LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 19

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    a spuszczaia), пор. c. 116 — при королївщинї грубешівській, що зачисляєть ся до тих, які nad portem lуеza, і Архивъ VII. II c. 356 (пор любомльська)



    10) Жерела III с. 21-2.



    11) Ibid. c. 177.



    12) Жерела II c. 230.



    13) Ibid. II c. 203.



    14) Scriptores rerum polonicarum XV c. 218.



    15) Див. звістки зібрані у Лозїньского Patrycyat c. 47.



    16) Акты Зап. Рос. III с. 29, пор. с. 54.



    17) Бершадскій II ч. 229.



    18) Ibid. ч. 279.



    19) Жизнь кн. Курбскаго І c. 256, Архивъ Югоз. Р. І. І c. 340.



    20) Плоанскій Прошлое Холмской Руси І c. 213.



    21) Опись луцької книги ч. 2036 c. 8, (ч. 18), 9 (ч. 5), 10 (ч. 13).



    22) Опись луцької книги ч. 2036 c. 14 (ч. 26), 2040 ч. 11 (ч. 35), 2042 с. 3-4 (ч. 43).



    23) Акты Зап. Р. III c. 76, 77.



    24) Полишаю на боцї ркбівничу експльоатацію лїсів.



    25) Беру лашт ґданський і золотий угорський як одиницї загальні й незмінні: цїна золотого польського тягом спадала супроти золотого угорського.



    26) Цифри сї подаю з певним застереженнєм: вони походять з обчислень польського дослїдника з другої половини XVIII в. Ф. Лойка. На великий стид польської історичної науки за півтора столїтя по тім нїчого не було зроблено в сїм напрямі, й новійший дослїдник польського економічного житя А. Шельонґовский (в книжцї Pieniadz c. l55) подає тільки сї обчислення Лойка з його паперів.



    27) Цифри 1565-1570 р. з люстрацій виданих в Жерелах, ранїйші — з невиданих, зібраних мною інвентаріы.



    28) Pamietniki o dawnej Polsce, zebr. Albertrandi I c. 99.



    29) Цифри ланів беру з обрахунку Яблоновского (Rus Czerwona с. 407), як приблизно вірні. В своїх таблицях він бере відносини числа фільварків до числа селянських ланів якк показчик розвою фільваркового господарства, але без огляду на великість фільваркового господарства (до сього дещо у нього на c. 414-5, але на жаль не представлене в докладних цифрах).



    30) Перевожу ріжні місцеві міри на лашти ґданські для одностайности, бо місцеві міри були не однакові: так на ґданський лашт ішло 14 кірцїв любомльських, 19 городельських і грубешівських, 20 холмських (і стількиж більше меньше мац ратенських), 22 1/ 2 красноставських, 24 сокальських, 26 1/ 2 белзьких і любачівських, 29 камінецьких. Судячи з цїн збіжа (в більш меньш однакових — чи трохи лїпших обставинах торгу) корець лежайський мусїв бути майже однаковий з любачівським.



    31) Архивъ Югозап. Р. VII. II c. 153, 259.



    32) Див. в т. V c. 155 епізод з львівським селом Ставчанами з 1444 р. В поборовім реєстрі перемиської землї 1515 р. читаємо при однім селї: Stobyenycze, lan. 4, lan. 2 ad сurіаm conversi (Zrodla XVIII. І c. 134).



    33) Жерела II c. 232-3.



    34) decurioni qui ex medio ipsorum ad labores custodiendos eligitur, ad laborandum compellantur, скаржать ся в 1548 р. селяне Беська й Вороблика в сяніцькій королївщинї — Матеріали ч. 97.



    35) Жерела II c. 232, 242-3, Матеріали ч. 117-119.



    36) Жерела II c. 261, 267, 270.



    37) Volum. legum. II c. 438, III c. 178 і дальші (див. в т. V c. 345 і 370-2).



    38) yz szami do tego dali prziczine, кажуть про селян ревізори — Жерела II c. 120.



    39) Жерела VII c. 237.



    40) Жерела III c. 395, VII c. 231, і розвідка при т. VII c. 7.



