Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 40

лїньский, що займав ся тою справою, перейшов з Камінця до Холму, справа розбила ся і тільки наш знайомий Ян Порохницький, gente Ruthrnus, спровадив сюди єзуїтів. Сї не знаходили слів здивовання з занедбаности тутешнїх країв: „коли який край потрібує нашої працї, пише єзуітський хронїст — то власне сей, з огляду на нечувану самоволю шляхти й війська і роспусне житє людности — Русинів і Вірмен, а хоч вони й дуже попсовані, то можна все таки дещо зробити з ними пожертвованнєм і працею — се друга Індия“ 3).



1) Відомости у Заленского в т. III § 21 — 3, 100 — 2, IV § 70 — 7.



2) Див. звістки з єзуітських джерел у Заленского IV с. 936, теж у Харламповнча op. c.



3) Уривок у Заленского IV с. 967; про камінецький колєґіум тут § 112 — 3.



Крім біскупа \450\ Прохницького місцева шляхта також показувала горяче співчутє єзуітським плянам, так що — incredibile dictu — наложила на себе, на своїм соймику податок на єзуітську колєґію, на школу спеціально: половину податку прийнятого тодї на державні цїли 1). Колєґія була орґанїзована в 1612 р., а ще 1610 відчинено низші кляси школи, і до них записало ся 180 учеників. Слїдом були заложені також вищі кляси (низшого віддїлу). По смерти Яна Потоцкого (1611) в руки єзуітів перейшла протнстантська школа й друкарня в сусїднїх Панївцях. Дуже скоро зявляєть ся також кольонїя камінецьких єзуітів в столицї Браславщини — Винницї: тут Калїновский зробив для них фундацію (1611), орґанїзовано громаду, пізнїйше отворено школу. Кілька років пізніше заложена громада в Барі, під опікою Жолкєвского, що відчинила школу в р. 1636.



В 1610 р. вертаєть ся перемиський біскуп до давнього пляну засновання колєґії в Перемишлї та спроваджує кілька єзуітів. Але невважаючи на його зазоди, кошти на забезпеченє крлєґії напливали поволї: капітула була ворожо настроєна єзуітам. Школу відчинено в р. 1628, але слїдом замкнено і тільки в 1650-х рр. відновлено 2). В 1620-х рр. фундовано колєґію в Берестю, головно завдяки звісному канцлерови Льву Сопізї, і 1623 р. відчинено школу. 1623 р. фундовала колєґію в Острогу остатня з Острозьких Анна-Альоїза, записала на неї великі суми, пізнїйше передала їй також богату фундацію шпитальну свого славного дїда; школу відчинено 1626 р., але вона була не модна і не визначала ся нїчим, н евважаючи на богаті фундації. Разом з Острозькою зявляєть ся єзуїтська громада і при нїй школа в Фастові під Київом заходом біскупів київських (школа від 1625 р.), а в сам переддень Хмельнищини окрім тшго ще колєґія в самім Київі, що відчинила свою школу в осени 1647 р. В 1639 р. оден з Радивилів, староста пинський, фундував колєґію в Пинську; заразом відчинено тут школу, куди вписало ся на початок 40 душ дїтей місцевої шляхти. Під Овручом в Ксаверові фундував в тім же 1632 р. колєґію з обовязком утримувати шкоди для овруцької шляхти місцевий шляхтич єзуїт Олександер Єлец; але і школу відчинено тільки в 1647 р., а по козацькій завірусї сю громаду і школу перенесено до Овруча 3)



1) Volum, legum III с. 16



2) Відомости у Заленского op. c. IV с. 1039; у Харламповича школа датована хибно.



3) Відомости у Заленского op. c. т. IV.



Таким чином протягом десятилїтя, в 1570 — 80-х роках, цїлий ряд єуїтських колєґій зявив ся чи то в сусїдстві української тери\451\торії, чи то на нїй самій, а в перших десятолїтях XVII в. вони, можна сказати, засїяли собою всю правобічну Україну. Сконцентрували в своїх руках вищі стадїї виховання й науки та витиснули таким чином глубоке пятно на всїм духовім і культурнім життю українських, так само білоруських, польських, литовських земель. Трм більше що орґанїзація і педаґоґічна технїка єзуітських шкіл не зістала ся без сильного впливу на орґанїзацію шкіл, які старали ся вести конкуренцію з ними.



