LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 26

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    кого, Аврама Мокая, Євтуха, Василя, Мирона, Федора, Савку. В иньшім сусїднїм селї Лещинї названо таких покривджених селян: Ганька, Павла Мишковича, Івана, Антона Тимошевича, Федора Скоробогатка, Конона Гриневича, Опанаса Губку, Йвана Брегица (чит. Брагинца, з Брагина), Савку Леляковича, Стася Тенетиловича, Антона Івановича, Аврама, Романа Гомона, Каленика Подолянина, Семена Уса, Митка Савосткевича, Куряна Савича, Грицька, Каленика і Євсея Даниловича, Омеляна, Ждана Ковалевича, Богдана Федоровича, Логвина десятника, Дениса Дучича, Антона Берейтича, Йвана Снежка, Лукаша, Вакула Сорочича 37). А от реєстр селян з Махнівської маєтности Тишкевича, з більш полудневої околицї,-і пізнїйшого часу: Ничипор Долгоненко, Курило, Іван Чорний, Охрім, Гаврило Клюка, Михайло Гринь, Іван Максименко, Миско, Сенко, Васко Чемерис, Ярема, Кгресь, жид Абрам арендар, Яцко, Дмитро, Степан Сторожинський, Сава, Марко, Семен, Ждан, Ярема, Семен Оценко, Яцко Браіловський, Гаврило, Васько, Іван Якимів, Аврам, Сенько, Роман, Сидір, Євхем, Степан, Мартин, Васько, Іван, Семен, Феско, Ян Вишобенко, Минко, Андрій, Мацко, Томило, Луць, Данило, Назар, Труш, Тишко, Сидор, Курило, Іван, Васько, Денис, Пилип, Мартин 38). Ітак на яких 130 селянських імен що нам стріли ся: Абрам арендкр, якого по принціпам сучасної польської статистики прийшло ся б записати до Поляків „мойжешовеґо визнаня”, Кгресь (Grzes) і досить непевні Стась Тенетилович і Ян Вишобенко. Вистане сього, я думаю, щоб здати собі справу з національної фізіономії селянства східної України.



    Так представляєть ся національний склад Українських земель, національно-статистичний український балянс в XVI і на початках ХVII в. Знаннє його поможе нам оцїнити його балянс культурний і культурно-національну еволюцію, до якої ми тепер переходимо.



    Примітки



    1) Див. старанний перегляд київських і браславських родів зроблений Яблоновским в т. XXII Zrodla dziejowe c. 588 і далї.



    2) Див. в т. V с. 98-9.



    3) Архивъ Югозап. Рос. VII. III с. 26-7.



    4) Zrodla dz. VI с. 126-7.



    5) Акты Зап. Рос. III ч. 64.



    6) Реєстр сей, з рукописей Едв. Рулїковского, подав в витягу Яблоновский 1. с. с. 640, на жаль — без всяких близших пояснень.



    7) Арх. Юго-Зап. Рос. VII. I с. 84-5, 101-3, Дчорц. разряды II с. 902.



    8) Архив Юго-Зап. Рос. VII. I с. 101 і 103.



    9) Ibid c. 101-2.



    10) Дворцов. разряды II с. 900.



    11) Ibid. с. 902.



    12) Временникъ моск. общ. X с. 84, Дворцов. разряды II с. 901.



    13) Чтенія київські VIII, матеріали с. 12.



    14) Мої матеріали до історії коз. рухів 1590-х рр. ч. 13. (Записки XXXI).



    15) Матеріалы по ист. землевладЂнія Вишневецкихъ, Чтенія київські ч. 51.



    16) Ibid. ч. 3 і 20 (с. 135).



    17) Матеріали ч. 5 і Volum legum II с. 317-8.



    18) Матеріали ч. 20.



    19) Матеріали ч. 13.



    20) Коротку й побїжну історію її сформовання дає Лазаревський в статї: Лубенщина й кн. Вишневецкіе (Кіев. Старина 1896, І і далї), документи до сеї історії зібрав Ф. Ниеолайчик п. т. Матеріали по исторіи землевладЂнія кн. Вишневецкихъ в лЂвобережгой УкраинЂ — київ. Чтенія т. XIV.



    21) Матеріали як вище ч. 4. (1589).



    22) Архивъ Юго-Зап. Рос. VI . І ч. 167.



    23) Див. в т. V ч. 340-1.