    41) Напр. в c. Шегинях, перемиської королївщини між рр. 1553 і 1565 число тяглих господарств з 8 ланів упадає на 5, а число загородників зростає з 11 на 24. В c. Поздячу на місце давнїх 8 цїлоланових господарств, які застаємо ще 1553 р., в 1565 нагло бачимо 30 господарств на 9 ланах — правдоподібно перемірено ґрунти, знайдено при тім оден лан більше, і подроблено стаарі великі господарства. В Острові (Львівського староства) число ланів в рр. 1545-1565 спадає з 26 1/ 2 до 20, а число господарств помножуєть ся з 42 до 51, і т. и. (див. мої вступні розвідки при Жерелах).



    42) Про загородників, їх економічне становище й обовязки див. в кінцевих роздїлах моїх вступних розвідок при Жерелах (т. I-III і VII).



    43) Жерела III c. 274



    44) Жерела VII c. 229.



    45) Про неї в т. V c. 108 і далї.



    46) Див. про се в т. V c. 187 і далї.



    47) Див. статистичні таблицї у вступній розвідцї до II т. Жерел, c. 5-9.



    48) В тринадцяти осадах Сяніцької волости було:

    1523

    1548

    1565



    селянських ланів 156

    153

    152



    госпрдарств 284

    275

    282





    в девяти осадах Боської волости:

    1523

    1548

    1565



    селянських ланів 160 2/3

    169 1/4

    170 1/2



    господарств 377

    366

    364





    див. близше мою вступну розвідку в III т. Жерел.



    49) В інвентарі 1523 р. бачимо їх тільки в двох селах, разом 9, в інв. 1548 в однім (сїм).



    50) Що правда, тут треба часом числити ся з приростом в рахунках, а не в дїйсности: при новім помірі старі прирібки дораховували до давнїйше принятого числа ланів — ми знаємо нпр. такий факт в c. Добрянах, де ревізори, переміривши селянські ґрунти, на місце 14 ланів, які числили ся за селянами, наміряли їx 36. Се село я не беру в рахунок, але і в иньших могли заходити часом подібні випадки, нам не звісні близше.



    51) Се збільшеннє в р. 1565-1570 одначе обіймає не ті самі села; зріст в тих самих селах вийшшов би не так значний.



    52) Жерела т. І, вступна розвідка c. 28-9, пор. т. V Історії c. 191. Супроти гадки, прийнятої в польських наукових кругах, повтореної й новійшим польським економістом (Szelagowski, Pieniadz c. 14), що „упадок цїнн грошей в XVI в. був одною з головних причин заміни чиншів роботою, або значного погіршення долї сїльської людности”, мушу піднести, що така заміна чиншів панщиною стрічаєть ся дуже рідко, принаймнї в приступнім нам матеріалї. Натомість звичайно, з актами в руках, можемо слїдити, що чинші й данини зістають ся давнї, а панщина зростає не залежно, поруч них. І коли-б шляхта хотїла перевести горшеві чинші на якісь більш сталі доходи, далеко простїйше було-б заступити їх натуралїями, які не падали в цїнї. Але такої тенденції не слїдно, навпаки широко практикуєть ся викуп натуралїй грішми.



    53) Див. в т. V c. 191.



    54) Факти з північно-західнього поясу в т. V і далї і в Жерелах т. VII, вступна розвідка c. 7 і далї.



    55) Т. V c. 197-8, Жерела VII c. 7-8.



    56) Історія V c. 156.



    57) Zrodla ХVIII. І c. 4.



    58) Ibid. c. 16, пор. 132.



    59) Ibid. c. 11.



    60) Див. статистику 1565 р. у вступних розвідках II і III тому, а цифри поборових реєстрів у Яблоновсвого Zrodla XVIII. 2 с. 125 (порівняти цифри ланів і загородників-коморників).



    61) Див. у Яблоновского c. 124. Maximum обезземелення дає Городельський і Грабовецький повіт; в Городельськім на 185 ланів в 1569 р. було 328, в 1578 — 483 загородників і коморників; в Грабовецькім на 280 ланів було в 1578 р. загородників і коморників 703.



    62) Пор. сказане в т. V c. 218 і далї. Про кольонїзаційні й господарські обставини східньої України спеціальнїйше буду говорити в VI томі — тут їх тільки дотикаю.



    63) Архивъ Югозап. Рос. VI. І ч. 82.



    64) Нпр. Архив VI. І ч.101 c. 337 (Ковельск. пов), 149 (Острозьк. пов), пор. ч. 123, 146 і т. и.



    65) Ibid ч. 114.



    67) Ibid. ч. 146.



