одиницю прийнято селянську службу — тяглу і всяку иньшу (в такі селянські служби числили ся також служби путних бояр і всякого рода слуг, але не рахували ся властиві бояре, міщане й загородники). З такого числа служб, яке ухвалить сойм, дїдич
    Страница 8 из 77 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 70] [ 70 - 77]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.