LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 20

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    ть найбільше західньої частини нашої території — Сяніцкьої землї ще млини водні („вальники”) далеко не вивели з уживання млини ручні: в королївщинї

    на 23 села

    було 9 вальників

    і 6 ручних



    в біскупщинї 10

    4

    5



    в вол. Каменецких 6

    2

    5



    Балїв 5

    1

    1



    Фельштинських 8

    -

    6



    Гуницких 11

    3

    5



    Романівській 8

    2

    2



    Динівській 23

    8

    11



    Дубецькій 20

    2

    10



    Яцимирській 20

    4

    3



    Тиравській 21

    2

    10



    Заршинській 15

    2

    10



    Коббиленьских 6

    3

    2 38)





    Отже ручні млини ще сильно держали ся, і при 42 „вальниках” було ще 76 млинів ручних. В Перемищинї „вальники” були ще в меньшім уживанню: на цїлу королївщину був оден „вальник”, і було чимало таких волостей де не було анї одного. Але вже в люстрації 1560-x рр. і поборових реєстрах 1570-80-x рр. нема згадок про млинм ручні; вони позаникали, заховавши ся тільки по глухійшиэ кутах (як нпр. ще в XIX в. їх можна було стрінути в горах). Крім більшої вигоди нових млинів до сього причинило ся одначе й високе оподаткованнє, яким в XVI в. обложено ручні жорна — вони платили половину того, що платили нові млини, а також і заходи панів, що в інтересах своїх млинів обмежали право держання жорен або й зовсїм забороняли їх держати 39). Їх місце зпступили передо всїм млини водні, тим часом як вітряки, що взагалї, й на заходї росповсюднили ся тільки пізнїйше, у нас з кінцем XVI в. стрічають ся тільки виїмково 40).



    Опинивши ся з новими млинами в руках панських, меленнє збіжа стало одною з прероґатив панського, взагалї привілєґіованого землеволодїння. Виробляєть ся понятє, що піддані не мають права моолоти свого збіжа де инде як у панських млинах; так само міщане обовязані молоти тільки в своїм міськім — війтівськім або королївськім млинї. Часом се зазначало ся в спеціальних грамотах, ще частїйше розуміло ся само собою, як прийнята практика. Нпр. в такім досить привілєґіованім містї як Кремінець „міщане як і селяне кремінецькі відповідно до свого старого обовязку мають молоти всяке збіже своє й солод в млинах наших (кор. Бони, державицї кремінецького староства) під карою трох кіп грошей на кремінецький замок і утратою свого збіжа” 41). Навпаки, звільненнє від сього примусу вимагало спеціального позволення. Се робило млинське господарство інтеґральною частиною великого господарства, але заразом і замикало його в льокальні межі — обслужуваннє потреби осад чи осель певної маєтности, в якій той млин стоїть.



    Вів ся млинський промисел двома дорогами: по містах, більших маєтностях і королївщинах закладали ся великі млини самими властителями чи державцями й ними адмінїстрували ся, чи арендували ся разом з иньшими джерелами доходів держави. Сї млини мали часто прикмети великих промислових закладів, цїлих фабрик, де сила води уживала ся до ріжних механїчних процесів. Поруч них в далеко більшім числї істнували млини малі („з одним колесом”). Вони часом арендували ся разом з більшими млинами й иньшими доходами — як мита, бровари, горівчаний монополь, і т. и. (така система аренд в другій половинї XVI в. входить в широке уживаннє); часом роздавали ся в державу мельникам за грошевий чинш — кільканадцять або кількадесять золотих в другій пол. XVI в., або за право побирання на себе третьої мірки. Часто, особливо п королївщинах, вони й закладали ся самими такими підприємцями — мельниками, що за те діставали привилей на дїдичну державу такого млина. Реєстр з 1569 р. 42) виказує всього млинів: в землї

    дїдичних

    державшених



    Сяніцькій 3

    277



    Перемиській 179

    420



    Львівській 47

    224



    Галицькій 66

    145



    Холмській 95

    154



    Белзькій 194

    228





    на Волини в повітах:

    дїдичних і більших

    державлених і меньших 43)



