Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 42

вої, казала шукати в нїй всї сїм свобідних наук, всякі знання гуманїтарні і навіть прииродні. Вісїмдесят лїт перед тим читали її в Біблїї Скорини, тільки Скорина був настільки поступовійший,щ о біблїю давав в перекладї на посполиту мову, а Вишенський обставав за старим словянським текстом — як і московські еміґранти, від Артемія й Курбського до Федорова включно, що своїми впливами, безперечно, ослабили були дещо популяризаційну течію в білорускьо-українських краях.



Без сумнїву, повторяю, Вишенсьвий був не одиноким в такім старовірстві, в упередженню протяв мирського знання і латинської науки. Порівняти пізнїйше „совЂтованіє о благочестіи” (1621), де радить ся „всею душею во смиреномудріи на светыхъ отцевъ восточныхъ догматахъ и писмахъ, и явъ до нынЂ патріархове вызнаваютъ полЂгати, а не на латинскихъ силіогисмахъ, ани на выкрутне презъ нЂ пкреверненыхъ писмахъ вЂшати ся, а не обучати ся имъ” 19). Або ще пізнїйшу (десь 1631) аґітацію „неучених попів і козаків” против латинської нїколи в Київі, заложеної Могилою: „пашто латинскоє и польскоє училище заводите, чего у насъ дотуду не бывало, и спасались” 20). Але житє було сильнїйше від сих старовірських упереджень і гіткими, очевидними фактами на кождім кроцї остерегало від ідеалїзації руської „простоти”; вказувало потребу уоружити свою церкву і народність зброєю по можности рівноцїнною з зброєю противника, коли не хотїли стратити все що підносило ся над ірвенем тої хваленої простоти. Міг Вишенський в запалї аскета поручати Руси зіставати ся „похуленою, поруганою, посмЂяною”, відкладаючи до страшного суду свій тріумф — „тогда скуткомъ узримъ, кто будетъ лучшій — Латина ли или ГрЂки съ Русью” 21). Але се було самовбийством для нації, а в обставинах тодїшпього українською житя й поготів. І се розуміли люде блрзші житя й живих людей, нїж атонмький аскет, люде з поглядом ширшим і глубшим, ніж „неучені попи київські”, й одиноким способом піднесення своєї церкви, культури, народности уважали підвисшеннє осьвіти, орґанїзацію шкіл на нових взірцях, присвоєнннє сучасної західньої культури. Таким виступав перед нами незвісний автор Перестороги, що репроспективно добачає в браку осьвіти, браку добре орґанїзованих шкіл причину всьог упадку Руси, й полїтичного, й культурного:



„То велми много зашкодило панству Рускому, же не могли школъ и наукъ посполитыхъ розширяти, и тыхъ не фундовано, бо коли бы науку мЂли, тогды бы за невЂдомостію своєю не пришли до твковыє погибели. Читаючи кроники польскіє, знайдешъ о томъ достаточне, як Поляци Рускіє паньства пообсЂдали, попріятелЂвши зъ ними, и царскіє цурки своЂ за Русиновъ давши 22), черезъ нихъ своЂ обычаЂ оздобныє и науку укоренили, такъ ижъ Русь посполитовавши ся зъ ними, позавидЂли ихъ обычаємъ, ихъ мо†и наукамъ и не маючи своихъ наукъ, у науки римскіє своЂ дЂти давати почали, которыє зъ наукамм и вЂры ихъ навыкли, и такъ по малу науками своЂми все паньство Рускоє до вЂры римской привели, ижъ потомкове княжатъ рускихъ зъ вЂры православнои на римскую вихрестили ся и назвиска и имена себЂ поотмЂняли, якобы николи не знали ся быти потомками благочестивыхъ прародителей своихъ. А за тымъ православіє греческоє озимнЂло и у взгорду пришло и во занедбаніє, бо тежъ зацныхъ становъ особы, погордЂвши своимъ православіємъ, до врядовъ духовныхъ приходити перестали, але ледаякого на нихъ поставляли, кволи только сасому посполитому человЂкови (таких що моглр вдоволити хиба самий просий нарід)” 23).



