LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 39

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    алтир з часословом (в мартї 1570 р.), і в передмові його Ходкевич заповідав дальші видання: „я такоже и вперед працы и накладу моєго жаловати не буду и другыя книги церквамъ и людемъ божіимъ... друковати дамъ 5). Але він був уже тодї старий і слабий і як каже Федорович -„начастЂ гла†єго болЂзнію одержимЂ бывати”, стратив охоту до друкарнї —к азав залишмти друк 6). На тім і урвала ся маґнатська опіка. Мстиславець перейшов ще перед тим до Вильна й там за помочию gentes minores — богатих міщан виленських Заріцких і Мамоничів заложив нову друкарню, де вийшло євангелиє (1574/5 р.), псалтир (1576) 7). Пізнїйше видавництвом зайняли ся самі Мамоничі, й друкарське дїло поставлене було на купецький ґрунт, як показує замітка при однім виданню апостола, що воно виходить „за привилеєм є. к. милости, которым то єсть варовано, абы кождый якогож колвек стану человекъ не важил ся тыхъ книгъ въ панства є. к. милости друковати або где индей друкованых до панствъ є. к. милости будь явне або потаємне привозити и продавати под виною, в прывилею менованою, до скарбу є. к. милости и подъ утраченьємъ всих книгъ” 8).



    Федорович тим часом, по виданню псалтира, не схотївши замість друкарства зайняти ся господарством, як казав йому Ходкевич, забрав ся від нього, як каже — „дабы не скрылъ в земли таланта от Бога дарованнаго ми”, перенїс свою роботу на Україну і опинив ся у Львові 9). Тут він одначе даремно звертаєть ся до „богатих і благородних, не тільки в руськім народї, але і серед Греків, просячи їх підмоги з слїзними проханнями і земнимип оклонами, голосячи в церквах через сьвящеників зазиви до помочи, але нарештї все таки знайшов співчутє у „малых нЂцыих въ ієрейскомь чину” і деяких „неславных въ мірЂ”, що помогли йому заложити друкарню, яка зачала функціонувати з початком 1573 р. (в лютім), за помічю деяких спроваджених з давньої, заблыдівської друкарнї помічників 10). Першою книгою Федорович пустив апостол, церковною мовою, на взір свого московського видання, і випустив його за рік (в лютім 1574), з інтересною передмовою, де оповів свою дотеперішню одісею 11). Його самого й його друкарню одначе чекало продовженнє сеї одісеї. Слабкі матеріальні засоби стали на перешкодї роботї, Федорович впав у довги й мусїв здержати дальшу роботу. В тій тяжк ій ситуації приймає він службу у кн. Острозького: уже з початком 1575 р. бачим його на його дворі 12). Федорович виступає на разї в ролї управителя маєтностей дерманського монастиря, але правдоподібно, що Острозький прийняв в свою службу мандрівного друкаря в звязку з своїми видавничими плянами, а власне — з пляном видання біблії. Про сї українські пляни біблїї говорило ся ще за житя Жиґимонта-Авґуста. „3а докладом” (відомістю) і рекомендацією його вибрав ся був до Москви київський єродіакон Йоаким, щоб дістати з царської біблїотеки копії біблїї „по нашему языку русскому словенскому”, для видання її „въ нашемъ гоударст†христіанскомъ русскомъ в. кн. Литовскомъ”, та вишукати деякі иньші річи — „бесЂды євангельскія” в перекладї інока Сильвана, та житиє Антонія, згадане в Пстерику 13). Хто посилав його, Йоаким не каже; дуже можливо, що був то кн. Острозький. Його заходи коло вишукування „зводовъ добре исправленыхъ и порока всякаго кромЂ счидЂтельствованныхъ, и люзей наказаныхъ въ писнаіяхъ святыхъ еллинскихъ и словенскихъ”, про які говорить він в передмові до свого видання біблїї, мусїли тягнути ся довго протягом 1570-х рр. Поза тим поручення і дезідерати Йоакимови мусїли йти з ріжних сторін 14). Чи розстарав ся він що, лишаєть ся незвісним, бо його в Москві взяли в підозріннє, що він приїхав з якимись неправославними цїлями, затримали, здаєть ся й арештували 15). Але біблїя московської редакції (властиво новгородської, арх. Геннадія) була таки Острозьким добута через посла литовського Гарабурду і положена в основу рецензії тексту для острозького видання. Біблїя острозька, закінчена друком 12 липня 1580 р. 16), уже з огляду на тодїшню друкарську технїку, мусїла забрати нїяк не меньше трох років самого друку, а роботи коло уставлення тексту також певний довгий час. Кн. Острозкий в своїй передмові каже, що він посилав за копіями св. письма і ученими справунками в краї словянські, грецькі й італїйські: „римскія предЂлы тако и канадійскія островы, паче же многихъ монастырей грецкихъ, сербьскихъ и болгарскихъ, даже и до самого апостоломъ намЂстника Ієремія арх. Константинограда”, і стягнув дїйсно богато — „книгъ и книгочій по достоянію изобрЂтохъ”. Само сповненнє сього пляну — найбільшої видавничої роботи, яка була зроблена в тих часах на Українї, таким чином зібрала в Острозї в 1570-х рр. громаду культурних сил, рід словяно-грецької академії й паралельно з роботами коло видання біблїї й деяких иньших друків, випущених в тім же часї була тут заложена школа: про істнованнє її згадує Посевін в 1581 р., се перша документальна згадка 17).