    67) Архивъ II. І c. 239, волинська інструкція 1638 р.: aby Gdanszczani3 szyprow naszych, s flisami nie sadzili, anii osob do sadow nienaleznych nie przyciagali. Пор. тамже інструкцію 1645 р.: Gdanszczanie uzurpuia sobie nad prawa wladza, sady swe pod frior rosciagaiac na szyprow, szlachte i flisy, poddane szlacheckie.



    68) Див. т. V c. 214-5.



    69) При тім характері великої панської господарки, де вона користала безплатро не тільки з роботи своїх підданих, але із їх інвентара або й інструментів господарських, трудно говорити про якісь особливі капітали, вкладувані тим великим господарством в хлїборобську культуру, як то читаємо і у новійшого дослїдника економічних відносин України Ол. Яблоновскоого (Ukraina, III c. 265): „По усталенню економічних відносин і зверхньої безпечности в західнїй части річи посполитої, нагромадили ся там, наслїдком сильного піднесення доходів з маєтностей, показні господарські засоби, не малі капітали. Капітали ті звертаюоь ся власне до богатих, а пустих до тепер просторів українських земель — дальших, українських, що витворяли безграничне поле для всякого рода економічної дїяльности. В початку XVII в. господарська енерґія, висиливши ся на заходї, переносить ся, майже вповнї, до тих дївичих земель.” В дїйсности капітали викладали ся розмірно мінїмальні, панське господарство йшло вже по проторених слїдах господарства селянського і досить довго обмежало ся експлоатацією сього селянського господарства дорогою ріжних даней, десятин, або ріжних монополїй — горілчаної, тютюнної, варення й шинковання пива й т. д., та такою „сухою”, без всяких вкладів експльоатацією природних богацтв, як виріб поташу і т. и.



    70) Як вище c. 191-2.



    71) Вид. Ґолїцина c. 19.



    ФОРМИ ПРОМИСЛУ ЗВЯЗАНІ З СЇЛЬСЬКИМ ГОСПОДАРСТВОМ: ВАРЕННЄ СОЛИ, ЙОГО ТЕХНЇКА, ПРАЦЯ НАЄМНА І ПАНЩИННА, РОЗМІРИ ПРОДУКЦІЇ, РАЙОН ЗБУТУ. РУДИ. СЕЛЇТРЯНІ БУРТИ. ГУТИ Й ПАПІРНЇ. ПРОМИСЕЛ ЛМИНСЬКИЙ, МЛИНСЬКИЙ ПРИМУС, ВАЛИЛА, ТАРТАКИ, ФОРМИ ВЕЛИКОГО МЛИНСЬКОГО ПРОМИСЛУ. ВАРЕННЄ ПИВА, СЕЛЯНСЬКЕ ПИВОВАРЕННЄ Й ЙОГО ОБМЕЖЕННЯ; ВАРЕННЄ МЕДУ, ПАЛЕННЄ ГОРІЛКИ; ЗНАЧІННЄ СИХ ПРОМИСЛІВ В БАЛАНСЇ ВЕЛИКОГО ГОСПОДАРСТВА. ЗАГАЛЬНІ ЗАМІТКИ, НЕРАЦІОНАЛЬНІСТЬ ШЛЯХЕТСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ТОРГОВИЙ БАЛАНС ПОЛЬЩІ, НАДМІРНИЙ ВИВІЗ, ВИЧЕРПАННЄ ПРИРОДНИХ БОГАЦТВ.



    З ріжних галузей господарства промислового окрім промислу лїсового, про котрий говорив я вище, на ширші розміри вело ся вареннє соли на галицькім Підгірю, обслужуючи не тільки потреби цїлої західньої України й становлячи оден з важнїйших предметів внутрішньої торговлї, але й даючи певну скількість сього продукту на експорт.