    24) Лазаревскій Описаніе Старой Малороссіи II с. 2.



    25) Про слїди тих грамот у Лазаревсконо ibid.



    26) Описаніе Ст. Малороссіи II с. 511-2 (Лазаревський хибно думав, що мова тут про Адама Казаковского). Чтенія київські IV, мат. с.94.



    27) Kubala Jerzy Ossolinski II с. 132 (витяг з записок Освєціма).



    28) На жаль наші відомости про тутешнє володїннє з-перед Хмельниччини дуже неповні й фраґментарні; деякі звістки маємо ex-post, з козацьких часів — їх наводить принагідно Лазаревський в виданих томах Описанія Старой Малороссіи, але на жаль, не поінтересував ся звести до купи (маленьку збірку захованих in extenso документів подав він в IV т. київських Чтеній). Їх можна б доповнити з актів коронного трибунала для Чернигівського воєводства — робота вдячна, яка чекає цїкавого дослїдника.



    29) Архив Юго-Зап. Россіи VII. І с. 113-117, пор. аналїзу сих імен у В.-Буданова ibid. II c. 185 (він рахує 90% Руси і ріжних домішок 10%).



    30) Ibid. с. 604-7.



    31) А. В. Стороженко М. Борисполь въ ХVII в., ч. 6 і 55.



    32) Памятники изд. кіев. коммиссіей III 2 с. 99 і далї.



    33) В популярнїй Історії Польщі Бобжиньского напр. читаємо, що „польський народ” ідучи слїдами полїтики Казимира, „переселяв ся на Русь, кольонїзував її пустини, ширив в нїй польські звичаї, осьвіту й мову” (т. І3 с. 46). Яблоновский в своїй моноґрафії про українські староства (Zrodla dz. V) начеркнув іділїчний образ кольонїзації Поднїпровя тау неподібний до дїйсних відносин його: W te strone naddnieprska spieszono terazz najtlumniej szjkajac rozmaitym sposobem wiekszej lub mniejszej fortuny ziemskiej. Panowie „solicitowali” o szerokie starostwa ukrainskie, szlachta domagala sie wiosek lub urzedow podstaroscinsckich, lud zbiegal calemi gromadami na obiecana wolnosc w slobodach. Przy obfitosci zas ziemi dzialo sie zadosc wszelkim zyczeniom (c. VIII). І при тім сей люд іде znad Wisly lub Niemna (c. IX). В новійшій своїй працї про східню Україну (Zrodla т. XXII) він рисує ще раз звичайний образ: Razem z przylaczeniem Wolynia i Kijowa do Korony i zniesieniem granic ziem tych od strony juz koronnych Rusi czerwonej i Podola, rozwarly sie jakby wierzeje wuchodztwa nawet z najdalszych stron gniazdowej Polski. Fale osadnicze, ktore dodad plynely przewaznie z poolnocy na poludnie, poczynaja co raz bardziej uderzac od strony zachodniej, wychodztwo polesko-bialoruskie dotychczas, wkdocznie slabnie, przesciga je niebesem czerwienskie oraz mazowieckie z malopolskim (c. 113-4). Але як вказав я в своїй рецензії (Записки т. XVII с. 16), коли прийшло ся перейти до детайлїв, сам Яблоновский, мусів признати, що в джерелах він не стрітив нїяких фактів, які б вказували на якусь міґрацію польських селян в схібно-українські землї. Пор. також критичні замітки В.-Буданова в ч. VII т. З Архива Юго-Зап. Рос.



    34) Див. у Яблоновского (Zrodla, XXII). Nie posiadamy jeszcze dosc wyraznych (а навіть і не виразних, додам) wskazowek, zaznaczen przesiedlania tlumniejszego ludnosci poddanej z dobr oddawna zasiadlej, w pasach starej kultury do nowopowstajacych wlosci ukrainnych — z inicitaywy, na rozkaz czy przy zachecie tylko icn ze wlasnych panow (c. 126). Z dalszych stron (по за Волинь і Поділє) rzadko poddani wprost na Ukraine zbiegaia, o ile oczewiscie akta trybunalu o tom swiadcza: czasem z Rusi czerwonej, z Nowogrodzkiego na Litwie, z Podlasia raz chyba; z ziem szczero polskich lub litewskich ani razu (c. 129).



