LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 21

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    c. 420-1, Матеріали ч. 120.



    23) Zrodla VI c. 79.



    24) У Яблоновского Rus Czerwona c. 459.



    25) Див. с. 100.



    26) Витяг у Лозїньского Kupiectwo c. 433.



    27) Archiwum vom. hist. V c. 560.



    28) Zrodla dz. XVI c. 421.



    29) Чтенія київські т. XV, Матеріали до ист. землевладЂнія Вишневецкихъ ч. 20, пор. 21 і 22.



    30) Жерела І c. 97, III c .197, 251-2, 419.



    31) Жеиела VII c. 174.



    32)) Жерела III c. 252.



    33) Zrodla XVIII. І с. 50.



    34) Ptaszycki Iwan Fedorowicz док. ч. 18-20 (Rozprawy wydz filol. т. XI).



    35) Опись книги 2047 кіев. центр. арх. ч. 465 і 478, пор. реєстр 1589 р. — Zrodla XIX с. 149.





    36) Напр. вище c. 66, 70.



    37) Akta gr. i ziem. II ч. 9, VIII ч. 3, Акты Зап. Р. І ч. 4, нове вид. (факсімілє) — Палеограф. снимки ч. 4, 24.



    38) Zrodla XVIII.Ic. 146-151; цифри обраховані для части Сяніччини Яблоновоким, ор. c. c. 454, беру від нього, иньші доповняю з реєстрів.



    39) Такі факти знаємо з в. кн. Литовського, з Чорної Руси — так нпр. міщане м. Слонима в 1522 р. просять у в. князя позволення держати у себе жорна „для драня круп”, і в. князь позволяв, і то з тим, аби тих жорен не було більше, як одні на трох міщан, „а жито и солоды и пшеницу мають на млыне господарскомъ молоти” — Акты Лит. рус. госуд. I ч. 158.



    40) Так в Холмській землї в 1589 р. не було анї одного вітряка, в Белзькій в 1578 оден (rota ventilis — Zrodla XVIII. I c. 220), на Волини три (ib. XIX c. 43) на сотки водяних.



    41) Витяг з недрук. контракту у Д.-Запольского Хозяйство с. 419.



    42) У Яблоновского Rus Czerwona c. 132, в витягах і на жаль — без всяких близших пояснень про сей реєстр.



    43) Цифри реєстрів 1569 р. для Волини подає Яблонлвский (Zrodla XIX c. 43) лучачи по цифрам податку в одну катеґорію млини дїдичні й вальники(платили 24 гр.), а в другу млини державлені, коречники і весняні (що не мололи цїлий рік, а тільки при весняній водї) — сї катеґорії платили по 12 гр.



    44) Жегела II c. 297-8.



    45) Жерела II c. 160-3.



    46) Калуська волость була в державі Сенявских.



    47) Жерела І c. 84, пор. нпр. c. 27-8, 47.



    48) Напр. I с. 57, 117, III с. 124, 137, 147.



    49) Відомости зібрані у Д.-Запольского Хозяйство с. 441 і далї.



    50) Жерела III c. 222.



    51) Zrodla XVIII. І с. 120-2.



    52) Zrodla XVIII. I с. 124 і далї.



    53) Жерела III c. 222.



    54) Нпр. в Городельщинї. — Жерела c. 84, 89.



    55) Див. Жерела III і VII, показчик під словом празничне, воно одначе тут являєть ся иноодї синонїмом „почти” — стації.



    56) Жерела III c. 100.



    57) Любомірский нв підставі джерел, яких близше не цитує, пише про Ратенщину: pozwolonem bylo kazdemu poddanemu wyrabianie wszelkich napojow za oplata od waru lub od kotla — Star. Ratenskie c.219.



    58) Уривок з невидруа. контракту у Д.-Запольского.



    59) Zrodla XVIII. I c. 120-.1



    60) Витяг у Д.-Запольского Хозяйство с. 370.



    61) Архивъ Югоз. Р. VII. І c. 83-4, 96, 113.



    62) Zrodla dz. XVIII. І c. 178, 191.



    63) Zrodla XIX І c. 44.



    64) Жерела II c. 309.



    65) Див. c. 108



    66) Zrodla V c. 78-9 і 118.



    67) Ibid. c. 79-8 і 118-20.



    68) Ib. c. 130.



    69) Ibid. c. 103-4 і 1323-.



