LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 31

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    досія, в Касіянових слово на перенесеннє мощей Теодосія і посланїє Теодосїя про віру варязьку 7). Явище інтересне з того боку, що показує нам живу староруську книжну традицію що лїтопись й иньші староруські твори були під руками редакторів. З другого бкоу поруч такого старанного використовування староруського лїтературного матеріалу, поруч тих численних редакцій, з яких кожда давала початок новій філїації рукописей (напр. з Касіанівської редакції маємо понад 30 кодексів), з ріжними доповненнями, поруч сеї популярности збірника — тим сильнїйше виступає брак нових записок, брак дальшої аґіоґрафічної чи якоїсь взагалї самостійної лїтературної творчости в сїм Печерськім монастирі. Тільки пізнїйше додане було маленьке, хоч і гарне в своїй простотї оповіданнє про чудо в печері на великдень 1463 р.



    Мало що маємо натомість з компіляцій полємічних й історичних. Хоч полєміка з латинством й оборона православної церкви була в сих столїтях одною з найбільш пекучих справ, досї знаємо з сих часів тільки три збірки полємічних писань. Але треба нам знати, що такі збірки містили ся в кормчих. Номоканон сербської редакції принесений на Українну в другий половинї XIII в. (1262) на замовленнє митрополита й потім розповсюднений по всїх епархіях київської митрополїї, містив в собі збірку грецьких пглємічних писань на Латинян з XI в., отже давав готовий полємічний підручник 8), В номоканонах руських містили ся як візантийські так і староруські полємічні писання на Латинян; так в українських кормчих XVI віка знаходимо поучення Никифора й Теодосія на Латину, преніе Панаґіота і т. и. 9) З спеціальних збірок одна звістна в рукописи кінця XV поч. XVI в. має характеристичний титул: „сия книга списана бысть на єресь латинскую... на утвержениє истиннымъ православнымъ хрристияномъ и на обличениє и на посрамлениє Ляховом и Латынамъ, отлучившим ся и одпадшимъ отъ святыя великия апостольския католикія церкве”. На сїй підставі вона зачисляєть ся до українських земель, хоч з рештою не має вказівок що до свого походження. Вона складаєть ся з самих візантийських полємічних писань, з староруських — лише посланиє м. Йоана (в двох редакціях навіть). Иньший, щее більший збірник звістний в рукописи XV в., містить між ин. два великі полємічні трактати против опрісноків, незвістні в гревькім ориґіналї 10). З пізнїйшого часу маємо слїд якогось збірника полємічних писань против Латинян, списаного в 1546 р. в Супрасльськім монастирі; сюди вписана була занесена з Атосу повість про зруйнованнє унїятами в 1276 р. атенського монастиря Ксіропотаму, з полємічною закраскою, а мабуть також і писання принесені з Угорщини безпосередно чи теж за посередництвом Атонських монастирів: списана 1511 р. на Угорщинї (може угорській Руси) анольоґія православія против Латинян, запитання Йоана Заполї до прота св. гори в релїґійних справах і відповідь прота, звернена против Латинян і Лютеран, з 1534 р.; чи були там якісь ориґінальнїйші трактати, на се нема вказівок 11). Але й вони бул. Напр. маємо з XV в. трактат против Жидів: „пророчество Исаіино объ отверженіи Жидовъ” 12), перероблюване кілька разів пізнїйше. Безперечно, навіть іще тепег більше того ховаєть ся в ріжних пізнїйших збірниках.



    Що до історичних компіляцій досї зістаєть ся невиясненою роля української книжности в історії тавих історичних компіляцій, як хроноґрафи, елинський і римський лїтописецб і їх перерібки; тілько одну з пізнїйших перерібок хроноґрафа — не роздїлееу на роздїли, уважають більш меньш загально українською редакцією (з другої половини XVI в.), бо вона заховала ся в українських рукописях 13). З історичних компіляцій, опертих на староруській лїтописній традиції, близші нам супрасльські компіляції XV і початку XVI в.: одна компілює великоруську лїтописну збірку з білоруською (смоленською) — лїтописею в. кн. Литовського, другв продовжує витяги з новгородських і київських лїтописних збірників місцевими ориґінальними записками (до них ще вернемо ся) 14). З кінця XVI чи поч. XVII в. маємо дуже інтерсну українську компіляцію звістну (по пізнїйшій своїй копії) під назвою Густинської лїтописи, доведену до р. 1515: вона зберає звістки з цїлого українського циклю лїтописей, від старої Київської до Галицько-волинської і продовжує їх вибірками з збірок великоруських, щедро розмішуючи сї звістки матеріалами зачерпненими з латинських і польських джерел XVI в., а при кінцї подає й самостійні статї; лїтературна вартість її невисока, але вона інтересна знов таки як сьвідоцтво староруської лїтописної традиції на Українї в сих часах 15).



