LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 32

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    його герою Константину Івановичу Острозькому на закінченнє. Воно стоїть на ґрунтї староруської лїтературної традицїї, але значно модернїзованої, чи то ослабленої впливами нового сьвітського стилю. Инакше сказавши — автор вже не володїє так добре старою манєрою; він очевидно хотїв би риторствувати, але вже не орудує старою риторскою штукою й не може прикрасити свого викладу чимсь иньшим окрім шумних епітетів не дуже зручно ужитих цитатів з книг церковних та порівнянь зачерпнених з сьвітської лєктури. Він прирівнює литовське військо до Македонян, під проводом „чторого Антиоха гетмана войска македонского” (кн. Конст. Острозького), до хоробрих родоських рицарів 16), а самого кн. Острозького порівнює з „великим царем индійским Пором”, з Авієм сином Ровоома, „що воєвал на десять колен Израилевъ и въби з них силных людей за єдинъ день пярь сотъ тысячь, єгож дЂлу и ты наслЂдникъ яви ся, Москвич избиваа не в цЂлый день, але во денни 3 годины на осмъдесят тысяч”. Нарештї рівняє його до вірменського царя Тиграна, „о котором же премудрый философ Фролос от Ливия пишетъ: пришедши Тигранис царь арменский и сьсекл ся съ Антиохом и измог войско єго и самого из гтада выгнал, Антиоху бЂжавшу пред нимь в Перьскую сторону — тако и ты, честная и велеумная главо, сътвори сЂчу з великимъ княземъ Васильєм московскимъ и побил войско людей єго и самого выгнал з града Смоленска”. Кінчить ся похвала такою „славою”, що пригадує ритмічну будову деяких партий слова о полку Ігоревім і українських дум XVII вікв 17):



    великославному государю королю Жикгимонту Казимировичу



    буди честь и слава на вЂкы —



    побЂдившему недруга своєго великого князя Василія московского,



    а гетману єго вдатному князю Константину Исановичу Острозскому



    дай, Боже, здоровьє и щастьє вперед лЂпшее:



    какъ нынЂ побил силу великую московскую,



    абы так побивал силную рать татарскую,



    проливаючи кровъ ихъ бессурменьскую.



    Се одна з дуже нечислених памяток ритмічного слова, які ми маємо з сих віків (зперед середини XVI) 18). В дїйсности, розумієть ся, не переставало весь той час твореннє пісень — не тільки більше простих, не-штучних форм, але й так сказати б ученої поезії, що лучила в собі елєменти поетичної творчости з елєментами книжної й поетичної ерудіції, як старе „Слово о полку Ігоревім” і пізнїйші думи. Початки сформовання сього роду поеетичної творчости — епічних, історичних дум припадають власне на сї віки. Маємоо звістки про подїї з початку XVI віку, оспівані в „думах”, і не так важні аби вони могли послужити темами для пізнїйших поетичних творів: напр, Сарнїцкий, в другій половинї XVI в., згадує, що смерть братів Струсїв, галицьких шляхтичів, убитих в битві з Волохами 1506 р., була осьпівана в думах — „про них навіть тепер, каже він — сьпівають ся елєґії звані у Русинів думами, які виражають тему піснї в сумнім сьпіві й жестах сьпіваків; на їх взір сїльський люд сьпіває в сумних звуках під гру дудок” 19). Слово „дума'', яке вперше виступає тут у нас в значінню епічної піснї, з певною лїричною („елєґічною”) закраскою, сербсько-болгарського походження: в болгарськім воно значить „слово”, отже заступило сей термін в тім значінню поетичної повісти, в якім воно уживало ся в старій Руси („Слово о полку Ігоревім”, ,,Слово о Лазаровім воскресенїі''). „Думи” явили ся таким способом спадкоємцями староруських „слів”, змодифікованими під новими впливами — можливо й сербської героїчної поезії. Стояло се в звязку з широким розповсюдненням сербської героїчної поезїї в землях коронних і в. кн. Литовських, розношеної сербськими співаками, задокументованим звістками з XV і XVI віка. Вже на початках XV в. стрічаємо ми сербських (хорватських) ,.дудників” (fistulatores) на Ягайловім дворі; пізнїйше знаємо їх як звичайне явище, так що гуслї дістають назву ,,сербів” 20). Коли не в XV, то в першій половинї XVI в. могла підпасти певним впливам сих сербських пісень українська пісенна творчість 21). Той репертуар дум, одначе, який ми маємо і конвенціонально іменем дум означаємо, перейшов уже пізнїйшу редакцію, в часах найвищого розцвіту сеї поезії в сррединї XVII в., яка могла надати той одностайний тип, який ми бачимо однаково на дуумах циклю Хмелниччини, і на ранїйших. В сих пізнїйших редакціях не можна вказати якихось виразних вплияів сербської героїчної поезії; натомість близько підходять до неї і формою й змістом деякі піснї на тему турецько-татарських нападів, полону, продажі в неволю і т. и. 22). Можливо, що вони то й послужили тим мостом, яким слово „дума” перейшло до свійських поезій, що оспівували явища українського житя: татарські й турецькі наїзди, боротьбу з ними й иньші героічні теми 23).



