LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 29

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    ого потомства в будучности. Кн. Корецький, в повних гідности словах засьвідчує свої заслуги перед королем і стародавнїм рицарським звичаєм записує йому свого кшня (порівняти згадку, що Семен Олелькович Київський также, як прощальний дарунок і заразом — останню пригадку й рекомендацію своїх заслуг, відіслав перед смертю в. князеви свій лук і коня, на котрім їздив в походи) 55). „А що я його кор. милости, пану своєму, й річи посполитій, пише Корецький, від молодих моїх лїт аж до сього часу — кінця житя мого вірно, правдиво, охоче і совістно (хутливе и цнотливе) служив, наставляючи груди свої против кождому неприятелеви господпря й річи посполитої, то й тепер, з мого вродженого привязання до мого пана, на знак моїх вірних служб, записую я сим моїм тестаментом, по відходї моїм з сього сьвіта, його кор. милости, моєму милостивому панови, того коня мого, на котрім я сповняв свої служби моєму панови й річи посполитій і пізнїйше ховав і держав його за свого житя для служби йо. м. господареви й річипосполитій; їх м. панове опікуни мають того коня мого без всякої проволоки віддати й. к. милости, „залЂцывши службы мои” 56). Горячого патріотизму трудно було сподївати ся від сих нових підданих річи-посполитої, де на престобї сидїв чужий французький або семигородськнй князь, правила польська аристократія, панувала ворожа католицька церква.



    Патріотизм національний лежить в привязанню до своєї церкви, що найбільше — до руської мови й книжности, як у Загоровського молодшого. Мало сьвідомости й мало напруження ще в нїм — більше стихійне, інстинктовне воно.



    Примітки



    1) Тестаменти Загоровського молодшого і Корецького в Архиві Югозап. Рос. І т. І ч. 16 і 17, зміст тестаменту Загоровського-старшого подає О. Фотинський в своїй статї про Загоровських (як низше).



    2) Відомости про нього старанно зібрав 0. Фотинський в статї про сю родину: Обыкновенные люди старой Волыни — Волынскій ист.-археол. сборникъ, II.



    3) Про нього див. у Вольфа Kniazioiwe c. 174.



    4) Про нього окрім згаданої статї Фотинського іще сильветка Ролє Senatorska dola (Opowiadanie hist. IV. І), де брак деталїв зрештою доповнює licentia poetica, і замітка Федотова-Чеховского в Кіев. Старинї 1887, II, яка теж не дає нїчого, бо й лист Загоровського, тут опублїкований, був виданий уже в Жизни кн. Курбского т. II с. 384 (завважу, що у Фотинського виходить, мов би сей лист написаний був по тестаментї, тим часом як він був писаний зараз в неволї, значно перед тестаментом).



    5) Дневникъ Люблин. сейма с. 377-385, Архивъ Югозап. Рос. II т. І с. 13.



    6) Опись кн. 2043 кіев. центр. арх. ч. 86, і книга 2044 ч. 520.



    7) Архивъ Ю. 3. Р. І. І с. 98-9.



    8) іbid. с. 72.



    9) Архивъ Ю. 3. Р. І. І. с. 112, 113-4, 115.



    10) Op. c. с. 137.



    11) Лїтература в прим. 8.



    12) Див. інтересний приклад, навеедний з житомирських актів у Ор. Левицькооо (Обычные формы с. 8): в 1634 р. Стрибилї видають доньку за Ярмолиньского, роблять ся змовини і вінчаннє, а по нїм списуєть ся інтерциза, де весїлє визначаєть ся на півтретя роки пізнїйше; до того часу мають бути полагоджені маєткові відносини супругів, і тільки по весїлю будуть вони супругами, а тепер, по вінчанню, Ярмолинський зве ще Стрибилївну своєю будучою жінкою; додержаннє сеї угоди забезпечаєть ся грошевою зарукою, а само по собі вінчаннє, очечидно, трактуєть ся як побожоа церемонїя без реального значіння. І такий погляд санкціонують і духовні особи — митрополит Могила, й овруцький архимандрит, що стверджують інтерцизу своїми підписами.



    13) Акты Зап. Рос. II ч. 51, III ч. 3.



