LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 41

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    кати три високосні днї на кожді 400 лїт. Отже ся реформа в основі мала вповні консервативний характер, привертаючи калєндар до норми прийнятої нїкейським собором і опирала ся на вповнї обєктивних, астрономічних підставах. Але тому що була проголошена папською курією в такий повний релїґійної виключности час, і з певною конфесійною закраскою, — вона викликала опозицію в сферах, настроєних ворожо до папства, й не була прийнята анї в православних, анї в протестантських краях та кругах. В ворожій папізмови Анґлїї новий калєндар рпийнято доперва в серединї XVIII в.; в краях правослачних не прийнято й до нинї — не вважаючи на всї заходи. Певних опонентів знайшла реформа і в самих католицьких кругах: так в краківськім університетї виступив против реформи місцевий астроном Лятос, і не переставвв її критикувати потім. Виключений за се з професорської корпорації, він жив потів на дворі Острозького, на утїху православним в їх боротьбі против нового калєндаря 25).



    Стараючи ся прихилити православну церкву до приймлення реформи, папа вислав своїх послів до патр. Єремії і через свого нунція Посевіна звернув ся також до Конст. Острозького, щоб той віл себе вплинув в сїм напрямі на патріарха, і Острозький справдї писав у сїй сптаві до Єремії. У Львові арцибіскуп Солїковский весною 1583 р. закликав до себе на конференцію православних і Вірмен, взиваючи, аби прийняли новий калєндар; ті вимовляли ся своїми патріархами. Тим часом собор скликаний Єремією на осїнь 1583 р. рішучо висловив ся против реформи, на тій підставі, що сьвяткованнє великоднє по новому калєндарю входить в суперечність з постановами нїкейського собора (напр. Великдень може часом припасти на оден час з жидівською Пасхою, чого не дозволяв Нїкейський собор). Взагалї прзнав пасхалїю за рік незмінну, бо усьвячену соборами, і в рядї грамот, адресованих до вірних, до кн. Острозького й ин., взивав їх, аби не приймали нової римської „прелести й безакония” 26). Се рішило справу для православних Польщі. Примус і насильства, якими по тім хотїли місцями змусити православних до нового калєндаря, тільки загострили відносини й зробили справу дражливою. Той же Солїковский на різдвяну вілїю 1583 р. заборонив православним відправляти сьвяточне богослуженнє по старому калєндарю, вислав свого брата з ксьондзами і товпою узброєних слуг на православні церкви, й ті підчас богослуження силоміць повиганяли духовенство й людей з усїх львівських православних церков, церкви запечатали арцибіскуповою печаткою й заборонили в них служити 27). Подібні насильства чинили ся й по иньших місцях, викликаючи з боку православних страшенне обуреннє, роздуваючи калєндарну справу до незвичайних розмірів, до принціпіального значіння, до готовости потерпіти й страждати за стврий калєндар. В пізнїйших записках Петра Могили маємо оден епізод, оповіджений уже вповнї в стилю старої аґіоґрафії, про те, як в Перемищинї, в маєтностях Гербурта дїдич скликав перед різдвом до себе попів з своїх маєтностей і казав, аби сьвяткували різдво разом зним по новому стилю, але вони не схотїли, й він всадив їх до вязницї; та Бог услухав їх молитву і стогнів їх в темницї, й Гербурт розхорував ся й умер, перше нїж встигли тих попів з вязницї випустити 28).