    Припадком захований в чеській граматицї з 1571 р. 24) взірець української піснї, знайомить нас з тим, як виглядала вона в серединї XVI в. Транскріпція піснї, записаної з других чи третїх рук (в Венеції!), правда, має в собі богато попсованого, але все таки її структура проглядає досить ясно і в сїй формі. Сю коротеньку баляду наводжу в цїлости, в можливій реконструкції 25):



    Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?



    Ой як мнї Дунаю, не смутно текти?



    З дна мого студені жерелонька бють



    А по серединї та риба мутить,



    На верху Дунаю три роти стоять?



    В турецькій ми ротї шаблями шермують,



    В татарській ми ротї стрілками стріляють,



    В воолоській ми ротї — Стефан воєвода.



    В Стефановіій ротї та дївонька плаче



    Ей дївонька плаче — й плачучи повідать:



    Стефане, Стефане, Стефан воєвода!



    Або мене пійми, або мене лиши!



    Ащо минї рече Стефан воєвода?



    „Красна дївонице! піймив би, дївонько,



    Піймив би, дївонько, — неровня ми єсь!



    Лишив би, дївонько — миленька ми єсь!”



    Що рекла дївонька? „Пусти м'не Стефане,



    Скочу я у Дунай, у Дунай гибокий,



    А хто м'не доплине — його я буду!”



    Не хто ми доплинув красную дївоньку —



    Доплинув дївоньку Стефан воєвода



    І узяв дївоньку за білую ручку:



    „Дївонько, душенько, миленька ми будеш!”



    Церковних віршів — кантів, широко розповсюднених в Польщі в XV віцї 26), з першої половини XVI віка ще не маємо майже зовсїм з України. На польський взір вони починають у нас ширити ся в XVII віку, але поодинокі проби могли появляти ся вже скорше. Найранїйшим датованим взірцем їх являють ся кілька віршів в виданнях Скорини, уложених, правдоподібно, не так на польський як на чеський взір, між иньшим і віршовані десять заповідей:



    веруй в Бога єдинаго



    а не бери на дормо имени єго,



    помни дни светыє светити,



    отца и матку чтити, і т. д. 27).



    Так представляєть ся книжність і творчість українських (і білоруських) земель в сї столїття застою.



