Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 24

0). З иньшої околицї — нпр. Сокольники під Львовом, де чужа домішка ще сильнїйше виступає (Станїслав Куш, Нмєцова, Якуб Фольтан, Фалєк Адамович, Луренц Смєх, Ян Тікер, Гануш Кватер й т. и.) 11). Але такі села з значнїйшою домішкою були виїмками, натомість нерідко стрічаємо села без одного чужого імени, от хоч би зараз за Сокольниками описане в тій же люстрації село Вроцїв 12). Тубильна, українська стихія була безперечно в селянстві так сильна, що асимілювала дуже скоро слабші й відокремлені чужі елєменти, які до неї впадали: про се сьвідчать такі ріжні „Ляхи” по призвищу як Андрейко Лях, Андрієць Лях, Мацько, Мисько Лях, Павлик, Кахно, Сташко Лях, або „Мазури”: Кость, Хведор, Яцко, „Нїмцї”: Лаврін, Хведько, Юрко (Iurek), і т. и. 13).



Такий же образ дають люстрації побужські. На крайнїм пограничу, в Красноставській королївщинї бачимо села ріжних типів: з перевагою польських елєментів, з значною домішкою польського й чисто українські — очевидно в залежности від історії їх фундацій. Взяти напр. такі сусїднї села під самим Красноставом як маййже чисто українська Сїнниця і сильно спольщений Малохвеїв 14). Ілюстрацєю ріжних кольонїзаційних типів може служити село Лопінник: одна частина його — корінний, „Руський Лопінник”, друга — присаджений очевидно пізнїйше „Лопінник Лядський”, і третя — ще новійшої дати „Лопінницька воля”, засаджена теж переважно Поляками (се крайнє пограниче, за Вепром) 15). Селк Красноставські близші до Холма мають чисто український склад, так само села холмські. Для прикладу беру напр. с. Стовпи під Холмом: Кунан війт, Шай Дїдушкович, Гаврило Войченя, Хведько Кортошович, Сенько Осташевич, Івасько Куріанович, Мишковичі Івасько і Стець, Денисова, Мисько Онацко, Глїбко, Занько, Хведько Богдан, Гриць Дїдушко, Шарко Митень, Макар 16). Такий самий чисот український кольорит побачимо ми, коли підемо від Холма на полудневий схід або на північ — напр. візьмемо староство грубешівське 17), або Берестейщину 18). Навіть в волости Воінській, на самісенькім пограничу в. кн. Литовського (на північ від Парчова), пограничні села мають в інвентарі 1566 р. сильно виражений український характер, і польська домішка не велика. Візьмем напр. село Воін: війт Поляк, або спольщений: Матуш Бернацкий зветь ся, але селяне переважно безсумнївні Українцї, виписуж ix по ряду: Пашко Білецький з Гаврилом, Артих Свинчич з Федьком, Ян Дуначик, Павел Цибулка, Ян Диндир, Сташек з Печонкою, Гриць з Миском Батченятем, Ондрушкова, Пуда з Пантюхом, Іван Приступа з Гацом, і т. д. 19).



На Поділю,з давна виставленім на привілєґіовану польську імміґрацію, серед селянства польський елємент теж дуже слабкий 20). Навіть в околицї Камінця, сеї традиційної твердинї польщини на українських „Kresach”, польські елєменти серед селянства виступають слабко. Напр. с. Должок під самим замкрм Камінецьким 21) — в нїм вичисьені такі селяне: Грицько Пригода, Климко, Степан, Яцько, Матей, Богдан, Семко Михалець, Хведор Остапкович, Іван Колодїй, Карпо, Мартин Скрибка, Іван Gerosz (?), Мацько Zmloczko, Миколай Гаска. Гаврило Гриневич, Протас, Петр єчминик, Дмитр, Ярош, Сидор, Івасько Ємець, Гринець, Йосько Mlodi, Іван Діакович, Мартиниха, Василь Климкович, і т. д. Невважаючи на деякі призвища, подані в польській формі, в цїлім сїм селї не можна вказати напевно і одного польського імени. Подібне і в иньших 22).