    Початки його виходять за всякі історичні границї; найдавнїйшу згадку про вивіз соли з сих варниць в східно-українські землї маємо в оповіданню про подїї з кінця XI віка 1), і в пізнїйших віках вона не переставала обслужувати не тільки західнї, а й східно-українські землї; вивозили її, безперчно, здавна і за Карпати і в сусїднї польські землї. В XV в., коли польсьек правительство з фіскальних мотивів замкнуло границї для довозу соли з Прусії, розширяєть ся ринок руської й краківської соли на північ: сіль руську починають в значних масах транспортувати Сяном і Вислою, аж до Бидґощі (Бромберґа); себ уло в значній мірі заслугою державця галицьких жуп Кристофа de Sancto Romulo, Ґенуезця, що осїв в Галичинї в серединї XV в., кілька разів державив „руські жупи” та розвинув торг руською солею на ширші розміри 2). Докладні звістки, які люстрації 1564-70 рр. дають про сї жупи, дають нам можність добре познайомити ся і з техоїкою продукції, і з способами продажі, районом торгу і т. д. Відсилаючи по близші подробицї до них 3), я тут виберу тільки дещо — що може мати інтерес в звязку з тими питаннями й явищами, які нас тут займають.



    Вареннє соли ґрупувало ся головно в кількох гнїздах — коло м. Соли (теп. Стара Сіль) в Перемищинї (на полудне від Перемишля), коло Дрогобича і коло м. Долини в Жидачівщинї. Сї гнїзда зістали ся в правительственній експльоатації й стояли під управою осібного адмінїстратора, т. зв. жупника руського, й мали технїчну назву „жуп руських”, а з окрема називали ся „жупа перемишльська”, або „сїльська”, „жупа дрогобицька” і „жупа долинська” 4). Крім того були поменьші варницї на всїм Підгірю від Сяніччини до Покутя: в Галицькій королївщинї „на чотирох місцях”, в околицї Коломиї — варницї колись міські, але здавна відібрані ріжними панами, в Коропецькій волости, в Снятинзинї коло Косова, і т. и. 5). Технїку варення описують нам ревізії жуп сїльських й дрогобицьких. Кожда жупа мала одну чи більше (два-три) криниць — т. зв. вікна, звідки „суровицю”, себто соляну ропу тягнули кінським приводом (т. зв. керат), і ся суровиця розходила ся до великих зелїзних сковород (патель) — „панв” або „черинів” (староруський термін, що задерюав ся тут до пізна). Вони були ставлені в шопах чи т. зв. „вежах”, і на них виварювала ся сіль з тої ропи. Панвами звали ся більші пателї (зроблені з 50 зелїзних блях), черинами меньші (з 30 блях); на перших варили сіль мілку, яку зсипали в бочки, або продавали мірою; на других т. зв. „товпясту” — формовану в грудочки, т. зв. tolpy, тепер топки (правдоподібно, се староруська „головажень”). Сї грудки раховали на тисячі; така „ррсяча” в дрогобицькій жупі відповідала кірцеви мілкої соли; в перемишльській шість тисяч „старої форми” рахувало ся на колоду, отже півтори тисячі на корець; в бочку входило півттори колоди. На вивареннє одної панви треба було від трох до пяти великих вьзів дерева (на возї мало бути не меьнше 20 „плах”), відповідно до часу й обставин: зимою виходило більше дерева як лїтом, стара „панва” потрібувала більше нїж нова, рідпа суровиця більше як густа, як суровиця сама переставала йти, то пускали в „вікна” воду з джерел, і вареннє такої штучної суровцї потрібувало „силу дерева”. За день можна було виварити три до чотири панви, і виходило з кождого варення півтретя, три або чотири колоди соли, відповідно до густоти суровицї. Таких „панв” перемиська жупа мала сїм, а девять „черинів” для варення соли формованої. В жупі дрогоюицькій панв було пять, потім шість; черинів королївських 12, але ще кількадесять панських і міщанських, на яких продукція вела ся в меньших розмірах і чимало по селах, арендованих або закладаних самими селянами. В Долинській жупі були самі черини: 4 королївських і велике число черинів міщанських і селянських — понад 150, але з продукцією дрібною :на деяких черинах виробляли 16-20, найбільше 15-20 возів соли до рлку.



    В жупі премишльській, по части дрогобицькій, вареннє соли вело ся в стилю більшім, зближенім до нинїшньої промислової господарки, тим часом як в жупі долинській — так само як в галицьких або коломийських, вело ся в стилю дрібного, так би сказати кустарного промислу, подібно як вело ся руднництво, гутництво і т. и. 6). При тім досить ориґінальними, ріжними способами комбінував ся сей промиаловий стиль з практиками підданськими й панщинними.