    70) Ibid. c. 108 і 137.



    71) Ib. c. 107 і 134-5.



    72) Niemcewicz Zbior pamietnikow VI c. 242-3 (тут дата брошури хибна — про неї у Шельонґовского Pieniadz c. 301).



    73) Брошруа: Grundlicher Gegenberichfc vom wahren Remedio der gegenwartigen Theuerung von Getreide i mNiederland y Naude ор. c. c. 368-9.



    74) Шельонґовский (ор. c. c. 148) противставляє словам анонїма відзив Старовольского, що Поляки „більше висилають за границю нїж звідти поррібують — сї останнї (товари) більше належать до роскоши, нїж до першої потреби”. Але в сих словах властиво нема нїчого противного анонїмови: Старовольский каже тільки, що Поляки могли без тих товарів, які довозять за свої сирові продукти, могли б обйіти ся, і довозять їх не з потреби, а для роскоші, отже, як каже Старовольский — „не можуть бути названі зовсїм бідними в порівнянню з иньшими европейськими народами”. Про активність білянсу тут нема мови; сам Шельонґовский приймає для середнього вивозу Ґданська 1615-28 р. цифру 10 міл. зол. (maximum 17 1/2), а для середнього довозу 13 міл., і чомусь бачить в тім доказ, що білянс Польщі був активнимм.



    75) Див. вище c. 68.



    76) Вид. Ґолїцина c. 24.



    77) Volum. legum. III c. 332.



    78) Не відночлена, як хибно каже Шельонґовский, ор. c. c. 132 — Volum. legum. III c. 393.



    Розділ III. Відносини культурні й національні: національний склад і національні елєменти.



    Україна Західня: Ослабленнє українського елєменту в Галичинї, наплив чужого панства, українські шляхетські фамілїї в XV в., їх винародовленнє, українська шляхта Галичини в XVI, дрібна шляхта, її незаможність, брак впливів, націтнальні рухи серед шляхти — волоська іредента XVI в., боротьба з унїєю, рухи під час Хмельнищини.



    Україна Західня:Шляхта на Побужу Короннім, її спольщеннє, польське право і польська мова на Підляшу. Шляхта на Поділю, польські й українські елєменти, українські роди XVI в., їх упадок в зах. Поділю, дрібна українська шляхта в Поділю східнїм.



    Україна Західня:Міщанство — наплив привілєґіованих елєментіу, нїмецькі кольонїї, стан українського елєменту, привлади: Красностав, Городок, Дрогобич, обмеженнє українського елєменту в правах, орґанїзація українського міщанства, участь міщан в противопольських рухах, прояви привязання до своєї народности у міщан. Духовенство. Вищі верстви селянства.



    Україна Західня:Національний склад селянства — взірцї з Сяніччини, Перемищини, з Побужа, з Поділя; прояви сьвідомости горожанської і національної, масові рухи: повстаннє Мухи, його характер, рухи пізнїйші.



    Українац ентральна і східня: Перешкоди для напливу чужих елєментів. Наплив чужих елєментів серед міщанства; національний стан міст — приклади, польські елєменти серед волинської шляхти, опозиція тубильцїв против них, винародовленнє шляхти.



    Україна центральна і східня: Імміґрація польських елємегтів в Київщинї й Браславщинї, польські лятифундисти в Київщинї, маґнати українські, дрібна українська шляхта на Полїсю, земянство браславське, його національний патріотизм. Заднїпровє, окупація пустинь, формованє лятифундій. Сїверщина. Національне значіннє східноукраїнських лятифундій. Міщанство. Селянство, теорії польські про іміґрацію, дїйсний характер сїл — взірцї.



    УКРАЇНА ЗАХІДНЯ: ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕЛЄМЕНТУ В ГАЛИЧИНЇ, НАПЛИВ ЧУЖОГО ПАНСТВА, УКРАЇНСЬКІ ШЛЯХЕТСЬКІ ФАМІЛЇЇ В XV В., ЇХ ВИНАРОДОВЛЕННЄ, УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА ГАЛИЧИНИ В XVI, ДРІБНА ШЛЯХТА, ЇЇ НЕЗАМОЖНІСТЬ, БРАК ВПЛИВІВ, НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ СЕРЕД ШЛЯХТИ — ВОЛОСЬКА ІРЕДЕНТА XVI В., БОРОТЬБА З УНЇЄЮ, РУХИ ПІД ЧАС ХМЕЛЬНИЩИНИ.