    Одним з симптомів і наслїдків ослаблення лїтературної дїяльности в українських (і білоруських) землях в сих двох столїтях було згадане вже мною розповсюдненнє і конкуренція з старою лїтературною мовою, опертою на старорусько-церковній основі (з українською закраскою) нової канцелярійної мови — сьвітської, з закраскою білоруською. Вона опирала ся також на староруській основі й традиції: була се мова староруська актова і урядова, мова грамот і судових рішень, Руської Правди й грамот XII-XIV вв. В першім столїтю (пол. XIV до пол. XV) вона і в лєксицї і стилїстицї стоїть досить близько до своїх староруських взїрцїв і традицій, тільки в фонетицї та по части в морфольоґії приберала часом досить сильно виражену діалєктичну закраску. Наслїдом того, що центральна адмінїстрсція в. кн. Литовського була тїмнїйше й давнїйше звязана з білоруськими землями, великокняжа канцелярія уживала сю актову мову в її білоруськім одїнню, і в сїм же білоруськім одїнню ширила її в провінціях вел. князївства 28). І ми бачимо, що тим часом як в українських землях Корони актова мова XIV-XV вв. виступає з сильнїйшою або слабшою украаїнською закраскою, в українських землях вел. князївства вона підпадає впливам білоруської закраски мови великокняжої канцелярії. Се стає особливо замітним з кінцем XV і в XVI в. дїловодство великокняжої канцелярії, з своєю мовою, з її білорусизмами та польонїзмами, які входили до неї протягом XV-XVI віка, вве сильнїйше входить в обиход українських земель. Заразом, уже в XV в., сим впливам починає підпадати й місцева, не тільки канцелярійна, а й лїтературна книжна мова: не тільки в землях в. кн. Литовського, а і в коронних, галицьких переймає вона білорусизми й польонїзми офіціальної мови. Особливо замітною білоруською прикметою її було уживаннє е замість п, тим часом як в українськім старе п вже вимовляло ся як і. Польонїзмм в декотрих галицьких грамотах виступають досить сильно вже в початках XV віка, хоч иньші визначають ся досито чистюо мовою; в грамотах же волинських і київських вони дають себе сильно відчувати з занечищеннєм канцелярійної мови вел. князївства в XVI віцї 29). Тільки з самим кінцем XVI в. та потім в XVII в., під впливом відродження церковно-славянської стихії в книжній мові помічаємо певне ослабленнє білоруських, а також і польських впливів.-Впливи друкарських справщмків і братських педаґоґів, звернені на відтвореннє і упорядкованнє статої церковно-словянської правописи, канонїзованої рядом словарів і граматик (з граматикою Смотрицького як вінцем сеї ортоґрафічної роботи) невтралїзують білоруську течію, стримують і розвій польонїзмів в книжній мові. Роблять се принаымнї в так сказати вищім стилю мови, що старав ся дежрати ся можливо вірно церковно-славянських трсдицій, тим часом як „мова посполита”, обчислена на ширші, меньш вилволені круги, — далї перетяжувала ся, поруч форм і елєментів народнїх українських, також і масою елєментів польських 30).



    Примітки



    1) Ще в р. 1823-4 опублїкував Данилович коротшу редакцію лїтописи з Супрасльського кодексу (але з заміною ориґінальної ортоґрафїї латинкою) в часописи Dziennik Wilenski і випустив осібним виданнєм під титулом Latopisiec Litwy і Kronika Ruska, Вильна, 1827. В 1854 р. видано її з иньшаго кодексу, слуцького (з порічської біблїотеки Уварових) в І т. Учених Записок II отд. академіи. Ширшу редакцію видав в 1846 Нарбут з кодексу Биховця п. т. Pomniki do dziejow litewskich, Вильно. З поыатком 1860-х рр. постановила петербурська археоґрафічна комісія видати збірне виданнє тих лїтописей як т. XVI Полного Собранія, і як кажуть — воно було навіть видруковане, але не випущене, і супроти вишукання нових кодексів рішено було приступити до нового видання. Як пробні видання таж комісія випустила в 1893 р. тексти двох кодексів: Отрывокъ краткой Лттовской лЂтописи, находящійся при лЂтописномъ сборникЂ, именуемомъ лЂтописью Авраамки (коротшої редакцїї) і Литовская лЂтопись по списку находящемся в библіотекЂ гр. Красинскихъ (ширшої редакцїї); але вони зістали ся майже не приступні, бо виданої х було тільки 50 прим., як рукопись, і роздано близьким до комісії людям. Тільки оден кодекс з середнїх редакцій видано за той час в загально приступній формі, се Западно-русская лЂтопсиь по списку Румянцевскаго музея вид. Вахевичом (Записки одеського істор. товариства т. XXIV і осібно), і в самім останнїм часі зявив ся польський переклад одної з середнїх редакцій, п. т. Kodeks Olszewski Chominskich, W. ks. Litewskiego i Zmodzkiego kronika podlug rekop. z r. 1550 wyd. S. Ptaszycki, 1907. Збірне виданнє, зладжене тепер археоґрафічною комісією, також видруковане уже досить давно, але досї не вийшло. Я мав нагоду познайомрти ся з нимии уже під час коли сей мій том друкував ся.