    Луцькім 385

    126



    Володимирськім 55

    38



    Кремінецькім 241

    21





    Про великі млини, їх функції й видатність дадуть понятє нпр. отсих кілька пордобиць з люстрації королївщин 1565 р. Під Сяноком новозбудований млин, на дуже добрім місцї, воду до нього приведено з Сянока — млин дуже добрий, в нїм пять колес, що мелють муку й солод, до того фолюші (валила до роблення з овечої шерсти сукна і гунь) — з ними може він дати на рік що найменьше 600 зол., бо має роботу велику, і через нього оден млин спустїв, і в иньших богато зменьшило ся аренди. При нїмже колесо, що ріже дошки (тартак): до нього з гірських сїл спускають бруси Сяном, Ославою й Ославицею скільки потрібно, окрім того що треба для будовання в замку; спускають до того млина звиш півтораста брусів з Куляшного, Щавного, Туринського, Репедзи, Смольника, Команчі й иньших не давно осаджених сїл (села права волоського, що мали між ин. сей обовязок спускання брусів): всї отсї бруси йдуть на тартак, бо на будову замку люде з сих сїл обовязані спускати дерево осібно; з кождого бруса що найменьше буде чотири дошки й дві „шварти”, рахуючи дошку 3 гр., а шварту за півтора, дасть се, за виключеннєм третини для мпльника, 50 зол. Крім того мельник має вигодувати в тім млинї 12 кабанів, вартости по 2 зол. 44). В Короснї млин добрий під міським муром, воду має проведену з ріки Вислока — гати і всяку роботу коло нього мають робити селяне з великих сїл, що лежать під Коросном; в нїм колес коречних, що мелють муку, сїм, а окрім того солодові, ступи, пили до різання дерева, валила, і т. и.; по заприсяженому зізнанню старостинського служебника, що адмінїструє той млин, прийшло з млина жита 180 кірцїв, пшеницї чистої 20, гіршої 28, солоду для пива 82 („солод” — була то спеціальна, велика міра, вартости 8 зол.), солоду для горілки 31 корець (вартости пів золотого); від пекарів за питльованнє муки 4 зол.; від суконників, що валять сукно, 12 зол.; за товченнє дубової кори для шевцїв 8 зол.; від ковалїв 8 зол.; до тартака спускають Вислоком з сїл що найменьше 120 брусів; загальний дохід млина обчислено на підставі сих відомостей на 950 зол. Сї да млини давали дохід далеко більший анїж всї фільварки королївщини разом, що дали коло 1.200 зол. при загальнім доходї королївщини коло 6.700, а з млинів прийшло коло 1.950, в тім отсї два великі млини дали самі звиш 1.600. В Перемишльській королївщинї дохід з млинів обраховано на 3.415 зол., що становить близько четверту частину всїх доходів королївщини. І тут головну ролю грають два великі млини під самим Перемишлем: в однім девять колес, що мелють збіже і солод, в другім вісїм колес; помірне з сих двох млинів дало 2.088 зол., і окрім того прийшло за продані солоди (числом 50, по ріжних цїнах) 606 зол. Всїх млинів в королївщинї двадцять, при двох були тартаки. До тартаку на Стрвяжу з гірських сїл, в великім числї осаджуваних тодї на Підгірю, спускано до 200 брусів, з чого ревізори рахують коло 200 зол. доходу. В однім селї згадуєть ся mly nwolowi, очевидно з давнїйших часів, що вже не несе нїяких доходів 45).



    Сими кількома прикладами задовольнимо ся для ілюстровання того, яке важне значіннє в місцевостях тїснїйше залюднених мав млинський промисел, і в яких розмірно широких розмірах йрго ведено тут. Натомість вареннє пива й горілки — ся спеціальнімть польсько-шляхетського великого господарства пізнїйших часів, в сих чсаах іще не мала і так великого значіння (більшого значіння наберала разом з доходами від млиновання), вело ся в формах дрібного, домашнього промислу і не здобуло ще собі такого привілєґіованого характеру, як млинський промисел, що вже в XV-XVI в. мав сильно зазначений характер привілєґії великого господарства — держави і панів. Як бачимо з люстрацій 1560-х рр., навіть в Галичинї вареннє пива, не кажучи про вареннє меду, вело ся в значній мірі ще домашнїм способом, або що найвище — як ремесло, а не великий промисел.