Сї впливи єзуітської школи на культурне житє не були добрі. Єзуітська шкільна система виросла на ґрунті схолястичної школи, подібно зрештою як і протестантська педаґоґіка XVI в., з котрою вона мала богато спільного, і не увільнилв ся від її формалїстичного характеру аж до новійших часів. Вона давала зверхню дресуру ума, але не розвивала духових здібностей, навпаки — вся система стреміла до подавлення всякої сьміливої, неспокійної мисли, самостійности в мишлннню й дослїдї, та до безоглядного піддання ачторитетови. Єзуітська школа школила, а не розвивала ученика. Незвичайно старанно вибераючи учительські сили, вилучаючи сюди все здібнїйше, єзуітська система старанно відсортовувала з поміж них усе непевне, занадто самостійне, допускала отже до сеї функції людей з складом ума більше пасивним, і в своїх вихованцях витравляла також всяку різку самостійність, наказуючи не допускати взагалї до вищих курсів учеників з сильно закроєною індівідуальністю, індівідуумів ex quibus perturbator potius timeatur. Брак спеціалізацїї у професорів, система не предметового, а клясового научання (оден професор учив свою клясу всїм наукам), і правило — давати тих самих професорів до ріжних кляс і предметів, причиняли ся також до надання характеру сїрої мірноти єзуітській науцї, не вважаючи, що між профсеорами трапляли ся люде високих талантів. Розвивано більше память, нїж мишленнє, формальну, і діалєктичну зручність, нїж інвенцію. Реального знання давало ся мінїмально, і воно подавало ся головно як матеріал для ріторичного або теольоґічного ужитку: ся сторона відбила ся незвичайно некористно на культурнім житю дальших столїть легковаженнєм реального значіння й підмінюваннєм його риторичним балястом. Вся вага полягала на присвоєнню собі культурних мов — латинської й грецької, — латини особливо, як найновнїйше, до вповнї свобідного уживання в слові й письмі, потім — на виробленню лїтературної технїки в віршу й прозї, — головно на мові латинській. „Проста мова“, lingua vernacula, в тім і польська, не кажучи за „руську“, іґноровану майже вповнї, мала ролю служебну й предметом студій і лїтературного обоблення не була, або дуже мкло. Навіть в польсьпім письменстві се далл себе знати упадком польської \452\ мови по гарних початках XVI в. і панованнєм латини й обридливої латинсько-польскої мішанини (т. зв. макапонїзму), що вважала ся знаком осьвіти.



Присвоєннє латинської мови й латинського стилю та зверхнїх прикмет „ерудіції“ (так звав ся спеціальний предмет, що мав подати ученикуу дещо потроху з ріжних наук і сфер для закришки його стилїстики) було голонвою задачею низшої єзуітської школи (середневічне trivium). Подїлена на пять або шість кляс вони забирала ученикам шість до восьми й більш лїт 1). Переважна більшість учеників не переступала порога вищої школи (superiora), до котрої й сама школа допускала своїх учеників з великою обпрежністю; осьвіта більшости обмежала ся кількома клясами низшоі школи, що давали знаннє латинської, меньше — грецької мови і стилїстичне вишколеннє, не більше. Реальні дісціплїни не мали самостійного курсу, навіть в арітметицї дальше чотирох правил іти низша школа не вважала пторібним. Відомости з історії й ґеоґрафії давали ся також принагідно, поруч з мітольоґією, як лїтературний матеріал. Наука взагалї не визначала ся продуктивністю, при невеликім числї годин (від двох до чотирох на день), масї сьвят, зьвільнень від науки для релїґійних і ипьших церемоній, і при мало раціональній дидактицї, опертій на малосьвідомім заучуванню маси ґраматичного і стилїстичного матеріалу.