    Супроти скарг православних, король в сїчнї 1584 р. видав грамоту, де пояснив, що проголошене ним приймленнє нового календаря не може служити приводом до яких небудь насильств над православними: нїхто не може робити їм нїяких перешкод чи трудностей в їх релїґійних обрядах, сьвяткованню сьвят і т. и. 29). Але грамота ся не загасила справи. Навпаки, вона ятрила ся ще більше. За калєндарну справу почали чіпати ся иньші, принціпіальнїйші — про свободу православної віри, право свобідного виконування православних обрядів і церемонїй, старе питання про ставленнє нових православних церков, особливо мурованих, і т. д. Головною ареною боротьби була, очевидно, Галичина і спеціально Львів, де отсї спори й претенсії католиків на укороченнє прав публичного виконування православної віри мали за собою досить давню історію 30), а провідником тої боротьби з католицької сторони далї йшов арциб. Солїковський, витягнувши при тім, здаєть ся, й стару справу зверхности своєї над галицькою катедрою 31). Підчас сойму на початку 1585 р. до Варшави вибрали ся ріжні шляхтичі галицькі з львівським владикою Балабаном доходити своєї правди; просили й митрополита приїхати, й він обіцяв, але не приїхав, тільки прислав на письмі свої жалї королеви 32). Кн. Острозький взяв в свою опіку сю деєлґацію, а що тодї стояв в тїснім союзї з всемогучим канцлєром Замойским, тож Солїковский мусїв капітулювати. Постановлено, що поки не прийде до порозуміння між папою й патріархом, православних не вільно було змушувати до нового калєндаря, анї чинити їм яких небудь ограничень чи трудностей в виконуванню їх релїґійних обрядів. В такім дусї списано постанову в формі приватного „рішення й угоди” між Солїковським і Балабаном, в стилю звичайних шляхецьких „добровільних угод”. Все що стало ся, рішено пустити в непамять, яко таке, що стало ся „з припадку, а не з наміру”(!); всякі протести й скарги покасовано, а на будуще не мало бути „нїяких перешкод так в сьвяткованню сьвят, в відправлюванню служб, церемоній, дзвоненню, анї в юрисдикції й доходах” 33).



    Король потім на сїй підставі видав нову грамоту, де потверджував свобіюне виконуваннє православних обрядів, право будовання деревляних і мурованих церков, шпиталїв і шкіл, свобідне уживаннє старого калєндаря і т. и. 34) Але й ся грамота не загасила справи вповнї; спори й ріжні кшнфлїкти на ґрунтї ріжницї калєндаря тягнули ся далї, даючи привід до ріжних прикростей і насильств 35), а калєндарна справа стає одною з горячих точок в відносинах православних і католиків, в житю й полєміцї. В полємічних писаннях, які появили ся потім як з католицької так і з православної сторони — Wywody Гербеста (1586), Ключъ царствія небесного Гер. Смотрицького (1587), О единой вЂрЂ Василя Острозького (1588), вона фіґурує, як важне, актуальне питаннє, котрого відповідне осьвітленнє має велике значіннє з становища релїґійної суперечнлсти. В книзї Смотрицького, яка хоче поставити православного на відповіднуу точку супроти сеї релїґійної контроверсії, калєндарна справа займає навіть центральне місце — симптом дражливости сього питання. Смотрицький з притиском підносить, що всїм звісна й очевидна самовільність і безоглядність, з якою папа перевів реформу калєндаря, не оглядаючи ся на тисячолїтню практику церкви, не шукаючи порозуміння з патріархами, кидає кепське сьвітло на історію розлуки західньої й східньої церкви — „штожъ розумЂти маємъ о тыхъ речахъ давныхъ, въ которыхъ такъ же отъ едности отступаючи, насъ невинныхъ потваряють” (оклеветують), питає він 36). Се був дуже вдячний полємічний арґумент, і він поясняє нам, чому в релїґійній полєміцї калєндарна справа, незалежно від чисто практичних мотивів, зайняла таке визначне місце.



    Взагалї калєндарна справа викликала оживленнє не тільки в лїтературі — вона потрясла цїлою суспільністю й викресала з неї нові запаси енерґі ї. Як електрична течія пройшла вона по всїх землях українських і білоруських, викликаючи, разом з реакцією, почутє спільности інтересів і координації сил. Вона відбила ся о грецькі патріарші сфери і викликала відти, вперше по довгих часах, горячі відклики, заохоту держати ся против натиску латинства — і з тим почутє широкої спільности інтересів православного сьвіту. Успіх, яким будь що будь вінчала ся боротьба против калєндарної реформи, уступки і ґарантії правительства мусїли дуже сильно скріпити енерґію православних. На претенсії латинські, які почали чіпляти ся за калєндарну справу, вони відповідають жаданнямми ґарантій не тільки свобідного виконування своєї релїґії, а й культурно-національного розвою, й дістають від короля разом з захованнєм старого калєндаря многозначне признаннє права свобідного виконування всяких релїґійних обрядів, будовання церков, закладання шкіл і шпиталїв 37). Таке марне саме по собі, калєндарне питсннє таким чином стало справжнїм прольоґом тої культурно-релїґійної й національної боротьби, яка степенуєть ся потім тільки з справою унїї.