    В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями. Воно досї не було предметом наукових дослїдів, і студїї над рукописнмм матеріалом, без сумнїву принесуть ще багато нового; зрештою не було зроблено проби й якогось лїтературного інвентара того, що маємо саме з українських земель сих стооїть, а при тїсних єрархічних, полїтичних і культурних звязках, які в тих часах лучили землї українські й білоруські, при спільности книжної мови й культури, багато дечого представляєть ся, як на тепер принаймнї, нероздїльною власністю книжности й письменства українського й білоруського. Отже на підставі тепер приступного наам матеріялу ми не можемо претендувати на виробленнє докладного суду про лїтературний рух, про письменську традицію українських земель сих часів.



    Судячи на основі того, що ми дотепер маємо, сї два віки — від середини XIV до середини XVI, були часами застої в лїтературній творчости, і деякі факти говорять за тим, що се не тільки результат бідности нашого матеріала, а дїйсний стан річи. В високій мірі напр. здаєть ся нам характеристичним, що за сї два столїтя, коли оборона православія і прав православної церкви була такою пильною справою для всїх хто вмів писати й записував перґамен чи папір, ми досї не маємо майже нї одного апольоґетичного чи полємічного трактату, коли не рахувати зовсїм малозначного „Слова Григоріа митрополита, како держатъ вЂру НЂмци” (автором його уважають Григорія Цамблака, але „Слово” не має взагалї нїякої вартости, бо обмежаєть ся реєстром латинських єресей (числом 35), вибраних з візантийських полємічних трактатів) 16). Дослїдники плоємічної лїтератури толкували се тим, що при богатім запасї перекладеної полємічної лїтератури тодїшнї Русини не почували потреби в ориґінальній полєміцї 17). Але се обясненнє не може вдоволити: річ очевидна, що спеціальні умови, в яких жила православна церква в українських землях, насувала богато такого, чого не можна була найти в візантийських трактатах XI-XIV вв., і коли оживило ся українське духове житє, сипнула маса писань на тім полю: І в XIV-XVI віках, як ми бачили, сквапно збирано новійші полємічні писання з иньших сторін, отже брак ориґінальних писань в попереднїх віках трудно толкувати инакше, як тільки симптом застої; тим більше що того рода писання, як би були між ними якісь замітнїйші, мали-б шанси бути відгребаними пізнїйшими полємістами, як відгребані були напр. акти собору 1509 р. або посланїє Місаіла, як списували ся такі маловартні захожі річи, як згадане вище посланїє атонського прота.



    При тім треба сказати, що лїтературниэ засобів не бракувало тодїшнїм людям. Перечитуючи напр. уже кілька разів згаданий мною тестамент кг. Андрія Володимировича, мусимо признати, що сей печерський старець Пахнутий, Лихачів брат, який приробив той лїтературний вступ до зовсїм прозаічних розпоряджень князя 18), мав зовсїм не злий — простий і безпретенсійний, але тим самим гарний стиль. Тим часом одинока аґіоґрафічна записка, яку ми маємо з сього Печерського монастиря за сї столїтя — се ляконїчна суха записка про чудо на Великдень в печері 1463 р. 19), а одиноке аскетичне писаннє — поученнє печерського ігумена Досифея з поч . XV в. (чи кінця XIV) про порядок відмовляння молитов (т. зв. правило), який практикуєть ся на Афонї і на Руси, дане на запитиння ігумена одного північного монастиря, зовсїм сухе, офіціальне, без всяких лїтературних прикрас 20).