    Другим таким культурним центром на Українї в тім часї був двір московського еміґранта кн. Курбського, що втїкши в 1564 р., дістав від в. князя, Ковельське староство, й осїв ся тут в селї Миляновичах. Відітхнувши від першої горячки, він став шукати забутя й розради в книжних занятях, в яких кохав здавна — „утЂшающи ся в книжныхъ дЂлехъ и разумы высочайшихъ древнихъ мужей прохождахъ”. Вихований в атмосфері книжности церковної, він і тут звернув ся в сю сферу, а тодїшея релїґійна боротьба могла тільки загострити сї інтереси. На око московського чгловіка, привикшого бачити православіє в безграничним панованню, чимсь диким і неможливим здавало ся тодїшнє упослїдженнє його і з ним „руського”, українського елєменту, його принижена роля супроти польсько-католицької культури, котру Курбский зневажливо зве „польською барбарією”, противставляючи культурі західнїй східню, грецько-словянську, в непорушній вірі в її незрівняну висшість, правовірність і т. д. Чоловік експанзивний, горячий, нервовий, він став одним з найбільш енерґічних речників відродження православія й руської культури. В тім напрямі він впливав в особистих зносинах, на всякого рода зїздах і оказіях і своїми листами — їх доховало ся до нас тринадцять, з 1570-х рр., але ледво чи все маємо тут 18). Та і з них видно, як ріжнородні були сї зносини — тут листи і до волинських панів, голови православних Конст. Острозького, кн. Чорторийської, Чаплича, Бокія, Дервинського, до виднїйших, інтелїґентних міщан як Мамонич виленський, якийсь „Сїдлар” львівський. Курбський обмінюєть ся з ними книжними новинами, лїтературними працями, рефлєксами релїґійної боротьби з відносин до протестантів і католиків, Безперечно ся сторона його дїяльности, з її рішучою опозицією всякому нововірству й горячею проповідю вірности своїй вірі й народности, мала чималий вплив на сучасників, як завдяки завзятю й енергії Курбского, так і самій його особі — московського виходня, репрезентанта иньшого сьвіту, одинокої сильної тодї православної держави, яка саме задала такі болючі удари державі Польсько-литовській. Росписувати ся з пієтизмом для Москви для православних Корони чи в. кн. Литовського не було тодї наручно. Але безперечно істнувало велике поважаннє до сеї „Великої Росії”, що правда — досить боязке, як перед чимсь страшним в своїй дикій примітивности, і як її репрезентант Курбский мусїв викликати загальну увагу, і слова його робили вражіннє.