    2) Брак публїкацій текстів гальмував досї всякі студїї над симм лїтописним циклем: всї інтеиесованї чекають того збірного видання й відкладають до того часу всякі дослїди над сими лїтописями. 3а сї роки не прибуло нїяких нових спеціальрих студий до попереднїх, вичислених мною в т. IV; прибули тільки вступні замітки в вид. Вахевича і Пташицкого, та кілька принагідних заміток в працях по історії вел. кн. Литовського.



    3) Се видно в оповіданню про похорон Скиргайла (с. 40 в вид. У.ч Записок): в подробицях дає себе знати очевидець („и понесоша єго на главах священици, поюще пЂсни отходныя”), і лїтописець зазначуючи, що не знає, чи правдива поголоска про отроєннє Скиргайла (азъ же того не вемь, занеж бехь тогды млад), виправдуєть ся очевидно, з свого становища близького очевидця: був у Київі, але не може знати добре, бо не інтересував ся ще такими річами.



    4) Виданий в збірнику Муханова, передрукований Нарбутом, він чомусь не війшов в нову збірку лїтописей.



    5) Такий же характер як по своїй тенденції так і з лїтературного боку має ще оповіданнє про окупацію Поділя, вставлене в другій части лїтописи (с. 44-6 в. вид. Уч. Зап.).



    6) Див. мою розвідку „Похвала в. кн. Витовту. Кілька уваг про склад найдавнїйшої русько-литовської лїтописи” (Записки Н. тов. ім. Ш. VIII і передр. в розвідках і матеріалах, І).



    7) В петербурськім виданню маємо сїм кодексів сеї редакції, переважно сильно фраґментаричних, не рахуючи перерібок включених в середню редакцію лїтописи і латинської перерібки Origo gentis Jagyelo et Vytholdi. Се кодекси: Супрасльський (вид. Даниловичем), уварівської бібл. (вид. Поповим), і фраґменти збірника Авраамки, компіляції з бібл. Академічної, Никифорова, в збірнику Дубровского і Ростовськім.



    8) Окрім фраґментарного кодексу бібл. Красїньских ся ґрупа представлена кодексами: Археольоґічного тов., Рупянцев. музея. Патріаршим і старим польським перекладом (рукопись 1550 р.) Ольшівскої бібл.



    9) Пол. собр. л. XVII c. 338, 343, 401-2, 412.



    10) Уривок наведений в т. IV 2 с. 205.



    11) Pomniki c. 74-5 — II. с. л. XVII с. 566-9.



    12) Вкажу напр. на записки з р. 1503, на кінцеве оповіданнє про погром Татар 1507 р.



    13)



    14) Супрасльская рукопись, содержащая въ себЂ новгородскую и кіевскую сокращенныя лЂтописи, Мва, 1836, с. 138: тут ся серія записок зачинаєть ся запискою про царгородське взятє і кінчить ся запискою з 1500 р. на с. 147. Кгротка аналїза лїтописи в статї Тиховського: Такъ называемая „Краткая кіевская лЂтопись”, Кіевская Старина 1893, IX; автор дещо аналїзує лише компілятивну (вступну) участь сеї лїтописи й уважає її смоленською, хоч і без особливих підстав; що ж до додаткових записок кінця XV в. і повісти про битву на Орші, то обмежаєть ся загальними висказами, знаходячи тут „литовський характеръ по тону и бЂлорускій по языку”.



    15) Я наведу сей уривок як взірець сучасного лїтописного стиля сеї староруської марки: „В лЂто 7004 приходиша в Волыньскую землю сынове перекопскаго царя Мен-Кгиреа со всею ордою Перекопскою и много зла сотвориша Волыньской земли: и церковь и монастырь святого Николы в Жидычыне сожгоша и полону безчислено взяша, а ины посекоша... И почаша Татарове не въ мнозЂ приєзжати къ граду, наши же не видЂвше, яко множество ихъ, и рекоша к собЂ: сотворимъ что мужско! И выЂхаша противу ихъ предъ мЂсто и биша ся крЂпко с ними и убиша от них нЂколико. И выступиша множество Татар, и видЂвъ князь Семень, яко невъзможно стати противу им и възврати ся въ градъ, и Плоовци же мЂсто съжгоша и мало нЂчто из града окупа вземше и съ всЂм пленомъ възвратиша ся въ своя си” (с. 142). Як бачимо, окрім ортоґрафії, уже значно ослабленої канцелярійною мовою (напр. е зам. n) та деяких технїчних термінів (напр. мЂсто) мало що зраджує тут кінець XV віка.