Що до своєї суспільної, горожанської сьвідомости, то хоч в порівнянню з иньшими українськими землями селянство України західньої було найтяжше пригнїчене панським режімом, але й тут, особливо по королївщинах, де домінїальна власть не ставала, бодай в теорїї, такою непробитою стїною перед селянином, як власть приватного дїдича, — селянин довго ще не тратить відпорности, сьвідомости своїх горожанських прав і силкуєть ся реа ґувати всїми приступними йому способами проти визиску й надужить зі стторони державцїв. На иньшім місцї ми бачили те незвичайне завзятє й енерґію, яке показують селяне в другій половинї XVI і першій половинї XVII в., доходячи своїх кривд против державцїв перед королем 23). Починаючи від Жиґимонта-Авґуста поява на престолї нового короля викликала серед селян в королївщинах що раз нові надїї на можшивість дійти своєї правди і служила немов знаком для цїлих хмар селянських скарг — все густїйших в міру поступу часу, а з ним — поступу визиску й обтяження селян. Але скаргами й депутаціями не кінчило ся; коли королївські мандати стали стрічати ся з непослухом і зневагою державцїв, коли пропадає надїя дійти правди через королївські комісії й декрети, спляне хапають ся иньших способів — стрейкують, бойкотують державцїв, зброять ся й ставлять чинний опір. Селяне з Волі Тарнавської бойкотують державця: двох селян забороняють громадї, „аби нї в чім не слухали анї не йшли на двірські послуги, бо ми докажемо, на що сьмо змовили ся, хоч би прийшло ся нам вийти всїм з села під иньшого пана, коли нам справи не так підуть, як ми хочемо, а пану Яшовскому вже послушні не будемо, бо так свого державця будемо нищити і так довго правувати ся, аж не буде мати чим наложити — мусить тоди погодити ся з нами так, як ми схочемо” 24). Про подібний штрайк в Лежайській королївщинї й иньші анальоґічні факти говорили ми при иньшій нагодї 25). Ще інтереснїйша змова селян в Горожаній, в королївщинї Львівській: без усьпіху старавши ся протягом цїлого ряду лїт дійти свого через короля, вони в 1625 р. присягають ся на хрестї, взяятім з церкви, не відступати своєї боротьби з державцями „до горла і до останньої сорочки”, кажучи: „хоч би нам і на Україну до козаків піти — і звідти будемо мстити ся над тими, против котрих змовилисьмо ся”, як каже в своїй скарзї державець 26). Вони виразно відмовляють робіт і всяких послуг, нищать „панські” лїси й збіже, ходять гурмою на двір і бештають урядників державця, і т. и. Пасивний опір переходив в оружні конфлїкти, бійки й убийства; такі розрухи, до убийства тивунів включно мали місце в 1607 р. в Стрийщинї, в горах, а в 1622 р. було знищене за піднятий тут селянами бунт, близше в подробицях нам незвістний, с. Гребенне у Львівській королївщинї: одні селяне були за са скарані на смерть, у иньших було забране все майно, і т. д. 27).



Більш масові рухи захоплювали без ріжницї й селян з королївщин і з приватних маєтностей, займаючи дуже великі території. Перший звістний такий рух, на жаль — звістний лише дуже загально, без усяких подробиць, мав місце в 1490 р. Се так зване повстаннє Мухи. Сучасник, біскуп перемиський Ян з Торговиска, говорить про нього дуже неясно: „якийсь Муха з Волощини, в короткім часї зібравши близько 9.000 війська з селян, впав у ту частину Руси де лежить Снятин — взяв його і пограбив, потім нападав на ріжні міста й села, иньші підбив собі — аж до Галича”. Ситуація була дуже грізна, король скликав шляхту в загальний похід, просив помочи у Пруссаків 28) і по словам біскупа небезпечність була відсунена більше блжою помочию як людською: коли Муха перейшовши через Днїстер, подав ся під Рогатин, його розбило тут шляхецьке військо так, що майже вся сила його згинула; иньші потонули в Днїстрі, сам Муха ледве утїк 29). Се виглядало б на перший погяд на простий волоський напад; але зі сторони Волощини тодї виразних ворожиx кроків проти Польщі не було 30) — підозрівали інтриґу волоського воєводи в тій справі Мухи, але не більше. Накеру, секретареви вел. маґістра пруського, що ходив з ним в похід на Турків з 1497 р., оповідали по совіжій памяти, що воєвода Стефан взяв собі на службу Русина, по імени Муху, чолгвіка до зброї і бою завзятого, і той за помічю Татар випустошив цїлком Русь (Галицьку) й Поділє, рік річно забираючи масу всякого добра, так що воєвода міг з того платити дань Туркам, а галицька та подільська людність зійшла зовсїм на жебри. Тут з походом Мухи, очевидно, звязали ся пізнїйші татарські напади 31), а зрештою про участь Татар в його повстанню де знаємо. Очевидно, силу Мухи становили власне тільки ті ватаги селян, і мабуть близше віддає дїйсний характер сього селянського руху оповіданнє Бєльского, що доповняє звістку Яна иньшими подробицями: „Муха якийсь розбійник з Волощини, простий хлоп, зібрав був з Волощини й Руси такого як сам простого люду до десятка тисяч (не знати, чи за наказом волоського господаря, чи сам від себе то зрьбив) і воював Покутє і руські землї”. По своїм погромі, каже далї Бельский за Кромером, Муха пізнїйше, уже за Яна-Ольбрахта „знову збирав нарід, але бувши у одної Русинки, з якою мав зносини, виданий був нею потайки — був нашими арештований, завезений до Кракова і там умер у вязницї” 32). В сїй звістцї Муха представляєть ся як ватажок, що збирав селянські ватаги не тільки в Волощинї, а і в Галичинї, і так, очевидно, треба розуміти й ляконїчну записку Яна: що се селянство було збиране і на Галицькій Руси, не приведене готове з Волощини. Тим пояснюєть ся селянський характер війська і його успіхи — опанлваннє всеї Галицької землї — неймовірне, коли б тут мова йшла про простий грабівничий напад селянмьких банд з Волощини.