    В попереднїм, слїдячи розвій форм і відносин полїтичних, суспільних, економічних, я вказував не раз, як відбивали ся вони спеціально на відносинах національних — на становищі тубильного, українського елєменту, на творенюн й розвою поруч нього иньших національних ґруп на українській землї, та на відносинах їх до нього. Тепер з черги треба нам зібрати до купи сї помічення про національний склад (состав) людности й відносини національних елєментів, і доповнивши їх иньшими даними, які дає нам приступний матеріал, звести в оден образ національні відносини — так би сказати дати національний балянс українських земель, як він творить ся протягом XIV-XVI вв. і укладаєть ся в своїй останнїй формі при кінцї XVI та на початках XVII в.



    В ріжних українських землях, під впливом обставин полїтичних, економічних, кольонїзаційних, сї національні відносини одначе укладали ся не рівно, не однаково виглядали в тім переломовім моментї, й тому мусимо оглянути їх з окрема, або поясами, в яких заходять з сього погляду відміни; вилучити пояс західнїй, що обіймає Галичину з Поділєм, Холмщиною й Підляшем, пояс волинський — з Побужем Берестейським і Пинщиною, пояс правобічний — Поднїпровє з Побожем, вкінцї — пояс заднїпрянський.



    В поясї західнїм переміни, як ми знаємо, наступили з сього погляду найскорше і найсильнїйше. Як я вказував на свгїм місцї, уже підчас боротьби за Галичину, в 1340-1370-х рр. вищі, привілєґіовані верстви української людности були тут сильно захитані й ослаблені 1). Все що взяло якусь дїяльнїйшу участь в оборонї Західньої України від польської окупації, коли не згинуло в самій боротьбі, мусїло з перемогою Польщі або еміґрувати до земель волинських, побужських і т. и., або спасти в долину наслїдком утрати, конфіскації майна. На їх місце, і взагалї — де відкривав ся якийсь простір привілєґіованій кольонїзації, правительство польське вводило привілєґіовані елєменти польські й всякі прихожі, на яких могло числити як на прихильників польської окупації. Щедрою рукою роздають ся земельні надання — і цїлі великі округи, правдиві князївства, як Ряшівська волость Яна Пакослава, Самбірщина Спитків, Ярославщина Тарновских, як величезні лятифундії Одрлвонжів, Кмитів, Бучацких, — і поменьші маєтности, сконфісковані від властителїв — тубильцїв, чи забрані за браком документів на право володїння від ріжних nullo jure possessores, і села свобідних селян. Поляками, або ріжними приходнями, що йшли в службу польській окупації, обсаджують ся всї вищі адмінїстраційні уряди. В великих масах вводить ся польський й иньший иноплеменний елємент в склад міщанства, а навіть і селянства — в селах орґанїзованих на нїмецькім праві.



    Поруч того чужого панства на переломі XIV і XV вв. ще в значнім числї держать ся останки тубильних родів, але загалом взявши вони вже тодї відтиснені на другий плян. Цїкавий образ сих відносин дає нам нпр. склад третейського суду, зложеного в 1404 р. в Медицї в спорі Ягайла з Єлисаветою Пілецкою. В нїм з місцевих достойників і панів виступають: Мацей біскуп перемиський і Офанасій владика, Ян з Тарнова староста русткий, Кміта воєвода Сендомирський, Іво з Клечицї, Яшпо з Ряшева, Бенко з Жабокрук, Яшко Мазовшанин, Миколай з Кулиоква, Яшко Клюс, Кристин з Марцинкович, Миколай Пстроский (чи Пшерозкий), Яшко Фортуна, Франыиск Борснич, Гринко Соколецький, Андрійко і Грицько Бибельські, Грицько Кердейович, Глїб Дядкович, Волчко Преслужич, Данило Задеревицький, Костьо Солнечкович, Костко судя перемиський, Яцко сяніцкий, Васько Тептюкович, Михайло Процович, Драгут (вор. Драгин) Волох, Ходко Чемер, Юрий і Васько Мошончичі, Волчко Кузьмич, Михайло Сенькович, Іван Данславич, Олешко Грудкович, Васько Чорткович 2). В сїм реєстрі поважнїйших „шляхтичів і земян Руської землї”, як їх називає документ, — а властиво західньої частини її, головно Перемищини, Русини, як бачимо, виступають ще в дуже поважнім числї (ряд їх, очевидно, розпочинає Гринько Соколецький, і до кінця, з виїмком тогоД рагина Волоха, се мабуть самі Русини, як в переважній части виразнг показують се їх імена). Але фіґурують вони всї на другім плянї, по поляках, і серед них нема анї одного достойника з виїмком Костка Болестиашицкого, судї перемишського і такогож судї сянїцького урядників зовсїм не високих (се дїєть ся ще перед реформою галицькото судівництва).