    Солод робили по млинах, часом в великій скількости — як то ми бачили нпр. в наведених звістках про великі млини західнїх королївщин; але пивоварення при них не вели. По иньших королївщинах бачимо замкові солодовнї, але в них роблять солод для себе ріжні пивовари, за певною оплатою; такіж самі й бровари. От як пояснює ск нпр. ревізор при м. Калушу: солодовня панська 46) — хто в нїй робить солод, дає від зроблення одного солоду 4 гр. і пів мірки солоду, се дасть до року 66 зол. і 20 гр., бо рахуєть ся тільки 90 солодів, тому що там роблять також тягом двірські солоди; в броварі хто робить пиво, дає від вару пива 3 гр.; хоч на тиждень роблять два вари, але що там часом роблять двірське пиво, то доходу з того бровару кладеть ся тільки 9 зол. і 3 гр. 47). Дохід, який дають сї фабрики в Калушу, ще в порівнянню з иньшими досить високі — дуже часто така солодовня або бровар не несуть більше як кільканадцять зол. 48).



    В землях в. кн. Литовського на польський взір, а за прикладами господарства кор. Бони, правительство заходило ся коло закладання державних солодовень і броварів з 1550-х рр. В 1558-11561 рр. вони заводять ся поволї по ріжних державах і віддають ся в аренду разом з млинами й деякими иньшими доходами. З їх заведеннєм для міщан і взагалї підданих стає обовязком робити з збіжа солод нїде більше, як по сих замкових солодовнях, і варити пиво й мід тільки в тих броварах, так само як молоти збіже мусїли по двірських млинах. З українських земель ся реформа одначе захопила не богато — тільки Побуж, та в Кремінецькій і Пинській державі перевела такіж порядки за свого держання кор. Бона 49). Місцями такими заходами удавало ся сконцентрувати фабрикацію пива й сотворити якісь більші фабрики в видї тих замкових солодовень і броварів — але тільки місцями. Де такої монополїзації переведено не було, вареннє пива лежало по містах в руках міщан, що як знаємо вже, творили по більших містах осібні цехи пивоварів або солодовників (braseatores); їм спродаяано солод з замкових млинів, і се ставило ся їм навіть в обовязок — аби забирали солод з замкових млинів, по цїнї навіть вищій від цїни торгової; нпр. читаємо при м. Сокалї: міщане обочязані забирати ті солоди, яких назбираєть ся в млинї з поміру від їх солоду, по цїнї на 15 гр. вищій нїж по якій купують на торгу 50). По селмх пивовареннє лучило ся з корчемним промислом, а й селяне самі варили пиво за пквною оплатою. Реєстри чопового, як нпр. видані недавно сяніцькі й перемиські з 1508 р., де вичислені корчми з власним вареннєм пива (tabernae braxantes), показують, як ся форма пивоварства широко була росповсюджена. В Перемищинї було їх близько сорок, і понад тридцять в маленькій Сяніцькій землї 51). Слїдячи по реєстрах 1515 р., де виказують сы осібно шинки, які шинкують пиво привозне (tabernae vectoriae) і ті що продають пиво власне (t. braxantes) 52), бачимо, що в деяких околицях сих останнїх було більше навіть як перших, особливо в Сяніччинї. Що до чисто селянського пивоварення, то при ревізії сокальської королївщнии нпр. читаємо: „коли люде варять собі пиво на празник, дають від кождого вару по 7 гр., а в деяких селах по 4 гр.”; судячи з цифри доходу з того „празника” в восьми селах королївщини рахували на рік таких празничних „варів” сорок до пятдесяти, а дохід з них майже рівняв ся тому мізарному доходови, який несла замкова солодовня (7 зол.) 53). Податок сей називаєть ся тут „празником”; він стрічаєть ся також по иньших королївщинах 54), а по всякій правдоподібности таке значіннє має часто й „празничне”, що платило ся по ріжних місцях північно-галицького пояса 55), чи то з поодиноких гьсподарств, чи то від цїлої громади (24 до 30 гр.), як оплата за право вільного варення пива. При однім селї Грубешівської королївщини чптаємо: корчми там постійної нема, люде варять собі пиво, коли хочуть (і очевидно — ним шинкують), а дають броварного від кождого вару пива 4 гр.; дістало ся там в 1562 р. 84 гр., отже варили пиво 21 раз 56). Така практика мала бути і в Ратенській королївщинї 57), а в сусїднїй Пинщинї свобідне вареннє пива й меду на власну потребу признавало ся всїм: „вольно каждому з мещан, съ Жидовъ и съ подданыхъ нашихъ на селахъ медъ сытити и пиво варити на весельє и ку празьникомъ и на властныє потребы свои домовыє, а не на шинкъ” 58); Безперечно, що й по иньших місцях в тім часї ще мусїли держати ся значні останки свобідного варення пива селянами при ріжних оказіях, а не згадують ся тільки тому, що з того не йшло нїякого доходу; в східнїй Українї право варити безплатно пиво на весїлє додержало ся до самої Хмельниччини.