    І так загалом. Не бракувало людей з теольоґічним і лїтегатурним приготованнєм, які при нагодї могли себе з сього боку показати не зле, — але по за чисто практичними потребами бракувало стимулів лїтературної творчости, бракувало того духового руху, який стихійною силою втягає в себе людей та каже кождому сьмілїйшому пробувати своїх сил на полї духової творчости. Так принаймнї, повторяю своє остереженнє — виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. Чи візьмемо акти собору владиків українських і білоруських з 1415 р. (в справі вибору Цамблака) 21), чи на столїтє пізнїйшого виленського собору 1509 р. — одного з нечисленних утворів сих віків знаних і цїнених пізнїйше (він був виданий 1614 р.), рзоуміється — не за свою лїтературну, а кагонїчну вартість, і на лїтературність претендує в нїм візьмем вступ 22), чи посланиє м. Місаіла до папи, чи поученнє на сто лїт пізнїйшого м. Сильвестра новопоставленому сьвященику 23) — всюди ми переконаємо ся, що в вищій єрархії не бракувало людей з богословсьою й лїтературною рутиною.



    Посланиє м. Місаіла 1476 р., аналїзоване вже мною 24), дає взірець лїтературности вищої — в дусї старого ізукрашеного вітійства. Затопляючи адресата повінею комплїментів і під тою комплїментарною зверхнісью стараючи ся дати як найменьше дїйсних уступок, воно, справдї, дає не зле сьвідоцтво й теольоґічній зручонсти, і дїалєктичній та риторичній рутинї авторів і редакторів. Як взірець риторства я позволю собі навести уривок, де автори ставлять антитези між тим як виглядають латинські пастирі в землях литовсько-польських і як повинні виглядати й поводити ся пастирі правдиві.



    „Треба премудрістю любовною і кротістю розмішувати (науку), щоб не потрібувати зовсїм оружія ярости на поправу такої патсви. В наших бо краях бачимо богато зі сторони західньої церкви таких пастирів по імени, що держать ся такого звичаю — думають яростию збільшувати стадо, а більше гублять з нього: віддають гідних судови 25), вяжуть і мучать, иньших силою тягнуть з благочестия до благочестия, 26) руйнуюч исоюз мира завистним гнївом. То незручний пастир своїм криком перелякавши, нагло і скороспішно знищив і згубив з свого числа; то кинувши палицею, щоб пострашити ворога, трапить в голову й побачить перед собою мертвяка; иньшим разом, стративши голову в запалї, пхне ногою й поломить хребет, або ребряні кости, якими охороняєть ся нутро. Милосердний же пастир свобідний і далекий того всього: лагідно дивлячт ся на своє стадо, тихо рухаючи устами або криком духовним окликаючи стадо, він приводить його до того, що воно держить ся купи і не розбігаєть ся більше. Научає він не лишати й кривого, беручи його на своє плече. І привикши до таких звичаїв, вівцї біжать в слїд солодкого пастиревого голосу, а від чужого біжать, і так ступаючи перед ним радісними нтгами він наставляє апостольські й пророчі поля евангельським путем, 27) і часто обертаючи ся і бачучи їх благочинність що вони ідуть, множать ся, тучно їдять — веселить ся, сподїваючи ся прийняти от пана стада не тільки повну нагороду, але й заслужити честь. А коли настає горячо від соняшного жару, і потрібно великого холоду, він виводить їх на висоту євангельських гір, дає їм там мати всяку свободу, а відти висилає їх перед себе на небо. Все отсе й иньші многі прикмети знаходять ся й дїлають в серцї твоїм всесьвятим дїйством св. Духа, що дїлає в тобі” 28).