    Подібне бачимо і в східнїй Галичинї, де в першій половинї XV в. ще чимало виднїєть ся заможнього українського панства, але також без впливових позицій, на другім плянї. Між шляхецькими підписами на актї конфедерації землї Львівської й Жидачівської більшу половину становлять імена української шляхти, що і в самих іменах своїх ще задержує національний характер, а часом і руських печаток уживає — як Юрша з Ходоровстава, Станко з Давидова, (в 1410 він зветь ся ще Осташко з Давидова), Дмитро Лагодовский, Мартин Каленик з Підгаєць, Михно й Пашко з Борщева Юрий з Мальчиць, Сенько Галка з Іляшова, Сенько з Нагорець Олехно, Марко і Ленько з Дрогошова, Петро Волчко з Колоден Стецько, Онисько й Стецько-Ілько з Черкасів, Дмитро з Унятич, Федько з Чолганець, Федько і Стецько з Млинищ, Дмитро й Яцко з Дїдошиць (Дїдушицькі), Яцко з Рожнитова, Андрейко з Сваричова, Івашко з Дулїб, Іван з Кошави, Олекса йЛ учка з Витвиць, Данько, Мика і Сенько з Балиць, Яцько з Новоселиць 3).



    Все таки, хоч зрідка, бачимо руські імена на урядах і достойностях сих земель в XV в. — чи виборних шляхецьких (по рефомі), чи королем іменованих. Такий Сенько з Сїннова (de Syennow) підкоморій і tutor перемиський підчас конфедерації 1436-7 р., Ігнат з Кутищ довголїтнїй судя галицький (1438-1471), Васько з Риботич судя перемиський (1460-7), перед тим підсудок, Яцько Бибельський і Олехно alias Alexander Порохницький стольник і підстолїй перемиські, Глїб-Миколай з Сїннова підсудок (1472-7), а навіть і на каштелянстві перемиськім засїдав оден з Порохницьких (1449-54) 4).



    Але був то заразом час, коли ті виднїйші роди українські, які задержали ся в вищій верстві місцевої шляхти, швидким темпом затрачували свою національність і безслїдно розмивали ся в польськім елєментї. Спільність клясових інтересів і бажаннє зрівняти ся не тільки de jure, але і фактично з привілєґіованим панством польським, доступити всеї повноти вигід і гонорів, на які могли числити шляхтичі чи маґнати польські, впливи шляхецької культури й католицької стихії, яка розвивала ся тут же під боком і заливала що далї то більше українські землї, нарештї — мішані шлюби з Польками і на відворот — всї сї чинники й впливи, про які ще будемо говорити, робили своє дїло дуже скоро. „Коли трапляло ся, — писав потомок одної такої зпольщеної фамілїї Ян Порохницький, арцибіскуп львівський і великий протектор єзуітів, описуючи з фамільних традицій сей процес польщення Руси, — що була панна одиначка з маєтністю, або вдова богата, то конолї своїх Поляків-шляхтичів посилали до Руси, помагали їм своїми впливами і так женячи ся зчаста, наповнили Руусь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Руси перейшли до єдности з римським костелом, покинувши грецьку схизму” 5). Розумієть ся, звести так богато до сього впливу мішаних шлюбів, як то робить сей автор, не можна, але вони також мали своє значіннє — не тільки на перехід маєтків в польські руки, а й на польщеннє самих фамілїй. Так в тій самій родинї Бибельських — одної з найможнїйших українських родин Галичини, з котрої виводив себе арциб. Порохницький, внучка Ходка Бибельського Духна відданна була за Поляка Яна Бажі (Ваrzу) з Болозова 6) і підсилений маєтком Бибельських рід сей зайняв в XVI в. високе становище, займав високі сенаторські уряди, неприступні для Бибельських. З другого року з 1441 р. маємо нпр. шлюбну умову Сенька Бибельського з Фредром з Плїшович, де Фредро сватаючи свою доньку за нього, звязує його умовою, що Сенько має „вихрестити ся” перед шлюбом, розумій — на латинську іврв: „Шл. Фридро з Плїшович, читаємо в актї, й шл. Яцко з Библа з братом своїм уложили між собою таку добровільну угоду, що Фридро просватав доньку свою Ядвигу за Сенька з Библа, з такою умовою, що супружество має бути довершене за чотири роки, і з тим весїлє 7), а коли котра сторона не дотримає, з виїмком смерти, то має заплатити другій сторонї тисячу гривер заруки, а Сенько під такоюж зарукою має вихрестити ся перед супружеством 8), і Фридро має дати Сенькови за тою дївчиною двіста гривен готовими грішми й стількиж в одежі, а Сенько має заплатити жінцї своїй Ядвизї віна і виправи 600 грив. на половинї тих маєтностей своїх, що йому припали при подїлї” 9).