Сей погляд вповні анахронїстичний, бо переносить в перспективу віків те, що дїяло ся й бачило ся в останнїх десятолїтях. Він показує слабке обізнаннє автора з своєю минувшиною (не дурно відомости свої він черпав з „хронїк польських”). Але як показчик сучасних поглядів, настроїв, ідей тодїщнього чоловіка — з останнїх лїт XVI в. (трактат писаний по р. 1600) се все дорогоцїнне — і се незвичайне до надмірности високе, понятє про осьвіту й школу, що являєть ся результатом і відгомоном заходів коло орґанїзації школи в 1580-90-х рр.; і се спостереженнє, що без школи зістали ся мертвим капіталом навіть ті запаси староруської книжности, які одїдичила українська суспільність — відповідь на одностороннї заходи коло самого помноження теольоґічного запасу в дусї Курбского; і те що упадок православної церкви й її відродженнє у сього чоловіка являєть ся тільки інтеґральною частиною в упадку й відродженню народности, нації взагалї, яка головно його інтересує й журить: як бачимо, він з легковаженнєм говоритт про фундованнє церков і монастирів, ставлячи культуру вище самої побожности. Се кидає нам властиве сьвітло на дїйсний характер сього руху, релїґійного на зверх, але в основі своїй далеко ширшого, національного. В релїґії й через релїґію хотїли пдвигнути націю,-котрої релїґія була тільки найбільше значною маркою. І се також була причина, чому узко релїґійне становище Вишенського й ин. не могло промовити до почутя борцям за українське відродженнє кінця XVI в.: ті аскети вперед відкидали як безнадїйних і непотрібних всї елєменти суспільности, яких тягли до себе сьвітські інтереси й вигоди, дїячі-ж українського відродження хотїли уратувати для нації поможности всї суспільні елєменти, хоч би з становища релїґійного вони були в меньш вартні.



В посланню Вишенського до старицї Домнїкії (1606 р. 24) ми маємо цїкаві рефлєксїї конфлїкта Вишенського з людьми сього поступового напряму: він називає якогось проповідника волинського і пана Юрка зі Львова, по всякій правдоподібности Юрия Рогатинця, якого тепер часто уважають самим автором Перестороги 25), хоч се все ще не більш як здогад. Вишенський виступає против напряму львівської брацької школи. Він не бачить в нїй користи для церкви — нові руські фільософи не вміють нї читати нї співати в церкві, не годять ся анї на попа, анї на дякона 26). Не бачить у тих вихованцїв християнського, себто аскетичного духу. „Что пользуютъ ихъ черниломъ хитрости, а не духа св. словесы воспитанные школыє (sic) казнодЂи, которыє зъ латинской єреси себЂ способ ухвотивши, зараз школи баютъ, проповЂдуютъ и учатъ, а полЂровного и безстрастного житія не хочютъ”. „Риторські байки” православної школи здають ся йому тільки переходною ступенею до латинської прелести. Та поміркував ся, видко, відправою, яку дали його інвективам оборонцї нової школи, і сим разом готов до певних уступок: „але бымъ я радилъ нашимъ фундаторамъ благочестія во Льво†въ первихъ Церковного послЂдованія, славословія и благочестія узаконити дЂтемъ научити, таже утвердивши сумненія вЂры благочестивыми догматы, тогда внЂшнихъ хитростей для вЂдомости касати ся не возбраняти” 27). Була се одначе тільки вимушена уступка, і Вишенський потім стає знову на становищі безоглядної неґації мирської науки як ми бачилм в вище наведених його (пізнїйших) посланиях.