Вищий курс (superiora), обчислений на сїм років, подїляв ся на курс фільософічний і теольоґічний. Курс фільосшфічний трівав три роки; тут викладала ся математика (евклїдова ґеометрія і стереометрія), льоґіка — по средновічним схолястичним підручникам, і такаж фільософія (по Аристотелю, в схолястичних толкованнях, головно тримаючи ся Томи Аквіната). Курс теольоґічний трівав чотири роки, на нїм мало викладати ся богословє доґматичне, моральне і полємічне, св. письмо і гебрайська мова. В повнім видї одначе сей вищий курс істнував тільки в Вильні, в иньших колєґіях Білоруси і України фільософічні й теольґічні науки викладали ся по скороченій проґрамі, і то подекуди тільки, та були удїлом немногих 2).



1) Се були: низша граматична кляса (infima), де вчили латинської етимольоґії з канонїчної єзуїтської граматики Альвара; середня граматична, де зачинали поруч латини гррецьку мову; старша грамачична, або сінтаксис, де закінчували граматику й брали ся до прозодїї; поезія, де головним предметом служила стилїстика, поетична й прозаічна; сї студії закінчували ся в клясї риторіки.



2) Про єзуітську систему педаґоґічну й дидактичну в загальних курсах, як Raumer Geschichte der Padagogik vom Wiederaufbluhen classischer Studien bis auf unsere Zeit, Schmidt Geschichte der Padagogik. \453\ Офіціальний єзуїтський шкільний плян: Ratio et institutio studiorum societatis Jesu, вироблена в 1— — 90-х рр. і вперше надрукована в 1600, разом з иньшими, давнїйшими й пізнїйшими інструкціями в Monumenta Germaniae paedadogica, Берлїн, 1887. Зїдлива критика єзуїтського виховання в книжечці Брозка (Broscius): Gratis plebanski albo dyskurs ziemianina z plebanem o mniemanem bezplatnem utrzymaniu szkol przez iezuitow i sposobie uczenia, 1626. Про єзууїтську сустему взагалї — звісне Equitis Poloni in iesuitas actio, 150, чисто повторюване (хибно автором його уважали потім Кльоновича), і особливо Monita privata (abo secreta) soc. Iesu, в 1612 p. опубліковані нашим земляком Єронїмом Загоровським, виключеним за се з єзуїтського чину (Wielewicikego Dziennik III с. 110 і далї) : се інтересний памфлет і деякі й досї уважають його автентичною єзуітською інструкцією (друковано богато, м. ин. Сборникъ документовъ, уясняющихъ отношенія латино-польской пропаганды въ рус. вЂрЂ и народности, 1865, у Самаріна Іезуиты и ихъ отношерія къ Россіи, тут і оборона автентичности, яку приймає з новійшах іще Харлампович. Студиї про них: Le R. R. Carlos vom Sommervogel, Le veritable auteur des Monita secreta (Revue critique de l’histoire et de litterature 1890), Nippold Die geschochtliche Grandlagen der satirischen Monita secreta (Zeitschrift fur Wissenschaft. Theologie, 1895). Див. також лїтературу шкільництва (прим. 5).



Наука релїґії в низшій школї не була предметом спеціального курсу, але вся наука, все вихованнє мало сильно зазначений релїґійний характер, було ним переняте. Завданнєм всеї педаґоґічної систем було передо всїм притягнути по можности все цїнне з поміж учеників чи своїми талантами, чи зверхнїми прикметами (красою, привабністю), чи богацтвом, значністю рода, фамілїйними звязями, до вступлення до єзуітського чину, а весь загал учеників — виховати в безмежнім і слїпім послуху католицькій церкві, в вірі в її єдиноспасенність , в повнім і безогляднім підданню католицькій єрархії, в відразї до всякої „єреси і схизми“, до всього некатолицького. Побожність до фанатизму розгрівала ся богослуженнями, сьвятами, релїґійними діспутами, процесіями, видовищами; особливо великий вплив мали релїґійні брацтва (sodalitia), орґанїзовані між учениками, що діставали увільненнє від наукм в заміну ріжних релїґійних практик. Ворожнеча до неправовірних викликала ся всїлякими способами — аж до водження учеників для присутности при публичних карах над єретиками. Єзуітські колєґії ставали воєнними таборами воєвничого католицизму, що зазначав свій воєнний дух ріжними виступами супроти протестантів, православних, Жидів, в родї нападів на їх церкви й біжницї, розбивання процесій і т. и. ексцесів, коли не викликуваннях, то по \454\блажниво толєрованих єзуітськими наставниками 1). Крім такої релїґійної узкоста й нетолєранції, і в иньших напрямах єзуітське вихованнє некорпстно впливало на характер учеників; воно грало не на вищих, а низгих струнах їх вдачі — гордости, амбіції; їх ученики здібнїйші, чи иньшими прикметами інтереснїйші свомї настоятелям, відзначали ся пишними титулами, діставали певну власть над своїми товаришами, і звичайно дїти визначних батьків все бували між тими вибранцями, тим часом як хлопцї зле записані у своїх професорів діставали без милосердя різки й иньші суворі кари. Моральне вихованнє допускало дуже сильні натягання, по звісному єзуітському принціпу, що цїль осьвячуе способи.