    Також вповнї домашнїй характер мало вареннє меду. В західнїй Українї в ХVI в. воно в економічнім житю навіть зовсїм не мало значіння: шинкували виключно амйде пивом, поки не прийшла горілка, а мід грав дуже малу ролю, майже таку як вино. В реєстрах чопового 1508 р. в Перемищинї чопове від меду фіґурує в мінїмальних цифрах (нпр. з Перемишля податок від пива дав 371 гривен, від вина 2 1/2 грив., від меду 1/2 грив., в Стрию від пива 8 1/2 грив., від вина 1/10 гр., від меду 1/3 грив., в Дрогобичи від пива 25 1/2 грив., від меду 1/6 гр. і т. и.), а в Сяніччинї мід навіть і зовсїм не фіґурує 59). Судячи з ревізії 1560-рр. в господарстві королївщин цїлої Галичини медовареннє не грало нїякої ролї. В східнїй Українї воно мало значіннє — але тільки в звязку з шинкованнєм, і було з ним звязане ще тїснїйше як вареннє пива: мід і горілку робили звичайно при шинках, і коли з меду й горілки приходили панам і державцям великі доходи, то давала сї доходи не так продукція сих напитків, як монопольне право продажі — шинковання, звязане з панським чи державним землеволодїннєм. Перед росповсюдненнєм горілки корчми ан Волини і в Полїсю були медові й пивні, а на полуднї — виключно медові, й монопольна продажа меду несла тут великі доходи, так що навіть вивіз меду підпадав тут ріжним обмеженням, аби адмінїстрація для своїх кортом мала меду подостатком і не доргоо. Упорядковуючи господарство українських староств, правительство між иньшим поручило паревести й то, аби місцеві піддані не вивозили меду з своїх волостей, а продавали на місцевих торгах, але щоб старости при тім не купували у них меду примусово, низькою цїною, як то часто дїяло ся 60). Який зиск при тім приходив, поясняєть ся в ревізії черкаського замку 1552 р.: староста купує мід від Черкасцїв „уставою” (сталою цїною), платить за кадь 85 гр. і не позволяє їм нїкому иньшому мід продавати; зваривши мід (розситивши), виберає староста за мід (ситу) 8 кіп 25 гр., а за віск 30 гр., отже сам бере за кадь 535 гр.; але як я казав, дохід тут іде не так з продукції як з монополю шинковання. В двох медових корчмах міста м. Черкасів продають в рухливі чвси денно одну кадь, „a кгды здобывши ся откуль люди приходять, тогды и трохъ кадей сыченья не одинъ день не ставаєтъ”; за тее підчас жнив кади стає й на кілька день. Такий самий порядок був в Каневі. Але в Київі продукція і шинкованнє не були так монополїзовані — варили пиво і мід міщане, платили по грошу від возу і осібно за право шинковання по 64 гр. річно 61).