    Примітки



    1) Див цитовану новійшу історію єзуітів в Польсько-литовській державі Zaleski Jezuici w Polsce, т. І до початків XVII в., 1900 (є нове, покорочене виданнє), Любовича начало католической реакціи, його ж Къ исторіи іезуитовь въ литовско-русскихъ земляхъ, Варш., 1888 (відб. з ИзвЂстій варшав. унив.), Pollard Tne Iesuits in Poland, 1892, Демяновичъ єзуиты въ западной Россіи, 1872.



    2) Ключъ царства небеснаго — Архивъ Югозап. Рос. І VII с. 263.



    3) Про нього спеціальні працї; Dzieduszycki P. Skarga i jego wiek І, 1860, друге вид. 1868-9; Стельмашенко Политическая дЂятельность П. Скарги (київ. Унив. извЂстія 1902-3 і осібно, на книжку критика О. Сушка в Записках Н. тов. Шевч. LIV і осібно: П. Скарґа в сьвітлї офіціальної росийської науки, Льв., 1903); Яновскій Политическая дЂятельность П. Скарги (Ун. извЂстія Київ 1907).



    4) Baronii Annales ecclesiastici ed. Theiner, III с. 432-3 і 577-8 Одинока моноґрафія про Гербеста — О. Сушка, не сягає сих часів.



    5) Про се ще низше.



    6) В т. V с. 542-3.



    7) Пас. полем. лит. II с. 529.



    8) ibid. c. 230.



    9) Пам. пол. лит. II c. 485-6.



    10) Брошюра, видана в 1586 р. має титул: Wiary kosciola rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya, для iednosci z koscielnej dluzszey historiey, dla Rusi nawrocenia pisaney, wypisal to x. Benedykt Herbest. В передмові віе поясняє, що проповідуючи при львівській катедрі, написав сю книжку для Руси й Вірмен, nie mogac z nimi ustnie, jakom chcial, gadac. Передмова датована маєм 1586 р., але до брошюри долучені ще таблицї, які подають тойже зміст буквально, з датою 23 сїчня 1586 р.; вони друковані мабуть осібно. Правдоподібно, розкидуваннє сих друків і голосне імя Гербеста були причиною уваги, яку присьвячують їм православні полємісти, невважаючи на сухий, мало популярний і неінтересний зміст. Видана в II т. Памятників полемической литературы. Перед тим Гербест для пропаґанди описав був lingha nostra vernacula свою діспуту в Динові й навертаннє Русинів, призначаючи се для друку, але воно, мабуть, не вийшло в сьвіт (Baronii Annales ed. Theiner III с. 433).



    11) 1. с. с. 597.



    12) Annales Baronii ed. Theiner III с. 433.



    13) Сказанія II с. 234 пор. с. 205.



    14) 1. с.



    15) Сказанія II с. 177, Можливо, що єзуітські „книжки”, про які пише Курбский, се та-ж книга Скарґи.



    16) Війшла як друга частина до згаданлго вище апольоґетично-полємічного супрасльського збірнику 1578 року, без спеціального титулу; в однїм місцї автор виразно згадує про книжку Скарґи (с. 37 в вид. Попова).



    17) Сказанія II с. 215-226. „Книга оть сина діаволя написана и оть явственнаго непріятеля Христа нашего сочиненна”, яку згадує Курбский в другім листї (с. 221), очевидно таж книга Скарґи з заміткааи Мотовила, що і в першім: Курбский відсилає їх тепер Острозькому.



    18) Сей рік в київськім кодексї.



    19) Заховав ся в рукописних збірниках полємічних писань, а друкований не був; виданий двічи: проф. Петровим в статї Западнорусскія полемическія сочиненія XVI в. (Труды кіев. дух. ак. 1894, III), в збірнику поч. XVII в., з історично-лїтературними замітками, і в III т. Памятників полемической литературы, з старшого збірника иньшого змісту. Проф. Петров, з огляду на склад збірника, що вказує на Супрасльський монастир, дуає, що й сей трактат був зложений в сїм монастирі, але се вповнї гіпотетично. Можна сказати з правдоподібністю тільки те, що автор мав оден з старших супрасльських збірників і користав з нього.