    16) „Прировнани єсте великим храбрым рицерем славнаго града Родоса, которыи иж своимь мужьством многии замки христіаньскии от поганьских рук впокойны чинять, вашего мужьства отпором таковому силному пану тоєж славы и чести сподобили ся єсте”.



    17) В самім текстї повісти також звертали на себе деякі фрази з ритмічним складом, як:



    и тыхъ збитыхъ плоти звЂри ядять



    по земли кости волочачи,



    а стопленых водами рыбы клюють.



    Пор.: Тиховскій Прозою или стихами написано „Слово о полку Игоре—. Кіев. Стар. 1893, IX с. 52.



    18) Як я згадував на своїм місцї (III 2 с. 497-8), на XIII або XIV вік гіпотетично кладе др. Франко зложеннє Слова о Лазаревім воскресеннї; проф. Пететц перекладає її, также голословно на XII-XIII в. (Историко-литерат. изслЂдованія III с. 3). З другої половини XIV віка (1386) маємо ритмічний переклад Шестоднева Георгія Пісіда, зроблений Дмитром Зоографом (виданий в Памятниках др. письмен. 1882), але він не має нїяких слїдів не тільки українського ао білоруського походження, а й взагалї східно-славянський початок його не певний. Натомість можна звернути увагу на якісь слїди ритмічної чи радше циклїчної будови в смоленській записцї з 1428 року, що послужила джерелом для похвали в. кн. Витовтови включеної в русько-литовську лїтопись коротшої редакції:



    Тогда бяху крЂпко служаще єму велиціи князи...



    честь и дары подаваху єму



    и також служаху єму и въсточныє великии цари татарьскии



    такоже и нЂмецькии великии князи служаху єму



    со всЂми грады своими и землями



    єще же и иніи велиции князи служать єму —



    господарь молдавськои земли, також и басарабьскои земли.



    Такоже и чеськоє королевство служаше єму.



    Се виглядає на скелєт якоїсь ритмічної будови, розбитий ріжними додатками в записцї, а ще більше затертий в Похвалї. Проф. Дашкевич (Обіщеніе Южной Руси съ Славянами с. 132) уважає сю похвалу „Славою” анальоґічного з Оловом о полку Ігоревім і фіналом повісти про битву на Орші; але вона зовсїм не заслугує такої оцїнки, бо подає тільки розширену і позбавлену всякої поезії парафразу тої записки 1428 р. До річи „открытіе источника этой похвалы въ записи переписаннаго въ СмоленскЂ (sic!) въ 1428 г. рукописнаго сборника” Дашкевич записує на засугу Соболєвскому (с. 131). Але коли можна прикладати гучну назву „открытиія”” такому не дуже важному фактови, то був він моїм дїлом (в цитованій вище статї: Похвала в. кн. Витовту, в Записках ст. VIII, про котру проф. Дашкевич: згадує, але з заміткою, що я в нїй заперечую осібність Похвали, як окремої лїтературної цїлости): ак. Соболевский видав записку 1428 р., нїчим не натякаючи на її звязь з Похвалою, і думаю — немає найменьшої потреби в такім „приятельськім” убиранню його в чужі заслуги.



    19) Текст в прим. 7.



    20) Тексти у Лїнде, під словом серб, особливо сей: chlop nie dba о herby, byle mu w karczmie dudy albo grali serby (Потоцкого Poczet herbow 1696).



    21) Див. примітку 7.



    22) Див. Историческія пЂсни Антоновича и Драгоманова І ч. 63 і дальші, тут вказані й сербські та болгарські паралєлї, часом майже дословно схожі, а близькі й метрічною будоовою. Під час друку появили ся студїї над українськими народнїми пісгями д-ра Франка, де розд. II-VI (Записки т. LXXV) присьвячені власне пісням сього типу.



    23) Одну з згадок про давнїйші історичні піснї бачать у Мєховского (поч. XVI в.): він оповідає про пісню, що осьпівувала смерть Жиґимонта Кейстутовича — de hoc carmen lugubre usque in aetatem meam Lithuani concinebant: „audaces principes Russiae occiderunt Sigismundum ducem Lithuaniae etc. (Chronica Polonorum c. 309), і звичайно приймають, що мова йде тут про пісню зах. руську (Lithuani в значінню полїтичнім).