    35) Вибирано їх за порядком з найбільшої з дотеперішнїх збірок актів до історії селянства. Архивъ Юго-Зап. Рос. ч. VI т. І.



    36) Ч. 63 (158).



    37) Ч. 64 (1587), с. 176-180 і 181-3; тутже на с. 180 реєстр міщан м. Тулина, а на с. 183-5 реєстри селян з с. Луки і Середного. Для глубшого Полїся див. інвентар Веледник ч. 81 (1595).



    38) Тамже ч. 115.



    Розділ IV. Побут і культура.



    Релїґійні й національні традиції: Почутє національне й релїґійне — мішаннє сих поглядів, їх еволюція, перехід релїґії в національну прикмету, етноґрафічно-полїтичний антаґонїзм на фронтї західнїм, антаґонїзм релїґійний, вплив ограничень під польським панованнєм, „руська віра" стає національним прапором, релїґія як форма національної й соціальної боротьби.



    Релїґійні й національні традиції: Релїґійний елємент в житю, його ослабленнє в XIII-XIV вв.; опіка церкви в XIII-XIV в., церковні фундації XIV-XV вв., записи на церкви, задушні жертви, вписи в синодики, посттриження в черцї.



    Релїґійні й національні традиції: Три тестамрнти, як ілюстрація реїґійно-морального і побутового сьвітогляду XVI в., їх автори — слабкість їх полїтичних інтересів, обезпеченнє матеріальних інтересів, практицизм і ідеалїзм, відносини родинні, свобода розводу, маєткові права жінок, ілюстрації відносин з тестаментів, вихованнє дїтей, наука дїтей, релїґійні інтереси, фундації церковні, технїчні подробицї,церква й шпиталь, дяк і школа, утриманнє духовних, відносини до підданих і слуг, погляди суспільні й полїтичні.



    Культурне житє: Упадок церкви й ослабленнє її культурного значіння, безвиглядність руської культури, зневажливі відзиви про шкільництво, низький рівень його, поглядди поступових Українців, розповсюдненнє низших шкіл, їх орґанїзація і наука, науеа домашня, Українцї в чужих школах. Книжнісрь, запас книжний — катальоґ супрасльської біблїотеки, лїтература богословська, моралїстична й історична, староруська книжна традиція, пізнїйші прибутки, писання ориґінальні і переклади, незначність запозичень західнїх.



    Культурне житє: Робота редакційно-компіляційна, компіляції аґіоґрафічні, полємічні й історичні; застоя в лїтературі, лїтературні засоби і упадок творчости, взірцї лїтературного стилю, пасивний консерватизм.



    Культурне житє: Письменство не церковне — лїтописний цикль литовсько-руський, редакції лїтописні — старша, середнї і ширша, їх стиль, стара лїтературна традиція — лїтопись супрасльська; взірцї ритмічної мови; „думи", впливи сербського героічного епосу, пісня про Стефана як памятка пісенної творчости, вірші релїґійнї; сформованнє нової книжної мови, як симптом упадку традиції.



    Культурне житє: Артистична творчість (штука) — обмеженнє сфери свійської штуки, трудности для розвою й вишколення, інтерес української штуки сих столїть. Малярсьво: росповсюдженнє і впливи руського малярства, його взірцї в Польщі, західнї впливи — цехи й цехова виключність, впливи поза-цехові, елєменти західнї, росповсюдненнє західнїх впливів в східнїй Українї, взірцї творчости.



    Культурне житє: Будівництво камінне, течії в нїм, будівництво деревяне, його рухливість і ріжнородність. Різьба, відзиви про деревляну різьбу, різьба декораційна й іконна; скульптура. Золотництво. Гафтярство. Музика і спів, звістки про музиків, уживаннє музики в народнїм житю.



    Побут: Ідеольоґічний зміст житя, слабкі суспільні ідеї, інтереси матеріальні, зверхнї прояви богацтва, роскіш в обстанові, приклади з маґнатського і шляхецького житя. Уживаннє житя — примітивний матеріалїзм його. Нарікання сучасників на вибагливість — Рей, псевдо-Мелешко, Михайло Литвин; зміни в побутї, поверховність культури; Боплян про польські пири; консерватизм в українській суспільности, Вишенський про нові фасони, його запереченнє ідеального змісту житя, приклади некультурности, контраст шляхетського раю і хлопського пекла, Вишенський про селянську біду.



    РЕЛЇҐЙІНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ: ПОЧУТЄ НАЦІОНАЛЬНЕ Й РЕЛЇҐІЙНЕ — МІШАННЄ СИХ ПОГЛЯДІВ, ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ, ПЕРЕХІД РЕЛЇҐІЇ В НАЦІОНАЛЬНУ ПРИКМЕТУ, ЕТНОҐРАФІЧНО-ПОЛЇТИЧНИЙ АНТАҐОНЇЗМ НА ФРОНТЇ ЗАХІДНЇМ, АНТАҐОНЇЗМ РЕЛЇҐІЙНИЙ, ВПЛИВ ОГРАНИЧЕНЬ ПІД ПОЛЬСЬКИМ ПАНОВАННЄМ, „РУСЬКА ВІРА” СТАЄ НАЦІОНАЛЬНИМ ПРАПОРОМ, РЕЛЇҐІЯ ЯК ФОРМА НАЦІОНАЛЬНОЇ Й СОЦІАЛЬНОЇ БОРОТЬБИ.



    Представивши зверхнїй, чисельний склад українського елєменту, мусимо тепер приглянути ся його внутрішньому змістови і заразом оцїнити його якість, представити його квалїтативно.



    Почати мусимо від того моменту, що уважав ся першою й найбільш знаменною прикметою його національности і нам теж служив у попереднїм за критерій, яким ми означували українську національнїсть тодїшнїх людей, — не тільки тому, що за бракьм иньших він являєть ся, звичайно, одиноким способом для сього, але також в згілности з історичним станом річей, коли він дїйсно був в самім житю таким критерієм першим і найголовнїйшим. Се „руська віра” в противостввленню „вірі лядській”, „віра грецька, благочестива” в противставленню католицтву. Мішаннє понять „Лях” і „католик”, „Русин” і „схизматик”, або чоловік „грецької віри”, яке стрічаємо на кождім кроцї, вводить нас вповнї в тодішнї понятя, коли взагалї, не тільки у нас, слабке понятє національности залюбки заступало ся й підмінювало ся далеко реальнїйшими, конкретнїйшими фактами полїтичної, релїґійної, або клясової приналежности.



    В старій Руси православна і католицька віра, вірнїйше — східнїй і західнїй обряд стріли ся в антітезї „віри грецької” й „віри варязької”, двох чужих вір, а понятя Українця (Русина) і не — Українця з початку виступають тільки як противставлення полїтичної або клясової приналежности. Русин в тїснїйшим значінню — київський дружинник в противставленню тубильному купцеви — „Славянинови” Руської Правди, заразом Русин се горожанин, член полїтичного звязку давньої Руської, себто Київської держави, в противставленню людям, що до тої полїтичної звязи не належать 1). З віками „віра грецька” стала свійською, вірою руською в очах не тільки своїх і чужих, й її антітеза з вірою латинською з одного боку, з мусулманством з другого, відповідає національній антітезї Руси-України з одного боку Польщі, з другого — турецько-татарському сьвітови, степовому бусурманству. Натомість полїтичні границї противставили з поыатку „чоловіка московського” „чоловіку литовському”, яким був і Українець і Білорусин. Пізнїйше, з відокремленнєм України від в.-кн. Литовського (в 156 9р., а ще різше в лївобічний Українї по р. 1648) „Литвином” на Українї став Білорусин. Старий полїтичний термін „Русина” перейшов на етноґрафічне понятє в противставленню України й Польщі. На другім же, східнїм фронтї прийшло ся звернути ся до нових означкнь, ґеоґрафічно-полїтичних, і так являєть ся термін „Москаль” для Великороса в українських устах, „Черкас, Черкашенин” для Українця в московських, а в вульґарній мові більше популярні прозвища „кацап” і „хохол” 2), тим часом як в книжній мові здобувають з часом все більше право горожанства термін Малої й Великої Россїї, Малороссіян і Великороссіян — терміни вповнї полїтичні в початковім значінню, але заразом надїлені й етноґрафічним значіннєм. Вкінцї соціальна еволюція відбиваєть ся в таких фактах як ототожненнє „пана”, дїдича, можного чоловіка з Ляхом („Ляхи” снонїм українських дуків — сріблянників” в звісній думі про Ганджуу-Андибера). З другого боку — ототожненнє козацького з українським (проба такої термінольоґїї, як нарід козацькій, або козацько-руський, в противставленню naro-dови szlacheck-ому Плоьщі). Але сї заміни, дуже характеристічні з становища історії суспільних відносин і народної психольоґіі, не здобули такого ширшого й загальнійшого значіння як вказані вище — релїґійні й полїтичні.