    Зрештою взяти навіть тестамент Василия Загоровського: його інстррукції про вихованнє дїтей, його науки самим дїтям, наведені нами вище 29), мають дуже загальний характер і з лїтературного становища стоять вище, а в кождім разї нїяк не низше від староруської науки Мономаха. При мінїмальній охотї до лїтературної творчости, Загоповський міг вилучити сї науки, заокруглити й дати лїтературний твір. Але видко і того мінїмального нахилу до лїтератури не мав він, тож вставляє сї науки в офіціальний акт — тестамент, переплїтаючи свої загальнїйші гадки зовсїм прозаічними розпорядженнями про маєтности, доходи й таке иньше. Виглядає се на антітезу старої Руси, коли „нові люде Христові”, зачерпнувши дещо нової науки, спішили предложити її в своїй популяризації „новому стаду”, — і сих переломових часів, коли церковні круги, стративши опіку в горі, а не знайшовши ще активного попертя з долини, зсїли ся й підібгали ся, стративши всяку фантазію до ширшої культурної роботи, всякий апетит до лїтературної чи суспільної інїціативи й замкнули ся в свого рода консерваторській дїяльности 30). Старали ся можливо старанно консервувати староруську церковну традицію, староруський доробок книжности й лїтератури; старали ся законсервувати ті матеріальні джерела й засоби, якими розпоряджалла православна церква, її конфесійну окремішність від латинської й єрархічну звязь з царгородським патріархатом, її правно-полїтичне становище в Польсько-литовській державі, її права й юрисдикцію — і консервувати можливо тихо й скромно, не наражаючи ся, не виступаючи різко, беручи пасивним опором і консерватизмом, а не відкритою боротьбою (таке становище православних супроти фльорентійської унїї в другій половинї XV в.). Прав і потреб православної церкви отже боронили не полємічними трактатами, а петиціями, або фальсіфікатами — ріжними псевдо-староруськими „Ярославовами свитками”, псевдо-Львовими грамотами і пів-апокрифічними „записями на євангелиях”, при догідній хвилї предкладаними до правительственного потуердження. Таке вражіннє депресії й певної резіґнації робить тодїшня православна церква, вражіннє пасивности й застою — тодїшня звязана з церковними кругами лїтература. Може бути, що якісь значнійші нахідки дадуть їй инакше осьвітленнє — я характеризую її так, як представляєть ся вона на підставі приступного нам тепер матеріалу.



    Примітки



    1) Оден з дослїдників, проф.Арханґельский так характеризує їх: Ізмарагды належать до катеґорії тих староруських збірників, які також не мали певної, докладно визначеної редакції.



    2) Проо них Архангельскій Творенія отцовъ церкви въ древне-рус. письменности, особливо вип. IV., Яковлевъ Къ литерат. исторіи древне-рус, сборниковъ — опытъ изслЂдов. „Измарагда”. Найстарший кодекс Ізмарагда з XIV в.; оден з львівських кодексів з XVI описаний в україн.-руськім Архиві т. І.



    3) Пор. спостереження д-ра Франка — що правда над кодексами пізнїйшими головно, Карпаторуська лїтература. Записки т. XXXVII с. 5-6 і резюме реферата Ю. Тиховського в ИзвЂстіях XII съЂзда с. 169; він тут ставить між ин. таку тезу: „заховані рукописи й друковані видання що до тексту дають не прості копії, а все нові перерібки й переклади”; час найбільшої популярности їх він кладе на столїтє від третьої чверти XVI до третьої чверти XVII в.



    4) Новійше виданнє (вповнї не наукове і не цїле: вересень-цьвітень лише в Памятках — в церковноучит. литературы II і IV (1896 і 1898) дає лише дуже загальні й поверховні замітки.



    5) Справедливо вказують з сього становища на заснованнє ним в його епархїї монастиря Антонїя й Теодосія — Лїтоп. Авраамки с. 319.



    6) Таким представляєть ся найстарший, приступний нам в рукописній традиції склад Патерика; самих посланій Симтна й Поликарпа осібно не маємо.



    7) Про редакції Патерика новійша лїтература: Шахматовъ Кіевопечерскій паиерикъ и печерская лЂтопись (ИзвЂстія акад. 1897, III); Абрамовичъ ИзслЂдованіе о кіево-печерскомъ монастырЂ, какъ памятникЂ литературномъ (ibid. 1901-2 і осібно), иньша лїтература в т. III 2 прим. 36.



    8) Про сю номоканонну збірку див. у Попова op. c. с. 123 і далї і в рецензії Павлова (Отчетъ. XIX присуждени) с. 255-9.



    9) Напр. Описаніе Румянцев. музея ч. 232, 233.



    10) Про сї збірники Попов 1. с. с. 154 і далї.