    24) Jana Blahoslawa gramatica ceska, wydali I. Hradila J. Jirecek, 1857, c. 341. Пісню з реконструкцією й кментарем видав потім Потебня в 1876 п. т.: Малорусская народная пЂсня по списку XVI вЂка (Филологическія Записки воронїжські, й осібно).



    25) В сїй реконструкції, користаючи з поправок Потебнї (і новійшої реконструкції д-ра Франка, опублїкованої ним вже по написанню сього) піду трохи далї в поправлюванню текста, очевидно сильно попсованого і позбавленого рітму в устній не музикальній передачі.



    26) Про полсьькі вірші XV в. див. Брікнера Dzieje literatury polskiej w zarysie, I с. 42 і далї. Недавно др. Щурат доводив білоруське походженнє старої богородичної піснї (Bogurodzica dziwica...), але в тій (найстаршій) копії, якою він оперує (поч. XV в.) можна поруч польонїзмів констатувати тільки елєменти мови церковно-славянської, а характистично — білоруського властиво не можна нїчого добачити.



    27) Книга Исходъ, передмова.



    28) Не уважаю можливим прийняти погляд, заступлений навіть декотрими авторитетними дослїдниками язика, що ся канцелярійна мова. була мішаниною діалєктичних прикмет українських і білоруських (напр. Жптецького Очеркъ звуковой исторіи малорус. нарЂчія с. 279). Треба розріжняти місцеві діалєктичні прикмети, які відбивали ся в грамотах, від загальної канцелярійної мови вел. князївства, з її діалєктчними прикметами, суперечними з діалєктичними прикметами тих краївв, де її уживано. Ся канцелярійна мова не була теж нїякою живою мовою: в її основі лежала актова мова староруська, зачерпнена з тих земель, з якими в блмзших зносинах стояло литовське правительство — землї Витебської, Полоцької Чорної Руси, з деякими, конвенціонально допущеними діалєктичними прикметами місцевої білоруської мови.



    29) Для прикладу наводжу кілька текстів (в витягах). З умови Любарта з Казимиром, 1366 (Arch. Sang. І.): се язъ князь великый Дмитрий докончиваю и повиную ся служьбою таковою; — а мыто не примышляти, но какъ изъ вЂка пошло; а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть; а князю Дмитрию помагати королеви на всякого неприятеля опроче своєЂ братьЂ безо всякоЂ хитрости и льстЂ. (Закраска українська, але не дуже сильна).



    З грамоти Володислава Опольського, 1378 (Палеогр. сним. ч. 16): дали єсмы ГодлЂ поле штоже лежитъ отъ Бохуря болше милЂ, а Тернаву рЂку имивши с убою стороною — то все далъ єсмь Ладомирови садити село у волосьскоє право, а далъ єсмь єму на вЂки и дЂтемь єго со всЂмь обьЂздомъ и со всЂми границами, як из вЂка слуша к той пустынЂ, и со всЂми ужитки, што нынЂки могутъ быти. (Українська діалєктична закраска далеко сильнїйша).



    З грамоти Гнєвоша старости руського, 1393 (ib. ч. 27): А се мы панъ ГнЂвош староста РускоЂ земли то позновами нашимъ листомъ: а пришодши предъ наше обличьє и передъ земляны панъ Волчъко и съ панею Ходьковою женою и сь єЂ дЂтьми и зятемь єЂ Клюсомъ поєднали ся о села вшитка о дЂлницю. (Значні польонїзми, або й чехизми, перейняті з формулами грамот).



    З продажної записи 1463 р., в Острозї (Arch. Sang. І. 59): я панъ Дробышь Мжюрович мЂстич острозкій купилъ єсми у пана Олехна Чускы имЂньє єго у вотчину и в дЂднину, а он ми тоє имЂньє продал вЂчно и непорушно и записалъ ми. (Характеристичних прикмет актової мови в. князївства тут іще нема — завважу, що пізнїйші копії і фальсифікати документів X V в. як раз дуже часто відріжняють ся від автентичних тими прикметами актової мови вел. князївства).