    В жупі перемишльській адмінїстрація сама вела вареннє соли на згаданих 7 великих „панвах”, працею наємних робітників. При кождій панві мав бути оден „зварич”, оден „лопатник” і оден рубач до дерева; зварич й лопатник разом діставали від колоди звареної соли близько по 1/2 гроша (8 денарів), то значить у двох заробляли за день роботи коло 6 гр., на своїх хлїбаз; рубачам платило ся за тиждень роботи 8 гр. 7). Дерево адмінїстрація давнїйше купувала — в самбірськім старостві, і в иньших сусїдних місцевостях, але в серединї XVI в. зроблено з того панщинний обовязок: для „ратовання жупи” придано було пять сїл з самбірського староства, і обложено їх обовязком возити дерево. Бувши при самбірській королївщинї, сї селфне платили дани й чинші й робили ппнщину на фільварку по кілька день, ходячи на роботу за кілька миль (докладно означена вона при однім селї — три днї з дворища на тиждень). Адмінїстрація жуп заступила се обовязком привозити з кождого лану (міряного дворища) два вози дров на тиждень: оден віз за панщинні роботи, другий за чинші й данини, а в селах, де лїси були близші — за саму панщину два вози на тиждень, „коли хочуть, вибравши дорогу й час”. Була то заміна для жуп дуже добра, бо віз дерева, „на якім має бути більше як двадцять плах лупаних” 8), сама вона рахувала за 2 1/2 гр. Але видно була вже закорінена навичка при таких замінах робити великі зиски на селянській працї, бо й адмінїстрація й ревізори, очевидно, сильно сумнївали ся, чи ще не належить підвисшити того обовязку: ревізори кладуть натиск на те, що селяне ходили ва роботу за кілька миль, отже обовязки возити дрова дають дуже легку заміну її. Тим більше, що дерева таки не ставало для потреб жупи. Ревізори 1570 р. кажуть, що на загальне число виварених панв 6.800 в тім роцї тільки 1.044 виварено „данними дровами”, а решта купованими 9). Вивозили ті пять сїл всього 17 тис. возів дерева, що можна рахувати на 3 1/2 тис. сажнїв шестистїнних, вартости 1.400 зол.; можна ними було виробити, по обчисленню ревізорів, 13 тис. бгчок соли,-вартости (на місцї) коло 9 тис. золотих 10).



    Вареннє соли на черинах було орґанїзоване — инакше, як комбінація аренди й панщини. На девяти черинах сольської жупи обовязані були робити перед міщане й загородники м. Соли, по чотири коло кождої панви, своєю працею й своїми дровами, в певній черзї, без перерви, з виїмком сьвят і підчас жнив, коли вони мали „пильну потребу домашню” — яких трох тижнїв, або коьр підчас злої дороги не можн було привезти дерева. З кождого чериня мали вони дати за тиждень 16 колод соли; решта виробленої соли мали на свою користь, але не могли нею самі торгувати, але мали віддавати адмінїстрації жуп по цїнї 12 гр. за колоду, тим часом як ся адмінїстрація від себе продавала її по 14 гр., отже діставали по 2 гр. від колоди. Крім того мали платити за достаченнє їм суровицї і причиняти ся до будови веж і черинів 11). В сумі була то досить тяжка панщина: особливо давав великі трудности обовязок постачати дрова на вареннє. Лїси в сусїдстві були вже винищені; „мало знайдеть ся великого дерева, більше дрібного та молодого як здатного.” В прилучених селах також не богато було гаїв, і брак дерева давав себе відчувати й тут. Щоб помочи собі, адмінїстрація жупи за ріжні „прероґативи” накладала на міщан і підданих обовязок возити дерево за плату. Плата та одначе не стояла в нїякій пропорції до трудів, яких то коштувало: за т. зв. фіру, себто скількість дерева, потрібного для виварення панви (отже 3-4 вози, з котрих кождий раховано 2 1/2 гр.) платила вора 4 1/2 гр. „Щоб запобігти тому видаткови й тяжкости людській”, ревізори проєктували сплавляти дерево Днїстром, що тече в милі від м. Соли, й відти возити 12), але сього досить раціонального проєкту не прийнято: при закоріненій системі приватнопранвого державлення королївщин не легко було вже переводити такі пляни, що мали ростягати ся на кілька королївщин.



