LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 37

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    и до емансипації свого сумлїння з під впливу церковного авторитету, католицької дисциплїни, до того щоб зробити кождого шляхтича не тільки в сфері суспільно-полїтичній, а і в сфері духовній повним паном самого себе — своїх підданих. Секуляризгвана Альбрехтом Бранденбурґським Прусія, тїсно звязана з Польщею, як недавно прилучена васальна держав,а заливала Польщу друками реформаційного напрямку, не тільки нїмецькими й латинськими, але й польськими (особливо важна впдавнича дїяльність Секлюціана). Проповідники реформації, стараючи ся уловити слабкий в латини шяхецький загал, жіноцтво, міщанство, селянство, — звертають ся до польської мови. Перший голосний народнїй письменник польський Рей присвячує сїй проповіди своє малоокресане і невибагливе, але популярне пиро; йому вторує ряд меньше голосних письменників. Оборонцї католицтва, щоб противставити ся сїй популярній протестантській проповіди, беруть ся також за лїтературу на польській мові 5).



    Смерть старого короля й вступленнє на престіл польський Жиґимонта Авґуста (1548) дає нагоду вибухнути тому всьому. До особи молодого короля привязували ся тисячні пляни й надії. Шляхта хооїла від нього помочи до боротьби з можновладством; ті що інтересували ся релїґійною справою — переведеннєм реформи, хотїли підмоги до сотворення національної польської церкви; всї разом жадали „направи річи посполитої”, управильнення судівництва, фінансів, орґанїзації оборони і т. д. і т. д. Соймованнє пьльське набирає небувалого перед тим оживлення й огню. Посольська палата, на чолї котрої зявляють ся ще небувалі шляхецькі трібуни — демсґоґи, бере провідну ролю, з дешевою відвагою ударяючи на сенат і короля й припускаючи горячі штурми до нужденних останків королївської власти й її прероґатив. Такі самі завзяті штурми в соймі й поза соймом припускають ся до католицької церкви й єрархії. Протестантські доктріни здобувають масу прихильників і визнавцїв, і то як раз серед найбільш впливових кругів — в аристократії й можнїйшій шляхтї Малопольщі й Великопольщі, також Литви. Польща покриваєть ся в третїй четвертинї XVI в. масою громад лютеранських, кальвинських і чеських братів, а трохи пізнїйше виступають поруч них також численні громади антітринїтаріїв (аріян або социнїян, як їх називано). Релїґійна толєранція стягає до Польщі з цїлого сьвіта ріжних релїґійних вільнодумцїв і реформатарів. Більшість сената становили репрезентанти ріжні некатолицьких конфесїй. Католицька церква, здавало ся, готова була впасти зовсїм і самі римські аґенти вважали католицьку справу програною.