    14) Див. т. V с. 472-3.



    15) Thieneri Monumenta III с. 236.



    16) Порівняти спостереження Балабана над практиками перемиської епархії — див. т. V с. 503.



    17) Див. напр. таку угоду з 1594 року — Маячанець с. 46-7.



    18) Рус. истор. библ. VІІ с. 572-3.



    19) Статут 1529 р. розд. IV арт. 1.



    20) Мемуары къ исторіи Юж. Руси I с. 40-1.



    21) Див. документальний матеріал (невиданий) в статї Маячанця с. 11 і далї.



    22) Op. c. с. 136.



    23) Архивъ Ю. З. І. І. с. 70-73.



    24) Op. c. 136.



    25) 1. с. с. 104.



    26) Очевидно — при маґнатських дворах, або при провінціальних урядах.



    27) Наступають поручення просити короля, аби виплатив невиплачений „юръкгельтъ”, заслужений Загоровським підчас адмінїстрації волинських мит, і виногородив шкоди, які понїс Загоровський, попавши в неволю на службі річи посполитій.



    28) Посвоячити ся.



    29) Архивъ Юго Заап. Рос. І т. І с. 73-77.



    30) 1. с. с. 97.



    31) l. c. с. 96.



    32) 1. с. с. 116.



    33) Витяг з монастирської хронїки у Фотинського op. c. с. 122.



    34)1. с. с. 140-1.



    35) Дещо переставляю тут в текстї, що не дуже дерить ся річи — про направу церкви Ілиї й її образи.



    36) Патрона фундаторового.



    37)1 . с. с. 83-4.



    38) 1. с. с. 78-80.



    39) Та сама пропорція, яка й тепер уживаєть ся в садівництві.



    40) 1. с. с. 80-1.



    41) 1. с. с. 85-6 і 93.



    42) Кождому по два полти мяся свинячого, „а на выжевене ихъ корову для молока на кашу” — с. 93.



    43) 3 поправних ориґіналів.



    44) Поправно.



    45) 12 аркушів, 48 сторін in fol.- се дуже богато!



    46) uGmmі.



    47) 1. с. с. 81-2.



    48) Короля.



    49) 1. с. с. 84-5.



    50) 1. с. с. 87-8, 90-91.



    51) 1. с. с. 86-7.



    52) 1. с. с. 91.



    53) l. c. c. 92-3.



    54) Акты Зап. Рос. III ч. 31.



    55) Див. т. IV 2 с. 267.



    56) 1 с. с. 97-8.



    КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: УПАДОК ЦЕРКВИ Й ОСЛАБЛЕННЄ ЇЇ КУЛЬТУРНОГО ЗНАЧІННЯ, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, ЗНЕВАЖЛИВІ ВІДЗИИВИ ПРО ШКІЛЬНИЦТВО, НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ ЙОГО, ПОГЛЯДИ ПОСТУПОВИХ УКРАЇНЦІВ, РОЗПОВСЮДНЕННЄ НИЗШИХ ШКІЛ, ЇХ ОРҐАНЇЗАЦІЯ І НАУКА, НАУКА ДОМАШНЯ, УКРАЇНЦЇ В ЧУЖИХ ШКОЛАХ. КНИЖНІСТЬ, ЗАПАС КНИЖНИЙ — КАТАЛЬОҐ СУПРАСЛЬСЬКОЇ БІБЛЇОТЕКИ, ЛЇТЕРАТУРА БОГОСЛОВСЬКА, МОРАЛЇСТИЧНА Й ІСТОРИЧНА, СТАРОРУСЬКА КНИЖНА ТРАДИЦІЯ, ПІЗНЇЙШІ ПРИБУТКИ, ПИСАННЯ ОРИҐІНАЛЬНІ І ПЕРЕКЛАДИ, НЕЗНАЧНІСТ ЗАПОЗИЧЕНЬ ЗАХІДНЇХ.



    Яа бачимо, тих кілька тестаментів досить широко відтворили перед нами житє українських вищих верств з середини XVI в., які ще не покинули своєї національної стихії. Показали досить повно, чим жили, про що думали, чмм журили ся ті люде, складаючи свої останнї розпорядження.