    В дрогобицькій жупі сіль варено купованим деревом і найманим робітником; віз дерева плачено 6 до 7 1/2 гр., так що паливо під одну панву раховано на 400 зол. річно. Черини королївські арендовали ся; з приватних за достарченнє суровицї й право варення брано від тижневої роботи по пів колоди соли, т. зв. кошової 13). Отже тут не було такої комбінації панщини з промислом. В долинській жупі самі жупники не варили соли, а тільки арендовано черини, та побирано, подібно як в Дрогобичу, соляну контрибуцію з приватних черинів, що користали з жупних вікон — від волової мажі (запряженої чотирма волами) брали три маци або 3:6 тисячі топок соли 14).



    Загальні розміри обороту жупної продукції ревізори 1570 р. представляють ся в таких цифрах: в перемишльській жупі виварено 18 тис. колод мілкої соли, або 12 тис. бочок; соли формованої 5 тис. колод 15). В дрогобицькій жупі стільки-ж мілкої соли, а сіль формована, як знаємо, продавала ся самими продуцентами. Вивареннє 12 тис. бочок, вартости коло 8 1/2 тис. зол., в перемишльській жупі коштувало, разом з видатками адмінїстрації, ремонту і т. и. 5.400 зол.; в дрогобицькій 5.700 зол. Чистий дохід обох жуп, разом з митними доходами, оцїнено на 12 тис. зол. 16)



    Жупи східно-галицькі (галицькі, коломийські, косівські) обслужували крім своєї землї і сусїднього Закарпаття ще Волинь, Побуже, також сусїднї білоруські землї, в части й східню Україну. Жупи дрогобицькі й перемишльсьуі обслужували західню Галичину, сусїдню угорську Русь і взагалї північну Угорщину, а висилали значні транспьрти соли також в землї польські. Кождий рід соли мав свій район збуту. Так з перемиської жупи сіль формовану забирали до міст і місточок Перемишльської землї, на доли, „аж до самих границь Сендомирської землї”; сіль мілку забирали фірмани з підгірських околиць: „до всеї Сяніцкої землї, і до Угорщини, до підгірських містечок Перемиської землї — аж під Ряшів, і далї — аж до повіту Сендомирського й Краківського”. Що не заберали фірмани — підчаа злої дороги або якоїсь застої, пакувало ся в бочки й відвозило ся на склад до Перемишля, на спуст 17).



    В дрогобицькій жупі „фірман іде густо й тягом, по кілька сот”. Міщане дрогобицькі й городецькі займали ся розвозом і дрібною продажею соли з дрогобицького жупа в околицях сусїднїх; їх рахують ревізори на 140 возів річно, окрім таких що возять сіль в возах „не мшоних” (не випакованих мохом). „Угри й люде з гірських околиць на конях і в великих тайстрах возять сіль в свої краї гірські — найбільше від жнив до посту”; ревізори рахують середно 180 таких транспортів на рік. Судячи з цифри соляного мита і пояснень урядників, загальний рух фірманів в дрогобицькій жупі треба числити не меньше 5.000 до 6.000 фір, не рахуючи ще фірманів шляхетських: тих що заплатила мито, треба рахувати на яких 2-3 тисячі, а богато приходило міщан з привілєґіованих міст — „тих вільностей (пашпортів) від тих міст урядники показували дуже богато узлів, купами звязанхи, і з того рахували утрати більше як на дві тис. зол.” а реально вплинуло мита тільк півтори тисячі 18).



    Що не продавало ся мілкої соли на місцї, як сказано, йшло на спуст до Бидґощі: звоззили то до перемишльського сплаву і весною спускали на шкутах Сяном і Вислою. Річний спуст числять на 12 тис. бочок; для того треба було 60 великих човнів т. зв. „шкут” (добра шкута брала 200 бочок), — але „через бгак лїсу'”, що вже в 1560-х рр. почав давати себе відчувати тут, шкути рідко вже робили ся такі великі: як кажуть рнвізори — деякі шкути беруть тільки по сто кільканадцять бочок. Куповали їх „у своїх підданих” за 16-18 зол., у панів за 25-30 і вище. За спущеннє шкути „над єз перемиський” платили по 30 зол., а 6 гр. за переправленнє з єзу під міст — відси зачинала ся лїпша плавба. На шкуту треба було по 11 люду служби окрім 2 ,,ротманів”. Сплав трівав середно чотирм тижнї; кошти спусту 12 тис. бочок до Бидґощі рахують ся на 6 тис. зол.; бочка солли, що на місцї продавала ся 20-25 зол., в Бидґощі рахуєть ся на гривну, отже у двоє.