1) Про них новійше у Собеского Nienawissc wyznaniowa, де він на ослабленнє старих закидів єзуітам вказує, що сї ексцеси не були виключною принадежністю самих шкіл єзуітських, але і краківських — не єзуітських.



Його дуже добре характеризує видана пізнішою (1613) інструкція, оперта, очевидно, на практицї попереднїй — як належить заховувати ся наверненим з православної віри на католицтво єзуіцьким вихованцям. Дїтям схизматиків, що навернули ся на католицтво, можна причащати ся разом з батьками й сповідати ся у схизматиків, щоб оминути трудности й прикрости, хоч би тих дїтей і не силувано до того, а тим більге, коли вони міркують, що їх будуть силувати до того, як вони самі того не вчинять. Коли батьки будуть пиьати тих дїтей, чи не змінили вори віри — як вони завважать з обставин і з загального складу розмови, що під вірою розумієть ся тут обряд і церемонїї схїдньої церкви (як то у Греків часто буває), то вони можуть свобідно відповідати, що не змінили, бо хоч вони й стали католиками й часами тримають ся обряду латинського, але живучи між Русинами, готові держати ся своїх обрядів, доки зістають ся під батьківською властю Коди ж вийде, що батьки під вірою розуміють віру в доґмати віри, в яких ріжнять ся Греки від Латинян, то й католики можуть по правдї відповідати, що вони нїколи не змінять віри, яку церква божа прийняла від св. отцїв Василия, лЗотоуста й иньших і заховує її, й анатема нехай буде той, хто инакше вірує й учить. Коли тих схизматицькнх дїтей спитають, чи вони причащали ся під одним видом, латинським способом, а признати ся їм буде дуже ненаручно, то можуть вони відповісти двозначно, як то можна робити в важних справах, які нам вільно укривати, як то роблять деякі: „я не причащав ся з тим, аби мусїв се тут говорити“. Коли їх виразн силують про яке питаннє спірне у Греків з Латинянами, напр. що вони ду\455\мають про походженнє св. Духа, — можуть відповісти, що вони не так обізнані в сих тонкостях теольоґії, аби могти сказати свій погляд, немов учителї, але вірують і визнають, як в сїй точцї держить церква божа, уставлена і научена Духом сьв. через св. отцїв, Василия й иньших. Коли ж змусять їх відповідати виразно на питання і не можна буде нїякимч ином від тих питань батьківських викрутити ся, то вони мусять виявити правдиву віру, хоч би і з небезпечністю житя. Так само як би вимагали від них чогось на зневагу католицької церкви, а на признаннє схизми, що мало б тский характер і так могло розуміти ся, — то не вільно їм того, так само як схизми і зневаги церкви 1).



Ті неґативні сторони єзуітського виховання і навчання були вчасти відчуті й сучасниками, більше уважними, але переважувала вигода, яку давала близькість і дешевість єзуітських шкіл (навіть безплатних в теорії), та те, що в головнім вони відповідали вимогам пересічної суспільности, яка для дїтей бажала оглади, зуерхнїх прикмет осьвіти, легкости й гладкости в вислові й письмі, знання латинської мови, натиканої блискотками „ерудіції“ 2). І єзуїтськї школи не переставали наповняти ся учениками.