    Матеріал, зібраний нами вже, відтворив перед нами староруську церковну й релїґійно-моральну традицію, показав, як тягла й живуча була в українській суспільности вона протягом цїлого того часу — включно аж до нового оживлення релїґійного житя, що наступило в останнїх двох десятолїтях XVI в. Ми побачили, як весь сей час — навіть в часах найгіршого розстрою й упадку церковного устрою й житя, ідеї защіплювані суспільности в часах староруських, жили й проявляли себе в суспільности, спеціально в вищих верствах її, якими тепер займаємо ся. Наука про піклованнє про свою душу, опіку для церкви й її слуг, високе поважаннє до чернецтва, милосердє до бідних і упослїджених, прийнятих церквою під особливу свою опіку, знаходить послух і дає себе знати в фактах будови церков, монастирів, записів на них, уряджуванню шпиталїв („„больници, гостинници“ церковних устав), викуплюванню й випусканню на волю невільників „за душу“, вкінцї — в особистім постриженню в чернецтво і в схиму (вищу форму чернецтва) чи перед смертю, чи ще за житя і здоровя, що практикувало ся весь сей час.



    Розумієть ся, було б великою помилкою занадто узагальняти сї факти й брати їх за показчики загального й постійного настрою сих українських верств. Як в старій Руси, так і в сих віках поруч людей, які відзивали ся на сї поклики — чи з щирого настрою, чи лише тому, що так „годить ся“ поважним і маючим людям, — були люде більш матеріалїстичного й практичного настрою, дуже мало приступні для всякої такої ідеольоґії. На иньшім місцї, в огляді практик патронату і церковного житя XVI в. 1), я навів приклади зовсїм безцеремонного розхапування й визиску церковних маєтностей як раз тими патронами й опікунами, що мали обовязок боронити й примножати ті церковні маєтности. В тих часах упадку української церкви на се міг впливати й образ сього церковного розстрою, коли вище духовенство саме даыало перший приклад безпардонного роздрапування церковного добра 2), і зовсїм матеріалїстичне, аж до цинїзму, трактованнє православих посад і бенефіцій правительством, вкінцї — й тодішнї реформаційні кличі против церковних доходів і маєтностей, ширені й піддержувані з своїх клясових інтересів в шляхетських кругах, особливо польських в серединї XVI в.



    Я припускав би у сїм напрямі й вплив більш трівких причин: самого пониження української, чи взагалї православної церкви, скиненої з становища державної, правительственної церкви на становище релїґії низшої, якій на кождім кроцї й правительство й репрезентанти нової офіціальної церкви давали почувати її низшість, трактували як результат непросьвіщенности, забобонности, некультурности тої Руси, яка держить ся за неї. Коли в однїх нужденний стан української церкви викликав тим більше піклованнє, змагання до її подвигнення й лїпшого забезпечення, у далеко більшого числа міг він збільшити індіферентизм і легковаженнє до неї. Навіть у тих людях, які уважали потрібним держати ся її — чи з щирого довіря до її спасенности, чи по фамілїйній та національній традиції, — пониженнє української церкви, її тяжке становище, погорджуваннє нею зі сторони чужих і багатьох своїх, мусїло викликати певне легковаженнє, задивлюваннє згори. Такий український маґнат, що опікував ся православною церквою, ледви чи був свобідний від почутя, що він з свого суспільного становища знижаєть ся до неї: робить їй ласку, коли держить ся сеї пониженої, малокультурної релїґії й прикрашає своїм іменем і фірмою сю релїґію низших верств, народнїх мас. І так дивили ся на себе не тільки самі репрезентанти сих панських кургів, а такимиж очима глядїли на них і репрезентанти церкви, її вищої єрархії — се пробиваєть ся досить виразно в кореспонденції владиків, а навіть і митрополитів з ріжними українськими маґнатами.