Се був рух, по всякій правдоподібности, анальоґічний з пізнїйшим — далеко лїпше нам звістним в своїх подробицях галицьким рухом під час Хмельниччини, 1648 р., що розвинувши ся також під впливом зовнїшнїм (тамм з Волощини, тут від української козачини), розгорюєть ся найбільше в тій же східно-полудневій Галицькій землї, теренї, як очевидно, більш переповненім палким, рухливим, меньш придавленим елєментом, але сим разом обхоплює всю східню частину Галичини, аж по Дрогобич і Мостиска, оже територію далеко більшу нїж рух 1490 р. Не входячи в деталї, бо про сей рух будемо мати нагоду говорити при Хмельниччинї, завважимо тільки, що він не мав характеру виключно-селянського, а сильно закрашений був елєментами національними і релїґійними та вчасти й полїтичними — задокументованими прояами противопольської й противокатолицької реакції, та такими-ж висказами, як ми се мали вже по части нагоду бачити. Тим поясняється така широка участь в сїм руху православної української шляхти, міщан і духовенства. А що до селянства рух сей служить ілюстрацією того, на скільки живо відзивало ся галицьке селянство на кличі національні й релїґійні.



Примітки



1) Для прикладуу наведу селянські імена з с. Гочева: Martin Raichel, Hanus Wayss, Luriacz Hekieth, Matthis Rymar, Nikiel Barith, Gregier Rozemberger, Barthel Rautenkrancz, i т. д. — Жерела II с. с. 253, пор. с. 233, 235, 255, 260. 262.



2) Ibid. с. 255-9.



3) Ibid. c. 243.



4) Жерела II с. 287.



5) Polonia c. 39.



6) Жерела II с.1 79 і далї.



7) Ibid. c. 182. Для ілюстрації наводжу початок реєстру с. Курилівки; Тимко Грицович, Дорош Милович, Максим Квошко, Хведор Дацовнч, Іван Грицьків, Курило Кугіт і т. д.



8) Жерела II с. 211 і далї.



9) Жерела III с. 252 .



10) Жерела II с. 83.



11) Ibid. III с. 347.



12) От імена селян з того села: Васютина з Лучкою, Іванова, Яцько з Артимом, Тимко з Павликом, Кунаш, Грицько Микитич, Андрій, Іван, Іван Гиря, Гринковята, Процик, Курило, Минько, Омелян, Гриць, Хведина, Іван Лескович, Ілько Плбта, Іванко, Сай Паньків, Ігнат, Левко, Панько Кривулька, Іван, Гриць Александрів, Климашко, Манько, Сидор Гаврильцїв, Хведець тивун — ibid. c. 349.



13) Пор. іменний показчмк в III т. Жерел, sub vocibus.



14) Жерела III с. 9 і далї.



15) Ibid. c. 15.



16) Ibid с. 51.



17) Ibid. с. 99 і далї.