    Я спинив ся трохи на сих подробицях, бо се властиво одинокий по своїй великости взірець орґанїзації промислу на більші розміри на нашій території в тих часах. Промисел нпр. рудний вів ся в дрібних розмірах — анальоґічно з дрібним вареннєм соли, поодинокими підприємцями на невеликих фабриках — „рудах”, або й селянами. Часто така руда майже не виходила за обслугу потреб більшого панського двору та його найблизшого сусїдства; иньші давали деяку надвишку на вивіз.



    Так нпр. руду під Калушом місцевий староста „держить більше для своєї потреби: як що й продають, то тіььки аби заплатити ремісників”; руду довозять селяне за плату з Жидачівщини за кілька миль; коваляа за виробленнє 12 возів зелїза платить ся по 1 зол. 19). Руда любачівська одна арендуєть ся за 16 зол., за чотири вози доброго зелїза й великих шин (віз вартости 48 гр.), і 4 плужних зелїза (по 10 гр.), друга за 32 зол. і вісїм возів зелїза 20). За взірець більшої руди може служити руда врочівська з Любачівщини: її державлено за 200 зол. руднику 21); але тут лучили ся й иньші доходи: з ставу (став був приналежністю руди, бо товкли руду водними приводам) та иньших приналежностей: руду врочівську держав давнїйше рудник за привилеєм з великим ґрунтом, „на котрім є рілї, лук і лїсів досить”, — так що дохід з руди був тільки одною з складових частин цїлого господарства, і то досить маловажною. Причиною була як мала видатність руди, так і примітивні способи її оброблення. Руду городецьку нпр. староста скасував, бо рудник дуже нищив лїси: „давав з неї лише 12 грив., а дерева спалив на які 100 зол.”; на тім ґрунтї осаджено чотирох селян на півланових господарствах 22).



    Прикладом рудного промислу селянського — зовсїм дрібного, вповнї домашнього може послужити згадуване вже при иньшій нагодї c. Рудники під Луцьком: в нїм 14 дворищ і тутешнї селяне не несуть иньших обовязків окрім того що дають зелїзо на замок: на оден фільварок дають річно два плужні зелїза, вісїм серпів, чотири коси, два малі руські сошники, дві мотики, два заступи, дві сокири, два зелїза сьвітильні; на другий фільварок — теж саме,-окрім сокир; окрім того на замок дають сокири — коли буде потреба, мотику, засступ, дванадцять грабель, одно зелїзо сьвітильне, і шини для гармати й лпнцюха — давнїйше давали ті шини свого виробу, але „тепер їм новина заведена: кажуть купувати на торгу шину по 2 гр.”, а виходить їх річно 200-300 штук 23). Видко, шини селянського виробу були лихі.



    Розкидані були сї руди й гути зелїзнї в північнім, лїсовім поясї — де й зіставили по собі такі численні слїди в хороґрафії в видї різних „Руд”, „Рудень”, „Рудників”. В реєстрах 1569 р. показано в Перемиській землї гур зелїзних 12, в Львівській землї 13 24); було їх досить також в землях Холмській і Белзькій, пізнїйше множать ся вони твкож в Полїсю київськім і волинськім. Крім того, що задоволяли місцеве запотрібованнє, вони висилали також значну скількість зелїза в полудневі краї. Нпр. в наведених виище записках про вивіз на Поділє бачили ми великі транспорта зелїза, цїлими возами 25); ішли вони й далї, на Волощину — в однім контрактї львівський купець, забираючи від „візантийського” купця партію мухаіру, за те обовязуєть ся поставити йому 1.200 возів „зелїза земського доброго'' 26). З-за границї, одначе приходило також зелїзо — не тільки в делїкатнїйших фабрикатах, а і в сировім видї: в таксї 1633 р. „зелїзо нїмецьке” на сотнари, бляхи угорські й такіж нїмецькі „до ковальської, слюсарської й мечницької роботи, на сотнари, сталь ракуська й угорська, також на сотнари” 27).-Отже свого зелїза не вистарчало — може було воно й лихшого виробу та не витримувало конкуренції з заграничним.