    Людям навіть найщирше привязаним до неї, українська церква і все звязане з нею не могли вже в сих часах дати того, що давала — у що вводила цетква в часах староруських. Понад заспокоєннє в питаннях совісти — „мира чоловіка з Богом“, уживаючи вислова одного з українських богословів, вона могла дати певне вдоволеннє національному почутю чоловіка — можливість чимсь заманїфестувати своє привязаннє до своєї національної традиції, як з другого боку сьвідомість суспільнл-полїтичного упослїдження і культурної низшости сеї національної церкви (що служила властиво одиноким національним знаменем) робила з неї вічно болючу рану національної амбіції й сьвідомости. Культурний зміст православної церковности — себто ті сфери культури, які стояли в близшій звязи з церквою і в її опіцї, слабли і упадали протягом тих столїть (від половини XIV до половини XVI), — в парі з ослабленнєм українського елєменту, з упадком і збідненнєм церкви, висиханнєм його візантийсько-словянських джерел. Все меньше сей культурний зміст міг задоволяти культурні потреби вищих українських верств, все більше давала себе відчувати його низшість з тими культурними засобами, якими розпоряджала церковність і звязана з нею культура латинсько-нїмецько-польська — католицька одним словом — із тими потребами й жаданнями, які висувало житє.



    В західнїй Українї — в коронних землях, уже з другою чвертю XV в. руське письменство рішучо не здавало ся нї на що більше окрім церковної служби та опбожної християнської лєктури. Руське письмо, уживане ще в дїловодстві поручч переважного латинського в другій половинї XIV і початках XV віка, далї виходить з дїловодства зовсїм. В українських землях в. кн. Литовського, лїпше законсервованих від польських впливів, урядова руська мова держить ся в повнїй силї до самого прилучення до Польщі (1569) та забезпечаєть ся правительством і на пізнїйше. Але ми бачили, що вже в 1570-х рр. на Волини знаннє і уживаннє руського письма диктуєть ся вже більше національним піетизмом, як практичними, реальними потребами. Загоровський уважає потрібним спеціально заохочувати своїх синів, „аби писма своєго руского и мовенья рускими словы не забачали“ 3). Значить відчувало ся вже, що з під руського письменства, руської книжности усуваєть ся ґрут: вони тратять свою raison d'etre в реальнім житю. Без латини й польської мови не можна було порушити ся в практичнім житю. Ще гірше було, що свійське письменство і що до змісту самого не давало майже нїчого цїкавого, нїчого потрібного сучасному чоловікови, що хотїв жити й іти з духом і потребами часу, і за всїм, що треба було знати культурній людинї, приходило ся звертати ся до письменства латинського, польського, нїмецького — одним словом „католицького“. Відчувало ся банкруцтво не тільки школи, а й самої культури свійської супроти вимогів житя.



    Се ставило в дуже трудне становище українську суспільність. Приступ до латинських шкіл був як не завсїди, то дуже часто загорожений для не-католиків, а свої школи не сягали наук латинських.



    Відомости про наше шкільництво походять власне з часів, коли сьвідомість невідповідности старої школи супроти потреб і вимог нового часу була особливо сильна і коли в сїм браку лїпшої школи добачувано причину всїх бід — культурного, релїґійного, національного занепаду Руси. Тому таким гірким песимизмом переняті тодїшнї відзиви про неї 4). Автор „Перестороги“, оглядаючи ся на перебуті вже тодї часи найгіршого занепаду православної Руси, головну й кардинальну хибу староруьких часів уважає, що були в них „великіе ревнители, ижъ много зъ великимъ коштомъ церквей и монастирей намуровали и маєтностями опатрили, золотомъ, серебромъ, перлами и дорогими каменями церкви пріоздобили, книгъ великое множество языкомъ словенскимъ нанесли, лечъ того, што было напотребнЂйшее — школъ посполитыхъ не фундовали“ 5). В тім бачив він причину упадку Руської держсви, переходу наших земель під власть Польщі, винародовлення вищих верств на Українї, упадку православної церкви, побожного житя, повного занепаду народности. „Книги тыє, що єще ихъ позостало, порохом припали, и все набоженство пришло ко взгордЂ“ 6).