Арґументів оборонцїв нової школи сам він, на жаль, не наводить . В Пересторозї ми бачили мотиви національної й полїтичної натури; в пізнїйшій оборонї нових шкіл (київських) — Exegesis-ї Сильв. Косова (1635) арґументи беруть ся з практичних обставин суспільного й полїтичного житя сьвітської суспільности 28). „Латинські школи потрібні для того, аби нашої Руси не називано „дурною Русию”; а то поїде бідака Русин до трибуналу, до сойму, на соймик, до повітового ґродського суду або земського, дивись — bez laciny placi winy: не розуміє анї судиї, анї адвоката, анї посла — дивить ся тільки то на того то на сього, вилупивши очі як ворона. Лукавий арґумент противників (з польської стррони), що в православних школах повинні вчити ся грецької мови, а латинську лишити католицьким школам, він без церемонїї називає лукавством — „добра рада, але вона більше на місцї була б в Греції, а не Польщі, де не можна обійти ся без латинської мови... Були часи, коли ми їздили (за латинською наукою) по Унґольштадам, Оломуцам (од єзуітських колєґій), тепер маємо хлїб в своїх зубах, і иньших надїляємо ними”; ти, лукавче, маєш не тільки в ротї, а й поза ротом, а не хочеш, щоб хтось иньший мав його, а особливо ти, незаможна Русь!”



Русь рішучо не захотїла зіставати ся дурною в польських очах, як радив їй Вишенський, і погляди оборонцїв нової школи взяли на цїлій лїнїї перевагу над узко-церковним старовірством. Та хоч та старовірська проґрама була для Руси убійчою, побіда поступовцїв була також не без темних сторін. Взято готовий тип школи з польсько-латинських взірцїв, не сотворено свого ориґінального типу. Трудно робити з того закид супроти культурної слабости української суспільности: трудно було не підпасти їй впливам взірцїв, які опанували тодї всю культурну Европу. А все таки була се велика хиба, і треба вказати, що в перших початках орґанїзацїї нової шклои вона була більше оріґінальна, тільки сї самостійнїйші початки не дістали дальшого розвитку. З початку ложено більше ваги і на староруську традицію і на наукк грецьку. В противоставленню латинській квльтурі, яку репрезентувала школа католицька, висувано значіннє грецької культури, участниками і репрезентантами якої виступала Русь. Сей мотив ми стрічаємо вже у раннїх православних полємістів — як у Гер. Смотрицького 29), особливо повно розвиває його Копистинський в своїй Палїнодїї: „Што ся Римляне хвалятъ наукою того-свЂтною — чужимъ перьємъ хвалят ся, в чужомъ плащу напинают ся. Грецкіи то суть мудрости Плятоонова и Аристотелева и иныхъ философовъ гпецьких мудрость, отчасти имъ удЂленая!.. И мы Россове если для наукъ въ краи нЂмецкіи удаємо ся, не по латинскій, але по грецкій розумъ удаємо ся, гдЂ яко своє власноє, заходнимъ отъ Грековъ на часъ короткій повЂреноє, отбираємо, зъ ростропностю єднакъ смЂтьє отмЂтуємо, а зерно беремо'' 30)! І в початкахъ сю „грецьку мудрість” брано не тільки з заходу, а й безпосредно від Греків — роблено принаймнї старання в сїм напрямі. Та се було не легко, і пізнїйше (від Могили особливо) українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціально єзуітської школи. Се було лихо і з того боку, що ся схолястичпа школа давала загалом дуже мало реального знання і нїякої заохоти до нього, до позитивних наук. І з того також, що ся школа була дуже мало звязана з реальним житєм українського народу в минувшости і теперішности, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значінню того слова. Її вихованцї формально чули себе Русинами, виховували ся навіть на горячих її оборонцїв але вони були відірвані вихованнєм і наукою від свого народу, його реального житя, його змагань і традицій і всїм своїм культурним надбаннєм, починаючи від латинської й польської мови і кічнаючи своїми інтересами, поглядами, уподобаннями звязані з житєм латинсько-польським. Се були спільні прикмети не тільки православних, а й латинських шкіл — брак реального позитивного знання і відірвання від реального житя. Проклятєм української суспільности було те, що її „учителї”, які за свою культурну місію казали українській нацїї так дорого собі платити, були самі такими некультургими й темними: за своє національне й суспільне пониженнє, за оґрабовання економічне Русь навіть не могла чимсь позитивним на полї культури поживити ся (як поживили ся приміром Чехи від Нїмцїв). Але у польської суспільнности в сфері національного житя, неґативні сторони школи до певної міри зрівноважували ся елєментарними впливами самого державного й суспільного житя; в українській суспільности, позбавленій свого державного житя, відсуненій від суспільного, родбитій і відтисненій на другий шлях елєментами польськими, житє не могло так рівноважити тих шкідних впливів школи.