    В другій четвертинї XVI в. починає розвивати ся паленнє й шинкованнє горілки. В згаданім вище поборі чопового західньої України з 1508 р. горілка ще не фіґурує зовсїм; але вже в митних записках 1545 р. в великому числї фіґурують горілчані казани, що вивозять ся зі Львова на Поділє, а в ревізіях 1552 р. горілчані корчми фіґурують поруч медових ,хоч і в скромнїйшій ролї, навіть в Каневі й Черкасах. Завдяки тому, що се була продукція нова, яка розпросторювала ся вже серед сильного розвою домінїальних прав, з неї зроблено в більшій мірі прероґативу панську: мід і пиво дозволяло ся робити на домашню потребу навіть безмитно, варити горілку не вільно було абсолютно. Але ведено її фабрркації в формах дрібних. Роблеонє солодів горілчаних, так само як і пивних відбуваєть ся часто по млинах, та по солодовнях, „паленне” ж самої горілки тїсно лучить ся з шинкарством — шинкарі звичайно самі й варять горілку (vinum crematum або combustum, вино горЂлоє).



    Кілька цифр з поборових реєстрів 1570-80 рр. пояснять нам сей характер горілчаної фабрикації. Так в Холмськім повітї було казанів горілчаних 58, в Красноставськім 27, в Белзькім 98 (в тім саме місто мало 60), в Грабовецькім 15, Городельськім 11, Буськім 13 62). На Волини розмірно меньше — в Луцькім пов. 53, Володимирськім 6, Кремінецькім 23 63). Практику тодїшню ілюструє отсе поясненнє люстрації (при м. Тираві): давнїйше шинкованне горілкою держав ратуш і платив старостї від того 108 гр. річно, тепер же державець, не винаймаючи в державу з чиншу, сам держить там господиню, яка палить горілку і шинкує, отже се тепер може дати більший дохід (ревізори рахують його на 06 зол.) 64).



    Не розвинувши форм великого промислу, продукція горячих напитків і їх продажа одначе становили в господарстві українських земель рубрику дуже важну. Величезні цифри чопового, наведені мною вище 65), самі дають уже про се понятє. Подумати тільки про такі цифри як 12 тис. зол. чопового зі Львова, 6 тис. з Перемишля! Особливо-ж в панськім господарстві країв східнїх, де не розвинуло ся фільваркове господарство, „сьвята корчма” в другій половинї XVI і першій XVII грала величезну ролю. Разом з виробом товарів лїсових і доходамт з млинів вона становила головний зміст доходів з староств і маєтностей Поднїпровя і Побожа. Люстрації 1616-1622 рр. дають з сього погляду цифри незвичайно проречисті й інтересні. Так староство Житомирське в р. 1616 несло доходу 1.902 зол., а в тім аренда млинів і корчом 1.400 зол., з чого не меньше як 1000 зол. давали корчми (в 1622 р., коли доходи взагалї зросли значно, і прибули фільварки, млини давали доходу 450 зол.) 66). Овруцьке в 1616 р. несе 2.071, в тім аренди корчом, млина й мита дають 2 тис. (в 1622 прибули доходи з лїсових товарів і фільварків, і дохід підняв ся до 4 тис.) 67). В Київі 1622 міщане платили „з корчом” — за варееннє напитків і шинкованнє 2.000 зол. річної аренди, а друге стільки давали аренди всїх иньших доходів арендованих також міщанами (мито й торгові оплати, рибні лови на озерах) 68). Дохід з Канівського староства в 1626 р. обмежав ся арендою корчом, млинів і мита — 1.500 зол.; в 1622 р. прибули доходи з поташових буд, з рибних ловів, чиншів, і доходи зросли до 4 тис. 69). В Білоцерковськім в 1616 аренди млинів, паленнє_і шинкованнє горілки, мита й куницї з пасїк лисянських разом давали 1.262; вареннє пива й меду й шинкованнє його було відступлене місту за річних 500 зол., аби не мало кривди; в 1622 р. крім аренди млинів, корчом і мит, що несла 1.200 зол., ішло 1.500 зол. з двох поташових буд 70). В Черкаськім в 1616 р. несла доходи тільки корчма, арендована за 1.312 зол., та „уходи”, числом сїм, де побирали сям ита за право ловів і ин. вигід, 597 зол.; в 1622 р. прибули доходи з млинів і перевозів, арендовані разом з корчмою за 2.700 зол. 71)