    Меньше щасливий він був у виборі працї для себе. Його ідеєю, навіяною давнїми розмовами ще з учителем своїм Максимом Греком (ученим грецьким богословом вихованим в Італїї в культурі відродження, котрого лиха доля занесла в Московщину — порядкувати великокняжу біблїотеку), був переклад на словянську мову писань грецьких отцїв церуви, і то з латинських перекладів, як більше приступних, друкованих1 9). Для сього Курбский на старі лїта в своїй волинській резіденції засїв сам за науку латинської мови і підучив ся її настільки, що міг толкувати з латинського. Намовив також свого брата в перших, молодшого від себе, Михайла Оболенского їхати на науку в чужі краї, й той, лишивши родину, пробув три роки в Кракові, потім два роки в Італїї на студіях 20). Розшукував иньших людей, обізнаних чи то з латинською чи то з славянською мовою: спровадив якогось „Амъброжія отъ родителей христіянскихь рожденна, зело въ писаніях искусна и верхъ философіи внЂшныя достигша”, отже вихованця мабуть латинських шкіл, перетягненого на латинство. Для славянської мови Курбский рахував зпочатку на звісного Артемія,-а потім кликав до себе його ученика Марка Сариґозіна. Людей таких, що володїли б і славянською мовою, і латинською неможливо було дістати: „аще и добуду грецкимъ умЂющаго або латинскимъ, по словенскій не будутъ умЂти”, казав Артемію Курбский 21); вихованцї нових шкіл не вміли славянської мови, а сам Курбский з Оболенским не признавали себе досить обізнаними в нїм, а перекладати Курбский хотїв на сллвянську мову — спільну книжну мову східно-словянского сьвіту.



    Сей плян перекладів був схиблений і нераціональний остільки, що й Курбский, і тї люде, до яких він звертав ся за відомостями (Максим Грек і навіть Артемій бувший ігумен першого між московськими монастирями — Сергієвого) не мали понятя про дїйсне богацтво перекладів отцїв церкви в сьовянскім письменстві. Коли б дїйсно сучасне житє потрібувало тих перекладів, треба було тільеи відшукати й спопуляризувати ті переклади. Але се була роскіш для тодїшнього часу. Тому заходи Курбского коло перекладу Златоустого — так роскішно представленого в старинних перекладах, або Дамаскина — досить далекі були від реальних потреб сучасного житя.



    Але його резіденція все таки стала одним з культурних осередків сучасної України. Присутність ріжних „бакалярів” і „въ писаніяхъ искусныхъ” людей дала можність завязати щось в видї школи — не знати наскільки правильно орґанїзованої. Виїзди Курбского в походи й бурливе житє, яке вів на Волини, взагалї не давало правильно розвивати нї його лїтературним плянам, нї иньшим зайнятям. Але Загоровський молодший в своїм листї до Курбского з неволї поручав опікунцї своїх синів, аби їх, коли підростуть, „ку вам (Курбскому) н анауку дала и што заплаты научителем приходити будет, жебы то збираючи платила” 22).



    На білорусько-українськім пограничц двір кн. Юрия Слуцького служив подібним культурним осередком. Тут жив в 1560-х рр. Артемій, до якого з ріжних боків удачмли ся за запитаннями і порадами, як визначного богослова; по його смерти пробували тут деякі ученики як згаданий Марко (Сариґозін). По словам Посевіна (1581) на жаль иньшими джерелмаи досї не потвердженим, була тут, як і в Острозї, друкарня і школа 23).



    Так прокльовувало ся потрохи нове житє на старім перелозї. Згадані вище листи Курбського дуже цїнні для характеристики тих початків духового руху. Бачимо, як сьвідомійші люде відшукували созвучні елєменти й навязували зносини між собою. Львівські й виленські міщане знаходять спільні інтереси на сїй точцї з українськими й білоруськими маґнатами; відбувають ся зїзди й конференції; іде досить жива обміна культурними засобами: пересилають ся книги, писання, списують ся копії й посилають ся для дальшого ширення сенед прихильників; на всї сторони починать шукати за книжними засобами, особливо полємічними. Згадував я вище про подоріж єрод. Йоакима до Москви, що мав замір там відшукати ріжні писання, звісні з імени. Висланцї кн. Острозького проходили в подібних шуканнях до Риму й Криту. З тріумфом доносить Курбский Мамоничеви до Вильна про писання Нила Кавасили й Григория Палами против латинян, принесені з Атосу: кн. Острозький одержавши їх удїлив до списання копій Курбскому і Гарабурдї, виленському видавцеви; Курбский сповіщає Мамонича й радить сисати копію також для виленських міщан. Свої листи Курбский просить прочитати „всему собору виленскому — мужемъ во правовЂрныхъ догматЂхъ стоящимъ” 24). Зі Львова закликає до себе якогось отця Мину на конференцію й міщанина Семена Сїдларя, що звернув ся до Курбского з запитаннями про чситилище 25).