В результатї не без певної (хоч і одно сторонньої) підстави новійші польські історики вважають пізнїйшу латинську школу українську (типа Могилянської академії) за провідник польської культури. І Вишеський не зовсїм помиляв ся, коли писав в своїм листї до Домнїкії про вихованцїв нових шеіл, що з них для церкви нема користи бо як полижуть риторських байок, то їх потім тягне до первовзорів тої премудрости, латинської культури: „только єсли тыє байки литорскиє знаютъ, то тЂжъ къ баснямъ досконалшимъ, родителямъ сихъ, то єсть до латини паки возвращают ся и отходятъ: свойственноє къ своєму духу влечет ся и прилепляєтъ”. Вишенський говорив тут про ґравітацію релїґійну, і се було не справедливо, але в культурній сфері воно буде справедливо зовсїм.



Примітки



1) Арґумент Василя сьвящ. острозького в його трактатї про калєндар — Пам. пол. лит. с. 909.



2) „Ачбы подобно єще лЂпше, коли бы тымъ, што церковъ святая духовно уставила, законно утвердила и неотмЂнно держитъ, переставали” — Ключъ с. 234.



3) Ключъ с. 234.



4) Niesiecki VII с. 72, пор. Вишенского (Акты юж. и зап. Рос. II с. 216): не пустъ ли сталъ Слуцкихъ домъ, єгда в папежа хитрого увЂрили, а простоту рускую отбЂгли?”



5) „Школу наууъ христіанских, кгрецких и словенских дЂтемъ вашимъ въсЂмъ посполите фундовати, ижбы піючи въ чужихъ студницахъ воды наук иноязыческих, вЂры своеи не отпадали, зачимъ праве (вповнї) и всенародноє згиненіє барзо близко ходит” — Посланиє львівських братчиків 1608 р., Архивъ Югозап. Рос. I. XII ч. 12.



6) Акты Ю. 3. Р. II с. 216.



7) Ibid. с. 220-1, пор. с. 210, де сей новомодник зветь ся потомком предків, „которыє єще въ благочестіи непорушномъ были”; перед нами, очевидно, не Поляк-латинник, а Русин, що не зірвав іще формально з руською вірою, хоч Вишенський і зве його часом іронїчно „Римлянином”.



8) 1. с. с. 211.



9) Сї арґументи Вишенський подає в скарікатурованій формі: „речеши другій, тоє слово отъ несмыслства мовячи: а то ли ся ЛатынЂ щаститъ, и танцуєтъ въ славЂ, въ можности, въ разширеню машкарского и комедійского набоженства четверогатыми Ісусо-ругателми (пародія назви єзу ітів і їх беретів) розстягненого и умноженого”. Але сї арґументи, без сумнїву, мали теж вплив на уми сучасників.



10) 1. с. с. 219.



11) 1. с. с. 219-20.



12) Пам. полем. лит. I с. 1324-5.



13) Сказаній II с. 158.



14) Сказанія 1. с.



15) В сїм одна відповідь на поставлене пок. Драгомановим питаннє, чому наш релїґійний рух XVI віку не довів до реформації. (Громада І с. 25-6). Друга причина та, що в своїй боротьлі з унїєю й католицтвом наші православні мусїли шукати опертя й почутя солїдарности з краями й народами вповнї ортодоксальними, реформацією незачепленими — Греками, Москвою, Волохами. Вкінцї в своїй основі релїґійний рух кінця XVI в. був близший по свому характеру антиреформаційній реакції, як реформації (против сеї гадки Драгоманов виступав непотрібно, хоч і дуже дорожив сис своїм поглядом — див. недавно видану його кореспонденцію з др. Франком І с. 150 і 175); радикальні відтїнки сього руху вийшли наслїдком конфлїкту з єрархією, що мав значіннє тілько хвилеве і зв ідновленнєм православної єрархії сей характер стратив.



16) В друков. текстї мабуть помилва: „милъ”.



17) Акты Юж. и Зал. Рос. II с. 210.



18) Зачапка (в додатках до I т. Петра Могили Голубева) с. 72-4 (текст, чи виданнє досить непоправні, я місцями позволив собі дрібні поправки).