    Автор таким чином зовсїм іґнорує ту орґанїзацію шкільної науки, яка істнувала — не кажу в старій Руси, бо про неї він, розумієть ся, не міг мати понятя, — але за сьвіжійшої памяти його й старшого від нього поколїння. Тодїшня шкільна наука стояла так низько в його очах, що він попросту не вважає можливим брати її в рахунок. І так само зневажливо дивлять ся на неї иньші сучасники, чцжі й свої. Тяпинський в передмові до свого перекладу євангелия, перейятий гірким жалем про упослїдженнє й ккльтурний та національний упадок „народу свого руского“, взиваючи суспільність до подвигнення осьвіии й церковного житя, заохочує до закладання шкіл — „ку науце, леч не такой, яко тепер, на вЂчный свой встыд: толко прочести, и то ледво, в своєм языку, не больш учат се“ 7). А Скарґа добачав причину безвихідного положення Руси в тім самім фактї, що в основу культури й науки положено некультурну словенську мову, нездатну анї для науки анї для письменства, так що самі православні попи не можуть її розуміти й „иньшої школи понад науку чиатння не мають: тільки тої всеї науки на всї їх духовні стани“ 8).



    Сю невідрадну характеристику мусимо вважати вірною для загального рівеня шкільної науки XVI віка, його серединт особливо. Але мусимо, для відповідної оцінки її, мати на увазї, по перше — що се був час найбільшого розстрою й упадку церковного житя, а школа у нас була головно, виключно майже церковна, з церквою й церковним житєм дуже тїсно звязана. По друге, що се був час перелому в культурнім житю Руси, коли те, що могла дати стара школа, все меньше потрібувало ся суспільністю, а те, що потрібувала суспільність, виходило зовсїм за круг засобів старої школи, й вона того дати не уміла, і ся сьвідомість невідповідности старої школи для новійшого житя не могла також не впливати на неї деструкційно.



    Як ми бачили в своїм часї 9), стара Русь, скільки можемо судити, не знала й не передала пізнїйшим вікам якоїсь скристалїзованої орґанїзації шкільної науки. Був на неї попит усе, але її форми й розміри залежали від того, наскільки трапляли ся для того відповідні сили й обставини. Виростаючи з приватної науки читання й письма у поодиноких „дідаскалів“', вона доходила своїх вершків при лїпше орґанїзованих владичих катедрах і більших манастирях, де присутність більшого числа книжних людей давала спромогу вводити учеників у вищі стпдії тодїшнього знання. Збідненнє, пониженнє, розстрій православної церкви, що переживала вона в XIV-XVI в., мусїли відбити ся передо всїм на сих верхах, підриваючи їх, не даючи розвинути ся, стверднути. Правда, не маємо нїякого права припускати, що всяка можність здобути якусь більшу науку нїж просте читаннє й письмо дїйсно заникла в сих столїтях зовсїм. Скарґа з тріумфом вказує на заниканнє знання грецької мови („а межи вами анї чувати таких, що вміли б грецьку мову, чи ту стару, чи ту нову їх мову) 10), і в тім бачить безвихідність Руси, що не може на свійській, православній підставі доступити якоїсь вищої осьвіти й культури (Скарґа тої гадки, що є тільки дві культурні мови — латинська і грецька, і на иньших не може бути нїякої лїтератури вищої марки — „не було ще на сьвітї анї не буде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иьші свобідні науки викладали ся й могли бвти зрозумілї в иньших мовах“. Але то треба знати, що на упадок знання грецької мови вплинули ще й спеціальні обставини, як упадок Візантиї, ослабленнє звязей з нею православних України й Білоруси — факти, які дали відчути себе як раз в XVI в., отже упадок знання грецької мови сам по собі не міг бути повною мірою культурности. Безперечно і тепер при більших монастирях, по більших містах, при церквах катедральних і иньших можна було мати нагоду научити ся більшого, нїж читання і писання: зачерпнути і теольоґічних відомостей, і певних лїтературно-стилїстичних вказівок, і навіть научити ся тої самої грецької мови. Люде з деяким знкннєм її і з певним лїтературним вишколеннєм на соборній Українї, як побачимо, не переводиби ся вповнї навіть в найгірші часи. Але розумієть ся, такі припадкові нагоди нїяк не могли заступити правильно орґанїзованої школи, а явищем звичайним і постійним була така школа, що дїйсно могла научити читати славянське письмо, мало розуміючи прочитане, і писати уставними буквами.