В 1570 — 1580-х роках для України особливе значіннє мали єзуітські колєґії в Вильні й Ярославі. Виленська колєґія, хоч дальше положена, але отворена скорше, з ширшим пляном, притягала в початках богато вихованців і з Волини і з иньших українських земель, бо ще не ослабли звязки, які вязали сї недавнї провінції в. кн. Литовського з його столицею: звичайно окжда панська фамілїя мала в Вильнї знайомих, привичні помешкання і т. д. Вас. Загоровський, на підставі поголосок, які могли доходити до нього в рр. 1575 — 6, просить свого тїтку віддати його синів „до Вильни къ єзуитомъ бо тамъ фалятъ дЂтямъ добрую науку“ 3).



1) Вєлєвіцкого Дневник с. 101 — 2.



2) Див. дезідерати, вибрані з інструкції ріжних репрезентантів польської аристократії кінця XVI і першої половини XVII в.



у Чермака Mlodosc Jerzego Lubomirskiego, Kwart. histor. 1894 c. 48 — 50.



3) Архивъ Югозап. Рос. І. І с. 74.



А коли кн. Чорторийська коло того ж часу звернула ся до кн. Курбского за порадою в справі свого сина, котрого теж хотїла дати до виленських єзуітів, то Курбский назвав сей намір похвальним, хоч і звернув її увагу, „иже многіє родители яко княжетскихъ родовъ, такъ и шляхетскихъ честныхъ гражданъ были дали имъ дЂтки счоя учити наукомъ вызволеннымъ, яко слышимъ отъ нЂкоихъ, но они не науча, \456\ первЂе мало не всЂхъ, въ неразумномъ еще будучи вЂку, намовя ихъ хитростнЂ, отлучили отъ правовЂрія и покрестили въ свое полувЂріє, яко Крошинскаго князя сыночковъ и других,ъ и того роди многіе отцы отъ ихъ дЂти свои паки отобрали“ 1). Курбскій обережно висуває супроти сього свою раду — учити дїтей дома, за прикладом Дамаскина, але мабуть відчуває трудність сповнення її, й годить ся з тим, що наука в чужовірних школах не конче мусить тягнути за собою шкідні наслїдки для віри, як не пошкодила вона отцям східньої церкви — Василию, Григорію, Івану Злотоустому. І хоч Курбський згадує про „многих отцїв“, які повідбирали своїх дїтей від єзуітів, боячи ся їх небезпечного впливу на тих дїтей, але можемо припускати, що коли й були таки обережні, то далеко більше було таких, що разом з Курбским покликали ся на приклад тих св. отцїв, які вчили ся в поганських школах, а через те не втратили своєї правовірности. Наплив православних дїтей до єзуітських шкіл — які „піючи въ чужихъ студницахъ воды наукъ иноязыческих, вЂры своеи отпадали“, — кажучи словами львівських братчиків, якими мотивували вони потреби братської школи 2), — не перестав увесь сей час, а наведена вище єзуітська інструкція для навернених з православної віри на католицтво дїтей служить ілюстрацією того полову православних душ, який робив ся в сих школах.



1) Сказанія II с. 204.



2) Архивъ Югозап. Рос. I. XII с. 527.



ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКА ПРОПОВІДЬ, ЇЇ ВПЛИВИ НА СУСПІЛЬНІ ВЕРХИ, ВИВОДИ ПРО БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВ ИЙ РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: СКАРҐА, ГЕРБЕСТ, СЬВІДОМІСТЬ БЕЗРАДНОСТИ У ПРАВОСЛАВНИХ — УХИЛЯННЄ ВІД ПОЛЄМІКИ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ. КАЛЄНДАРНА СПРАВА: РЕФОРМА КАЛЄНДАРЯ, ОПОЗИЦІЯ ПАТРІАРХАТУ, НАСИЛЬСТВА У ЛЬВОВІ І ПО ГАЛИЧИНЇ, БОРОТЬБА ПРАВОСЛАВНИХ І КАПІТУЛЯЦІЯ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ДАЛЬША ПОЛЄМІКА, ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ.