19) Памятники изд. кіевской ком. I 2 с. 133.



20) Голубевъ П. Могила I с. 436.



21) ОтвЂтъ Феодула — П. Могила, дод. с. 112.



22) Автор розуміє мабуть шлюб Ядвіґи з Ягайлом.



23) Акты Зап. Рос. IV с. 204-5, пор. с. 223, 230.



24) Вивід дати, вповнї справедливий у дра Франка Ів. Вишенський с. 310.



25) Гадку сю, висловлену др. Франком і близше розвинену ним в статї Z dziejow synodu Brzeskiego (Kwart. hist. 1895), прийняли потім проф. Студинський, Брікнер, Хаилампович.



26) „Церковному послЂдованію въ славословію, благодаренію и молит†не потребны суть, ни бо умЂютъ у церкви ни читати, ани пЂти”. „Не вЂдомость хулю художества, але хулю, што темерешніє наши новыє рускія философи не знають въ церкви ничтоже чтати, ни тое самоє псалтири, ни часослова; а знать єсли штос трохи и зналъ, якъ южъ досягнетъ стиха якого басней Аристотельскихъ, тогды южъ псалтири читати ся соромеєтъ и прочеє правило церковноє ни за што вмЂняєть и яко простоє и дурноє быти разумЂєтъ; а тежъ не вижу иншихъ, толко простою наукою нашего благочестія воспитавшіє ся тыє и подвигъ церковный носятъ и отправуютъ, а латинскихъ басней ученицы зовомыи казнодЂи, трудити ся въ церкви не хочутъ, толко комедіи строютъ и играютъ”.



27) Архивъ Югозап. Рос. I т. VII с. 28-9, текст дуже не доладно виданий.



28) Витяги у Голубева, Вст. ків. акад. І. дод. с.82-3.



29) „А кому на свЂте може быти тайно, же зъ Грековъ философы, зъ Грековъ блгословцы увесь свЂтъ маєтъ, без которыхъ и єго Римъ ничего не знаєть” — Ключъ с. 241.



30) Пам. полем. лит. І с. 900.



ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ: БІДНІСТЬ ВІДОМОСТЕЙ; ОСОБА МЕЦЕНАТА — КН. ОСТРОЗЬКОГО, ЙОГО ХАРАКТЕР, БРАК ЕНЕРҐІЇ Й ІНЇЦІАТИВИ, ПАСИВНІСТЬ В СПРАВАХ РЕЛЇҐІЙНИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ, НЕОХОТА ДО РІЗКОСТИ Й ВИКЛЮЧНОСТИ. ОСТРОЗЬКА ШКОЛА — ПЛЯНИ ВИЩОЇ ШКОЛИ Й ЇЇ НЕДОСТАЧІ, ПРОҐРАМА, ГРЕЦЬКИЙ ЕЛЄМЕНТ, ЗНАЧІННЄ ШКОЛИ.



Першим огнищем нової осьвіти, нового шкільництва, нового духового житя, виступає Острог, резіденція кн. Острозьких, в 1580-х роках. На жаль, ми не знаємо нї тих безпосереднїх обставин, нї тих впливів і мотивів, які вплинули на се виступленнє, не можемо означити близших хронольоґічних границь, анї стадий в розвою тутешнього духового житя, анї виробити собі докладного суду рпо його розміри. Наші відомости про острозьку школу, про тутешню видавничу дїяльність, про кружок учених і лїтератів, згромаджених коло тутешньої друкарнї й школи, незвичайно бідні. Неясною предоставляєть ся навіть особиста роля, мотиви й участь в ріжних сторонах Острозького епізоду самого фундатора, кн. Острозького, бо з тих часів мало маємо близших відомостей про нього, та й взагалї, поки не використано вповнї зістаєть ся його чимала особиста кореспонденція 1), ми все ще не можемо здати собі вповнї докладної справи про мотиви й характер його дїяльности, про його особисті й суспільно-національні прикмети хоч як визначну ролю відограв він в очах сучасоиків, хоч як сильну увагу притягав до себе і пізнїйших поколїнь і новійших істориків 2).