    З сього огляду промислового господарства виступає, думаю, з повною виразністю тїсна звязь його з шляхетським господарством, з привілєґіованим землеволодїннєм. Одні промисли — як нпр. лїсовий, рудний, гутний, по части млинський або шинкарський, розвивпли ся як бічні галузи сїльського господарства, вели ся самими властителями й державцями тими ж способами, які прикладали ся взагалї до сїльського господарства, в тїснім звязку з ним. Навіть по містах і місточках промисел млинський, пивоварський і горілчаний являють ся привілєґіями або й монополїями панського володїння, чи то як атрибути „земського права” шляхтича-дїдича, чи то як приналежність держави королївщини; війтівства або староства, експльоатовані зарівно з ріжними доходами панського володїння. Навіть найбільше скристалїзована в формах великого промислу продукція соли відбуваєть ся в тїснім звязку з ріжними формами й способами панщиного господарства, не кажучи про дрібний соляний промисел ведений дїдичами й селянами як побічна галузь „сїльського господарства. Дрібні ж млини, руди, бровмри, горальнї звичайно все фіґурують в товаристві певного, досить значного кусеня землї, й ті дрібні промисловцї, що займають ся тим промислом, ведуть заразом звичайне рільне господарство, попри котре їх промисел являєть ся навіть річею другорядною. Тому і злучив я огляд сих промислів з оглядом господарства сїльського, а не міського. Не закінченнє кілька загалоних заміток.



    Привілєґії, які-в порівнянню з міщанством з купцями, мала в перевозї й вивозї продуктів свого господарства верства шляхецька, заохочували її до того, аби вести самим експорт продуктів свого господарства й промислу. Та обставина, що господарство служило цїлям заграничного експорту, вводило її в тїсні й безпосереднї зносини з заграничними фірмами й посередниками. Нарештї той факт, що в номінальній приналежности до держави, з широкими привілєґіями безмитности опинило ся таке місто як Ґданськ — місто властиво зовсїм чуже, нїмецьке, а не польське, але обдароване більшими привілєґіями, нїж які мали котрі небудь міста польські, при тім місто, що здобуло значіннє торговища плодами східноевропейського сїльського господарства трохи не для цїлої західньої Европи, — сей факт ще більше причиняв ся до безпосереднїх зносин „продуцентів'', панів-шляхти з заграничним ринком. Місцеве купецтво й міщанство тільки в незначній, розмірно, мірі являлися посередниками в сїм торгу. Частїйше являють ся вони в ролї арендарів, або ведуть дрібний торг продуктами панського промислу — особливо шинкують. Одначе й на тім полї з XVI-XVII віком починає забирати силу головно елємент жидівський, відтїсняючи не тільки Русинів, але й Поляків та Вірмен, як ми также знаємо. В XVI віцї напр. корчмарство переважно лежить в руках туюильцїв, в XVII воно стає все більше спеціальністю Жидів; теж стає ся з иньшими арендами.



    Ала се відсуненнє міщанства від господарства й промислів (як знаємо, міщанам було законами заборонено купувати земельні маєтки і тою дорогою набувати можність конкурувати в господарстві й промислї з шляхтою) підривало не тільки економічну силу міщанства. Змонополїзованнє господарства й промислу в руках шляхти лихо відбивало ся на самім господарстві й промислї, на економічнім житю взагалї. Верства, що бачила в собі передовсїм вояків, найвище цїнила прикмети рицарські й культивувала серед себе певний погірдливий погляд на економічні й фінансові здібности, на купченнє й торг,- не знаходила у себе нї відповідної енерґії нї знання, нї вкінцї — засобів не тільки для шукання нових доріг, а навіть і для додержування кроку економічному й промисловому розвою найблизших, сусїднїх західноевропейських країв. Задоволена попитом на сирові продукти, вона в сїм напрямі показувала свою енерґію, шукаючи, що можна б спалити, зрубати, вивезти, розглядаючи ся, кого б можна ще запрягти до панщинного плуга й здобути ним пару кірцїв збіжа на вивіз. Поза тим лишали ся тільки старання коло забезпечення й розширення консумції для своїх броварів і горалень, солодовень і млинів, пильне використовуваннє кождої нагоди до розширення й помноження податків і даней. І величезні, як на краєвий балянс, капітали, що приходили за вивезені сирові продукти — се одиноке властиво джерело, котрим мав вливати ся чужий гріш, чужий металь до Польщі, дуже мало приносили користи краєви.