    З угоди кн. Сангушків, 1523 р. (ib. III ч. 263: я АндрЂй Михайлович Санкгушковича Кошерский вызнаваю на себе сим моим листом, кому будет потреб єго видети або чтучи слышати: менял єсми имЂня з дядком моим князем АндрЂємь Александровичом, маршалком земли Волынскоє, поступил єсми єго милости моих имЂней отчизных, которуя ж ми се имЂноя перво от єго милости в делу зостали. (Тут вже виразні впливи канцелярійної мови в. кн. Литовського з її білоруською закраскою. Дальший розвій сеї канцелярійної мови в українськім ужитку ілюструють наведені вище уривки з середини і другої половини XVI в. нпр. т. V с. 502-3, порівняти з нею взірцї книжної, лїтературної української мови з тих часів, нпр. т. V с. 497-8).



    30) Фонетичній аналїзї канцелярійної мови української XIV-XV в. присьвячена брошюра В. Розова Значеніе грамотъ XIV и XV вЂковъ для исторіи малорусскаго языка (1907); ширша студия його на сю тему в Записках (т. 77) ще не скінчена. Про книжну мовц на Українї праця П. Житецького Очеркъ лптературной исторіи малорсскаго нарЂчія въ XVII в., 1888 (Кіевская Старина й осібно). Про граматичну лїтературу XVI-XVII ще низше в гл. V і прим.



    КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: АРТИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ (ШТУКА) - ОБМЕЖЕННЄ СФЕРИ СВІЙСЬКОЇ ШТУКИ, ТРУДНОСТИ ДЛЯ РОЗВОЮ Й ВИШКОЛЕННЯ, ІНТЕРЕС УКРАЇНСЬКОЇ ШТУКИ СИХ СТОЛЇТЬ. МАЛЯРСТВО: РОСПОВСЮДЖЕННЄ І ВПЛИВИ РУСЬКОГО МАЛЯРСТВА, ЙОГО ВЗІРЦЇ В ПОЛЬЩІ, ЗАХІДНЇ ВПЛИВИ — ЦЕХИ Й ЦЕХОВА ВИКЛЮЧНІСТЬ, ВПЛИВИ ПОЗА-ЦЕХОВІ, ЕЛЄМЕНТИ ЗАХІДНЇ, РОСПОВСЮДНЕННЄ ЗАХІДНЇХ ВПЛИВІВ В СХІДНЇЙ УКРАЇНЇ, ВЗІРЦЇ ТВОРЧОСТИ.



    Слабли й замикали ся в тїсну сферу чисто церковних потреб — все тїснїйшу супроти збіднення і пониження православної церкви при зростї сьвітського житя й його потреб, — також і традиції староруської штуки. Говорячи про долю староруської культурної традиції, я не можу полишити сеї сторони її, хочби в загальнїйших рисах. Широко входити в се питаннє не можу в границях сеї працї, та треба сказати, що для істопії штуки й артистичного промислу сих часів і зроблено досї так незмірно мало, що без спеціальнїйших дослїдів трудно й дати в сїй сфері щось більше понад дуже загальні замітки 1).



    Ті загальні обставини, в яких мусїла розвивати ся тодїшня артистична продукція, ми вже знаємо. В тодішнїх понятях, в тодїшнїй орґанїзації вонв була складовою частиною промислу: маляр, будівничий, артист-золотник були по тодїшньому такі-ж ремісники, як кжодий иньший, належали до цехів, чи стоючи поза цехами — коли не стояли в якійсь виїмковій позиції (як напр. монахи, що сповняли ріжні артистичні роботи для свого монастиря), — мусїли підлягати тим нормам, якими правило ся цехове й нецехове ремесло. Як я старав ся пояснити вище, говорячи про ремісничий промисел взагалї 2), загальні відносинр були того рода, що всякий промисел в тих обставинах був засуджений на заниканнє, і заникав дїйсно, а вищі, благороднїйші його катеґорії, якими були ріжні галузи артистичного промислу й чисто артистична творчість, особливо сильно відчууали на собі некористні для свого зросту й поступу обставини. Цехова, взагалї промислова орґанїзація така, як уловила ся вона в польсько-литовській держаі, й її економічні обставини не давали поля анї для доброго вишколення, анї для животворної емуляції, не забезпечали якоїсь розумної опіки чи ширшого й інтензивнїйшого попиту. Недовірє до свійської продукції, похоп до майстерства чужого, звичайний в слабо розвинених і слабо орґанїзованих сумпільностях, підтримував ся ще спеціальними моментами, на які я вказував уже, і в результатї всякий вибалгивійший попит звертав ся по продукцію заграничну, а свійському майстерству зіставала ся роля суроґата і задоволення консументів економічно слабших, яких не ставало на дорожші вироби заграничні.