18) Документы арх. юстиціи с. 238 і далї.



19) Ibid. с. 379.



20) В.-Буданов дає таку етноґрафічну стаиистику по люстрауії 1564 р.: в королївщинї Камінецькій і Летичівській на 704 імен „русских” 69 польських і 25 „инородческих”, в корол. Барській на 600 „рус.” 12 „поль.” і 10 „инородч.”, в Хмельницькій на 452 „рус.”, 7 „пол.” і 4 „инород.”, разом Поляків коло 2.5 процентів (Архивъ Югозап. Рос. VII. II передм. с. 194 і далї). Хоч на етноґрафічні критерїї автора не завсїди можна згодитись, але в сумі подана ним статистика таки дає понятє, бодай з грубшого, про силу українського елєменту.



21) Архивъ Юго-Зап. Рос. VII. II с. 174.



22) Напр. Киптинцї й Голосків, миля від камінецького замка: Iwan wataman, Susikl Махіm, Iwan Kononowicz, Michailo Hriniewicz, Chariton, Iwanko Charitonow, Bartocz Holostowski, Iwan, Maczuda Bartossow, Sthasz, Dasko, Holoskowianie, Andrei Michalowicz, Mirni Wathainanowicz, Hriczko, Maczko Maczudow, Jacob Bartossowicz, Pawel, Chwedor, Maczko — Архивъ Югозап. Рос. VII. II c. 172.



23) Див. т. V c. 197 i далї.



24) Кн. львів. ґроду 323 с. 801 (1607).



25) Т. V с. 202.



26) Лозїньский op. c. 402-3.



27) Див. у Лозїньского Prawem i lewem I с. 401 і 403.



28) Codex epist. saec. XV c. 362 (про иньший напад Волохів того року не чути).



29) Monumenta Poloniae histor. III с. 239; записки писані по сьвіжим слїдам подій (автор їх умер в р. 1492).



30) Тому Яблоновский зовсїм поминав сей епізод в своїм оглядї польсько-волоських відносин — Sprawy woloskie c. 53. Новійшими часами доторкнув ся сього епізода Папе (Polska i Litwa, c. 214), але не постарав ся уважнїйше глянути на нього, як справедливо завважив рецензент — Записки т. LXXV с. 162.



31) Звістка Кромера, щл Муха повторяв свої напади потім іще за Яна-Ольбрахта (вид. Туровского с. 1317), не знати на чім опираєть ся — так само й романтичний фінал його карієри, поданий Кромером: що його зловлено у одної Русинки, до котрої він заходив, і шляхта його відослала до Кракова, і він там умер у вязницї.



32) Вид. Туровского с. 887. На підставі Бєльского, коротку звістку про сей епізод (під датою 1491 р.) дає Густинська лїтопись — Пол. собр. лЂтоп. II с. 360.



УКРАЇНА ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ: ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ НАПЛИВУ ЧУЖИХ ЕЛЄМЕНТІВ. НАПЛИВ ЧУЖИХ ЕЛЄМЕНТІВ СЕРЕД МІЩАНСТВА; НАЦІОНАЛЬНИЙ СТАН МІСТ — ПРИКЛАДИ, ПОЛЬСЬКІ ЕЛЄМЕНТИ СЕРЕД ВОЛИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ, ОПОЗИЦІЯ ТУБИЛЬЦЇВ ПРОТИВ НИХ, ВИНАРОДОВЛЕННЄ ШЛЯХТИ.



В дальшім, волинськім поясї український елємент в сих віках — аж до початків XVII в., представляв ся з формального боку дуже сильно, виглядав як непробитий мур, хоч в дїйсности утрата ним рухової, розвоєвої сили — культурного й національного житя відбилк ся слїдом і на його статицї.



Включені в склад в. кн. Литовського, від коли воно відмехувало ся державною самостійністю від Польської Корони, сї землї волинсько-полїські були в значній мірі закриті для імміґрацїї привілєґіованих елєментів з Польщі, що так рано приглушили національний елємент в поясї західнїм, а принціп провінціальної окремішности в. князївства — досить сильно зазначенний особливо на Волини, ставив певний, хоч і далеко слабший поріг для напливу чужих елєментів і з иньших, литовських провінцій самого в. князївства. Перше було сформуловане з повною виразністю в земськім привилею Казимира, де в. князь обіцяв і обовязував ся за себе і за своїх потомків не давати ”нїяких земель, замків, міст або яких небудь маєтностей в володїннє і державу, а також нїяких урядів або гідностей” нїякому чужестороньому, тільки тубильцям, з земель в. кн. Литовського 1). Друге забезпечило ся практикою (для деяких земель фромулованою також вповнї виразно), що місцеві уряди будуть роздавати ся коли не виключно, то передо всїм людяп місцевим. До сих наших земель сей принціп прикладав ся в сїй другій, слабшій своїй формі.