    20) Головно послужила йому до сього книга Плятінр (Platina) De vita et moribus summorum pontificum historia, також Decretum Граціана. Крім того користаав автор з соборних постанов (Соnсіlіа), писаннями Авґустіна, Григорія папи, Єроніма, Кипріяна. Цїкаво було б прослїдити, на скільки безпосередня була його знайомість з сими авторами.



    21) Див. с. 1134-5 в вид. Памятн. полем. лит. (текст сей має важнї відміни в обох звісних нам текстах), пор. 1142-3. В сїм текстї автор виразно згадує про лютерську науку; дужр інтересно було б і в иньших точках прослїдити відносини його до тодїшньої протестантської лїтератури, від котрої в сильній залежности стояли часто пізнїйші православні полємісти в своїх нападках на папство.



    22) Сї притоки до книги Скарґи виказує Петров, 1. с.



    23) В однім збірнику з сим трактатом (київ. михайлівського мон.) переховав ся иньший п. т. На богомерзкую на поганую латину, которыи папежи хто что въ нихъ вымыслини въ ихъ поганой вЂрЂ, сказаніе о томъ”. Се вибірка з тих же джерел, на яких опирав ся автор „Посланія”, але ще в більш сировім видї. Вона вичисляє „новири”, заведені папами, числом 25. На підставі спільности джерел проф. Петров вважає сю вибірку дїлом тогож автора, і се досить правдоподібно, хоч в деяких місцях бачимо значні відміни в викладї.



    24) „Ключъ” Герас. Смотрицького в цїлім рядї місць пригадує Посланіє: пор. напр. Посланіє с. 1129 (Петро не каже Корнилію падати перед ним) або с. 1137 (про папіссу і церемонію оглядин нового папи), с. 1141 (слова Христа: „идЂ же будутъ два или три собрани” в приложенню против папської зверхности) і Ключъ, царствія небесного с. 243, 248, 261-2. Проф. Петров вказує ще на невиданний полємічний трактат 1597 р., що теж користав з Посланія.



    25) Про реформу калєндаря й викликану нею полєміку див. Kaltbrunner Die Polemik uber die gregorianische Kalendarreform, 1878; Bostel Zur gregorianische Kalendarreform, 1885 (Mittheil. des Institut f. osterr. Geschichte); Сумцовъ Историческій очеркъ попытокъ католиковъ ввести въ южную и западную Россію григоріанській календарь (Кіев. Старина 1888, V), також Малишевского Мел. Пигасъ т. I с. 236 і далї.



    26) Грамота Єремії з 20. Х (в перекладї) в Актах Зап. Рос. III ч. 138, иньші, видані тодїж збіркою в Острозькій друкарнї, передруковані у Малишевского Мелетій Пигасъ, т. II (першу з грамот Єремії він датує 1588 роком, але се чи похибка друкарська, чи помилк)а. Листи Острозького до Посевіна в Annales Baronii ed. Theiner III с. 436-7.



    27) Акты Зап. Рос. IV ч. 140; документ містить сьвідоцтво возних про те, що прибиті до церков печатки зістали ся не нарушеними, отже хибно пишуть (див. у Сумцова 1. с.), що православні їх позривали.



    28) Архивъ Югозап. Рос. І т. VII с. 104-5; факт сей положенний на часи владицтва Копистинського, отже мав би місце пізнїйше — колиб покласти ся на певність сього означення.



    29) Акты Зап. Рос. IV ч. 139 = Апокрізіс с. 1101.



    30) Читай одначе дуже сильні нарікання і з білоруських земель в Боркулабівскій лїтописи: „на тотъ часъ было великоє замешаннє помежъ панами и промежъ людьми духовными, такъ тежъ и людьми простыми было плачу великого, нареканья сильного, похвалки, посварки, забуйство, закликання видячи, яко новыє свята установляли, празники отменяли, купцомъ торги альбо ярмарки поотменяли — праве было начало пристья антихристова у такомъ великомъ замешанью” (Матеріали Кулїша І с. 53).



    31) Так можна судити з змісту його пізнїйшої угоди й королївського привилея, виданого на її підставі.



    32) Се викликало повний огірчення лист шляхти до митрополита, де вона вказувала йому на всякі непорядки в православній церкві й взивала до більшої бачности — Акты Зап. Рос. III ч. 146.