    Нові інтереси, нове житє розвивало ся — але дуже поволї в порівнянню з вимогамп часу. Житє йшло скоршим кроком і на небозводї українсько-релїґійного й національного житя збирали ся грозові хмари, які не давали часу на повільний і лагідний розвій.



    Примітки



    1) Тут текст досить неясний.



    2) Кіев. Старина 1889. І.



    3) Передмова до заблудівського Учительного євангелия.



    4) Передмова у Каратаєва op. c. 164-5 пор. тамже с. 182-3 передмову до львівського апостола.



    5) Передмову (досї не звісну) містить примірник митрополитального музея у Львові, що має бути опублїкований в І т. його описи, зладженім д-ром Свєнцїцким.



    6) Передмова до львівського апостола, Каратаевъ op. c. с. 182.



    7) В домі Мамоничів, Лукаша й Козьми (з них Лукаш був скарбником в. князївства, а Кузьма бурмистром виленським) Мстиславець урадив свою друкарню, але меценатами перших видань зве він иньшу міщанську виленську родину — Заріцких: Івана Заріцкого (Зарецкий), скарбника і старосту упитського, і брата його Зеновія, бурмистра виленського (Каратаевъ с. 190 і 192). Ряд мамоничівських друків розпочинаєть ся р. 1582: служебником „з друкарни дому Мамонитовъ”, і перехід від старої друкарнї Мстиславця до Мамоничів, через сю хронольоґічну прогалину, зістаєть ся не ясним.



    8) Каратаевъ с. 195. Титулу і дати апостол не має, Каратаєв тільки гіпотетично датує його 1576 р. і вважає виленським друком.



    9) Як московський „первопечатникъ” і батько двох славних українських друкарень — львівської й осррозької, Іван Федоров маєє чималу лїтературу, котрій привід дав в значній мірі 250-лїтній ювилей його смерти в 1883 р. Вичисляю інтереснійше для нас — з давнїйшого Зубрицького Historyczne badania o drukarniach rusko-slowianskich w Galicyi, 1836, з новійшого: Иванъ Федоровъ русскій первопечатникъ, Льв., 1883 р., Пташицкій Иванъ Федоровъ, московскій первопечатникъ. Пребываніе его во льво†(Рус. Стар.), потім по польски: Iwan Fedorowicz, drukarz ruski we Lwowie z konca XVI wieku, ustep z dziejow drukarstwa w Polsce (Rozprawy wydz. filol. XI, 1886). Малишевскій Новыя данныя для біографіи Ивана Федорова, русского первопечатника (Чтенія київські, VII, 1893). Новійша статя Пташицкого: Иванъ Федоровъ изданія острозкской библіи въ связи съ новими данными о послЂднихъ годахъ его жизни, 1903.



    10) Так знаємо напр. Гриня Івановича з Заблудова, даного потім Федоровичом у Львові в науку малярську й ґраверську: він служив у нього рисовником і відливарем букв.



    11) Каратаевъ с. 182.



    12) Про сю стадию його житя цитована статя Малишевского.



    13) Чтенія московські 1883, І, смпсЂ с. 2.



    14) Справа відшукання житя св. Антонія мусїла вийти з інїціативи київських, печерських кругів. Натомість справу перекладів Сильвана мабуть піддав Курбский, що дуже поважав Максима Грека, Сильванового учителя (порівняти великі похвали Максимови в зізнаннях Йоакима) і знав та цїнив переклади Сильвана (див. Жизнь Курбскаго II с. 309).



    15) Чи дїйсно прийшло ся йому потерпіти „юзы и темницы”, як приймають, се зістаєть ся неясним через неясність тексту.



    16) Дату титулову має 1581 року, і тим же роком датована друга відбитка, з деякими технїчними відмінами — Каратаевъ с. 213-5; неясним зістаєть ся, чи було ще иньше виданнє, відмінним письмом (ibid. c. 215).



    17) Habent autem ii duces, qualis est Ostrogiae et Slucensis, typographias et scholas, quibus schisma fovetur (Starczewski I c. 286).