Найбільше приступною для напливу чужих елєментів і принціпіально відкритою для них сферою було міщанство. Міський устрій нїмецького права, пересаджуваний, хоч і повільнїйше, по західнїм поясї також і в сїм волинськім, з тих причин, які були вже вияснені, скрізь і всюди уважав ся спеціальним полем для елєментів католицьких. В найстарших наданнях нїмецького права — в. кн. Витовта для міст волинських, так само як і підляшських, застерегало ся в осадчих привилеях, що з міщанських прав, з міського устрою того користатимуть тільки „люде св. римської церкви”, „християнської віри і католицького обряду” — Нїмцї, Поляки й иньші католики 2). Міста таким чином мали послужити дорогою для польських і заагалом католицьких елєментів, і безперечно служили, хоч і в слабших розміраз, нїж то було в поясї західнїм. Реакція руського елєменту в в. кн. Литовськім зробила пізнїйших вел. князїв більш здержливими й обережними в сїй протекції для католицького елєменту, а й старші, Витовтові привилеї, безперечно, не перейшли в житє так en toutes lettres. Але нема сумнїву при тім усїм, що завдяки тим поглядам, які істнували на міське право, з ріжних тутешнїх верств міста найбільше підмішані були польсько-католицьким елєментом, і він зайняв тут, як на своє число, становище привілєґіоване: мішане католики, зістаючи ся в незначній навіть меньшости, грали все таки досить показну ролю в управі міста, виборювали собі, опираючи ся на протекцію зверху, ґарантії що до певної участи в міських урядах і т. и. 3). Правительство при прилученню сих земель до Польщі в 1569 р., полишаючи руську мову в урядованню місцевих урядів земських і ґродських та в дїловодстві королївської канцелярії що до сих земель і в зносинах з тутешнею людністю, вимовило, що „міські справи маґдебурського права і иньших всякого рода людей (міських) будуть вести ся нашими коронними і двірськими урядниками письмом польським, відповідно до звичаю коронного” 4). Очевидно, уряд уважав міське житє, міський устрій винародовленим, позбавленим виключно руського характеру; і дїйсно, тим часом, як в урядах ґродських із емських руське дїловодство держить ся ще дуже довго, дїловодство міське переходить на мову польську, загалом беручи, далеко скорше.



Описи міст, які маємо з 1560-х рр., дають можність приглянути ся їх національним відносинам.



Taк Кремінець, орґанїзований кор. Боною, очевидно — з сильною протекцією для елєментів католицьких, має певну домішку їх, хоч в порівнянню з елєментом тубильним (розумієть ся — з значною кольонїєю жидівською) сї католицькі елєменти стоять у меньшинстві, не дуже навіть значнім. Полишаючи імена мало характеристичні, стрічаємо між мешканцями міста такі як Петр Блюм, Чех зять його, Войцех Ґамрат, може й Матис Хжисковский, Луренц зллотник, Ян Мазур, Матис пушкар, Стась прихожий, Климко Нїмець (?), Ян Лях, райця Лїґенза, Гольцман прихожий, Миклаш лентвойт, Ґноівска вдова, Фабіян золотник, Ференц прихожий, Войцєх Мазур, Станислав шинкар, Адам Лях, Станислав Сковронек 5). На кожде з сих імен стрічаємо добрий десяток імен характеристично тубильних; але горстка католиків, опираючи ся на перевагу свою вгорі, прптендувала на впливи в управі, і ще в 1536 р. стала ся якась угода (в подгобицях нам незвістна) що до пропорції, в якій мали дїлити ся місця в радї між православними й католиками 6).