Школа була таким чином незвичайно сильним і успішним приладом ррлїґійної боротьби в руках єзуітів, але не одиноким. Міські проповідницї, місїї по провінції, особисті зносини, всякі нагоди використовували ся ними для відроджрння католицького запалу по недавнїм індіферентизмі у своїх, до привернення назад на лоно католицької церкви адептів протестантських наук, до поборювання „схизми” і навернення православних на католицтво 1). „Богато учителїв римської церкви, особливо в теперішних часах, пише в передмові до свого полємічного трактату (1587) Гер. Смотрицький — як устно з проповідниць, так і письмом з друкарських верстатів, ріжними і успішними способами, з великою пильністю і з сильним стараннєм, поминаючи тих своїх, які відступили від їх церкви спостерігши щось невідповідне, — удають ся ріжними родами й способами до вас, народи руські, підносячи, гідність, сьвятість, силу і власть над всїми піднебесними своїх римських пап та ними уставлені закони й віру, а ваших грецьких патріархів, віру, й закон, які вони держуть, а з ними разом і вас мішаючи з недовірками , дурнями й єретиками, топчуть явно перед вашими очами та накликають вас до злуки”” 2). Варшевіцкий і Скарґа, перші ректори виленської колєґії, вславили ся заразом як першорядні проповідники; особливо величали в єзуітських кругах успіхи Скарґи — найбільшого проповідника, якого мала коли небудь Польща, чоловіка дїйсно незвичайних ораторських здібностей і великого особистого впливу 3). Ярославська єзуітська кольонія величала ся працями і тріумфами місіонерськими свого члена, звісного нам Бенедикта Гербеста. Талантом він не дорівював Скарзї, його релїґійний фанатизм виявляв ся в формах різших, виключнїйших. Про його дїяльність дають понятє його листи до нунція з 1583-4 р.: він кружить по пансьпих домах, веде місії, через панів змушуючи до участи в діспутах правосланвих попів, хвалить ся наверненнєм православних і насильним повертаннєм панами церков на костели 4). Найбільш голосним дїлом ярославських єзуітів було, здаєть ся, наверненнє на католицтво синів Острозького: обставини близше незвістні, але фамілїйні звязи Острозьких з Ярославом, з родиною Тарновскої- фундаторки колєґії, імена Яна й Бенедикта Гербестів звязані з наверненнєм середнього Константиновича, наводять на сю гадку 5).



Зміст своїх проповідей против православної віри й руської церкви Скарґа обробив в звісній своїй книжцї: О iednosci kosciola bozego pod iednym pasterzem y o greckim od tey iednosci odstapieniu z przestroga y upominaniem do narodow ruskich przy Grekach. stojacych, виданій 1577 р. в Вильнї й присьвяченій кн. Острозькому. Про вплив і значіннє сеї книги в розвою унїонних ідей я говорив уже на иньшим місцї 6). Тепер хочу піднести те пригнобленнє й неспокій, який мусїла викликати ся зручно приладжена бомба в станї православних. В передмові до нового видання каже Скарґа, що перше „богатша Русь викупила і попалила”, нїби то щоб паралїзувати вплив на своїх одновірцїв 7). Скільки правди в сїй звістцї, ми не можемо провірити, але вражіннє від сеї книги серед сьвідомійшої православної суспільности мусїло бути дуже прикре. І сама її передмова, де Скарґа, присьвячучи книгу самому Конст. Острозькому, яко „першому в грецькім законї”, висловляв надїю на його поміч до переведення унїї й поздоровляє з початками переходу на латинство його родини, зроблені його дочкою й старшим сином Янушом 8). І ті тріумфальні оклики безконечної переваги латинської церкви над грецькою, католицької Польщі над православною Русю, в яких чула ся енерґія й сила католицької реакції по недавнїм занепадї й розстрою. Їх вражіннє збільшав самий тон, принятий Скарґою супроти Русинів — тон співчутя, жалування з простодушної, бідної Руси, яку мовляв хитрі й лукаві Греки звели на таке бездороже, що з нього нема иньшого виходу окрім капітуляції перед латинством і піддання католицькому костелови. Руська церква не може поправити ся сама, не може вийти з свого нужденного становища, бо її духовенство не може бути ученим і відданим церковним інтересам, через те що воно жонате. Єрархія не може двигнуит церкви не тільки тому, що вона сама темна, але й через свою залежність від сьвітських осіб. Нїякої осьвіти й культури не може бути на Руси, тому що за орґан культури взято некультурний язик словянський.