    З тих великих надїй, покладаних на короля, не вийшло одначе нїчого. Треба було на його місцї державного ґенїя, щоб в неясних поривах і мріях шляхти вибрати певні позитивні моменти та зручною й рішучою рукою повести її до їх здїйснення — Жиґимонт-Авґуст таким не був. В релїґійній справі він до смерти не вийшов із невтральности, яка однаково не вдоволяла нї сторонників старої церкви нї реформистів. З плянів направи річи посполитої вийшло дуже мало, в порівнянню з розмахом тих плянів. З бурливого соймовання другої половини XVI в. вийшла королївська власть ще більше ослаблена, державний устрій розбитий, „нарід шляхоцький” з'анархізований, готовий апотеозувати сей державний розстрій (Polska nierzadem stoi, як говорили загально вжеп ри кінцї XVI). Він був готовий противити ся всякому улїпшенно устрою фінансового, воєнного чи иньоого, аби з того не зміцнила ся королївська власть, не вийшла з повної безсильности супроти всевластної шляхти. З імпозантних початків релїґійної реформи вийшло гірше нїж нїчого — бо абсолютне панованнє темного єзуітсокого католицтва. Протестантський рух, такий, здавало ся, сильний і повний житєвих сил, ледво дожив до початків XVII в.; він не пройшов в глубину народнїх мас, зіставши ся вірою екзотичною (нїмецькою), велико-панською, а і в сих панських кругах теж не запустив глубшого коріння і переважно скінчив своє істнованнє з тим поколїннєм, що тим нововірством запалило ся. Забракло йому сильнїйшої орґанїзації; самі евангелїки — лютеране (ауґсбурської конфесії), кальвінїсти й чеські братя ледво терпіли одні одних, а з радикальнїшйими раціоналїстами — т. зв. аріанами, дїлила їх глубока й отверта ворожнеча. Ся незгода дуже сильно зашкодила нововірству. Але воно таки й само не глубоко сидїло в суспільности, й коли нове правительство (Баторій, а особливо Жиґимонт III) рішучо стало по сторонї католицтва, коли відреставровано й скріплено католицьку церкву, дуже скоро — працею і заходами єзуітів особливо, вернено назад на лоно католицької церкви репрезентантів виднїйших панських домів, а з сим упало протестанство, тільки в слабих останках полишивши ся в XVII віцї. Дещо сильнїйше держало ся аріанство — аше також як невелика секта без значіння, поки конституцією 1658 р. не вигнано його зовсїм з Польщі. Єзуіти, спроваджені католицьким епископатом на ратоааннє католицької церкви, ширять ся й кріпнуть нпзвичайно скоро та здобувають незвичайну силу і впливи католицтву (перша „колєґія” — громада єзуітська в Брунсберґу, в коронній Прусії, заложена 1565 р., кілька місяцїв пізнїйше — з початком 1566 р. колєґія і школа в Пултуску, на Мазовшу, в 1570 орґанїзовано громаду в Вильнї, в 1572 в Познани, в 1574 в Ярославлю, на українській землї). Зручною проповідю, і ще зручнїйше веденою школою, що завдяки своїм педаґоґічним прикметам і приладженню до вимог і поглядів польської шляхти, скаплює у себе вихованнє всього цьвіту аристократії й можнїйшої шляхти, не тільки католицької, а й протестантської та правослвної, — вміли вони помирити шляхту з „солодким ярмом” католицтва 6). Шляхта полишила собі необмежене панованнє на сїм сьвітї, але в справах „не від мира сього” піддала ся повному й абсолютному панованню католицької доктрини, і Польща що за часів Жиґимонта-Авґуста вважала ся лево не найбільше вільнодумним краєм на сьвітї, півстолїтє пізнїйше стала царством темної реакції й клєрикалїзму.



    Такий скороминущий був сей раптовний огонь. Соломяним представляєть ся він нам з істоирчної перспективи. Але хоч не на довго, він спалахнув горяче й імпозантно, і тьму поколїнню, що дивило ся на нього , трудно було знати, що буде він сьвітити так коротко. Житє закипіло ключем суспільних і культурних інтересів. Розвинула ся величезна полїтична лїтература, присьвячена чи то біжучим питанням дня чи то питанням ширшим, принціпіальнїйшим; де що з того діставало с ядо друку — далеко більше циркулювало в копіях. Величезна лїтература теольоґічна — доґматична, екзеґетична, полємічна і реалїстична, містила в собі чимало річей написаних талановито, живо (навіть аж занадто!), які притягали увагу читача. На нїй головно виробила ся й виполїрувала ся польська лїтературна мова. Під пером лїпших своїх репрезентантів вона вповнї позбуваєть ся в другій полоыинї XVI в. своєї брусоватости й тяжкости, які характеризують її в першій половинї столїтя. Орґаном ученої прози все ще лишала ся — й лишила ся на далї мова латинська, але й на польській появляєть ся ряд інтересних, більше або меньше гано написаних праць з ріжних сфер знання, ориґінальних і перекладених, особливо з сфери знання практичного — ріжних трактатів і поучень в ріжних сферах житя, чимала лїтература повістева, анекдотична і т. д., обчислена на слухача пів-інтелїґентного, на жінок, міщан і т. д. Але особливо високо підносить ся польська поезія, в особі найлїпших своїх репрезентантів піднявши ся до верхів сучасної культурности, віддаючи в мові досить легкій, приступній, виробленій образи й течії сучасної европейської ученої поезії, а заразом творячи річи лїричні й жанрові на мотиви житя, які близкістю своїх тем та талановитістю оброблення дуже сильно трапляли до почутя й смаку своєї суспільности.