    В східнїй степовій Українї має певне значіннє фабрикація салєтри — бурти, або майдани салетряні. В 1602 р. шл. Ганьский і Підгородецький, позиваючи кн. Корецького за захопленнє їх дїдичних маєтностей, головну шкоду рахують собі за те, що Корецький робив салєтру на тих ґрунтах „з могили званої Сороки” 28). В українських королївщинах фабрикація салєтри вела ся в першій чверти XVII в. коронними адмінїстраторами, або підприємцями на підставі королївських привилеїв і „постановлень” зроблених з підскарбіє;м так в 1621 р. король видає грамоту свому коморнику Барт. Обалковскому, де передає йому салєтряну фабрикацію „у всїй землї Київській, і по всїй тамошнїй Українї”, в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло рр. Псла, Ворскли, Орели і по всїх диковинах, де б лише знайшли ся здатні до роблення салетри городища, могили й иньші місця”, так як перед тим вів сю справу попереднїй підприємець, якийсь Ян Чернишевский 29). Як видно з наведених звісток, до фабрикації уживали тодї як і пізнїйше, перегній (гумус) з могил і старих валїв, городищ і т. и., вимочуючи відти салєтряний квас і потім його випарюючи.



    З иньших фабрик знаємо гути шкляні, папірнї, в скількости далеко меньшій і з продукцією ще меньшою. Правда, відомости наші мають характер дуже припадковий. Гути в ревізії 1564 р. стрічаємо одну в королївщинї Белзькій, дві коло Потилича, в Любачівщинї, одну в Городецькій, одну з рудою коло Калуша 30); виробляли на них самі примітивнїйші річи: прості фляшки й шиби до вікон. Так белзький гутник дає окрім чиншу 6 зол. іще „скляниць звичайних 500 (цїнили ся по 1/3 гр.) і шиб скільки потрібно для двору” ;калуський гутник „скляниць і шкла на вікна скілько потрібно.” Дохідність сих фабрик також була досить проблєматична: калуську гуту разом з рудою знищено по смерти її інїціатора, „бо більші того кошти, як пожиток” 31). Одну з потилицьких гут разом з ґрунтами, що до неї належали (був при нїй лан і кілька „обшарів”, млин і став і „сїножатей досить”, так що сама по собі гута властиво не несла майже нїякого дохода), „скупив” за королївським дозволом потилицький війт, осадив шість селянських господарів і заложив маленький фільварок 32) — сею протореною доролою панщинного господарства було йти лекше, як розвивати промислову дїяльність. Папірню одну знаємо в Сяніччинї, в Одриконю (з реєстрів 1589 р.) 33), другу в Буську (в 1580-рр.) 34), третю закладає собі в 1570-х рр. луцький біскуп в своїх маєтностях коло Луцька 35). Відомости се зовсїм припадкові, але що свого паперу робило ся мало, й уживали в значних масах чужого, про се сьвідчать водні знаки паперу XVI-XVII і звістки про довіз чужого паперу 36).



    На значнїйші розміри ведено в XVI в. промисел млинський — по королївщинах, а по всякій правдоподібности так само і по більших маєтностях церковних та приватних, — хоч за обслугу тїсно місцевої потреби він взагалї не виходив. XVI вік був взагалї часом його розвою, коли більші, водні млини вкінець виперають з уживання більш примітивні способи мелення і стають дуже важною галузею більшого господарства, заразом ставши його прероґативою й монополе.



    Хоч водяні млини звісні на грецькім сходї уже в І в. перед Хр. і вже в IV-V вв. починають з Італії розшиояти ся в романських краях Зах. Европи, і так само мусїли розширяти ся з Візантії в сферах візантийської культури, але стара Русь, скільки можемо слїдити, не знала їх ще зовсїм, і тільки з Заходу, десь від XIII-XIV в. починає вона розширяти ся у нас (наше „млин” пішло з вульґарно-римського molina, від mola, камінь, як франц. mulin, в нїм. mulina,-анґлосакс. mylen). Перші звістки про млини у нас маємо в грамотах другої полов. XIV в. (саме се слово в памятках старших не стрічаєть ся), тодї вони мусїли бути вже досить росповсюджені. Так в контрактї продажі 1359 р. продаєть ся в одній маєтности (в Перемищинї) „полъ става и со млиномъ”; „монастир Калеників”, проданий 1378 р., має також млин; кн. Юрій Коріатович надає смотричським домінїканам млин на р. Смотичу 37), і т. и.



    Одначе поруч з тим держали ся старі, примітивнїйші способи мелення і тільки поволї їм уступали. І так в поборових реєстрах почат. XVI в. наві
    Страница 19 из 55 Следующая страница



    [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.