    18) Вони друковані в т. II Сказаній князя Курбского, вид. Устряловим (1 вищ. 1833, друге 1842, третє 1868). Дати мають тільки декотрі; судячи з них і деяких вказівок в текстї листів вони починають ся десь в перших 1570-х рр. і кінчають ся 1580 р., пізнїйших між ними не замітно; порядок в виданню більше меньше відповідає хронольоґії. З лїтератури про Курбського: Жизнь кн. А. М. Курбського въ Лит†и на Волыни, I-ІІ, 1899 (статї й акти), Горскій Жизнь и историческое значеніе кн. А. М. Курбського 1858, Опоковъ кн. А. М. Курбскій, 1872, М.. Петровскій Кн. А. М. Курбскій, ист. лит. замЂтки по поводу „Сказаній, 1873 (уч. записки казанські) МацЂевичъ Розысканія о жизни кн. Курбскаго на Волыни (Др. и нов. Россія, 1880), Ясинскій Сочиненія кн. Курбскаго какъ истор. матеріалъ, К., 1889, також замітки Соболевского в книзї Переводная литература Московской Русы, 1903.



    19) Див. його передмову до перекладу Златоустого — Жизнь кн. Курбского II с. 308-10.



    20) Сказанія II с. 164.



    21) Свазанія II с. 164.



    22) Жизнь кн. Курюского II с. 288. Здогади що до школи Курбского у Харламповича Школы с. 268, але вони досить довільні.



    23) 1. с. с. 286.



    24) Сказанія II с. 178, пор. 174.



    25) Ibid. 234-5.



    ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКІ ВПЛИВИ, ЄЗУІТСЬКІ КОЛЄҐІЇ: ВИЛЬНО, ЯРОСЛАВ, ЛЮБЛИН, НЕСВИЖ, ЛЬВІВ, ЛУЦЬК, КАМІНЕЦЬ, ИНЬШІ КОЛЄҐІЇ УКРАЇНИ, ЄЗУІТСЬКЕ ВИХОВАННЄ, ПРОҐРАМА ШКІЛЬНА, ХАРАКТЕР НАУКИ, КАТОЛИЧЕННЄ, ПОПУЛЯРНІСТЬ ЄЗУІТСЬКОЇ ШКОЛИ НА УКРАЇНЇ, ВПЛИВ ЇЇ НА ВИНАРОДОВЛЕННЄ.



    Акт 1569 p., прилучивши одні українські землї до Польщі безпосереднє, а иньші разом з білоруськими привівші до далеко тїснїйшої звязи з нею, кинув ураїнську (й білоруську) суспільність центральної й східньої України в вир горччого, нервовооо тодїшнього польсько-шляхецького житя, полїтичної боротьби, нових полїтичних, суспільних і культурних обставин. Треба було орієнтувати ся в сих нових обставинах, коли не хотїло ся в них пасти заднї, і українське панство Волини, Побужа, Полїся починає рішучо прощати ся з своєю патріархальною старосьвіччиною, стараєть ся себе, а коли не себе — хто старший був і уважав свою житеву карієру скінченою, — то своїх дїтей способити до нових умов, до нових вимогів, втягати ся в круг полїтичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входити в близші звязи й зносини з репрезентантами польських фамілїй, впливовими маґнатами, королївськими дворянами, коронним трібуналом, якому по короткім істтнованню трибуналу в Луцьку піддано в остатнїй інстанції місцеві ґродські й земські суди, й т. и. Треба було їздити на наради сенату, на сесії сойму, на „роки“ трібунану, \445\ пильнуючи своїх процесів, котрих кождий порядний пан мав по уха, на королївський двір — пильнувати ріжних своїх справ і інтересів, заручати ся протекціями людей, впливових на тім королївськім дворі, сдїдити за тутешнїми відносинами, мати кореспондентів і речників в ріжних урядах і сферах. Треба було подлати про те, щоб у сїм новім сьвітї не виглядати медведем з полїських пущ. Староруська культура, і так зрештою занедбана й зведена ad minimu в ужитку житя, не надавала ся тут нї на що. Треба було натерти ся польською полїтурою та латинською — бо тільки латина, повне пановання над латинською мовою в слові й письмі, давала в тодїшнїм польськім товаристві репутацію, „печатку“ (cachet), як кажуть Французи, культурного інтелїґентного чоловіка