    Тому всякий взагалї артистичний промисел в українських — як і в иньших землях польсько-литовьскої держави — нїяк не міг піднести ся над рівень учеництва або слабенької імітації чужоземського майстерства, спеціяльно-ж в дуже некористні обставини були поставлени, як ми знаємо вже, майстри Українцї. Їм був утруднений, або й зовсїм замкнений вступ до цехів, отже утруднене вишколеннє на місцї. Їх іновірність робила певні трудности в ученичих подорожах і науцї за границею, на Заходї. Взагалї прожиток і промисел по містах був для них часто утруднений. Вкінцї польсько-католицька суспільна єранхія і те панство, що підтримувало своїм попитом ріжі галузи артистичного промислу, дивила ся з гори, скоса на Русь взагалї й на Русинів-майстрів спеціяльно. Все се творило занадто тяжкі обставини для української артистичної творчости, відсувало майстрів-Українцїв на значну дістанцію навіть супроти Поляків та ріжних чужоземських майстрів, що працювали в Польщі. А що разом із тим з часу на час все більше підпадали вони в своїй творчости впливам тоїж західньої штуки, чи то йдуч иза модою й попитом зі сьвітських кругів, чи то — наслїдкам ослабленняя візантийських традицій піддаючи ся впливу західнїх течій навіть в штуцї церковній, — тож в значній мірі, в деяких галузях більше, в иньших меньше, — тратили вони й ту ориґінальну фізіономію, яка відріжняла їх від репрезентантів західньої штуки, якими були майстри польські чи ті ріжні приходнї — Італїанцї, Нїмцї й ин. Через тее українське майстерство все більше сходило на ще слабше в порівнянню з тим натуралїзованим в Польщі західнїм майстерством (свого польського властиво не було цїлий час), зовсїм ученицьке імітованнє західньої штуки, подібнр як бачимо то в сфері духової культури — лїтератури, школи й т. и. Не зійшло вправдї на те вповнї, бо наслїдком своєї культурної відрубности, наслїдком комб іновання західнїх течій з елєментами візантийськими й оріентальними, які цїлий час не переставали на Українї, — українське майстерство неустанно модифікувало ті західнї елєменти та витискало на них не в однім свою ориґінальну печать. З сього погляду українськк штука сих столїть в цїлости — позволю собі се виразно сказати, не раз значно інтереснїйша від української книжности, що в XVI-XVII вв. так енвільничо пішла за західнїми взірцями, а далеко інтереснїйша від штуки польської, яка не витискала нїякої своєї індівідуальности на західнїх типах, механїчно пересаджуваних на польський ґрунт. Але того, що починаємо цїнити в нїй ми, не бачилм й не вміли цїнити тодїшні люде, і в їх очах українська штука була звичайно слабким відблиском штуки західньої або Візантийської — як хто з якого боку дивив ся, — якимсь домашнїм, „кустарним” промислом, не більше.



    Як така галузь, де староруські традиції давали себе особливо сильно відчувати і яка донесла в собі їх аж до найновійших часів, виступає передо всїм малярство. Малярство церковне розумієть ся, бо і в старій Руси воно не виходило майже за границї церковні, і в пізнїйших часах за них майже не виступало — його несьміливі виходи в сферу портрета чи побутового жанру нїколи не здужали відірвати ся й виробити ся в щось самостійне, тим меньше могли бороти ся з новими, західнїми впливами в сих сферах. Але малярство церковне жило і тримало ся досить сильно, як завдяки попиту на нього, що не переставав нїколи — чи то в сфері малярства фрескового чи іконного, — так і завдяки богацтву взірцїв, сильній традиції на сїм полї, піддержуваній і відсьвіжуваній впливами вирощеної на тій же нововізантийській основі іконоґрафії московської, молдавської, атонської 3). Стара візантийська основа підновляла ся не тільки візантийськими взірцями, що привозили ся з балканських земель ріжними духовними і пал
    Страница 32 из 55 Следующая страница



    [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.