    Мт не маємо вправдї якоїсь докладнїйшої статистики, з якої можна б було обрахувати торговельний балянс Польщі, але скільки можна судити з загальнїйших заміток і відзивів сучасників, активи Польщі, коли були, то дуже незначні. Готового гроша за вивезені сирові продукти до Польщі й Литви майже не приходило: продукти польсько-литовських провінцій обмінювали ся за заграничні фабрикати вповнї, або майже вповнї. Тим поясняють ся й нарікання на брак металю, на слабий приплив, або навіть відплив гроша з Польщі, що червоною ниткою переходять через їцлий період того інтензивного вивозу сирових продуктів з польсько-литовських земель, коли вони запровіантовували й годували половину Зах. Европи, й могли б „як найбільше притягнути до себе золота й срібла”, як завважає оден з польських публїцистів першої чверти XVII в.



    „Я нашу Корону Польську, пише він, ледве чи не на першім місцї міг би положити між тими (краями), які найлекше можуть діставати що року золото й срібло в найбільшій скількости, бо нам Бог то дав, що понад свою потребу можемо через самі тільки порти Ґданський і Ельбльодґський продати наших збіж і иньших річей в чужі краї на 13 міл., а иньшими дорогами ще понад то на 5 міл. А продаємо їм такі річи, без яких вони не можуть обійти ся, а ми дуже лргко могли б обійти ся без їх річей: не обійдуть ся вони в першій лїнїї без всякого рода нашого збіжа, а також і без волів та всякої иньшої худоби, без воску, лою, вовни, меду, смоли, олова, міди, салїтри, сїрки, піря, поташу, попелу, клепок, щогол, шкір, юту й иньших родів виправленої шкіри — чи се не пребогаті копальнї золота й срібла? ” 72).



    Але копальнї сї в дїйсности нїчого майже не давали. „Польська нація так щдра й гойна, що вона вижичені за товари гроші звичайно дуже мало або й зовсїм не відкладає, не збирає готівки, але за неї волить купувати всякого рода чужі товари, які служать до комфорту й окраси і знаходять ся в Ґданську й Королевцї”, пише знов иньший публїцист з ґданських купецьких сфер в 1630 р. 73), збиваючи нарікання Голяндцїв на визиск від Ґданщан: Голяндцї пише він, замість збіжа дають свої товари — коріннє, аромати, вино, цукор, шовкові й вовняні матерії, підносячи на них цїну в міру зросту цїни на збіже. Перегляд иньших звісток і матеріалів потверджують сю характеристику польського торгу 74). З митних записок бачили ми, що панські шафарі й купцї вериали ся з Ґданська не так з мішками золота, як з ріжними товарами, й знаємо, які се бцли товари: вино, коріннє, вироби мануфактурні 75). Виручені мілїони не вкладали ся в розвій і розширеннє промисла й господарства, в мелїорації, не служили до сотворення нових, дорогших і вищих способів продукції, інтензивнїйших способів господарства, не полїпшали добробуту широких мас, навіть не можна сказати щоб дуже причиняли ся до піднесення добробуту й сили самої панської верстви. Вони служили тільки до збільшення роскоші, блеску, виставности, субтельносри шляхетсько-польського житя, наводили на нього зверхню полїтуру — запозиченим ляком европейвької культури, що зовсїм механїчно сидї вна примітивних і некультурних підставах економічного й суспільного житя Польщі й зовсїм неоправдано приймаєть ся за прояв культурности.