    Насуваєть ся питаннє: в сїм фактї, що православна віра стала знаменем української національности в противставленню до католицької Польщі, що було причиною, а що наслїдком? Чи православна віра стала знаменем національним, тому що ріжниця релїґійна, антітеза православного і латинника пілчеркнула ріжницю національну й надала їй релїґійну закраску? Чи власне антітеза національна, вже готова, стрінувшши ся з ріжницею релїґійною, поглубила її почутєм національного антаґонїзму? Инакшими словами — що було скорше вироблене, сильнїйше відчуте і було причиною такої інтезивности сього національно-релїґійного антаґонїзму — чи антаґонїзм релїґійний, чи національний?



    В старій Руси, як ми знаємо, речниками релїґійного антаґонїзму майже виключно, бодай довший час, були люде чужі, Греки — духочні. Вони стрічали в місцевій, українській суспільности досить індіферентні, досить рівнодушні відносини до православно-католицької релїґійної ріжниыї, і обурюючи ся та скандалїзуючи ся таким індіферентизмом (такими поглядами, що „сию и ону вЂру Богъ далъ”) старали ся поставити сих українських недовірків на відповідне становище супроти релїґійних ріжниць взагалї, а спеціально — супроти латинства 3). Ледви одначе можна думати, щоб на українську суспільність безпосередно ся проповідь робила значне вражіннє. Навпаки в XIII-XIV вв. ми могли констатувати тїйснїйші відносини до заходу в західнїй Українї, значнїйший поворот до тої західньої культури, котрої таким першорядним складником було католицтво, і брак якогось виразнїйшого антаґонїзму на тім релїґійнім ґрунтї спеціально 4).



    Але місцеве, тубильне духовенство мусїло присвоївати собі науку й погляди своїх учителїв Греків і оскільки множило ся й розширяло ся в суспільности — воно мусїло проводити сї погляди по малу і в саму суспільність. Бачили ми вище, до якого розмноження, чисельної сили й розповсюднення дійшло з часом сїльське духовенство й чернецтво в тих столїтях. Його не тільки моральним обовязком, обовязком званя, а й чисто клясовим інтересом було — сьвідомим чи не сьвідомим, — впливати на вірних в напрямі відпорности до чужої віри — латинської. Особливо скрізь там, де дїйсно приходило ся з нею стрічати ся в житю — то значить ся на лїнїї українсько-польських стичностей, мусїло духовенство розвивати в людях антаґонїзм до католицтва й привязаннє до своєї батьківської віри.



    Ся „батьківість” православної віри була, без сумніву, одним з головних моментів, на яких опирала ся її популярність в суспільности, в народї, привязаннє до неї. Протягом віків, які проминула між часами її заведення, XI-XI віком, і XIV-XV, себто часами пеперетворення в формальне національне знамя, — православна віра з віри чужої, накиненої встигла увійти глубоко в житє, призвичаїти людей до себе — до своїх обрядів, форм, практик, формул. Мусїла стати одним з найвиднїйших складників в тій сумі навичок і призвичаєнь, що становить елєментарний, несьвідомий підклад національного почутя, яке противставляє несьвідомо чи сьвідомо звичайне, віками усьвяченне, до житя приладжане, або житєм прийняте, і через те — гарне своє чужому незвичайному, дивному, через те — негарному. І стрінувши ся на західнїм пограничу з иньшими ріжницями полїтичними, культурними, етноґрафічними, сей релїґійний складник міг сильно поглубити національний антаґонїзм. Але знаючи, яке значіннє в такім етноґрафічнім почутю мають навіть дрібнїйші відміни, (пригадати хоч би ту різку ріжницю, яку робить старий Киянин Х-XI віка, устами київського лїтописця, між собою й своїми найблизшими сусїдами — Деревлянами й Сїверянами), можемо думати, що сам по собі той національний, чи лїпше сказати ґеоґрафічно-етноґрафічно-полїтичний антаґонїзм Руси й Польщі навіть в масах був старший від тих релїґійних впливів — хоч був і слабший, бо не був так скристалїзований.