    Творить ся отже лїтератур адосить ріжнородна й богата. Творить ся атмосфера духова досить оживлена, а головно — незвичайно близька й тепла кождому „сину коронному” (так любила себе називати шляхта), бо наскрізь пересякнена інтересами й симпатіями шляхецької верстви. В зручних єзуїтських руках, в їх колєґіях, виробляєть ся школа також вповнї приладжена до вимог і смаку шляхецькрї суспільности, що виховує молодцїв гладких, сальонових манєр , з усїми зверхнїми прикметами культурности, з легким і нескомплїкованим моральним баґажем, добре повішеним язиком, здатним наговорити з кождої нагоди легко і богато, пустити тучу премудрости, чи забити баки, кажучи більш вульґарно. Додати ще до сього, що як раз на сей же час — другу половину й особливо — останню четвертину XVI в. припадає розвій зверхньої, матеріальної культури, великопанського блеску, шляхецької роскоши, „фуми і парфуми”, блискучої й богатої, — дарма, що осягала ся таким знищеннєм народу і краю — так глубоко сучасники в то не заглядали звичайно.



    Можемо собі представити, як мусїло імпонувати, захоплювати се житє, блискуче, живе, гаряче, а при тім, повторяю — бо се так важно в данім разї — наскрізь шляхецьке, перейняте шляхецькими клясовими змаганнями, настроєм, симпатиями, — як мусїло ударяти воно сими шляхецькими нотами в созвучні струни шляхецьких верств українських. Як раз в сей апогей польської культури, польського житя актом 1569 р. вони приведені були в тїсну звязь Польщею, з польською суспільністю, кинені в вир сього шляхецького танцюристого раю, в сю орґію блискучу й привабну, хоч затроєну паразитизмом, зародками виродження й упадка, овіяну чаром штуки й поезії, всей буйний і гойний шляхецький пир. Ледво розбуджені з своєї вікової дрімоти, вибиті з колєї відірвані від старого полїтичного орґанїзму, з яким зжили ся вони будь що будь за тих кілька віків, і кинені в огонь нових полїтичних і суспільних порядків, висвободжені з „литовської мови” — тягарів і ограничень литовського феодалїзму й служебности і надїлені всею сумою безграничних прав і свобід польських „королевят”, вони кинули ся приладжувати ся до нового житя й нових обставин, переймаючи польські форми, польську культуру, піддаючи ся їй абсолютно — не будучи анї настільки відпорні, щоб відкаснути ся від сих усїх принад шляхецького і великопанського житя, анї настільки запобігливі й сильні, щоб на своїх культурних і національних традиціях прищепити те, що вимагало ся духом часу і нових обставин.



    Справдї, щоб від теольоґічної книжности XIV-XV вв., від отечників і учительних евангелий, від псалтирників-бакалярів, що могли навчити тільки читання і письма, переступити і піти рівно з поступами часу — для сього треба було незвичайоої енерґії, талантів і — часу. А житє часу не давало і відтягати ся та замикати ся в патріархальнім старім житю не позволяло.



    Примітки



    1) Новійший огляд польського письменства XV в. у Брікнера Dzieje litefatury polskiej w zarywie, I c. 29 і далї, і йогож спеціальнїйші працї: Sredniowieczna poezya lacinska w Polsce (Rozprawy wydz. filolog. ХVІ-XXIII), Kazania sredniowieczne (ibid. XXIV-XXV), Apokrify srednioweczne (ibid.XXVIII) Powiesci polskie XV i XVI w. (Prace filol., 1898), Literatura religijna w Polsce sredniowiecznej, I (kazania i piesni), 1902. Також в історії польської лїтератeри Біґельайзена (Biegeleisen illustrowane dzieje liter. polskiej, т. II до 1500 р. — компілятивнo).



    2) Див. вище с. 346.



    3) Уханьский, біскуп холмський, пізнїйше примас, оден з дуже нечисленних польських духовних, обзнайомлених з церковним письменством руським, переложив в серединї XVI в. з русько-словянського тексту на польське катехитичні поучення Кирила єрусалимського.



    4) Див. т. V c. 494 і далї.