    Може сьвідками таких переходів, що в тишинї фамілїйних і всякого рода приватноправних відносин робили ся в великій масї протягом XV і XVI вв., служать подвійні імена, які стрічаємо в другій половинї XV в. у ріжних репрезентантів українських панських родів Галичини: Costhko alias Ioannes Порохницький, Ioannes alias Hryczko Бибельський, Глїб-Николай з Сїннова, й т. п. 10). Взагалї історія польщення сих українських родів, наскільки можемо її слїдити хоч би на підставі документальних вказівок, не була слїджена досї, хоч з становища культурної історії має воно чималий інтерес.



    В XVI в. можних родів, які б держали ся української народности, в Галичинї майже нема вже 11). Мало було вже навіть заможнїйшої шбяхти — яка б держала ся української народности. В звісних петиціях до митрополита в справі галицької епархії 1539-40 рр. напр. беруть участь такі галицькі шляхтичі: Марко Шумлянський, Іван тСанимирський, Іван і Стефан Демидецькі, Никандро Свистельлицький, Михайло і Марко Балабани, Павло Желиборський, Іван Лопатка, Петро Угорницький, Васько, Труфан і Іван Грабовецькі, Іван і Павло Загвоздецькі, Олехно Замостскьий, Іван Дубровицький, Василь і Юхно Ярмолинські, Костюк і Федор Яські, Петро Сербин, Іван і Олехнь Чолганські, Іван і Васько Рожнитовські, Рашко і Стефан Сваричовські, Деонисий й Іван Горбачовські, Іван і Павло Самбори, Михайло й Яцко Ячниські 12). З них одначе лише кілька фамілїй належать до середньої, заможної шляхти — Балабани, може Демидецькі, Чолганські; иньші — рядова, або й зовсїм дрібна шляхта як Грабовецькі, Дубравицькі (Дубровські), Рожнятівські, Сваричівські, Ячниські і т. и. 13).