Подібний образ дає й Бересте. Тут в 1566 р., судячи по іменах, на десяток місцевих людей — Українцїв знайдеть ся ледво оден міщанин чи мешканець католик: Станислав Пекарский, Станислав конвісар, Криштоф Краєвский, Станисьав аптикар, Станислав Пухальский, Андрій Станиславович, Сташко різник, Трошка органиста, Станислав Андрієвский, Гордей Войтехович, Сташко тесля і другий Сташко швець 7) — як бачимо, навіть безперчно польські імена притирають ся на руське й виступають часто в зрущени формах. Польсько-католицький елємент отже й тут більш сильний морально — почутєм правительственної опіки, своєї державної ролї, — нїж чисельно.



В верству шляхетсько-панську, при тім виключенню від урядів і надань, що додержувало ся досить пильно 8), для Волини й Браславщини до 1569 р., для Берестейщини й Пинщини — й пізнїйше, польські елєменти могли проходити через закупно або застав маєтностей, а ще більше — через шлюби. Більше огладжені і полїтеровані, певні себе й своєї висшости, кавалєри-Поляки і часто тут здобували серця вдів і панєн з їх маєтками, і безперечно, що в сїм напрямі і тут впливав королївський двір, даючи протекцію ріжним придворним кавалєам (звістні напр. впливи двору в голосній свого часу справі віддання доньки й спадкгємницї Ілї Острозького, нещасливої Гальшки). Правда, Литовський Статут застерігав, що за паннами, віддаваними з в. кн. Литовського до чужої землї: до Польщі або Мазовша або якоїсь иньшої землї, в посагу не можуть бути давані маєтности, і до спадщини такі панни право тратять — їх часть має бути виплачена їм грошима, і по за тим вони вже нїякої „близькости” не можуть мати до маєтку 9). Але в дїйсности ся постанова не заховувала ся, і чимало маєтностей переходило тою дорогою в польські руки, невважаючи на протести й ріжнї способи, на які брало ся правительство в. кн. Литовського.



В 1530-х рр. скоро по виданню Статута, що трю постановою, очевидно, мав зробити певні перешкоди тим заграничним шлюбам, досить галасу наробили литовські пани-рада з поводу замірів вдови Богуша Боговитиоовича, українського маґната, що мав значні маєтности на Підлящу і в Берестпйщинї. Вона задумала видати свою старшу доньку за „коронного” пана Андрія Тенчиньского. Пани-рада не хотїли, щоб між місцеву шляхту влїз такий маґнат — внук першого сенатора, каштеляна краківського, і сам такий же каштелян пізнїйше, що, розумієть ся, не схотїв бии піддавати ся правам і порядкам в. кн. Литовського. Отже вистарали ся від в. князя лист до Боговитинової, де пригадувано їй ту статутову постанову і під зарукою 10 тис. кіп наказувано не давати за донькою нїяких маєтностей. Але Боговитинова „не дбаючи о росказаньє в. милости господарскоє и теж о оный заклад”, „против волї чоловіка й опікунів, визначених його тестаментом”, як казали панове-рада, таки видала доньку за Тенчиньского. Не знати, чи надїлила вона при тім його й маєтностями, чи пани-рада рішили допечи їй за саме немиле те відданнє, досить, що вони наложили арешт на її маєтности, а заразом звернули ся до в. князя з представленнєм тих шкод, які терпить вел. князївство через шлюби місцевих дїдичок з Поляками: „Яка користь, писали вони, або послуга від тих Ляхів, що поженили ся у в. князївстві, як Времевский, Скорута, Опоровскиц, Светицкий і богато иньших, які анї самі особисто не їдуть на військовуу службу, анї не висилають війська, а жінки їх як і виправляють, то дуже нужденно — „на клячахъ на боронницахъ (конях від борони), зъ роратинками”; вказували також на иньші невигоди, які вихьдять з таких шлюбів — пригадували прецедент з тоїжж фамілїї Тенчиньских, як жінка Мик. Тенчиньского, з кн. Гольшанських 10), випросивши собі маєтність Крилівську в Володимирськім повітї, прилучила потім її до коронних земель — теж могло стати ся, як би Андр. Тенчиньский дістав щось з пограничних маєтностей Боговитинів. Пани-рада, очевидно, вели мову до якихось дальших загострень, коли не повних заборон шлюбів з Поляками для дїдичок з вел. князївства. Але в. князь не заявив охоти іти далї поза букву Статуту в сїй справі, і навіть дав лист Тенчиньскому, де рекомендував його панам-радї й просив не поступати гостро против нього 11).