    В вищих кругах, близше звязаних з державною, полїтичною боротьбою державних орґанїзацій польських і українських за українсько-польські погранича, сей полїтичний антаґонїзм мусїв рішучо домінувати над релїґійним дуже довго, мусїв випередити його в своїй появі дуже сильно. Василько теребовельський в другій половинї XI в. уважає задачею свого житя і питаннєм чести для себе — боротьбу з Ляхами. „Я Ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити — пімстити ся за Руську землю” — „подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й пімщу ся за землю Руську” 5). Се тодї як раз, коли грецькі духовні на Українї скандалїзують ся тїсними династичними зонсинами з Польщею й індіферентизмом супроти католицтва. Польща з одного боку, степові орди з другого 6) уважають ся прирожденними, історичними ворогами-суперниками Руси 7), і антаґонїзм полїтично-націьнальний рішучо переважає над релєґійним. Ще пізнїйше, в XIII віцї „католик” тільки „християнин” для галицького лїтописця — сьвітського чоловіка, не ,,иновірний і нечестивмй”, яким мав бути кождий не православний для чоловіка духовного, глубше пересякненого релїґійною виключністю 8). Але уже в перший половинї XIV в. можнна було грати не тільки на етноґрафічно-національних, але й релїґійних почутях народнїх мас, як показує історія повстання галицької людности на Юрия-Болеслава за його привязаннє до чужоземцїв і чужовірцїв. Я вже висловив на своїм місцї сю гадку, тут маємо до дїла з аґітацією боярства, щг грала на тих почутях людности, розсїваючи поголоски про заміри Юрия запровадити латинство на Руси й засадити її чужоземцями 9).



    Крім впливів свійського духовенства тут, безперечно, мали велике значіннє й відносини до православної віри самого католицтва — далеко більше гострі, нетолєрантні й далеко скорше й виразнїйше скристалїзовані, аніж відносини до католицтва православних. Краківський біскуп середини XII в. напр. рекомендує Бернарду з Клєрво Русинів яко таких, що від своло навернення на християнство пересякли ріжними хибами й єретичною нїкчемністю (pravitate), лише по імени признають Христа, а дїлами своїми його вирікають ся 10). Католицькі письменники тих віків часто прикладають до православних епітет „поган” (pagani, gentiles). Такий погляд не був, розумієть ся, секретом і дл самої українсьаої суспільности: галицький лїтописець, реабілїтуючи коронацію Данила, каже, що папа Інокентий кинув клятву на тих, які б хулили правовірну грецьку віру 11) — отже факт, що грецька віра була хулена католиками, був загально звістним. При тих частих стрічах, які мала Західня Україна з Польщею й Ушорщиною, не могло обходити ся без ріжних прояв зневаги „руської віри” католиками. Поголоски, записані лїтописцями, як от що Угри підчас своєї окупації в Галичинї при кінцї XII в., знещещували церкви — „въ божницахъ почаша кони ставляти” ), або що вони (підчас пізнїйшої окупації) виганяли з церков православне духовенство й заводили своє 13), незалежно від своєї вірности чи невірности віддають нам тодїшеій настрій, той зріст релїґійного відчуження й ворожнечі. Нетолєранція одної сторони піддає защіплює її другій, викликає як реакцію у всякім здатнім до відпорности елєментї збільшене привязаннє до свого й такеж вороже становище до накидуваного чужого.