    За сї віки така школа стала явищем загальним, широко росповсюдненим, і треба думати, що письменність — знаннє читанря й письма, в людности за сей час поступала, ширила ся, збільшала ся — хоч не в якости, то в скількости. Поученнє митр. Сильвестра новопоставленому єраю (з 1562 р.), аби не позволяв в церкві сьпівати й читати людям „простим“, не посьвященим в церковну службу, дає характеристичну подробицю — істновання між простими людьми грамотїїв, охочих до читання й співання в церкві, очевидно — виученцїв церковних шкіл.



    З XVI в. ми маємо ряд звісток, які вказують на широке розповсюдненнє, звичайність шкіл при церквах. 11) Пастор Одерборн, що довго пробував в в. кн. Литовськім, пише про правосбавних (1581), що вони завсїди мають при церквах школи 12). Ріжні докуменьальні згадки потверджують звичайне істнованнє їх при церквах, так що школа уважала ся їх приналежністю — хоч може й не завсїди, як у Одерборна, така школа функціонувана в дїйсности. Так в 1550 р. згадуєть ся при красноставській церкві ritus graeci шпиталь і школа 13). В грамотї Льва, підробленій десь не пізнїйше 1570-х рр. (предложена була до потвердження в 1581 р.) згадують між церковними людьми крилоські школярі (abecedarii) 14) Ходкевич, роблячи фундацію для заблудівської церкви й костела (1562), половину призначає „уставнику“ (дяку) церковному, а другу — „мистру“ костельному, ставлячи їм в обовязок ,,на науце детей держати“ 15). Так само Острозький, в фундації для „уставникс“ в Острозї, ставить його обовязком „школу держати“ 16). В наведених вище розпорядженнях Зсгоровського при фундації церкви св. Ілиї в Володимирі спеціальна дотація робить ся для „дяка доброго“, який би „дЂти, которыя на науку єму будутъ давати, Богу и людемъ добрымъ вдячне училъ“ 17).



    Сї всї звістки ідуть з часів перед пробужденнєм нового култьурно-просьвітного руху й показують, що навіть в часах найгіршого занепаду української церкви школа уважала ся приналежністю більшої, добре орґанїзованої церкви. Вчили ся також по монастирях; так дяк Васько підучуєть ся в київськім манастирі св. Михайла 18), Йова Княгицького по першім „наученію книгам“ батьки дають до монастира унївсьвого, як каже його біоґраф Гнат з Любарова 19), — „большаго ради наученія“, і він там жив „внимая чтенія божественнаго писанія“.



    Учив в такій школї найчастїйше дяк, „уставник“, що й дїста є через се голосну назву „бакаляра“ (baccalaureus, лявреат), яка стає другою назвою дяка, або „дідаскала, як звуть ся й досї дяки на Буковинї (даскал). Назва бакаляра вже в другій половинї XVI в. стрічаєть ся в приложеню до дяка 20). Через се ми й не стрічаємо спеціальниих фундацій на школу, а звичайно піклованнє про неї виявляєть ся в збільшеній дотації для дяка, як в тестаментї Загоровського, або в записї Ходкевича, де на православного дяка і католицбкого орґанїста визначаєть ся десятина з 25 кіп жита і стільки ж ячменю, по половинї на обох. Певні оплатии побирали ся й від самих учнїв. В посланию владики новгородського Генадія (з кінця XV в.) ми стрічаємо практику звістну нам на Українї в пізнїйших часах, і спільність її з великоросийською дає дорозумівати ся, що вона йде ще з часів староруських: за вивченнє вечірнї приносили „мастерови“ горнець каші й гривну грошима, за утреню знов, і т. д. 21). Так практиковало ся й при науцї у дяків: такі приноси робили ся по граматцї, псалтири і т. д., і практика ся безперечно сягає сих старих часів.



    Круг науки такої школи описує згаданий Одерборн так: „тридцятилїтнїй чоловік учить в нїй дїтей перших початків наук; катехизма не уживають ,але дають дїтям молитви до Богородицї й св. Миколая, списані в книжках, а апостольський симвом вчать з деякими змінами в словах; до сього додають Дивидові псалми, котрі вони читають в день і в ночи“ 22).