Молодший з двох синів Константина Івановича Острозького, славного гетьмана вел. кн. Литовського, найвизначнїйшого з сучасних православних маґнатів, що уважив ся через те чільним опікуном своєї народности й православної віри 3), — князь Василь-Константин (род. 1527) виступає на перший плян уже в 1540 р., з смертю свого брата Ілії, що вмер в молодих лїтах, на тридцятім роцї житя, в 1539 р., не полишивши иньшого потомства окрім прославленої своєю траґічною долею доньки Гальшки. Князь Василь — пізнїйше званий звичайно Константином, на честь батька, тодї був ще молодим хлопцем: в 1541 р., по смерти брата, вел. княжим декретом в спорі з своєю братовою Беатою з Косцельца, він був перед часом признаний за повнолїтного на пятнадцятім роцї й потверджений в своїх правах, на половину батьківщини. Але і вирісши, він довго вів тихе й малозамітне житє, невважаюч на незвичайно визначне становище, яке давало йому голосне імя батька, величезні богацтва й особисті звязи. Роздїлені між ним і родиною його брата Ілії, острозькі маєтности зібрали ся в руках кн. Василя-Константина в 1570-х роках, коли його братанниця Гальшка по своїх бурхливих пригодах, по смерти накиненого їй королем чоловіка Лукаша Гурки (1574), котрого вона до смерти не хотїла за мужа мати, дістала ся на двір свого стрия; кілька лїт потім вона вмерла записавши свої маєтности стриєви. Оженив ся кн. Василь-Константин теж з пребогатою дїдичкою, репрезентанткою одного з перших польських домів, Софією Тарновскою, донькою каштеляна краківського, що по смерти свого одинака-брата одїдичила всї маєтности батька. Старшу доньку свою Гальшку видав кн. Василь-Константин за звісного Яна Кишку, одного з найбільших маґнатів в. кн. Литовського, протектора социнїан, другу — Катерину за Криштофа Радивила, воєводу виленського й канцлєра в. кн. Литовського, першого литовського маґната, і її сином був Янаш Радивил, що потім теж грав першу ролю, як його батько, в в. князївстві (по смерти Катерини Криштоф оженив ся з Гальшкою, що повдовіла по Кишцї, але не мав від неї дїтей). Старший син князя Януш, з огляду на повагу й фамілїйні звязи свого батька, ледво дійшовши тридцяти лїт, був іменований волинським воєводою, а кілька лїт пізнїйше (1593) каштеляном краківським — першим сьвітським сенатором держави! Його молодший брат Олександер дістав тодї воєводство волинське по старшім братї, не маючи повних двадцяти трох лїт! Сам кн. Василь-Константин став старостою володимирським і маршалком волинської землї на 24 роцї, а при кінцї 1559 р. дістав воєводство київське, і сей титул носив до смерти.



Не вважаючи на сю повагу, незмірне богацтво, звязи й впливи, якоїсь хоч трохи визначнїйшої полїтичної ролї кн. Острозький не грав. Українським маґнатам, взагалї православним, се таки було й не легко, але й інтересу до справ полїтичних, адмінїстрації, публичної дїяльности взагалї кн. Василь-Константин видко не мав. В ролї київського воєводи, себто першої особи і найвищого урядника на Поднїпровю зіставав ся він пасивним сьвідком того многозначного суспільно-полїтичного процесу, який переходив тут — сформовання козачини. Він держав ся правила „моя хата з краю”, й старав ся підтримувати добрі відносини з козацькими ватажками, аби не чіпали його маєрностей; такоїж полїтики держали ся його аґенти-заступники 4). Його воєводський замок київський за його воєводства став гнилою руїною, де козаки господарили як хотїли, находили, забирали гармати, а кн. Острозький обмежив ся тільки документальним сконстатованнєм, що він не раз пригадував про потребу укріплення Київа й Білої Церкви (держави його сина Януша), але річ посполита того не вчинила, а він з сином „сам не може анї повинен” їх будувати 5). Два перші маґнати українські дивились на свої держави як на просте джерело доходів і не вважали за можливе з тих доходів дати щось на укпіпленнє замків. Сучасний польський історик Ожельский висловляє в виразах досить сильних своє обуреннє, а для нас се характеристичний приклад того браку всякого громадського почутя, який виробив ся в нашім маґнацтві в звязку з усуваннєм його від всякої активної полїтичної ролї, і повното забитя інтересів публичних приватними. Т аж „привата” прозирає і в иньших фактах житя Константина Острозького він: напр. залягає з податками з своїх маєтностей і стараєть ся їх не платити. Але і в справах, які дотикали безпосередно його самого, його приватного житя й інтересів, не показував він енерґії, рішучости, інїціативи. Ще до різкого виступу можна часом було його попхнути, але витрівати в завзято й енерґії він нїколи не міг. В голоснім епізодї, який розгравав ся в його родинї — в траґічній долї його братаницї Гальшки не умів він знайти ся активно, енерґічно; оружною рукою піддержавши сватаннє до Гальшки Федька Сангушка, він потім не показав нїякої енерґії нї для того, щоб охоронити Федька від гнїву короля, анї для того, щоб оборонити Гальшку від насильства з боку матери й короля. Таким же показує себе сорок лїт пізнїйше старий уже князь в иньшім голоснім епізодї — в справі екзарах Никифора — різкий виступ против самого короля, і по тім — князь махає на все рукою й уступає в ображенім маєстатї.