    Тим часом як міста й міщанство, відсунене від господарства й промислу, обложене всякми ограниченнями й заборонами, никло й упалало за браком всяких підстав для економічного житя й розвою, господарство й промисел в руках шляхти ставали стимулом до безмірного винищування природних богацтв краю й безграничного поневолення селянської верстви, давали можність вести розкішне, піяцьке житє, пишати ся дорогими уборами, вкривати свої „палаци” виробами західнього ремесда й штуки, слабнути й вироджувати ся в безчиннім, спокійнім житю — „жити наче в раю, коли їх селяне були мов в чистилищі”, як каже Боплян 76).



    Привівши до повного упадку власну промислову й торговельну людність, не маючи сама нїякого хисту для промислу і взагалї економічної дїяльности, шляхта тільки виснажувала сили краю й його людности, її соками платячи премії за хист, енерґію й розум „иньших европейських народів, які випереджали Поляків як з погляду ріжнородности своїх товарів і виробів, так і що до богацтва металїв, а також ощадної й старанної адмінїстрації”, як характеризував їх оден з цитованих вище публїцистів першої пол. XVII в. — Старовольский.



    Край бідний і малокультурний одначе не міг бути висисаний так безкарно, і вже за яких пятдесять лїт усильного експорту давали себе почучати виразні познаки виснаження. Не буду говорити про винищеннє лїсів, що потягнуло за собою висиханнє і виснаженнє ґрунту й иньші некористні появи: вище ми бачили вже звістки про се спустошеннє, але воно мало заертало на себе увагу сучасників. Та от в соймових конституціях 1630 р. чиитаємо таку замітку; „через надмірний вивіз збіжа, за людською жадністю, провінції в. кн. Литовського вичерпують ся, відти брак поживи і утиск убогих людей”; тому вважали потрібним зробити обмеження для вивозу; але що в гру входили інтереси шляхти, то кінець кінцем ухвалено тільки, аби люде всякого стану, шляхтичі чи не шляхтичі, не вивозили за границю збіжа купного, під карою смерти для не-шляхтича, а для шляхтича — під страхом конфіскати товару і тисячі золотих кари; шляхтичам же вільно вивозити збіже з власних чи арендованих маєтностей 77). Та що й таке обмеженн євивоза було ненаручне для шляхти, яка все змагала до свобідного, нїчим не звязаного права вивозу, то два роки пізнїйше конституція вся була знесена 78), свобода вивозу збіжа купного була відновлена, хоч безперечно — сконстатовані шкідні наслїдки усильного, надмірного вивозу збіжа мусїли вже сильно дати себе знати, коли привели до попередньої конституції, й певно, — дали себе знати не в самих тільки землях в. кн. Литовського.



    Примітки



    1) Не пустиша гостей ихъ ни лодей (мб. людей) отъ Перемышля и не бысть соли во всей Руской земли — Патерик c. 154. Тут можна бачити натяк на сіль перемишльську й пізнїйшу дрогобицьку або долинську.



    2) Звістки про його збирає Кутшеба Handel Polski ze Wschodem с. 60-2, про соляну полїтику його-ж Handel Krakowa c. 133 і далї.



    3) Жерела т. II с.1 і далї, т. VII c. 305 і далї (значно коротше).



    4) Слово „жупа” в сїм значінню стоїть або в звязку з „жупище” — яма, гріб, або з „жупелъ” сїрка, сїрчаний, сильнмй огонь (меньше правдоподібно звязують його з „жупою” безпосередно в значінню „земля”, „волость”),



    5) Жерела 1 c. 47, 51, 59.



    6) В нїм мусїло задержати ся дуже багато практик з часів староруських.



    7) Жерела II c. 57.



    8) Жерела II c. 29.



    9) Жерела VII c. 312.



    10) Жерела II c. 20-9.



    11) Жерела II c. 4-5, 8-9.



    12) Жерела II c. 12.



    13) Жерела II c. 38, пор. VII c. 321.



    14) Жерела II c. 66-7.



    15) Вони називають се бочками, але з порівняння цифр видно, що мова йде про колоди.



    16) Жерела VII c. 228.



    17) Жерела II c. 13.



    18) Ibid. c. 42.



    19) Жерела І c. 97-8, див. іще напр. III c. 91.



    20) Жерела III c. 280.



    21) Ib. III c. 291.



    22) Жерела III
    Страница 20 из 55 Следующая страница



    [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 ] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.