    З польською окупацією Західньої України в другій полов. XIV в. мають місце вже не епізодичні й спорадичні стрічи й конфлїкти з чужою національністю й релїґією, але на цїлій лїнїї українська народність і її „руська віра” стріли ся з привілєґіованою народністю й державною вірою польсько-католицькою. На кождім кроцї, особливо по скінченню переходових часів самої окупації, тутешнїй Русин мав нагоду почути, що він схизматик, майже поганин; мусїв боронити свою стару батьківську віру від плянів заміни її католицькою церквою, а себе — від ріжних обовязків на сю останню. Він почув, що його народність, мова, культура, письменність уважають ся чимсь низшим в порівнянню з польсько-латинським елєментом і що найвище — тільки толєрують ся згірдливо репрезентантами нової власти й привілєґіованої народности. Він на кождім кроцї мав уступати місце заступникам сеї привілєґіованої народности, що відсували його від всяких почестних, впливових позицій і доходів, насьупали на його маєткові й иньші права. Вище представлено вже було, яким фррмальним обмеженням підпадала православна віра під польським режімом 14), які були пляни зовсїм усунути православну церковну орґанїзацію й заступити її латинською 15). Бачили ми, як приналежність до „грецької схизми” обмежала особисті, горожанські права тубильцїв-Русинів — в містах і селах: в користанню з привілєґіованого нїмецького права. в промислових зайнятях, в шляхетських і міських урядах, в процесах і контрактах 16). Навіть де й удавало ся добити ся рівноправности, її не реалїзовано так гладко; але в більшости приходило ся мовчки корити ся волї й поглядам місцевої адмінїстрації чи взагалї панів — заступників привілєґіованої народности. Русь бачила й відчувала, як відтискають її пани з тої привілєґіованої польської народности й іде вона в долину, все більше переходячи на становище самої тільки miera contribuens plebs. Антаґонїзм національний загостряв ся моментами економічними, клясовими, знаходив свою вищу моральну санкцію в мотивах боротьби релїґійної, і навпаки — з свого боку робив більше болючим почутє економічного гнету й заогнював релїґійний антаґонїзм. Поляк був уже не тільки чужинець, чоловік чужої держави, народности й віри — він був гнобителем Руса, паном-визискувачем, ворогом і нищителем віри, а Русь — елєментом покривдженим національно, суспільно, економічно, релїґійно. Такі відносини, в міру того як польсько-католицька полїтика давала себе відчувати тубильному елєментови, а особливо в міру того — як під впливом її Русь зводила ся на сам демос, тратячи вищі верстви — посували ся все далї й далї, обіймаючи цїлу українську територію, знаходячи свій вислів в фразї католицького монаха, участника заднїпровських кампаній, сьвідка великих народнїх рухів з-перед Хмельнищини: „як з природи своєї варвари ворожі не-варварам, майже так Русин Полякови” 17).



    В сумі сих моментів ворожнечі мотив релїґійний мав особливез начіннє. Культ, релїґія — се ж для всякого чоловіка річ найбільш делїкатна, найбільш вражлива на всяку зневагу, погорду, насильство, і тому на сїй точцї — не тільки найбільш конкретній і найбільш загальній для всеї Руси, без ріжницї її стану й приналежности, але й найбільш вражливій, найбільш концентруєть ся антаґонізм Руси й Польщі. Се дає найбільше відчувати всяку кривду на сїм полї, а ріжні різкі факти — вродї насильного відібрання православної перемиської катедри Ягайлом, з профанацією могил небіжчиків — руських князів, духовних й т. и., вродї піддання галицької катедри під власть і юрисдикцію латинського арцибіскупа, й ріжні насильства над православними крилошанами, які при тім мали дїяти ся 18), незвичайно загострювали се почутє, давали йому незвичайно болючу інтензивність.



    В хронольоґічнїм порядку грамота Казимира з 1370 р. до патріарха в справі відновлення галицької метрополії служить першим документом заходів західно-українського боярства в інтересах православної церкви — відгомоном першої кампанїї з правительством, що призначало на скасованнє православну церкву 19). В XVI в., з упадком українького панства, боротьбу везе галицьке, передовсїм львівське міщанство. В XVII релїґійні утиски, польські замисли на знищеннє православної „благочестивої” віри стають аґітаційним мотивом для широких народнїх мас, для великих всенароднїх, а головно селянських повстань. Під релїґійним прапором козачина веде свою боротьбу з правительствтм і звертаєть ся до участи й помочи в нїй, в інтересах „руської віри”, до народнїх мас — з одного боку, з другого боку — лучить ся під сим окликом з репрезентантами вищих українських верств, чи їх останками, — з міщанством, духовенством, навіть шляхтою. Прапором релїґійним заступаєть ся прапор національний, і під окликами інтересів релїґії ведеть ся боротьба задля інтересів національних, полїтичних, з мотивів клясових і економічних; під окликом спільної боротьби з католицтвом шукают православні союзників між польськими ріжновірцями при кінцї XVI .в 20), під окликом охорони православної віри добувають заграничної помочи против польського уряду, против польського шляхецького режіму (уже з кінцем XV, потім під кінець XVI в., і ще серіознїйшим стає се в XVII в.). І під тоюж релїґійною поволокою переходить до пізнїйшої традиції весь сей національний українсько-польський конфбїкт, з тушованнєм иньших мотивів — економічних, полїтичних, національних.