    Так само описує стару практику Мелетий Смотрицький в передмові до своєї граматики (1612): здавна, каже, був звичай вчити малих дїтей з початку азбуки, поті часослова і псалтири і письма; потім деякі читали й апостол. Що се практика дуже стара потверджує той же згаданий новгородський арх. Генадій, що опираючи ся, очевидно, ще на старій практицї, яка взяла свій початок з часів староруських, київських, — радить „учить в училищахъ первоє — азбука граница истолкована совсЂмъ, да и подтительныя, слова, до псалтыря съ слЂдованіемъ накрЂпко“ 23).



    Псалтир була головним підручником шкільним — вивчивши азбуку, склади й скорочення, переходили до неї. Скорина, видаючи свою псалтир (1517), бачить в нїй ту прикмету, що вона „детямъ малымъ початокъ всякоє доброє наукы, дорослымъ помноженіє въ наукЂ“ 24), а в передмові до своєї біблїї бачить головне призначеннє псалтири в тім, що вона служить підручником „умети граматику или по рускы говорячи грамоту, єже добре чести и мовити учитъ“ 25). На одній псалтири XVI в. в звичайнім заклятю предвиджуєть ся, що хтось, може, її візьме з церкви „или на ученіє дЂтей дасть“ 26). Письма вчили уставного — калїґрафувати на старий взір, а як вмів сам учитель — то й скороаисного, що з XV віка починає вироблювати ся на основі півуставного (зменьшаного і меньш старанного уставного письма), і розвиваєть ся в XVI та входить в уживаннє в актовім письмі і урядовім дїловодстві 27). Але тої скорописи в XVI в. не завсїди уміли ще духовні люде 28). Так само від знання самого учителя залежала наука рахунків. Далї сього — та хиба правила церковного для охочих, та наука не йшла. Здібнїйші ученики з нею могли пускати ся на арену практичної дїяльности — як по вподобі, чи віддавати ся „почитанню книжному“ й ним розширяти свої теольоґічні відомости, вигостровати своє мишленн є і набірати ся взорів для викладу власних гадок, особливо під проводом якогось більше очитаного, ,,искусного“ чрловіка, в старім переконанню, що в сїй побожій лєктурі, а предо всїм — в самім Письмі сьвятім лежить вся сума потрібного знання. Се переконаннє, подїляє вповнї і пробує боронити супроти нових потреб часу навіть і такий піонер нової науки як падуанський доктор Скорина 29). Меньше цїкаві, меньше здібні зіставали ся при простій письменности — при таких знаннях, які ото згірдливо характеризують Тяпинський і Скарґа.



    Такий характер мали й наука у ріжних грамотїїв, або домашнє ученнє, практиковане в шляхетських домах. В наведених вище розпорядженнях своїх Загоровський поручає опікунці своїх дїтей, коли їм сповнить ся сїм лїт, або посилати їх до школи, або казати томуж дякови чи иньшому „дякови доброму“, вчити їх дома „науки в писме светомъ“. Такий дяк має научити їх „въ своємъ языку рускомъ, въ писме светомъ“, уміти молитов; більшої науки від дяка Зогоровський не сподївав ся, і для науки латинської поручає „зєднати бакаляра статечного“ — чи то з вихованцїв латинських шкіл, чи з яких самоучок, бо тут іде мова також тільки про початки латинської мови. Пинський шляхтич Євлашевський, описуючи свої молоді лїта (в 1550-60-х роках), каже, що його вже на пятім роцї зачали „бавити наукою рускою“ — „кгдыжъ въ тыхъ часахъ, дода є він, въ той нашей стороне не было єще иншихъ наукъ“. Він научив ся письма руського, польського, вмів і жидівську азбуку, а рахунків навчив ся на практицї в службі при поборах 30).