    Тої дрібної — і ще дрібнїйшої української шляхти було в XVI віцї в Галичинї богато (особливо в Перемишльській землї), і до неї в XVII в. прилучають ся, розмноживши ся й підупавши ще більше в своїм упослїдженню — відсунені від усього що несли доходи і впливи, — майже всї ті українські роди, які не вигасли й не спольщили ся протягом XVI віка. От який катальоґ сеї української шляхти з першої половини XVII в. дають галицькі акти 14). В Галицькій землї виступають Березовські, Волковицькі, Голинські, Грабовецькі, Дрогомирецькі, Желиборські, Жураківські, Кнегинецькі, Креховецькі, Меднські, Свистельницькі, Сулятицькі, Струтинські, Татомири, Угерницькі, Хотимирські; в Львівській: Балицькі, Винницькі, Витвицькі, Гошовські, Дубровські, Копецькі, Лозинські, Підвисоцькі, Підлїсецькі, Плетенецькі, Погорецькі, Попелї, Передримирські, Свирські, Семигиновські, Сроковські, Чолганські; в Перемишській Бачинські, Березницькі, Билинські, Боярські, Братковські, Винницькі, Височмнські, Городинські, Городиські, Добрянські, Желиборські, Ільницькі, Кальнофойські, Коблянські, Комарницькі, Копистинські, Криницькі, Крушельницькі, Кульчицькі, Литинські, Луцькі, Монастирські, Матковські, Пацлавські, Підгородецькі, Попелї, Радиловські, Ритарвські, Селецькі, Созанські, Сверечанські, Ступницькі, Терлецькі, Турецькі, Турянські, Тустановські, Унятицькі, Уруські, Яворські, Яминські, Ясеницькі; в Сяніцькій Добрянські й Лозинські. Переважно се були старі роди, що великими гнїздами сидїли, розмноживши ся на своїх дїдиах і подїливши ся на ріжні галузи з ріжними характеристичними призвищами й „придомками” як нпр. Княгиницькі-Проскурчата, Калиновята, Сенковята; Жураківські Лехнівські, Йосиповичі, Якобшовичі; Чайківські Беринди, Солонинки, Трунковичі; Пацлавсьві, Грицковята й Іскрята й т. и.) 15). Належали вони головно до двох спецефічно-українських гебрових ґруп — Сас і Корчак (особливо до першого); походженнє й розповсюдненнє серед сеї української шляхти сих гербів лишаєть ся невиясненою і небезінтересною з культурно-історчиного становища загадкою 16). Наскільки розмножена була ся українська шляхта, дають понятє шляяхецькі пописи з першої половини XVII в. Так на пописї шляхти Львівської землї 1621 р. на 628 загального числа шляхтичів ставило ся 43 Чайківських, 34 Гошовських, 40 Витвицьких. На пописї Перемиської землї 1648 р. на загальне число близько 1000 шляхтичів ставило ся 70 Яворських, 46 Кульчицьких, 36 Винницьких, 23 Билинчьких, і т.. д. 17). Подробицї пописів про уоруженнє й спорядженнє шляхти на тиих пописах дають нам цїкаву характерисоику і матеріального становища сеї шляхти. Дуже воно було незавидне. Не то що дуже мало було між нею таких, що могли привезти з собою який збройний poczet — а навіть і такі, що могли хоч особисто явии ся „конно і оружно”, були між ними в меньшости. Напр. з 43 Чайківських тільки трох ставило ся на попис на конях, решта пішаком. Всї 40 Витвицьких — всї піші, і т. д. Попис львівської шляхти 1628 р., даючи докладнїйші вказівки про уоруженнє пописаної шляхти, дає ще сильнїйші подробицї сеї шляхецької біди, показуючи, що у багатлох не тільки коня, а й порядної зброї не було. Напр. шл. Гриць Волчкович Ясницький з Яснищ ставив ся пішо бодаы з шаблею і полгаком, але шл. Іван Волчковч Ясницький явив ся пішо тільки „з києм”; шл. Роман Гошовський іменем Антона Гобрича Гошовського батька свого, хорого на той час, теж пописав ся тільки „з києм”; шл. Федор Гошовський Клечкович ставив ся пішо зшаблею і полгаком, але шл. Стець Андроникович Гошовський був на пописї пішо тільки з палашом, шл. Федор Шумлянський з Браткович був пішо з києм, шл. Григорий Рудницький з Браткович ставив ся пішо з шаблею й полгаком, шл. Іван Заплатинський з Осталович пішо з шаблею, сокіркою і „пташою рушницею”, і т. д. 18).



    Незаможність не давала сїй шляхтї спромоги доступити і того не високого рівеня осьвіти й культурности, на якому стояла заможнїйша — польська й спольщена шляхта. Се не волею, а неволею держало її близше народнїх мас і зберегло її українську народність, не тільки в XVII і XVIIІ вв., a й пізнїйше — аж до наших часів. Ся шляхта зістаєть ся вірною своїй „руській” вірі, старим традиціям — в XVII і XVIII вв., як в XV і XVІ сї Васьик, Федьки, Грицьки з своїми часто не меньше характеристичними призвищами — Пугачі, Колодруби, Вовки, Головки, Тарапатичі, Поповята і т. д. сильно відбивають від Прецлавів і Прандотів, Збожних і Щенсних шляхти польської, gente чи natione 19). В них живе почутє своєї національности і вони не упускають часом нагоди заманїфестувати ся як репрезентанти „всеї Руси”, як вона в неясних, невиразних, але широких до безграничности контурах рисувала ся сим західнїм пограничникам її, стелячи ся і ховаючи ся в неясних горизонтах Сходу.