Таким чином мішані шлюби йшли далї, й маєтности у вел. князївства попадали в руки польські. На соймі 1554 р. піднято було знову сю справу, при чім вказувано особливо, що вдови-дїдички, виходячи вдруге за Поляків, віддають їм маєтности під формою заставу, з шкодою дїтей з першого шлюбу. Підннсено також потребу розширення права викупу маєтностей панєн-дїдичок, що виходять за Поляків, не обмежаючи сього права тільки до близьких свояків, які не раз самі „для пожитків своїх” змовляють і видають панни „за границю”. Волиняне виступили ще з спеціальною петицією в сїй справі, окрім цїлого сойму, вказуючи, що „нЂкотории Поляци, вдови и дЂвки въ земли Волинской въ малженьство понявши и мЂшкаючи тамъ, кривды великіє и трудности великія дЂлают”. Виходу вони шукали в викупі маєтностец свояками, і в. князь позволив викупати, тільки не по оцїнцї Статуту, по 5 кіп за службу людей, як пропонував сойм, а два раза вищій; обмежити ж право вдів до маєтку, коли б вони виходили вдруге за границю, — як хотїв сойм, в. князь не згодив ся 12).



Розумієть ся, і сї нові постанови, як і статутові, в дїйсности показали себе безсильними: не могли положити край переходови маєтностей в польські руки. З другого боку чужі елєменти напливали в наші землї взагалї, а спеціально в той волинсько-побужський пояс про які говоримо, з земель литовських. Тут уже на перешкодї не стояли нїякі формальні перепони, і репрезентанти католицьких литовських родів попадали від часу до часу на уряди в сї землї, випрошували надання, або діставали маєтности по жінках, женячи ся з дїдичками місцевих фамілїй. В старших часах, в XIV-XV вв., як ще тубильний, український елємент стояв морально сильнїйше, мав культурну і моральну перевагу над литовськими, сї приходнї рущили ся, приймали ”руську віру” й народність. Але пізнїйше — в серединї й особливо другій половинї XVI в., коли тубильний елємент почав слабнути, сї приходнї зіставали ся йому чужими, тїснїйше лучили ся з польсько-католицькими або дісідентськими елєментами та ослаблювали стихію українську.



І так, переходячи реєстри маєтностей волинських — нпр. Луцького повіту, сього серця Волини, в хвилї прилучерпя до Польщі 13), ми бачимо тут уже досить численні чужі елєменти. Такі дрібнїйші властителї та заставники — ріжні Лащі, Равшицкі, Закшевскі, Пшесмицкі, Лясковскі, Ледвицкі, Кршуі, Мнїшковські, Боґушевичі, Граєвскі, і більш заможні пани як Хвальчевскі, Прусиновскі, Палуцкі, Харленьскі, і польські або литовські маґнати як Дзялиньскі, Ласкі (Ольбрахт Лаский муж Беати Острозької, державець великої спадщини Ілї Острозького), Радивили — властителї великої волости Олицької та Полонської. В реєстрі 1583 р. 14) знайдемо цїлий ряд нових, як Клодзіньский, Камєніцкий, Ювальский, Ґашиньский, Межиньский, Бронїш, Окша, Кринїцкий, Хрусціцкий, Понятовский, Добжаньский, Бучацкий, Збожний Залїньский, Стае. Жолкевский, Доброґост Оханковский. Прилученнє Волини до Польщі вітворило ще ширше двері для сх приходнїв, і з того часу числт їх мусїло зростати в швидкім темпі.



Та як би місцеве українське панство стояло сильнїйше при своїх національних і культурних традиціях , сей приплив не мав би такого значіння. Адже все місцеве маґнатство, з невеликими виїмками, і прри кінцї XVI в. і пізнїйше було українське — всї ті Острозькі, Заславські, Санґушки, Збаразькі, Вишневецткі, Дубровицькі, Гольшанські, Черторийські, Корецькі, Четвертинські, Монтавти, Кирдеї, Семашки, Загоровські, Дорогостайські, Боговитини, і леґіони меньших родів. За ними стояла не тільки їх тубильність, звязки, міцна звяз з землею й її людністю, що давала їм перевагу над тими приходнями, а й такі формальні річи як місцеве волинське право, якому мусїли підлягти ті приходнї, урядова русбка мова, Статут як правний кодекс, — прероґативи, застережені інкорпораційними привилеями польських правительства в 1569 р. Біда була в тім, що наплив польського і взагалї католицьких родів, тїснїйша звязь з Польщею і протекція польським елєментам в кольонїзації й культурі — все се припало на час, коли сам український елємент почав тратити свою відпорність — коли в вищих верствах слабла звязь з православною церквою, що служила в тім часї першим критерієм і підставою української народности, коли перестають їх задоволяти ті тїсні границї в яких держала ся й зберігала ся тодї руська культура, і ті вищі верстви все тїснїйше пристають до сучасного суспільного й культурного житя польського. В парі з таким нахилом до польської стихії серед самих репрезентантів вищих українських верств наплив польсбких осадників і тїснїйша полїтична звязь з Польщею також наберали дуже важного значіння й причиняли ся до винародовлення вищих верств української людности.