    Для того всього Волинь чи Полїсє наше домашнїми способами в тих 1570-х рр. не роспоряджало. Могла б віддати певні услуги Галичина, віддавна введена в обставини польської культури й суспільно-полїтичного житя — коли б тутешня українська людність розпоряджала біоьшими культурними засобами, коли б Польща не зняла вже давно всю сметанку з тутешньої української людности, зіставивши саму сїру й голу масу, якій і приступ і спромога до якоїсь більшої культурности була відібрана. Спільна доля, спільна полїтична приналежність і культурні та полїтичні обставини звязують тепер сильнїйшим нїж досї узлом Волинь і Полїсє з Галичиною й Поділєм, їх відносини стають живійші й тїснїйші. Се сильно скріпило український елємент в наших західнїэ землях — він почув себе взагалї сильнїйшим в Короні. Східня Україна безперечно взяла теж, що лише могла взяти, з скупих культурних засобів тутешнїх, послугуючи ся тутешнїми фаховими й культурними силами й просто — більше притертими до польських обставин тутешнїми людцями (безперечно напр., що звідси головно рекрутували ся ті всїлякі „бакаляри“, які прищіпляли перші початки польщини й латини по волинських і иньших панських дворрах, ріжні слуги і фактори, яким поручали ся справи що виходила за граниицю свого краго, і т. д.). Та сього було, розуміеть ся, мало.



    І от саме коли між українським панством, взагалї між людністю ценьральної України та Білоруси прокинув ся такий попит на „західню культруу“, на латинську едукацію, який неможна було вдоволити домашньою наукою, домашнїми засобами, коли в додатку, сього попиту не могла задоволити й стара alma mater краківська, що переживала часи упадку й уважала ся норою, до якої навіть не годить ся дати хлопця з порядного шляхецького дому, — саме тодї унїверсальні добродії патри єзуіти засновують два блискучі огнища тої \446\ „західньої культури“, тої латинської науки — одно на білоруськім ґрунтї, в Вильнї, друге на українськім — в Ярославі.



    Вильно було призначене на одну з перших стацій єзуітів в Литовсько-польській державі, як столиця Литви. Жиґимонт-Авґуст навіть заявив був готовість дати їм фундцію від себе під умовою заложення там ними вищої школи. Але потім він трохи простиг з своїм запалом і вже заходами і жертвами місцевого біскупа Протасевича введено в житє єзуїтську громаду й школу в Вильнї. В 1569 р. явила ся сюди перша партия єзуітів, під оружною охороною, з огляду на можливий напад з боку протестантів, дуже сильних тодї в Вильнї, а під лїто 1570 р. отворено й школу 1).



    1) До історії виленської єзуїтської академії новійша лїтература: Харлампович Школы розд. II; Zaleski Jezuici v Polsce, І § 21 і дальше і IV § 10 і дальше, Bielinski Uniwersytet wilenski І479 — 1831, Краків, 1896 — 900, 3 томи — про стару академію тут на вступі; з давнїйшого: Balinskl Dawna akademia wilenska, 1862.



    З початку вона одначе не знайшла співчутя у місцевої людности: православні й протестанти задавали тодї тон у Вильнї, й чільнїйші литовські маґнати стояли по сторонї нововірцїв. Змінило ся се доперва по перерві в зайнятях, викликаній моровою пошістю, в 1573 р., коли єзуіти вже встигли стати сильною ногою в Вильнї, переломили перші леди, своїми проповідями й особистими виступами здобули прихильників і сторонників, знайти патронів між місцевими маґнатами. В тих часах, під єзуітськими впливами, вернуло ся до католицтва кілька стовпів литовського маґнатства як Ян Єронїмович Ходкевич, сини Радивила Чорного — Криштоф з братами. Богато значив і зручний вибір ректора нової колєґії — був. ним Станїслав Варшевіцкий, син сенатора, дипльомат, людина впливова і знана на дворі королївськім, бувший секретар королївський, чоловік, що одним словом був „своїм“ між маґнатами корони й в. князївства. По нїм наступив звісний Скара. А нарештї говорила за себе й сама орґанїзація шкільної науки єзуітів, що розробили й високо поставили педаґоґічну технїку і вміли осягнути блискучі, хоч і часто формальні, мало раціональні результати в научанню, роспоряджали першорядними учительськими силами, а ще більше вміли забити баки суспільномти ріжними зверхнїми декораціями; школярськими пописами, діспутами, процесіями, виставами, представленнями — річами, що війшли в систему в єзуїтських школах, й сценїзували ся з великою статанністю й ефрктом. Сї принагідні вірші польські, руські, латинські, грецькі, укладані й деклямовані учиниками, а потім часто друковані. Діспути, де одні з участників виступали \447\ оборонцфми католицької доктріни, а иньші — заступниками некатолицьких поглядів, незмінно побиваних католицькими арґументами. Пишні процесії, з алєґорічними фіґурами й атрібутами, де ріжним панам приємно буоо побачити своїх синків в пишній обстанові, в якійсь почесній ролї. Се все передусїм робило рекляму єзуїтським школам.