Брак енерґії, інїціативи, активнрсти показує він і в сїй сфері, де ще найбільше проявив інтересу, зацїкавлення, і де зробив своє імя історичним: в сфері куьлтурно-релїґійних інтересів. Його роля, дїяльність в сїй сфері оцїнювала ся дуже неоднаково. Тим часом як одні під небеса підносили й підносять його заслуги, його характер, бачучи в нїм чоловіка прямо ідеального, — иньші бачуть в нїм людину вповнї пусту, безхарактерну, зовсїм пшзбавлену всяких ідеальних змагань; одні зводять ріжні зміни в його поглядах і поводженню до мотивів особистої натури, амбіції, — иньші в сїм браку якоїсь одностайности добачають прикмети ширших поглядів, свобідних від всякого сектярства й виключности. Не претендуючи на рішучу оцїнку при теперішнїм станї наших відомостей, ми і в сїй сфері одначе мусимо сконстатувати у Острозького брак визначної індівідуальности, енергії й витрівалости, неохоту виступати різко й гостро, наприкряти ся людям. Він радо зіставс я б цїле житє на другім плянї сучасної релїґійно-національної боргтьби, в ролї високого арбітра, до якого суду й гадки, поваги й опіки звертають ся заступники ріжних сторін, і який по монаршому знаходить для кождого ласкаве слово і милостивий дарунок. При певній дрібязковости і слабкости характеру, в Острозькім безперечно було де що з тої маєстатичної величи, яка виховуєть ся в династиях почутєм своєї висшости і каже людинї брати з гори, з становища обєктивнїйшого й вищого партийну боротьбу, релїґійне і всяке иньше сектярство. Тїсні звязи, що лучили його з иньшими сферами національними, релїґійними, культурними — з аристократією польською і литовською, прилучали ся до його вродженого індіферентизму й неохоти до всякого різкого зазначення своєї індівідуальности. Йому й не хотїлт ся. й не наручно й орґанїчно противно було замикати ся в якусь різко зазначену чи національну, чи релїґійну формулу — виступати з різко вираженою фізіономією патріота-Рвсина, ортодокса-православного. І так само як нпар. в епохальнім національно-полїтичнім епізодї — актї 1569 р. Острозький тільки маркує опозицію, але без всякого опору потім здаєть ся на королївську волю, так і в питаннях національно-релїґійних, які так сильно порушували иньших — напр. в справі калєндарній, в справі злуки грецької й римської церкви, в справі релїґійної реформи він довго держить ся на прихильно-невтиальній позиції.