    11) Сї писання почасти були використані в пізнїйшій збірцї полємічних і апольоґетичних писань, зладженій в тімже Супрасльськім манастирі в р. 1578, про яку буду говорити низше (описана і в части публїкована Поповим в Чтеніях московських 1879, І і II), а в цїлости заховали ся в однїм збірнику XVII в. (київського Михайлівського монастиря), описанім проф. Петрова п. т. Западнорусскія полемическія сочиненія XVI в. (Труды кіев. дух. акад. 1894, II-IV). Апольоґію 1511 р. проф. Петров уважав ориґінальною, написаного в Супрасльськім монастирі, але кінцева записка зовсїм виразно вказує на Угорщину. Посланіє прота атонського друкував недавно Дашкевич з пізнїйшого (XVII в.) кодекса зі збірки Петрушевича, п. т. Одинъ изъ памятниковъ религіозной полемики XVI вЂка (Чтенія київські т. XV).



    12) Про нього Петров в цитованій статї кн. II с. 183-4.



    13) Лїтература хроноґрафів — див. в т. III 2 прим. 32.



    14) Перша видана була Даниловичом п. т. Latopisec Litwy i Kroniika Ruska, 1827, друга кн. Оболенським п. т. Супрасльськая рукопись содержащая новгородскую і кіевскую сокращенныя лЂтописи, 1836.



    15) Видана в II т. Полного Собранія русских лЂтописей, як додаток до Галицько-волинської, але не в цїлости, так що повного понятя про неї се виданнє не дає. Кінцеві-статї (1516 і далї) додані мабуть пізнїйше.



    16) Слово видане, з рукописи XVI в., Поповим ор. с. с. 320 і тамже (с. 319-20) вказані його джерела; автором його признали Цамблака Горский і Невоструєв (Описаніе рукоп. Синод. библ. II ч. ІП с. 741), і ся гадка приймала ся пізнїйшими дослїдниками, а автор новійшої моноґрафії про Цамблака Яцимірський зачислив їх до сумнївних писань, які „можна признавати” Цамблаку (с. 209-10) .Про авторство Цамблака властиво не може тут бути й річи, бо нїякому авторству в сїй компіляції властиво не лишаєть ся міста. Крім сього трактату Павлов (ор. с. с. 273) вказує иньший, досї невиданий трактат про св. Духа, що містить ся в збірнику з ріжними писаннями Фотия — тому Павлов гіпотетично уважає автором Фотия.



    17) Павлов op. c. с. 254 і 273.



    18) Наведений мною в т. V с. 450.



    19) Наводжу в перекладї цїлу сю записку, зроблену мабуть не пізнїйше кінця XV в.: в лїто 6971 в Печерськім монастирі стало ся таке знамеріє, за князя Семена Олександровича, за брата його Михайла, а за архимандрита печерського Николи. Печеру держав тодї Діонисий званий Щепа, се прийшов на Великдень в печеру покадити тїла усопших і прийшов туди де зветь ся община і покадивши сказав: отци й братя! Христос воскрес! нинї великдень! І відповіли йому, як з хмари грім (громъ тученъ): воістину воскрес! Йому же слава, честь, держава і поклоненіє з безначальним його Отцем і присьв. Духом, нинї й присно і во віки віків, аминь. (З рукоп. XVI в. вид. при Патерику вид. Яковлева с. V).



    20) Видане вперше в Прибавл. къ твореніямъ св. отцевъ, VI, 1848, і знову проф. Нїкольски мв ИзвЂстіях акад. 1903, II (з кодекса XV) — він же установив час написання сього поучення: кінець XIV початок XV в., замість XIIІ віка, як приймали перед тим.



    21) Акты Зап. Рос. І ч. 24.



    22) Новійше виданнє в IV т. Рус. истор. библіотеки.



    23) Акты Зап. Рос. III ч. 3.



    24) Див. т. V с. 531-4; близша аналїза змісту не лишає сумнїву в автентпчности посланїя, як я вказав там.



    25) „и предавшему суды отдають достойная, вяжуще и мучаще” — фраза неясна; треба взагалї мати на увазї, що текст виданий Потїєм, має в собі богато недокладностей, які почасти треба покласти на карб його копїї й видання, по части може на карб самого автентичного тексту (може він був не дуже зручним перекладом тексту грецького або латинчького” ?)