    При польській конституції, що принціпіально уважала всїх шляхтичів за рівних; без ріжницї заможности, осьвіти, гонорів і урядів, а всякі справи рішала голосованнєм присытних, — ся дрібна шляхта, становлячи більшість шляхетської людности, могла б правити своїми землями й повітами, проводити своїх людей на уряди й задавати тон в провінціальнім житю. Але до сього бракувало й солїдарности, яснїйшого суспільно-полїтичного чи національного сьвітогляду, бракувало орґанїзації, і вона звичайно все і всюди відступала на заднїй плян перед заможнїйшими й впливовійшими своїми польськими „братями”.



    Але бували хвилї, коли національні чи клясові інтереси, скристалїзувааши ся коло якогось конкретного факту, подвигали сю шляхецьку масу до живійшої й солїдарнїйшої акції. Мотиви й обставини таких фактів не завсїди нам звісні навіть тодї, як звісні самі факти. До таких загадкових виступів української шляхти в Галичинї нпр. належить масове прилученнє української шляхти Галицької землї до волоського воєводи Богдана підчас його походу на Галичину лїтом 1509 р. 20). Припадком довідуємо ся, що тодї приступили до нього Іванко Демидецький і Іля Шумлянський, Іванко, Яцко, Васько Мищенські (?), Федько Дубрович, Зань Цуцилівський, Сенько Витвицький, Васько й Марко Княгиницькі, Семен, Іван, Сенько й Сидор Дрогомирецькі, Сенько Балицький, Дмитро з Данискович, Григорий, Сенько, Гринча, Григор, Фича й Івасько Березовські, Івасько Пишнинський (?), Андрей Луцький 21), Вони були проголошені за зрадників 22) і маєтки їх конфісковано 23). Але по погромі Волощини зимою 1509/10 р., коли господар мусїв обовязати ся в трактатї між иньшим звернути всїх людей, виведених з України, шляхтичі вернули ся з Волощини й виправдували ся, що пристали до воєводи не добровільно, а з примусу. Се оправданнє було прийняте, і ті шляхтичі були привернені до своїх прав і чести, але трудно увірити в правдивість сього оправдання. Та обставина, що в тім примусовмі положенню знайшли ся як раз шляхтичі — Русини, вірні своїй народности, каже здогадувати ся инакших мотивів. Знаємо, що на ґрунтї спільної віри, письменства, культурних елєментів була все певна внутрішня звязь між західньою Україною й Волощиною, і в сїм фактї може вона також себе дати знати, хоч за браком всяких подробиць тяжко пускати ся в якісь близші здогади. Пригадаємо, що кільканадцять лїт перед тим мав місце такий же неясний, але ще більш інтересний рух звязаний з іменем Мухи, де провідником українського селянства Покутя й Галичини виступає волоський аґент (про се ще трохи низше). Рік пізнїйше воєвода волоський висунув якогось претендента (сучасний польський хронїст зве його Андрієм Барулом), що називав себе правним спадкоємцем Руси, котру Казимир силоміць загорнув собі; за помічю султана він пробував захопити західню Україну, але ненароком був зловлений слугами Мих. Бучацкого 24). А двадцять лїт пізнїйше від того інціденту 1509 р. підчас волоського походу на Галичину, через Покутє на Галич, знову чуємо, що Русини майже поголовно переходять і піддають ся воєводї, й він їх приймає ласкаво, а католиків каже побивати 25). Є в тих усїх епізодах кінця XV і першої половини XVI в. якийсь слїд українсько-волоської іреденти — на жаль так неясної через брак джерел.