    Причинило ся не мало і те, що в 1578 р. кор. Стефан, взагалї дуже прихильний єзуітам, надав виленскій колєґії титул академії й права унїверситетів, зрівнявши з правами унїверситету краківського. Виленська академія могла давати учені степени фільософічні й теольоґічні. (Факультет правничий і медичний її позволено заложити вже в серединї XVII в.) Вона складала ся тепер з низшого віддїлу, з пяти кляс: ґраматики, поезії і риторики, і з вищого, де читала ся фільософія і богословє, з кількома катедрами теольоґії; професорів було десять до дванадцяти. Слава академії росла швидко. В 1579 роцї вона мала вже 600 слухачів. Пізнїйше число їх доходило до 800, в тім був цьвіт суспільности, хлопцї з лїпших домів Білоруси, Литви й України. Славна перед тим виленська кальвинська школа (в домі Гаштовтів) не могла витримати конкуренцію з єзуітами, хиріла й упадала.



    Колєґія ярославська з’явила ся досить несподївано. Разом із виленською єзуіти уважали потрібним обсадити Русь коронну також єзуїтською залогою, вагали ся тільки між Переишлем, де католицький біскуп Валент. Гербурт досить показував до того охоти, і Львовом як столицею краю. Але в 1568 р. виступила натомість з проєктом заложення єзуїтської колєґії в Ярославі дїдичка ярославська Софія з Одровонжів Тарновська, по другому чоловіку Косткова, під впливом свого сповідника Петра Скарґи. Вона обіцяла забезпечити колєґію з своїх маєтностей. Але єзуітам не хотїло ся осїдати в такім другоряднім містї — приватнім містї в додатку, тому справа протягла ся. В 1571 р. вона була припціпіально рішена на листи дїдички, але тільки в 1574 р. прибули сюди перші єзуіти, а на другий рік відчинили школу. Місце руської церкви було вибране для будинку колєґії; Костка велїв перенести церкву на иньше місце, але щоб се не послужило приводом до її відновлення, наказав не додавати при тім до неї нового дерева, а як упаде, аби Русини перейшли на унїю. Школа до XVI в. мала сам низший віддїл; тільки з кінцем XVI в. заводять ся тут ріжні курси старшого, акедемічного віддїлу. Невважаючи на ріжні пригоди, що перебивали й робили перерви в занятях (пожежі, морові пошести), наплив ученків був значний, і в останнїх рьках XVI в. школа мала 600 учеників. Представлення, процесії, вистави й тут служили головною реклямою школи, а богаті патрони своїми жертвами давали можність єзуітскій кольонїї й школї розши\448\ряти ся, зростати богацтвом і вигодою. Між ними по фундаторцї особливо заслужила ся її донькаА нна, жінка Олександра Острозького, воєводи волинського, рано страченої надїї православних. Спеціально опікувала ся вона шкглою і школярами й віддала сюди в науку й своїх синів — осанніх репрезентантів сього роду і безперечно, що ся опіка можної маґнатки багато помагала репутацїї й успіхови школи 1).