„Сильно надули Греки тебе, народе Руский, пишеС карґа, що даючи тобі свою віру, не дали тобі своєї мови, а казали вдоволити ся словянською, аби ти нїколи не міг прийти до правдивого розуміння й науки. Бо тільки дві є мови, котрими розповсюднена і закріплена по всїм сьвітї віра сьвята, і брз них нїхто не може опанувати нїякої науки, а особливо духовної — грецька і латинська. Не тільки через те, що иньші язики тягом зміняють ся і не задержують одного постійного порядку в людськім ухиванью, бо не мають своїх граматик і усталених правио, а ті два завсїди однакові і нїколи не міняють ся, — але також і томк, що тільки на тих двох язиках держить ся вся наука, а переложити їх на иньші мови не можна добре. Ще не було на сьвітї, анї бууде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иньші свобідні науеи викладали ся й могли б відповідно розуміти ся на иньших мовах. З словянським язиком нїхто не може бути ученим, і вже теперь його зовсїм нїхто не розуміє добре, бо нема на сьвітї такого народу, який би говорив ним так, як пишеть ся в книгах, а своїх правил, граматик і словарів для науки він не має й не може вже мати. І тому попи ваші мусять удавати ся до польського за толкованнєм, коли хочуть щось зрозуміти в словянськім” 9).



Таким же безвихідним, безрадісним представляв стан української церкви „апостол Руси” української Б. Гербест. В своїй брошюрі, виданій кілька лїт пізнїйше, як витяг з ширшої своєї працї (що так і лишила ся не виданою), в формі якогось конспекту проповіди, дав він понятє про загальний тон і напрям своїх тодїшнїх диспут і проповідей 10). В виразах дуже сильних представляє він тут безвиглядність православної Руси, „дурної й нужденної Руси”, як він її титулує без церемонїї: „Поки Бог Жидів карав з ласки своєї, давав їм пророків; тепер на них гнїв божий — пророків не мають. Так от і від Греків, а з ними і від Руси Бог все відібрав. Не мають анї памяти, аби вміти „Отче нашъ” і „Вірую в Бога”, анї розуму, щоб бачити своє спасеннє, анї доброї волї, аби добре жити. Що до тайн — то забивають вони душі малих дїтей, не маючи миропомазанія епископського, анї знають, що то порядне розгрішеннє; при тїлї Христовім впадають в ідолопоклонство, в супружествї — в явне чужоложство; про характер тайни анї їх питати!



Боже змилуйся над ними й відбери слїпих вождів!” 11).



Як можемо собі представити, православна Русь мусїла себе супроти сих інвектив почувати дуже гірко, тим гірше — що не чула себе на силах гідно відповісти на них та відбити сї напади противника рівною зброєю. Не чуючи себе в можности поміряти ся силами з такими вишколеними, зручними діспутантами, православні духовні старано уникали всякого диспуту з ними. Низше духовенство відкликувало ся до своїх владиків, владики під ріжними причинами або й просто без всяких мотивів відмовляли ся також — знаємо, які то були владики. Гербест пише, що в Динівській маєтности Ваповскої попи самі не ставали до диспуту й намовляли людей, аби не ходили на проповіди Гербеста, але він через князїв (війтів) казач зібрати людей, маючи по своїй сьоронї дїдичку, і тодї попи мусїли ставити ся. Не можучи противстати єзуітови, вони відкликали ся до свого перемишльського владрки, але не знайшли у нього нїякої помочи, і се зараз піднесло вражіннє від єзуітської проповіди 12). Курбски в відповідь на звістки й далї з Вильна на єзуітські нападки, на православних також міг лише умовляти виленських православних неходити на їх проповіди, не вдавати ся „в гадки” з ними, а посилаючи ріжним людям свої писання против єзуітських доводів він звичайно просив не показувати їх „иновірцям”, а читати тільки в кружку своїх. „А вашей милости прошу, писав він напр. в 1580 р. львівському свому кореспондентови Семену Сїдлареви, прийми мой подарокъ духовный за вдячно, и внимай, читаючи себЂ, и услаждайся имъ со правовЂрними восточнихъ церквей, а схизматикамъ онымъ (латинникам) не показуй того, ани споруйся съ ними, бо зЂло сварливи и упрямы” 13).