    33) В ориґіналї друкована в Апокрізісї с. 1097 в офіціальній копії руській, виданій Балабаном, в Актах Зап. Рос. IV ч. 148.



    34) Друкована в ориґінальн ій формі в Апокрізісї с. 1103.



    35) Пор. пізнїйшу грамоту Стефана тамже с. 1108.



    36) 1. с. с. 250, пор. с. 258: „с чого можемъ снадне обачити и властне зрозумЂти, ще не безъ великихъ, явныхъ а слушныхъ причинъ всЂхъ всходъныхъ и полуденъныхъ сторонъ или церквей пастыреве мусели опустити заходъного костела воожа”.



    37) omnibus aliis pietatis officiis gaudendi, eclesiacticas religionis suae, xenodochia sive hospitalia, gymnasia tam murо, quam lignis fundandi, exaedificandi, ditandi (Апокрізіс c. 407); грамота дана православним вел. князївства, але випливала з угоди Балабана з Солїковским і мала загальнїйше значіннє.



    ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ПОЧАТКИ РОЗБУДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ І БІЛОРУСЬКОЇ СУСПІЛЬНОСТИ; НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ВІД ДЕНАЦІОНАЛЇЗАЦЇЇ, ТИПИ СУЧАСНОЇ СУСПІЛЬНОСТИ У ВИШЕНСЬКОГО. ТЕЧІЇ СТАРОВІРСЬКІ Й ПОСТУПОВІ: АРТЕМІЙ І КУРБСЬКИЙ, ВИШЕНСЬКИЙ ЯК РЕЧНИК СТАРОВІРСТВА, ЙОГО ВІЙНА ПРОТИВ МИРСЬКОЇ МУДРОСТИ І АПОТЕОЗА ПРАВОСЛАВНОЇ ПРОСТОТИ, ИНЬШІ ПРОЯВИ СТАРОВІРСТВА, ТЕЧІЇ ПОСТУПОВІ — ПОГЛЯДИ ПЕРЕСТОРОГИ, КОНФЛЇКТ СИХ ДВОХ ТЕЧІЙ, ПЕРЕВАГА ПОСТУПОВЦЇВ, ПРОПОВІДЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРОСЬВІТИ Й НАУКИ.



    Такі були факти й обставини, що потрясли глубоко українською (і білоруською) суспільністю, його релїґійно-національним, а з тим і цїлим культурним житєм з останньою четвертиною XVI в. й вивели його з тої безвладности, з тої сонної лєтарґії, в яку вправили його попереднї віки культурно-національного упослїдження, повільоого збіднення й безрадности. Годї було вдоволяти ся покликом на предківські звичаї й традиції і обовязкову їм вірність — що „не подобаєтъ преступати предЂловъ старыхъ, яже положили отцове нашы” 1). Не можна було заслонити ся духовенством — чи своєю єрархією, такою нездалою й безрадною в сих релїґійних справах, чи патріархами, близша звязь і участь яких у справах української церкви ослабла й вигасла вже давно. Можна було собі повторяти побожне бажаннє, висловлене Смотрицьким, щоб непокликані люде не заглубляли ся в тайники церковної науки й по давньому задоволяли ся вірою в її авторитет 2). Але приходило ся рахувати ся з тим явищем, що тої віри в церковний авторитет вже не стає, що люде повиходили з давньої духової інерції і хочуть здавати собі справу з релїґійних і всяких иньших контроверсій. „Такий сьвіт настав, що кождий радий допитувати ся, а иньші зміняють на нову віру, переміняють по кілька; не тільки чоловіки, а й жінки деякі хочуть знати глубини писання, тайни церковних доґматів, хоч більше відповідна була б їм куделя з веретеном, анїж писане пером; лихі зьмії, звабливим підшептом, котрому наші Єви без страху нахиляють своє ухо, показують їм гарні яюлочка в штучках і словечках, а до того й можність та славу віку сього (з прилученнєм до латинства), а там і Адами дають себе дурити — за молодими й старі починають блудити, не хотячи держати в памяти, що стало ся з усїма попередниками за таку несталість”.