    До чужостороннїх шкіл удавали ся дуже рідко. Виїмками були такі люде як полоцький міщанин Скорина, що їде на унїверситет до Кракова, і тут дістає степень бакалявра, відси удаєть ся до Падови і тут здобуває степень доктора лїкарських наук 31). Ті люде з Галичини, з Підляша й иньших країв, що стрічають ся в актах унїверситету краківського — в досить великім числї, також деяких унїверситетів нїмецьких — нпр. липськім, та в італїанських — головно католики. Тільки про деяких можливо думати, що вони були Русини; навіть означеннє Ruthenus означає часто лише чоловіка з Галицької Руси, як ріжні Rutheni краківського унїверситета 32), Станїслав Гінек або Ян Дершняк липського, Станїслав Стажеховский Ruthenus і такий же Станїслав Кернер — базельського унїверситету, і т. д. 33). Доперва заснованнє єзуїтських колєґій в Вильнї й Ярославі починає притягати до себе учеників з українських православних родів, тим більше що прилученнє до Польщі зробило латинську науку вже невідмінно потрібною. А перейшовши єзуїтські школи, починають їх вихованцї — особливо такі, що вже перейняли ся вповнї католицьким духом, або й перейшли на латинство, — їздити до шкіл заграничних, італїанських особливо.



    В наведених вище словах автора Перестороги цїкава гадка пробиваєть ся — що з тою наукою, яку розпоряджали православні, в XVI в. осообливо, вони навіть не годні бали опанувати того культурного запасу, який їм переказали попереднї віки — книг було нанесено „великоє множество“, але вони „припадали пилом“ без ужитку, без читання. І се дїйсно дає оден з найсильнїйших симптомів культурного упадку Руси XVI в., що вона не годна була навіть користати з того, що могла дати їй стара книжність.



    Історія письменства й книжности на Українї в сих темних двох столїтях (середина XIV — середина XVI) взагалї до тепер зовсїм не розслїюжена і дуже бідна матеріалом. Можемо констатувати староруську книжну традицію, далеко тяжше означити нові набутки в сфері письменства ориґінального й особливо перекладеного. З одного боку, не можемо відріжнити докладно, що в сїй сфері було звістне в часах староруських (до кінця XIII чи середини XIV віка) й що прийшло пізнїйше: при оглядї староруської книжности богато стрічали ми такого, що гіпотетично зачислювано до староруських часів, але могло появити ся і в XIV або навіть XV віцї 34). З другого боку, в тім рукописнім матеріалї, яким розпоряджаємо, переважно не відріжнено те, що належало землям українським, що литовсько-білоруським (українські й білоруські памятки часто досї лучать ся під одну катеґорію „західно-руських”, без близшого відріжнення і близшої аналїзи), а що новгородсько-московським, в районї яких найбільше заховало ся останків тої старої книжности.



    Одним з найбільш характеристичних показчиків того книжного запасу, яким розпоряджали землї київської митрополїї, українські й біілоруські, служить опись біблїотеки Супрасльського монастиря 35), заснованого на початку XVI в. митр. Йосифом Солтаном. Надїляючи його ріжними церковними річами, він положив, очевидно, й підвалини його біблїотецї, постягавши книги з ріжних місць, перед усїм своєї митропобичої епархії, до котрої належала Київщина й землї заприпетські (нїмансько-березинські, Новгородок, Вильно, Минськ), а також, очевидно, і з иньших епархій. В катальоґу, спорядженім в 1557 р., відріжняють ся книги „старі“ 36), зібрані за попереднїх ігуменів, то значить в першій третинї XVI в.; книги нові, зібрані за ігумена Сергія Кимбара, що правив монастирем від 1532 р., і найновійша верства, що дістала ся по спорядженню описи. Маємо отже кілька хронольоґічних верств, які обіймають в сумі звиш пятдесяти лїт. Деякі книги значать ся виразно як новописані, і таким чином знаємо, що списувало ся на ново, в серединї XVI в., отже-що уважало ся тодї потрібним, актуальним 37).



    Полишаю на боцї книжки чисто церковно-служебні (таких на 215 скатальоґованих рукописей і книг було коло 50 — євангелия, апостоли, псалтирі, часослови, тріоди, єрмолої, октоїхи, молитовники, служебники і т. и., по кілька примірників). Поза тим маємо тут ряд толковань св. письма: „толкові“ євангелия, апостоли, псалтирі, апокалїпсіс і навіть „служба толковая“. Поодинокі книги старого завіту: битиє, Ісус Навин, Царства, вибірку з старозавітнпх книг, зложену на початку XVI в. п. т. Десятоглав, також пророчества, але цїлої біблїї не було — аж до Скоринової біблїї, яка фіґуру
    Страница 29 из 55 Следующая страница



    [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.