    Кор. Стефан носив ся з гадкою заложення єзуїтських колєґій ще в Берестю й Городнї, обіцяв їх щедро забезпечити, але на перешкодї став брак сил у самих єзуітів: зріст їх числа не міг посіпти за інтензивністю, з якого ширили ся їх колєґії й громади. Смерть короля зробила кінець сим плянам 2). Переходове значіннє мала також єзуітсьеа школа в Замостю, заложена єзуітами ярославськими в 1—-х рр., замість єзуітської колєґії Ян Замойский заложив тут свою академію (1594) обсадивши її професорами з краківського унїверситету 3).



    1) Про ярославську школу у Харламповича op. c. і Заденского op. c. I с. 212 — 5 і IV с. 157 — 180.



    2) Про сей епізод у Заленского I § 43.



    3) Про замойську академію: Wadowski Wiadomosci o profesorach akademi Zamojskiej, Варшава 1899 — 1900, Kochanowski Dzieje akademii Zamojskiej, Краків, 1899 — 1900.



    Натомість трівко заложено кодєґію в Люблинї, богато обдаровану ріжними місцевими панами й самим королем: єзуїти спровадили ся сюди в 1581 р., школу відчинено слїдом, і вже в 1586 — 7 рр. була вона переповнена — в чотирох клясах було понад 500 учеників. Пізнїйше відчинено також кляси теольоґічні. Число учеників, спавши по вітворенню замойської академії, доходило потім знову до 600. Иньша колєґія поблизу української теритроії заложена була в маєтностях Радивилів в Несвижу (1584).



    На самій українській території у Львові по не дуже непривітнім прийнятю, яке стиіли в тутешнїх католицьких кругах перші єзуітські місії в 1—-х рр., уже в 1590 р. орґанїзуєть ся їх громада і звідси розширяє свою „місіонерську“ роботу на Поділє й Волинь, та збирає фонди на заснованнє колєґії в ширших розмірах. Як оповдіають єзуітські записки останнїй, з кн. Слуцьких, навернений єзуїтами на латинство, в 1594 р. заявив бажаннє своїм коштом заложити у Львові єзуітську академію таку як виленська, але вмер слїдом, не сповнивши свого пляну, і тільки вдова його записала два села на фундацію колєґії, і певну суму на урядженнє школи. Єзуіти пильно збирали фонди з таких гойних жертв, і на початках XVII в. вони дійшли на стільки поважних розмірів, що можна було взяти ся до будови костела і колєґії, а 1608 р. колєґія війшла в жи\449\те, відчинено школу, і в перших трох клясах, уряджених на початок, було від разу 200 учеників. Слїдом додані були вищі кляси, до фільософії включно, і число учеників в 1613 р. дійшло 500, а пізнїйше доходило до 700 і вище. При колєґії заложено бурсу для убогих учеників, біблїотеку, друкарню. В 1650-х рр. фундовано віддїл теольоґічний, розширено иньші вищі курси, і від 1660-х рр. львівська школа в проґрамі зрівняла ся з виленською академією. Старала ся з того часу дістати собі й титул академії, але противила ся тому академія краківська — що то нарушало-б її привідеґії, і титулу академії львівській школї так і не удало ся дійти 1).



    В оден рік зі Львовом відчинено єзуїтську школу в Луцьку. Тутешній біскуп Шишковский (росв. 1604 р.), жалуючи над нужденним станом католицтва в своїй дієцезії, що при величезних розмірах (Волинь з Побужем) мала ледви 10 костелів, і то в дуже лихім станї, — бачив єдиний ратунок в єзуїтах. Він зараз же заложив при собі єзуітську кольонїю, в 1606 р. фундував єзуітську колєґію, і в 1608 р. в дарованім ним домі відчинено дві низші кляси, а три роки пізнїйше додано клясу риторики. Для конкуренції з руською братською школою заложено в 1614 р. і школу slawonicae linguae, де вчили по руськи читати, писати й рахувати, так що коли приїхав до Луцька унїятський митроп. Рутський, його витано не тільки латинськими вірщами й ораціями, а й руським діальоґом. Вищі курси науки тут то зявлялись, то зникали, починаючи від 1630-х рр., відповідно до обставин тутешнього житя 2).



    В Камінцї колєґію фундууали ще в 1590 р. брати Язловецкі, записавши їй 60 тис. золотих на Босові, Рожнові й соляних жупах рожнівських. Але біскуп Гомо
    Страница 39 из 55 Следующая страница



    [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.