    Єзуітські школи, писання, проповіди перетягали до католицької церкви одного по однїм репрезентантів української інтелїґенції, членів тих визначних і впливових родин, на яких спочивали останки сили й значіння українського елєменту, і ті культурні елєменти, яких так треба було самій українській народности. Подумати, що з трох синів старшини православних, кн. Острозького, двох старших в 1580-х рр. були вже католиками, і трудно було бути певним, що й молодший, який підростав тодї (роджений в 1571 роцї), не піде їх слїдами (йому, ще підлїтку, присьвячує Гер. Смотрицький свою книжку, аби з неї молодий княжич міг „вЂдати и розознавати лЂпшее отъ горшаго”, з горячею молитвою до Бога, аби він охоронив його „колебаня неуставичного у вере или премененя” 3). Католицьким став дім кн. Слуцьких 4), сього найбільш аристократичного, найбільш блискучого православного роду зпоміж Ольгердовичів, котрих Слуцьке князївство поруч Острозького так недавно було огнищем релїґійно-національного відродження. Докладних дат переходу на католицтво поодиноких репрезентантів иньшого українського й білоруського панства ми переважно не маємо, але до к. XVI віка цїлий ряд їх стояв уже між католиками. Не тільки львівські братчики, а й уся суспільність вже мусїли бачити дуже близьке „всенародноє згиненіє” руського народу наслїдком науки в чужих школах, що так часто тягнула за собою перехід на латинство 5). Рівною небезпекою, з національного становища, грозила й наука в місцевих єзуітських школах та подорожі за границю, до католицьких унїверситетів. Навіть і ті, що ще формально не вирікали ся віри батьків — і сї, потерши ся новою культурою уже зневажливо дивили ся польськими очима на „глубу й нужденну Русь” -їм смердїла вже її неучена мадокультупна єрархія, брусовате, нечесане і пяне низше духовенство, вся та „руська простота”, яку її апольоґети даремно старали ся противставити всяким культурнїйшим вимогам, як щось вище, згіднїйше з духом християнським. „НынЂ межи Ляхи князи рускіє всЂ поєретичили и христіанства истинныя вЂры отступили и єще на слЂдъ божій хулять и ропщуть, иноческій чинъ ругаютъ, посмЂваютъ, злословлятъ, лжутъ, клевещуть, судять, мерзять, безчестятъ и до конца ненавидятъ”, пише Вишенський в однїм з своїх писань 6) і для ілюстрації виводить такого новомодного „дЂтину руского”, „бывшого благочестивого христіанина прежде и цЂломудрца Малоє Русії” 7), який тепер, набравши ся польської культури й польських поглядів, з гори дивить ся на простакувате руське духовенство тих часів упадку і на ту просту й понижену руську віру.



    Сей представник нових часів сьмієть ся „зъ духовного иноческого чина”. „Для того ся смЂю, каже в його імени Вишенський, ижъ каптуръ или страшило на голо†носитъ (што мы зовемо клобукъ, поясняє Вишенський), и зась смЂю ся, ижъ волосє долгоє носитъ, и не подголив ся, и зась простоє одЂи єносить, што некшталтовне, яко въ мЂхъ оболк ся, и зась поясище нЂкчемноє скуранооє или ременноє, черевичище — нЂмамъ на што поглядЂти, или чоботища невытертіи, ажъ гадить ся поглЂдЂвши на нихъ, а до того — хлопъ простый: не знаєтъ и проговорити съ человЂкомъ, коли єго о што запытаєшъ” 8). Далї Вишенський вкладає в уста опонента доводи на тему успіхів і тріумфів латинської церкви 9), нарешої — закиди лихого житя і непоправности православного духовенства часів найгіршого упадку православної єрархії й церкви: „яко зло житіє маютъ иноки, по корчмахъ ходятъ и упивают ся, и по годахъ обЂды чинятъ, и пріятельство себЂ зъ мірскими єднаютъ, и до того грошЂ збираютъ и на лихву даютъ” 10). Вишенський збиває сї закиди зі становища християнського аскетизму, приймаючи в свою оборону навіть монаха, якому часом „трафит ся отъ того чрева и горла звытяжити ся”, а „часомъ и переночуєтъ въ кончмЂ” — підпавши диявольській спокусї — тільки монаха-грошолюбця уважає пропащим, слугою диявола 11). Але щоб сї арґументи переконали противника, треба було, щоб і той стояв на тімже ґрунтї християнського аскетизму. А коли Вишенський виводить власне чоловіка обмирщеного, „миролюбця й роскошняка віку сього”, то очевидно, що до його переконання аскетичні арґументи нїяк не могли трапити — хиба більш аскетично настроєного читача сих писань міг Вишенський переконати.