    Яснїйше представляють ся нам деякі рухи, що захоплюють шляхту в XVII в. В Західнїй Галичинї нпр. таким фактом була оборона перемиського владицтва від унїї протягом майже цїлого півстолїтя по смерти Копистенського (1610) 26). Оборона православія від унїї в тім часї взаналї уважала ся, так сказати, питаннєм чести — не тільки релїґійної, але й національної; місцевій же шляхтї вона була близька й тому, що на всякого рода церковних посадах, від меньших — попівських і дяківських і до самого владицтва, було богато членів місцевих шляхетських родів, які тим чином були звязані дуже живими звязами з усякими єрархічними й церковними перемінами своєї епархії. Коли по смерти Копистенського, також місцевого шляхтича, що зістав ся по стьронї православія, король віддав перемиське владицтво за протекцієюю місцевого біскупа унїятови Атанасиєви Крупецькому, то місцева шляхта разом з духовенством виступила з виразною опозицією против сеї номінації і почала переслїдувати владику-унїята на кождім кроцї. Король Жиґимонт, наслїдком скарг Крупецького беручи його в спеціальну опіку і закладаючи величезну заруку 50 тис. дукатів на випадок якоїсь пригоди, вичисляє в своїм мандатї безконечний ряд місцевої шляхти, що взяла активну участь в сїй війнї за владицтво, настаючи на безпечність і житє Крупецького. Тут фіґурують: Іван і Микола Хлопецькі, Мартин Ритаровський, Федор Турянський, Андрій й Іван Созаоські, Іван Манастирський, Іван, Павло, Іван, Миколай, Дука, Адам, Василь, Самійло і Михайло Лїтинські, Федор, Олексанлр, Андрій, Гаврило і Яцентий Копистянські, Василь Тероецький, Федор Винницький, Стефан і Богдан Радиловські, Мартин-Олександр Фарафунта Блажовський, Іван, Федір, Григорий, Павло і Гриицько Попелї, Мартин Ясеницький, Грицько Коблянський, Олександр Угерницький, Іван і Василь Бунтовецькі (!), Федор, Іван і Григорий Височанські, Іван Криницький, Тимко, Іван, Григорий й Іванко Кульчицькі, Петро Рогозинський, Петро й Олександр Голятицькі, Іван Чайковський, Грицько Яноцький, Іван Тустановський, Федор Коблянський, Босько Хмитковський (!), Федор Куничковський, Дмитро й Петро Гординські, Іван Ільницький, Дмитро Сидорський, Дмитро Бурда, Федор Татомир 27).



    З поміж контр-владиків православних, противставлених Kpgпецькому шляхта підтримувала особливо енерґічно владику Гулевича, чоловіка енерґічного, що вмів, видно, зорґанїзувати сю шляхетську громаду і за її помічю оружною рукою викинув Крупецького з церковних маєтностей та відборонив ся від адмінїстрації, що хотїла Крупецького взяти в оборону, а шляхта через послів своїх вистарала ся у короля оппавданнє для Гулевича і забезпеченнє йому владицтва до живота. По смерти Гулевича так само збройною рукою підтримують шляхтичі його наступгика — православного владику Винницького, що викидає Крупецького з церковних маєтностей. Вонп помагають йому против наступника Крумецького Поляка-унїята Хмельовского, якому унеможливляють не тілько володїннє, але й саме пробуваннє в перемиській епархії; заразом на соймиках земських проводять ухвали в інтересах Винницького, упоминають ся за ним через своїх послів на соймі й перед королем і забезпечають йому володїннє епархією.



    Не так одноцїльна й солїдарна, бо скомплїкована ріжними відмінами в конкретних економічних і клясових інтересах, але також дуже замітна була участь східно-галицької шляхти в народнїх рухах часів Хмельнищини. Ареною їх була головно земля Галицьак (західню Галичину рух зачепив розмірно слабо), а місцева шляхта виступає особливо в руху орґанїзованім на Покутю Семеном Височаном (можливо — одним з шляхтичів Височанських). Вона фіґурує тут в ролї ватажків, „полковників”, проводирів селянських і міщанських повстанцїв, з яких складало ся Височанове військо 28). Тут і в иньших ватагах стрічаємо купу Грабовецьких, Голинських, Березовських, Скольських, Княгиницьких, Жураковських, Татомирів, Дрогомирецьких, Язвинських, Струтинських, Медмнських, Гошовських, Попелїв. Всю загалом місцеву українську шляхту Поляки обвинувачували в прихильности до повстання, в замислах запанувати собі на місце Поляків і т. п. 29). На жаль, брак якихось енунціацій з боку самих участників повстань не позволяє нам вглянути лїпше в мотиви повстання, як собі його українські шляхтичі-участники їх представляли.



    Та й по за такими надзвичайними епізодами, в чисто буденнім житю не можна переочити те значіннє, яке мала ся дрібна шляхта в консервованню українського елєменту й його національної традиції. Яка-б не була бідна, некультурна, позбавлена впливу й поваги ся дрібна шляхта, всеж таки і своїм матеріальним становищем і добробутом, і що важнїйше — своїм суспільним положеннєм підносила ся вона над рівенем позбавленого всяких горожанських прав, до становища робучого інвентара зведеного панщинного селянства. Серед неї не бакувало одиниць, які ut in substantia sic in moribus et claritate виносили ся над той низький рівень, на який зіпхнуло польське панованнє український елємент. Що правда, в з
    Страница 21 из 55 Следующая страница



    [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.