    26) Не злий вираз для перетягання в латинство з грецької віри: автори виходять з погляду, що й та й ся віра одинаково сьвяті, отхе перетягти з одної до другої значить перетянати „из благочестія во благочестіє”.



    27) Фраза неясна.



    28) На взірець, як виглядає се в ориґінальній стилїзації, навожу сю кінцеву фразу; „Таже и зною наставшу отъ солънечного вара и хладу велику потребну сущу на євангельськихъ горъ высоту сия возводить и свободу ввяку подаваєть приймати, также отътуду на небеса предпосылкєтъ — сия вся и инная множая такова обретают ся и дЂйствують ся во сердцы твоемъ всесвятомъ действомъ пресвятого Духа, действующаго в тобе” — л. 16 і об. (Архивъ І VII с. 209-10).



    29) Див. с. 318-20.



    30) До подібного погляду, хоч з иньших мотивів і з иньших (не в сюди згдних з моїми) спостережень приходив історик української мови й письменства станшого поколїння ак. Житецькнй. В своїй першій працї (Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія, 1876, с. 279) він принагідно характеризував сї столїтя так: „На всЂмъ лежала печать неустройства и незаконченности всюду господствовала разнохарактерная смЂсь понятій и интересовъ. Старыя основы жизни были подорваны, новыя не успЂли пустить глубокихъ корней, народная оппозиція не успЂла еще окрЂпнуть. Таковъ былъ характеръ времени въ исходЂ XV (?) в. наканунЂ козацкаго двнженія. Теперь намъ легко понять, отчего въ теченіе XIV и XV в. пріостановилось в Южной Руси всякое литературное движеніе: не о чемъ было писать и некому было писать. Мелкія подробности жизни, которымъ не подведены еще итоги, запутанныя отношенія юридическаго права все это такія темы, которыя не могли вызвать внутренней роботы духа, ищущаго своего выраженія въ словЂ. Предъ глазами не было самостоятельно выработанной лучшей нормы общественной жизни: сама жизнь не давала никакихъ литературнихъ возбужденій”.



    КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: ПИСЬМЕНСТВО НЕ ЦЕРКОВНЕ — ЛЇТОПИСНИЙ ЦИКЛЬ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКИЙ, РЕДАКЦІЇ ЛЇТОПИСНІ — СТАРША, СЕРЕДНЇ І ШИРША, ЇХ СТИЛЬ, СТАРА ЛЇТЕРАТУРНА ТРАДИЦІЯ — ЛЇТОПИСЬ СУПРАСЛЬСЬКА; ВЗІРЦЇ РИТМІЧНОЇ МОВИ; „ДУМИ”, ВПЛИВИ СЕРБСЬКОГО ГЕРОІЧНОГО ЕПОСУ, ПІСНЯ ПРО СТЕФАНА ЯК ПАМЯТКА ПІСЕННОЇ ТВОРЧОСТИ, ВІРШІ РЕЛЇҐІЙНЇ; СФОРМОВАННЄ НОВОЇ КНИЖНОЇ МОВИ, ЯК СИМПТОМ УПАДКУ ТРАДИЦІЇ.



    В сфері письменства не-церковного нашу увагу звертає на себе перед усїм цикль т. зв. литовських чи русько-литовських лїтописей — сей найпоказнїйший витвір білорусько-українського письменства в. кн. Литовського. Докладний розбір і оцїнка сього цикля буде можлива коли вийде на рештї в сьвіт приладжена вже досить давно збірка всїх до теперь звістних текстів сих лїтописей 1). Поки що нам прийдеть ся обмежити ся дуже загальними замітками, при тім і зректи ся всякої проби видїлення того, що в тім циклю може бути признане за продукт української роботи 2). Не знати з рештою, чи се буде можна зробити й по виходї тих текстів: полїтинче житє й церква та книжність сплїтали занабто тїсно українську суспілність з білоруською в сих столїтях, і народність автора не всюди можна вгадати, навіть знаючи місто писання. Автор старшої русько-литовської лїтописи напр. на однім місцї зраджує в собі Киянина — очевидця з 1390-х рр. 3), а лїтопись писан була в Смоленську в серединї XV в.; при тїсних церковних звязях українських і білоруських епархій се не має в собі нїчого дивного.