    Вишенський в своїх писаннях являєть ся взагалї дуже вимовним, горячим і щирим, тому для характеристики духового житя сього часу незвичайно інтересним речником того консервативного, правовірного напряму, який хотїв би противставити всїм сумнївам, питанням, контроверсіям того бцрливого часу Візантийсько-руський аскетизм, староруську „простоту”. Безперечно, Вишенський в тім не був одиноким. В письменстві в сїм напрямі висловляли ся старші полємісти — московські еміґранти Артемій і Курбский. Артемій на замітку Будного „яко многи языки имЂти учителямъ добро” сипле ряд скептичних заміток против „мнимого ученія”, доводячи, що для християнської накуи треба „чистоти ума”, яка осягаєть ся повненнєм христових заповідей, „в не человЂческими науками” 12). Курбский хоч не відкмдає услуг „философіи внЂшниє” в лїтературно-теольоґічних зайнятях, одначе і для нього панацея від всїх бід лежала в старій богословській традиції: треба тільки уоружити сучасного чоловіка писаннями св. отець, і для того переложити їх на словянську мову. Дарма, що ту словянську мову так слабо розуміли на Українї, що кн. Острозький, одержавши від Курбского новозроблений ним переклад толковань Златоустого на ап. Павла, радив йому „лЂпшаго рода вырозумЂнія на польщизну преложити” 13). Курбский страшенно обурив ся на таку раду: для нього, Москвитина, словянська мова зіставала ся тою культурною мовою, яка звязувала во єдино православний сьвіт. І він промовляє до почутя Острозькому, пригадцючи, що то „вождЂленный и любимый праотецъ твоихъ прирожденный языъ словенскій”. Доказує, що „въ польскую барбарію” не можна переложити порядно нїяких богословських писань не тільки з словянського або грецького, але і з латинського: „сенсъ быти нЂяко можетъ, но околичность слогъ зЂло будетъ далека” 14).



    Хоч нехалежно від впливів сих правовірних Московитян (ми не бачимо на нїм якихось слїдів сих виливів, та й часом і місцем свого житя Вишенський був від них далекий), туж лїнїю веде і наш Вишенський, безаеречно, являючи ся речником, як я сказав, цїлої культурної течії в тодїшнїй українській суспільности — православного консерватизму, старовірства. Він виступає теж горячим прихильником словянської мови й противить ся „простому язику”. „Євангелія и апостола в церкви на литургіи простымъ языкомъ не выворочайте, но литургіи же для вырозумЂнья людского попросту толкуйте и выкладайте; книги церковныи всЂ и уставыс ловенскимъ языкомъ друкуйте”, пише він навіть в однім з пізнїйших своїх послань, коли все значіннє лїтературної пропаґанди на загально приступній „простій” мові мусїло бути всїм ясне. Свою гадку він пробув підперти міркуваннєм про містичне значіннє словянської мови. „Сказую вам тайну великую, яко діаволь толикую зависть имаєть на словенскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва: радъ бы єго до щеты погубилъ и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведетъ; и што нЂкоторіє наши на словенскій языкъ хулять и не любять — да знаєшь запевно, яко того майстра дЂйствомъ и рыганіємъ, духа єго поднявши творять”.



    Оправданнєм такого спеціального привязання до традиційної словенської мови міг для Вишенського служити той загальний консерватизм супроти своїх релїґійних традицій, який показувала українська суспільність. Консерватизм же сей диктувала їй не тільки релїґійна інерція, а й інстинкт національної самоохорони. Сей інстинкт, як я вже вказував, не дав вилити ся тодїшньому культурно-релїґійному рухови, при всїх реформаційних елєментах в детайлях, в рух реформаційний, а привів до консервовання старого православія 15). В тих критичних часах, при слабкостти культурних сил, при загальнім ослабленню національного почутя і тих звязків, які могли підтримувати почутє національної одности, старання заховати й скріпити ті знамена національної одности, які лишили ся ще, мають отже певне оправданнє. На старих підставах можна було згромадити й зорґанїзувати українські елєменти, а пробуючи реформувати головну підставу національної сьвідомости — „руську віру”, можна було бояти ся повної розтічи й розбитя; иньших же кличів — чисто національного чи cycпільно-економічного характеру ще не було. Але Вишенський не умів сього всього ясно відчути чи ясно висловити і його оборона словянської мови переходить в старовірський обскуратизм, коли він пише:



    „А то для того діаволь на словенскій языкъ борбу маетъ, занеже єсть плодоноснЂйшій отъ всЂхъ поганскихъ языковъ и Богу любимійшій: понеже безъ поганскихъ хитростей и руководствъ, се же єсть кграматикъ, риторикъ, діалектикъ и прочіихъ ихъ коварствъ тщеславныхъ, діавола въмЂстныхъ, простымъ прилЂжнымъ читаніємъ, безъ всякаго ухищренія къ Богу приводитъ и Духа Святого подъємлетъ”. „Латинская же злоковарная душа, ослЂпленная и насыщеннаяп оганскими тщеславными и гордыми догматы, божія премудрости и разума духовного, смиренія, простоты и беззлобія вмЂстити не можетъ”. І Вишеоський остерігає своїх земляків від тої гордости духа і мирської мудрости, віддаючи її в удїл латинникам. „Єгда єсте на латинскую и мірскую мудрость ся полакомили, тогда єсте и благочестіє стратили, въ вЂрЂ онемощили и поболЂли, и єреси породили, и въ негоже крестихом ся прогнЂвали; чи не лЂпше тобЂ изучити часословецъ, псалтыръ, охтоихъ, апостолъ и євангеліє съ интшми церкви свойственными и быти простымъ богоугодникомъ и жизнь вЂчную получити, нежели достигнути Аристотеля и Платона и философомъ мудрымъ ся въ жизни сей звати и въ геену отъити, разсуди! МнЂ 16) ся видитъ, лЂпше єсть ани аза знати, толко бы Христа ся дотиснути” 17).



    В иньшім писанню, більше меньше тогож чссу (Зачапка мудрого латинника съ глупымъ Русиномъ), Вишенський, виходячи з тої неґації „мирської мудрости”, осуджує нову систему шкільну, прийняту Українцями від Поляків, і взиває їх до повороту до „правовірної школи добрих старих часів:



    „По семъ по простотЂ нашего благочестія вЂры, боячи ся, жебы єсте дЂти свои хитростію и єресію латинскою не стравили и не поморили, залецаю вамъ православнымъ правовЂрную школу, и пораду даю, чого ся учити имЂютъ, чтобы дЂти свои спасли и по васъ благочестіє задетжали и христіанство своєй вЂры не стратили. Въ первыхъ, ключъ — или грекцую или словенскую грамматику (себто граматку) да учатъ. По грамматикЂ, во мЂсто лживоє діалектикы зъ бЂлого черноє, а зъ черного бЂлоє перетворяти учащеє, тогда бо учатъ богомолебного и праведнословного часословца. Во мЂсто хитрорЂчныхъ силогизмъ и велерЂчивоє реторики тогда учатъ молебный псалтырь. Во мЂсто философіи надворноє, по воздуху мысль разумную скитати ся зиждущеє, тогда учатъ плачивый и смиреномудривый охтаикъ, а по нашему церковного благочестія догматы осмогласникъ. Таже конечноє и богоугодноє преспЂяніе въ разумЂ, дЂлноє богословіє тогда учатъ — святую євангельскую и апостольскую проповЂдь съ толкованіємъ простымъ, а не хитрымъ, не слухи, рЂчь упремудривши токмо, чесати словомъ проповЂднымъ, але силу духа святого влагати въ слышащих сердца. А если бы хотелъ, возлюблений любомудрче, и надворноє мудрости хитрьсть увЂдати, не возбраняєт ся у наших, въ церкви мЂсто имЂющихь, то єсть въ Соломоновыхъ Притчахъ, Премудрости, ЕклесіастЂ, Сираху и прочихъ старозаконныхъ сЂновне-образныххъ и къ истинЂ посылающихъ, съ пророческими предвозгласіи, и тамъ, любимый брате, забавляй, точію до поганмкихъ учителей и до латинскоє хитрословноє лжи не ходи, бо вЂру згубишъ” 18).



    Як бачимо, се буба стара рецепта що подавала біблїю як вмістилище всякої премудрости, не тільки духовної, а й сьвіто
    Страница 41 из 55 Следующая страница



    [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.