    Примітки



    1) Див. т. І 2 с. 168-9. Наука Теодосия про віру варязьку (латинску) в кількох верзіях в II т. Ученыхъ зап. II отд. академіи. Русинъ і Словенинъ як суспільін катеґорїї в Рус. Правдї § 1.



    2) Про походженнє загадкової назви „кацап” див. замітку Н. М. в Кіевской Старинї 1901, XII.



    3) Див. про се в т. III 2 с. 409-410.



    4) Ibid. т. ІІ 2 с. 484-5.



    5) Іпат. с. 174, кор. т. II 2 с. 411.



    6) В тій же сповіди Василько, як вище.



    7) Отже певних обмежень вимагає погляд, висловленний Зубрицьким і прийнятий пізнїйшим істориком польсько-українських відносин Линниченком (Взаимныя отношенія Руси и Польщи до конца XII в. с. 215), що в часах староруських не було нїякого антаґонїзму Руси й Польщі, що війни мали виключно характер династичний, і тїсні звязи сих двох народів вели до засновання спільної держави з них. Линниченко вповнї солїдаризуєть ся з поглядом Шевченка, що пише



    неситиї ксьондзи, маґнати



    нас поріжнили, розвели,



    тільки час сеї „розни” переносить з кінця ХVI на XIV вік — по окупації Казимира. Сказане в текстї показує, думпю, зовсїм виразно, що початки національного, а в части й релїґійного антаґонїзму Польщі й Руси-України сягають дальше, хоч і не мали тодї своєї пізнїйшої гострости й інтензивности.



    8) Див. т. II 2 с. 483 і III 2 с. 410. Печерському монахови XI в. чорт представляєть ся в образї Ляха: „видЂ объходяще бЂса въ образЂ Ляха в лудЂ (в дорогім убранню), носяща въ приполЂ, цвЂтокъ вже глаголеть ся лЂпокъ”-(Іпат. с. 134). Як образок сьвітській, де пробиваєть ся певна неохота й ворожість Польщі й Руси, наведу подробицї з описи битви під Ярославом: „видЂвъ же Дамянъ Ляхы крЂпко идущимъ на Василка, керьлЂшъ поющимъ, силенъ гласъ ревуще в полку ихъ — Ляхомъ же лающимъ, рекущимъ: „поженемъ на велики бороды” — Василкови же рекшу, яко „ложъ глаголъ єсть вашь, Богъ поаощникъ нашь єсть”, и тъкну конь свой, и движе ся, Ляхоо†же не стерпЂвше, побЂгоша отъ лица єго” (Іпат. с. 534). Кольорит ще, як бачимо, дуже-дуже мягкий в порівнянню до пізнїйших відносин до „Ляхів превражиїх синів”.



    9) Див. т. III 2 с. 137-8.



    10) Лист в Monumenta Pol. hisg. II с. 15.



    11) Іпат. с. 548-9.



    12) Іпат. с. 448.



    13) Воскр. І с. 119.



    14) Т. V с. III і далї.



    15) Ibid. c. 422 і далї.



    16) Ibid. с. 237-249 і в сїм томі, вище с. 12-6, 238 і далї.



    17) Dyaryusz Okolskiego вид. Туровского с. 85.



    18) Див. т. V с. 433-4.



    19) Т. V c. 391, пор. 426.



    20) Див. т. V с. 593-5.



    РЕЛЇҐІЙНІ Й НАЦІОНАЛЬНІ ТРАДИЦІЇ: РЕЛЇҐІЙНИЙ ЕЛЄМЕНТ В ЖИТЮ, ЙОГО ОСЛАБЛЕННЄ В XIII-XIV ВВ.; ОПІКА ЦЕРКВИ В XIII-XIV В., ЦЕРКОВНІ УФНДАЦІЇ XIV-XV ВВ., ЗАПИСИ НА ЦЕРКВИ, ЗАДУШНІ ЖЕРТВИ, ВПИСИ В СИНОДИКИ, ПОСТРИЖЕННЯ В ЧЕРЦЇ.



    Отже під знаком релїґії переходить — і доходить до нас, в письменній традиції, культурно-національна еволюція сих віків. Се зближає формально сей період до попереднього, до староруського житя XI-XIII вв., де християнство, як м бачили, також грало таку першу ролю — домінувало в культурнім житю, надаючи йому тон і закраску. Але се подібність більше формальна, й
    Страница 26 из 55 Следующая страница



    [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.