Се винародовленнє захоплює й північрю частину волинського поясу — Берестейщину й Пинщину, що зістали ся в складї в. кн. Литовського. Формально відгорожені від Польщі, вони польщили ся з тим, як польщив ся весь склад в. кн. Литовського, що з актом 1569 р. було зовсїм підтято в своїй відпорности й фактично все більше переходило на просту провінцію Польщі, задержавши тільки деякі чисто формальні прикмети своєї відрубности. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне житє — все підпадає протягом другої половини XVI і першої XVII в. глубокомы сполыценню, наслїдком тїсної звязи з Польщею. З тим полыцать ся — в вищих верствах, розумієть ся, в проявах „вищої кыльтури, — навіть такі глухі кути як Пинщина, де до половини XVII в. фізіономія шляхетського житя наберає вже вповнї польського вигляду. Характеристичний образ його дає хартия Хмельницького для шляхти Пинського повіту в р. 1657, де забезпечаєть ся свобода „римській вірі, з котрою приступають до нас”, „дїтей шляхетських вільна наука” (розуміють тут, очевидно, науку неукраїнську, і від неї застерігаєть ся свобода для шляхетських дїтей), устрій і суди польські, уряди польського права, і т. д. 15)



Примітки



1) Codex epist. saec. XV т. III с. 12 (§ 14).



2) Акты Литовско-рус. государства ч. 3 і 7, пор. витяги в т. V с. 238-9.



3) В деяких привилєях на міське прауо, як знаємо, правительство само вимовляло половинну місць в радї для католиків — див. т. V с. 239.



4) Volum. legum II с. 83.



5) Архив Юго-Зап. Рос. VII. II с. 43-8.



6) Ibid. V. I с. 41.



7) Документы архива юстиціи І с. 204 і далї.



8) Див. скарги на нарушуваннє сеї постанови з сейму 1538 р. і оправдання в. князя — Акты Ю. і 3. Р. I с. 90-1 і 101.



9) Розд. IV арт. 10 (c. 29 в вид. в Временнику).



10) Так виходило б з слів панів-ради, хоч кн. Гольшанської за Тенчиньским не знають ґенеольоґи Гольшанських.



11) Акты Южной и Зап. Россіи І с. 88-9, пор. 98-9.



12) Акты Зап. Рос. III с. 53 і 66.



13) Реєстр 1570 р. — в Zrodla dziejowe XIV с. 1 і далї. На жаль для волинських родів досї не зроблено навіть таких переглядів їх по походженню і національности, які маємо для Поділя й Київщини т Браславщини.



14) Ibid. c. 79 і далї.



15) Памятники кіев. ком. III 2 с. 247.



УКРАЇНА ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНЯ: ІММІҐРАЦІЯ ПОЛЬСЬКИХ ЕЛЄМЕНТІВ В КИЇВЩИНЇ Й БРАСЛАВЩИНЇ, ПОЛЬСЬКІ ЛЯТИФУНДИСТИ В КИЇВЩИНЇ, МАҐНАТИ УКРАЇНСЬКІ, ДРІБНА УКРАЇНСЬКА ШЛЯХТА НА ПОЛЇСЮ, ЗЕМЯНСТВО БРАСЛАВСЬКЕ, ЙОГО НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ. ЗАДНЇПРОВЄ, ОКУПАЦІЯ ПУСТИНЬ, ФОРМОВАНЄ ЛЯТИФУНДІЙ. СЇВЕРЩИНА. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЛЯТИФУНДІЙ. МІЩАНСТВО. СЕЛЯНСТВО, ТЕОРІЇ ПОЛЬСЬКІ ПРО ІМІҐРАЦІЮ,
Страница 24 из 55 Следующая страница