    5) Важнїйша лїтература до історії культурно-релїґійного руху XVI в.: Zakrzewski Powstanie і wzrost reformacyi w Polsce (1520-1572), 1870. Макушевъ Общественные и государственные вопросы въ польской литературЂ XVI в. (Славянскій сборникъ, III). Szujski Odrodzenie i reformacya w Polsce, 1880. Любовичъ Исторія реформаціи въ ПольшЂ, 1883. Bukowski Dzieje reformacyi w Polsce, I-II, 1883-5 (з клерикально-католицького становища, доведено до р. 1558). КарЂеъв Очеркъ исторіи реформаційоого движенія и католической реакціи въ ПольшЂ, 1886 (огляд результатів наукових дослїдів). Tarnowski Studya do historyi literatury polskiej — Pisarze polityczni XVI w., 1886,-I-ІІ (друге вид. 1895). Bruckner Roznowiercy w Polsce, szkice obyczajowe i literackie, серія І (аріане), 1905. Morawski Arjame w Polsce, 1906. Історії лїтератури — Брікнера, як вище, Chmielowski Historya literatury т. І, 1899, Tarnowski Historya literatury polskiej, т. I. 1900.



    6) До історії реакції, крім вказаного вище (с. 416): Любовичъ Начало католической реакціи и упадокъ реформаціи въ ПольщЂ, 1889. Zaleski Jezuici w Polsce (гляди т. І і II, 1900-1). Sobieski Nienawisc wyznaniowa tlumow za rzadow Zygmunta IIІ, 1902.



    КУЛЬТУРНИЙ РУХ XVI В. Й ЙОГО РЕФЛЄКСИ НА УКРАЇНЇ: НЕЗНАЧНІСТЬ РЕФОРМАЦІЙНИХ ВПЛИВІВ НА УКРАЇНЇ, ЇХ ПЕРЕБІЛЬШЕННЄ В ПОГЛЯДАХ ІСТОРИКІВ І ВІДЗИВАХ СУЧАСНИКІВ, БІЛЬШИЙ РОЗВІЙ ПРОТЕСТАНТСЬКИХ ІДЕЙ НА БІЛОРУСИ, ВЕЛИКОРУСЬКІ РАЦІОНАЛЇСТИ, ЗВІСТКИ ПРО УСПІХИ ПРОТЕСТАНТСТВА, РЕФЛЄКСИ ЙОГО НА ВОЛИНИ.



    Великий культурний і релїґійний европейський рух XVI в. сам по собі дуже мало зачепив українську суспільність. Правда, в краях, де вже закорінило ся польське панстыо — в Галичинї, на Поділю, на холмсько-белзькім Побужу вже в серединї XVI в. зявляють ся нововірські громади, проповідники й школи, але до таких розмірів, як в землях польських, реформаційний рух нїколи не доходив і тут. В часи найбільшого развою його, всї українські землї корони творили лише два реформатські „дістрікти”_— руський і белзький (тим часом як в Малій Польщі було їх з десяток), а третїй підляський в в. кн. Литовськім, і число протестантських зборів на Українї лишаєть ся далеко позаду від земель Польських 1). Рефогмація, так само і антітрінїатрство держало ся кількома панськими і можношляхецькими фамілїями, яв Горайськї, Гурки, Фірлеї, Лащі, Замойскі на Побужу, Стаднїцкі, Сененьскі, Бучацкі, Потоцкі, Зборовскі, Дрогойовскі в Галичинї, і то найчастїйше сї протестантські громади і збори держали ся тільки за житя фундатора: загорівши ся запалом до реформи, пан вигоняв католицького плебана з своєї маєтности і віддавав костел протестантам на „збір” та спроваджував протестантського „мінїстра”, а син або иньший спдакоємець, індіферентний до реформи (мода на неї не продержала ся більше як одно поколїннє), віддавав костел назад католикам і касував протестантську громаду.