    В сїм лїтописнім циклю маємо чотири ґрупи редакцій. Найдавнїйша нам приступна займаєть ся под їями з останньої чверти XIV і першої половини XV віка; середнї редакції (в двох ґрупах) прилучають до того апокрифічну історію в. кн. Литовського давнїйших часів і продовжують оповідання старшої редакції короткими відокремленими записками — до другої половини XVI віка; нарештї редакція ширша розширяє звістки середньої редакції масою мотивів, епізодів, оповідань зачерпнених з устної, а часом і з лїтературної традиції й виповняє прогалини середньої редакції для подїй від середини XV в. почавши й кінчаючи початками XVI в. — так в тім одинокім фраґментарнім кодексї, який маємо, але иньший фраґмент — оповідання про Барбару Радивилівну, далеко ширший від того яке маємо в середнїй редакції 4), може вказувати на істнованнє редакцій, доведених до другої половини XVI в.



    Основу старшої редакції становить праґматична, без років написана повість про відносини Витовта і Ягайла, з офіціозного становища в. кн. Литовського, в дусї власного меморіялу Витовта, уложеного ним для пруських рицарів десь коло р. 1390, в якім він боронив свого стаановища супроти Ягайла й оскаржував його. Написана вона дуже зручно і талановито, а на побіжний погляд дуже просто і щиро й обіймає подїї до р, 1382 5). До неї долучені дві серії звісток, епізодичного характеру (без років), слабшої лїтературної фактури, досить слабо-ж зроблена похвала Витовту, і вкінцї чисто лїтописні записки. Сї дальші верстви мають досить виразні слїди смоленського походження, і тут же, в Смоленську, злїплено в одну цїлїсть складові частини сеї коротшої редакції 6). До нас вона дїйшла по части в видї фраґментів, більших або меньших, включених в лїтописні збірники, по части в злуцї з лїтописними компіляціями, зробленними і перероблюваними на Білоруси (особливо в Смоленську) і на україньско-білоруським пограничу — як от в Супрасли, віб середини XV в. почавши, в різних комбінаціях з сими лїтописними компіляціями, з ріжними відминами в укладї, але з дуже незначними ріжницями в змістї 7).



    Середня редакція додала на вступ сеї коротшої редакції лєґендарну історію Литви: вона розпочинаєть ся оповіданнєм про міґрацію з Італії над Нїман Полемона, предка литовського народу, з патріархами впднїйших литовських родів, і веде потім історію в. кн. Литовського далї аж до подїй Гедиминових часів, сплїтаючи подібні книжні історично-ґенеальоґічні фантазії з відгомонами староруських лїтописей і з ріжними переказами і традиціями. По сїм наступає перерібка лїтописи старшої редакції, що сягає до часів Свитригайла і Жиґимонта, і потім ся компіляція продовжуєть ся більш або меньш відокремленими звістками, япі в ріжних редакціях сягають початків, середини і навіть другої половини XVI в. (1560-их років). Продовження сї опирають ся по части на лїтописних записках, місцевих і польських, а переважно на устній традиції, часто дуже баламутній, але інтересній як відгомін поглядів місцевої суспільности на подїї XV-XVI віків. З сього погляду можна відріжнити дві ґрупи серед тих версій, в якіх маємо сю середню верствву лїтописної традиції, чи дві середнї редакції. В першій ґрупі її основа — історія в. кн. Литовського доведена до часів Свитригайла і Жиґимонта (з тим лєґендарним вступом) продовжена для 2-ої пол. XV (від смерти Жиґимонта почавши) і XVI віка ще дуже скупо й сухо — дуже короткими, рідкими й безбарвними записками 8). В другій ґрупі сї продовження даеко ширші, богатші й мають уже певну закраску: місццями досить виразно виступадть тут полїтичні й партийні погляди маґнатства в. кн. Литовського й його аристократично-олїґархична полїтика в в. кн. Литовськім — неприязнь до Жиґимонта Кейстутовича за його полїтику противну аристократі, вдоволеннє з маґнатських здобутків за в. кн. Олександра, сторонниче осьвітленнє конфлїкту в. кн. Олександра з литовськими маґнатами (та приводом Глинського), дане з становища сих маґнатів і т. и. 9) Така полїтична закраска виступає особливо в тій версії, що звісна нам в познанськім кодексї (писанім коло р. 1580), тим часом як в иньшій версії, звісній нам в пізнїйшій копії XVII в. (код. Евреїнова) ся закраска слабша. Взагалї обидві версії хоч мають богато спільного, мають і чимало відмін, так що маємо тут два самостійні типи.