Та не весела се зовсїм була рада, коли гострі нападки, зневажливе трактованнє православної віри, руського народу бурили кров в кождій чутливійшій людинї й вимагали від прави, оборони, реваншу. „Не знати, чи ви так довго роздумуєте, чи пристати чи нї, чи просто пускаєте те поза себе, гірко завважає Гер. Смотрицький про се мовчаннє православних на єзуітські атаки 14), — а тим ваша віра й закон, а найважнїйше — імя подателя вашої віри Бога попадає в наругу обридливо і соромно, багато людей збивають ся з дороги і відступають від віри, і не знати, чи за таке ваше недбальство не бцдете ви відповідати супроти даних вам від Бога талантів, ріжної власности й достоінств, якими були ви ним же ушановані; адже то вже звичай і обовязок людей — давати відповідь на питання, а на писаннє відповідати таким же — а того від вас анї видати, анї чувати ще й донинї”. Та нї з чим було йти на боротьбу.



В відповідь на якісь єзуітські „книжки, силлогизмами поваплени” Курбский посилав Вильнянам старі писання Кавасили й Палами 15), а в відповідь на книгу Скарґи незвісний на імя супрасльський богослов не здобув ся на нїщо лїпше, як зробити хрестоматію з старих затасканих грецьких і староруських противулатинських писань, де арґументи вартні мішали ся з апокрифічними або через саму ту форму, в якій їх подавано, позбавлені всякої авторитетности 16). Конст. Острозький, почувши за собою обовязок дати відповідь на адресовану до нього книгу Скарґи, звернув ся в сїй справі до аріанина Мотовила, що служив у нього, і потім посилав до своїх кореспондентів разом з книгою Скарґи полємічні замітки сього Мотивила. Правовірний Курбский, діставши їх, був дуже скандалїзованний тим, що оборона православя була поручена єретику, і вилив свої почутя аж у двох листах Острозькому 17). Але в тім був мабуть не сам індіферентизм, який закидали й досї_закидають Острозькому з противної сторони, а й трудність — знайти православного полєміста, який міг би дати відправу Скарзї. Доперва з 1582 р. 18) маємо полємічний трактат, перший православний полємічний твір в сих часах, п. т. Посланіє до Латинъ изъ ихже книгъ 19). Незвісний на імя автор взяв сьміливий плян перенести полєміку на латинський ґрунт і опираючи ся на католицьких письменниках скритикувати католицтво, папство передо всїм. До сього поруч полєміки доґматичної служить йому анекдотична історія папства, зачерпнена з середновічних католицьких писань 20). Видвигає також протестантську теорію про папу-антихриста, являючи ся поопередником на сїм полї голосного трактата Зизанія „Казаньє св. Кирила о АнтихристЂ” (імя Кирила фіґурує в звязку з сим уже в нашім безіменнім трактатї) 21). Трактат звернений очевидно против книги Скарґи, хоч автор тільки раз говорить се виразно 22). Написаний більше лїтературно (меньше вульґарно), більше прозоро, він міг би мати сильний успіх; алев тій формі, як його маємо, він виглядає більше на збірку матеріалів дл полєміки 23). Без слїду і значіпня він одначе не лишив ся: його впливи можемо не раз костатувати в пізнїйшій полємічний лїтературі 24).



Новий факт в тім часї потряс православну суспільність і викресав з неї нові іскри відпорної енерґії. Се була реформа калєндаря, переведена папою Григорієм XIII в осени 1582 року. Старий, юліанский калєндар, прийнятий тисячолїтньою церковною практикою за підставу церковного календаря, відкидав ся. Щоб вирівняти ріжницю між часом астрономічним і калєндарним, яка зайшла через недокладність юліанського числення (нп 400 лїт калєндарний рік на три днї відставав від астрономічного) та вернути весняне зрівняннє (равноденствіє) на день 21 марта, прийнятий постановами нїкейського собору про сьвяткованнє великодня, — папа наказав дочислити 10 день дня 5 лютого 1582 р. і на будуще упус
Страница 40 из 55 Следующая страница