    І в польських землях нововірство не переходило глубше в широкі круги, по за панські двори, а на Українї й поготів. Ми не маємо від перших стадий розповсюдження реформаційних ідей аж до останньої чверти XVI в. нї одного конкретного факту, який би вказував на якісь здобутки нових доктрин серед української людности; старі історики польського реформаційного руху не переказали нам нї одного українського імени між участниками нововірського руху сих часів. І се зрозуміло. Правда, православна церква своїм розстроєм, упадком карности, книжности, християнського духу між духовенством давала богато приводів до критики і пляні внаправи. Але такі мотиви в розширенню реформаційних ідей взагалї стояли на другім пляні, тільки вторували мотивам економічної й суспільно-полїтичної натури — а сих мотивів бракувало зовсїм в українській церкві: вона не була нїякою силою, не мала нїяких впливів, стояла в повній залежности від української людности, спеціально — від патронів-дїдичів; тут не було з чим воювати, що поборювати. Полєміка з Римом і папством, що становила одну з головних підстав реформаційної проповіди, тут нїчого не говорила, нїяких анальоґій навіть не викликала. З другого боку православна церква була національною церквшю упослїдженої народности, одинока національна інституція, і відривати ся від неї, значило відривати ся від своєї народности. Тому навіть серед більше осьвічених верств української людности, де могла мати вплив позитивна, раціоналїстична сторона реформаційних доктрин чи їх критика старих церковних інститутів, сї доктрини, навіть викликаючи певне співчутє, не конче приводили до формального відірвання від православної церкви. Тим більше, що нововірство, являючись в польсько-нїмецькій формі, не одомашнисши ся анї трошки, в сїй першій стадиї було явищем зовсїм чужим для українсько людности. Близької стичности з західньою культурою, західними ідеями, яку польська аристократія наберає в сих часах в своїх подорожах за границю, в пробутку в европейських унїверситетах, не було анї у вкраїнського пвнства вел. князївства, анї у останків православної шляхти і міщанства Галичини, де національно-релїґійні ограничення як раз збуджують тепер перші початки всенароднїх заходів в інтересах православної церкви (справа відновлення галицької православної катедри).



    Тому належить брати з певною обережністю ті ходячі, шумні фрази про широке росповсюдненнє на Українї „єретичиъ гадок”, навіть для їх власних часів — останньої чверти XVI в., а тим меньше бачити в них доказ розширення реформаційних ідей в поперебнїх десятолїтях 2). Всї старання дослїдників підперти загальні фрази про широке розповсюдненнє реформаційних ідей на Українї конкретними якимись фактами, не дали до теперь результатів: не маємо їх 3). І в пізнїйших часах не належить перецїнювати їх значіння. Православні пани охоч слухали зїдливих інвектив нововірцїв на римську церкву, на папу, на непобожне житє католицьких біскупів і ксьондзів, шукали помочи протестантів в своїй опозиції католицтву, коли воно почало на ново підносити роги — з початком останньої чверти. Знаходили ся між ними і такі що охоче слухали, особливо при кубку мальвазії, як описує Курбский, в веселій компанії, „з жартами и шутками” скептичних заміток про християнські доґмати, про непобожне житє православного духовенства. Але відси ще далеко було до формального відступлення від православної церкви. Курбський був правовірний Московитин, що в кождім натяку на якусь свобіднїйшу гадка бачив єресь і зраду православію, і з сього становища він „мало не всю Волинь” в 1570-80 роках уважав за заражену „душевною гангриною”, „скверними догматами подущаєму”. Такий же старовір Вишенський писав — що правда, значно пізнійше, уже в початках XVI в., — що „князіє русскіє всЂ поєретичили”. Але вони занадто богато вимагали на пунктїї пиавовірности і всякі зносини з „єретиками” без церемонії уважали відступництвом, зрадою, єресию.



    Беручи річ холоднїйше, ми мусимо бачити в орґанїзації нововірських громад, в переходї на протестанство чи аріанство православних панів явище пізнїйше — оден з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останнїй чверти XVI в., а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности. Переходили на нововірство люде уже відірвані від свого національного ґрунту, від своїх традицій. А що в тім часї уже серед самої польської суспільности нововірство перестало бути модним, тож і серед українського панства нововірцї (унїтарії головно, бо протестантів ми між ними майже не знаємо) були й лишили ся явищами досить рідкими, одиничними — кілька фамілїй лише (як Чапличі, Гойські, Немиричі). Українське-ж житє, яко таке, само через реформаційну фразу не перешло, навіть в такій мірі як білоруське.



    На Білій Руси стрінуло ся два явища. З одного боку — хвилевий успіх занесеної з Прусії й Польщї протестантської й унїтарської проповіди, головно серед панів перед тим покатоличених, завдяки тому, що сї конфесії знайшли тут енерґічних і незмірно впливових протекторів. Реформатство знайшло його в особі Миколая Радивила Чореого, воєводи виленського і канцлєра в. князївства, першого маґнатаа вел. князївства, а по нїм — його стриєчного брата Мик. Радивила Рудого, воєводи виленського й гетмана вел. князївства. Унїтарство — в особі Яна Кмшки, старости жмудського, маґната меньше від Радивилів впливового в полїтичних сферах, алк також сильного й незмірно богатого. Приклад і впливи сих маґнатів потягають маси шляхти й маґнатів тутешнїх, особливо католицьких, до кальвінства і унїтарства.