    Нарештї кодекс з біблїотеки Биховця, виданий в пол. XIX в. і тепер затрачений, представляє дальшу стадію в розвою сього русько-литовського лїтописання як в амплїфікації відомостей, так і в інтензивности полїтичної закраски і в лїтературнім обробленню матеріалу. В сїй ширшій редакції розширена рядом нових звісток, зачерпнених з письменних і устних джерел, і вступна лєґендарна частина лїтописи, й часи Ягайла, і дана зовсїм самостійна, в порівнянню з попереднїми, середнїми редакціями, історія часів від смерти Жиґимонта. Її оповіданнє далеко кольоритнїйше, богатше детайлями. Автор сеї редакції взагалї старав ся дати виклад лїтературнїйший, цїкавійший, повістевий. Матеріал, яким стараєть ся він оживити сухі записки середньої редакції, часто має характер лєґендарний, але скрізь де він зачерпнений з устної традиції, він незвичайно цїнний нам як відгомін живого житя XV віка — тодїшнїх поглядів на особи й подїї. Аристократична, маґнатсьва призма в. князївства замітна вже в другій ґрупі середньої редакції, виступає тут ще сильнїйше; така напр. єдина в своїм родї тірадм звернена против Жиґимонта Кейстутовича, против його замірів „рожай шляхецкій погубити, и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопский — псю кров” 10), або історія „інтриґ” Глинського против маґнатів 11). Дещо натякає тут на двір кн. Слуцьких, на сусїдство Волини 12). Рукопись на жаль не повна, уриваєть ся на подїях 1507 року.



    Всї сї редакції мусїли перейти цїлий ряд рук, починаючи від другої четвертини XV, що найменьше, до другої полоыини XVI в. 13) Єсть велика ріжниця в їх лїтературнім приготованню й зд ібностях, але при всїх тих ріжницях, як поставимо в ряд оповідання з історії в. кн. Литовського коротшої й ширшої редакції, зачинаючи від історії Витовта й Ягайла з першої третини XV в. і кінчаючи історією женячки Жиґимонта Августа з середни XVI в., ми очевидно, маємо перед собою новий лїтературний стиль. Він далеко більще зближений до канцелярійного стилю в. кн. Литовського, в звязку і під впливом якого він очевидно й стояв в дїйсности, нїж до староруського книжного стилю. Він вповнї сьвітський, свобідний від впливу побожної, церковної манєри і від візантийського риторства, натомість все більше піддагий впливам лєксіки й стилїстики польської; Примітивний і наівний, хоч при тїм досить схематичний, бідний і блїдий в вислові він характеризує собою нову лїтератугну манєру, яка оеановує протягом сих столїть все більше українську суспільність, вкінцї вибиваючи стару книжну мову навіть з її питоменної сфери — теольогічного і моралїстичного письменства. Поруч нього живе одначе й далї стара манєра та проявляє себе в ріжних ґрупах записок в дусї й стилю староруського лїтописання і в його мові.



    Як історична памятка зближена до старого лїтописання, звертає на себе увагу коротка лїтопись з Супрасльського монастиря, де коротенький витяг з давнїйших лїтописей продовжений новими, сучасними записками волинськими чии полїськими з кінця XV віку 14). Вони вийшли, очевидно, з кругів церковних, бо богато займають ся справами єрархічними і як мовою так і стилем і всїм складом вповнї стоять на ґрунтї староруського лїтописання (при одній нагодї лїтописець сучасних Татар помилкою, здаєть ся, зве Половцями) 15). До них мабуть пізнїйшою рукою прилучена дуже інтересна повість про литовсько-московську кампанїю 1515 р. з похвальним словом
    Страница 31 из 55 Следующая страница



    [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.