    З другого боку ширить ся більше домородний, на православнїм ґрунтї вирощений раціоналїзм, в останнїх своїх виводах сильно зближений до унїтаризма. Його головними пропаґаторами являють ся московські втїкачі: Теодосій Кривий (Косой), Ігнатий, Васіан, Хома. Покликані за свої єретичі думки перед московвький собор в 1554 р. і силоміць приставлені до Москви, вони втїкли в білоруські землї в. кн. Литовського і тут знайшли чималий послух. Сучасний великоруський полєміст Зиновій монах Отенський, на запитаннє православних з вел. князївства розяснюючи єреси тих московських еміґрантів, навіть прирівнював успіхи їх на Білоруси до успіха Лютера в Нїмеччині: „востокъ развратилъ діаволъ Бахметомъ (Магометом), западъ Мартиномъ НЂмчиномъ, а Литву Косымъ” 4). Зістаєть ся неясним, чи сей успіх поясняєть ся істнованнєм вже давнїйших домородих раціоналїстичних течій в білоруській та український суспільности, чи духом часу та созвучністю з західнїми проповідниками раціоналїзма. Великоросийський раціоналїзм кінця XV в. — так зв. жидовствующих, дослїдники виводять з України та Білої Руси, тому що по традицїї перші проповідники його були з в. кн. Литовського. Жид Схарія, від якого ведуть його початок, мав прийти з кн. Михайлом Олельковичом до Новгорода з Київа, иньші Жиди — інїціатори нової єреси мали бути „з Литви” 5). Ми одначе не маємо нїяких звісток з України чи з Білої Руси про такі раціоналїстичні течії в сих часах, так що їх істнованнє лишаєть ся гіпотетичним.



    Не представляючи нїякої строго сформулованої доктрини, московські проповідники, не вважаючи на імпозантний успіх, який признає ім Зиновій (може бути й побільшуючи) 6) прилучали ся в своїй дїяльности до проповідників протестантських і унїтарських, і їх дїяльність росплила ся в загальній реформаційній течії, скріпивши її елєментами більше домородного, на православнім ґрунтї вирощеного скептицизму і раціоналїзму. І ми маємо ряд сьвідоцв від людей місцевих, що правда — пізнїйших, які прпдставляють в сумі успіхи раціоналїстичної проповіди між православними Білоруси дуже великими. Скарґа принагідно згадує (в 1590-х рр.), що нововірцї відібрали в православних 650 церков в самім тільки Новгородськім воєводстві, а з більше як шістьсот шляхецьких домів грецької релїґії зістало ся тільки шіснадцять, або й меньше таких, „которы єгеретицкоє новокръщенскоє (аріанської) заразы ушли” 7). Його словам вторують ще більше авторитетні слова Антіррізіса, писані чи піддані Потїєм, що по словам сучасників сам перейшов через реформатську стадію; він вказує на великі успіхи аріанства між Рцсию і для прикладу покликуєть ся на теж Новгородське воєводство — „яко ся тамъ тая проклятая єресь роскоренила: ледве сотный домъ шляхецкий найдешъ, который бы тымъ поветриємъ не былъ зараженый” 8). Фрази сї, розумієть ся, дихають полємічним гіперболїзмом; без сумнїву, і тут мішають ся до купи успіхи раціонаьїстичних ідей з успіхами нововірства як певних орґанїзованих конфесій; зістаєть ся не ясною і хронольоґія сих успіхів. Але не можна сумнївати ся, що раціоналїстична проповідь мала на Білоруси значні успіхи і то навіть в третїй четвертинї XVI в. 9), хоч глубокими вони не були, і взагалї якогось замітного слїду в культурнім житюю не лишили, зникнувши дуже скоро й непомітно серед боротьби правослаавія і католицтва.



    З Білої Руси рефлекси сих раціоналїсичних течій ішли й на українські землї в. князївства. Поминаючи Підляше з його спольонїзованою шляхтою, особливо се треба сказати про Берестейщину, тїснїйше звязану з Білорусею. В 1570-х рр. бачимо Теодосія Кривого й товариша його Ігнатия вже на Волини: з листу Курбского, писаного в 1575 р. до одного з волинських панів Кадьяна Чаплича довідуємо ся, що сї еміґранти пробували в домі Чаплича, і сей Чаплич, перейнявши ся їх гадками, при всяких наогдах, в гостинах і на зїздах, заводив розмови з земляками на доґматичні і моральні теми, проводячи протестантські погляди, хоч сам ледво чи був ще рішучим адептом якоїсь певної конфесїї 10). Але сї й иньші подібні факти входять хронольоґічно уже в нову фазу українського культурного житя, яка датуєть ся останнїми трома десятолїтями XVI в., а характеризуєть ся зростом впливів польської култури з одного боку, з другого — культурною й релїґійною реакцією українського елєменту. До того часу українська суспільність не перейшла через реформаційну фазу скільки небудь основно — і так само не перейшла через неї й пізнїйше.



    Се можна-б уважати користним з того погляду, що реформаційний рух не ослабив національних підстав української суспільности відірваннєм віж старих традицій, і не розбив сеї спільности передчасно на два релїґійно-культурні табори. Але ся досить гіпотетична користь далеко не викупає тої користи, яку міг дати серіознїйший реформаційний рух, заплоднивши суспільність елєментами критмки й поступу.



    Примітки



    1) Див. в примітках реєстри звісних нам протестантських громад на Українї.



    2) Ор. Левицький в своїх студиях (Социніанство с. 193, передмова в Архиві с. 132) напр. завважає: „когда в концЂ первой половины XVI в. потоки реформаціи достигли Южной Руси, волынцы заплатили обильную дань вЂку”, і доказом йому служать слова Курбского про переміни, які настали в Польсько-литовській державі „внегда путь господень оставили и вЂру церковную отринули многаго рода преизлишняго покоя возлюбивше же ринуша ся во пространный и широкій путь, сирЂчь в пропасть єреси люторскія и другихъ различнихъ сектъ” (Сказанія кн. Курбскаго I с. 84). Але сї слова не сказані про Волинь спеціально, тільки про Польсько-литовську державу взагалї.



    3) Розумію працї Макарія (т. IX гл. III — начерк історії реформації в в. кн. Литовськім), Малишевского (Подложное письмо Половца Ивана Смеры къ великому князю Владиміру Св., 1876, передрук з Трудів кіев. дух. ак. — студия під сим спеціальним титулом містить історію аріанства в Білій Руси й на Українї) і особливо Ор. Левицького Социніанство въ ПольщЂ и Юго-Западной Руси (К. Стар. 1882) і Внутреннее состояніе западно-русской церкви в Польсько-литовскомъ государст†въ концЂ XVI стол. и Унія (передмова до VI т. першої части Архива Юго-Зап. Рос. і осібно). На доказ розширення аріанства в Галичинї вказують на згадки старих письменників про істнованнє унїтарських громад в Ланцутї, Бучачу і в Крилові в Холмщинї; але, крім того, що самий факт істновання тут унїтарських громад зістаєть ся не ясним, їх істнованнє говорить тільки про істнованнє адептів унїтарської конфесії серед польських панів Галичини. Далї притягають сюди історію з аріанськім памфлетом т. зв. листом Смери до кн. Володимира, що мав бути знайдений в монастирі Спаса коло Лаврова, і неясну згадку в листї галицької православної шляхри до митр. Онисифора про якихось Жидів, яким попускає митрополит. Ор. Левицький здогадуєть ся (Социніанство с. 56-7), що тут мова про крайнїх аріан, які зллижали ся до юдаізма, але се гіпотеза дуже непевна. Щож до листу Смери, то згадка про монастир Спас,а „де лежить славниф князь Лев”, дїйсно дає деякий натяк на якусь звязь з Галичиною і її Львовою лєґендою; але се може бути явищем значно пізнїйшим, нїж ті 1560-і рр., на які кладуть аріанські письменники появу сього листу. Щож до Волини, то крім слів Курбського, дуже загальних, як бачимо, ми не маємо нїяких виразнїйших вказівок на розпростореннє тут протестантських чи иньших нововірських конфесій в часи ранїйші від сих листів Курбского, то значить від 1570-х рр.



    4) Зиновія Истины показаніе с. 49. Про сих московських раціоналїстів статя Костомарова: Великорусскіе религіозные вольнодумцы въ XVI вЂкЂ (Монографіи т. І), Емельянова ИзслЂдованіе о ереси Башкина и Косого (Труды Кіев. дух. акад. 1862), Макарія т. VI 2 с. 273 і далї і VII 2 с. 487 і далї



    5) Се каже Йосиф Волоцький в своїм ПросвЂтителї (друге вид, в Казани 1882).



    6) Цїкаво напр., що Артемій, иньший московський еміґрант-полєміст, виступаючи дуже різко против проповідників західнїх раціоналїстичних доктрин на Білій Руси, нїчого не згадує про проповідь і успіхи Теодосия й иньших (крім зовсїм не визначної згадки про Козьму-Андрія), і навіть в листї як приймають, адресованім до самого Теодосия нема про се згадки (Рус. истор. биб. IV с. 1420 — тут і иньші його посланія). Трудно думати, щоб Артемій толєрував умисно своїх земляків, „страданій съобещників”, і се насуває сумнїви що до великих успіхів проповіди московських раціьналистів.



    7) Описаньє и оброна собор руского берестейского (Р. ист. библ. XIX с. 214).



    8) Р. истор. библ. XIX с. 975, пор. 677.



    9) Окрім сьвідоцтв Зиновія можна вказати ще пізнїйшого Копистинського, що в своїй Палїнодії признає згаданому вище Артемію, котрого дїяльність на Білій Руси припадає на кінець 1550-х й початок 1560-х рр., велику заслугу в поборюванню нововірства на Білій Руси: „отъ єреси аріанской и лютеранской многихъ отвернулъ и презъ нею Богъ справилъ, же ся весь народъ русскій въ Лит†въ єресит ыи не перевернулъ”. (Р. ист. библ. с. 913). Цїкаво, що про Україну і тут нема мови.



    10) Сказанія Курбскаго II с. 185-6.



    КУЛЬТУРНИЙ РУХ XVI В. Й ЙОГО РЕФЛЄКСИ НА УКРАЇНЇ: НЕЗАЛЕЖНІ ВІД РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ ЗМАГАННЯ ДО ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ КНИЖНОСТИ — ПЕРЕКЛАДИ XV В., ДЇЯЛЬНІСТЬ СКОРИНИ, НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЇЇ ВІД ПРОТЕСТАНТИЗМА, ВИЛЕНСЬКІ ПРИХИЛЬНИКИ СКОРИНИ, ПОПУЛЯРНІСТЬ ЙОГО ПЕРЕКЛАДІВ НА УКРАЇНЇ, АНАЛЬОҐІЧНІ ИНЬШІ ПЕРЕКЛАДИ, ПЕРЕКЛАДИ ПРОТЕСТАНСЬКІ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ТЯПИНСЬКОГО, НЕГАЛЕВСЬКИЙ, ЛИСТ СМЕРИ, ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ ПРАВОСЛАВНИХ.



    Одним з тих позитивних наслїдків, які приводив з собою рефорсаційний рух звичайно, був розвій письменства, особливо популярного, на народнїй мові й заходи коло розповсюднення й піднесеоня осьвіти. Слабі повіви реформації в українських землях не могли, розумієть ся, зробити великого впливу в сїй сфері,, але і на Білій Руси, де реформаційний рух прокинув ся далеко сильнїйше, він в сїм нпрямі не богато зробив — принаймні на скільки ми можемо сконтролювати його впливи.



    Се тим більше впадає в око, що перші кроки до популяризації, так би сказати, книжної мови на Українї й Білій Руси, як ми вже знаємо, значно випередили протестантську течію. Уже з XV і початків XVI в. ми маємо слїди редакцій св. Письма на мові більше або меньше зближеній до народньої і навіть нових перекладів, довершених незалежно від старих канонів св. Письма. Були висловлені гадки, що тут мало свій вплив те гіпотетичне „жидовствованнє”, ті українсько-білоруські раціоналїстичні течїї, що потім відси переки
    Страница 37 из 55 Следующая страница



    [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.