Без протесту приймає він присьвячену йому книгу Скарґи з накликом до католицтва і різкими атаками на православну віру та посилає своїм знайомим. А коли ся книга викликає невдоволеннє православних, поручає написати на неї відповідь одному з своїх двірських лїтератів нововірцю Мотивилу, обурюючи тим до дна душі правовірного Курбского. Пише до папи листи, де заявляє своє горяче бажаннє послужити дїлу унїї; а заразом нововірцї, антітрінїтарії уважають його своїм чоловіком з огляду на толєрацію й прихильність, яку показував він їх людям 6); православні ж, сьвітські й дуэовні, уважали його головою й „сьвітилом” православія. Богословом — канонїстом Острозький не був нїколи. Курбский зве його чоловіком тільки „отчасти во правовЂрныхъ догматЂхъ искуснымъ” 7). Потій, зловивши на необережнім вислові, що в православній церкві треба б поправити дещо „звлаща около сакраменту и инъшихъ вымысловъ людскихъ” 8), злорадно закинув йому неправовірність такого погляду, бо в тайнах східньої церкви нїякої зміни або поправи не може бути 9). Признаючи глубокий упадок православної церкви, Острозький готов був шукати для неї поратунку однаково чи у католиків, чи у протестантів. В тім був і індіферентизм для традиції, для національних елєментів руської церкви, і легке трактованнє церковних питань взагалї; в релїґії Острозький цїнив моральність, дісцїплїну, культурну сторону й не привязував нїякої особливої ваги до сторони доґматичної. Тому міг він писати на протестантський зїзд, що православні далеко близші протестантам як католикам 10). З другого боку, тїсні звязи з польськими й литовськими католицькими кругами виключали в нїм всяку різкість в відносинах до католицтва, і єзуітські оповідання про те, що Острозький буцїм мучив своїх синів за перехід на латинство 11), стоять в такій різкій суперечности до всього що знаємо про Острозького, що не варті нїякого довіря. Раз тільки старий князь дав унести себе роздражненню й гнїву до виступів більше різких і рішучих — коли конспірація владиків пошила в дурнї його з плянами унїї й грозила завести всю українську суспільність, без її волї й відомости, без ради і порозуміння, мов „якихось безсловесних”, під руку папи. Але й се був соломяний огонь, який швидко згас, і по грізних заповідях — вивести в поле 15-20 тисяч війська на оборону православної віри, Острозький скоро став радити православним терпеливість супрти всїх звернених против них актів правительства і єрархії.



Я-позволив собі спинити ся на характеристицї кн. Острозьколо не тільки як тодїшнього голови українського народа, „началника в правосьавію”, та характеристичного репрезентанта українського маґнацтва, а також і тому, що ся характеристика потрібна нам для того, аби оцїнити відповідно весь, щоб так сказати, острозький епізод в історії духовного житя XVI в. Особисті прикмети кн. Острозького дпють нам обясненнє недовговічности, ефемерности сього епізоду, а заразом кажуть шукати в його окруженню иньших людей, яким завдячав сей епізод сьвітлїйші свої сторони.



Першою річею, що мусїла згромадити в Острогу культурні сили й дати початок осьвітній лїтературній роботї, було виданнє біблїї. В звязку з тим стоїть заложеннє друкарнї. Уставленнє біблїйного тексту потрібувало не тільки книжного матеріалу, а й книжних людей, яких кн. Острозький стягав з ріжних країв, а се скупленнє культурних сил дало можність розвинути ся не тільки лїтературній роботї та видавничій — завдяки друкарнї, але й дало спромогу орґанїзувати, по довгій перерві, першу школу вищої марки на Українї.



Про школу знаємо тільки, що вона в 1581 р. вже істнувала, правдоподібно — не задовго перед тим в 1570-х рр. вона й появила ся 12). Сучасники називають її „триязичним лїцеєм” 13), „колєґією” 14), „школою грецькою” 15), або „грецько-словянською” 16), а навіть „академією” (так називає її в своїй книзї „ректор” сеї Острозбкої школи Герасим Смотрицький, і Потїй, може не без іронїї, називає ондого з членів острозького кружка, т. зв. клирика Острозького, „учнем академії острозької”) 17). Се показує нам, що фундатори й провідники острозької школи хотїли б зробити з неї школу вищого академічного типу. Се. не вдавало ся за браком анукових сил — в них все відчувала ся недостача, хоч при величезних засобах, якими розпоряджав Острозький, він безперечно, міг би постягати найлїпші наукові сили сучасної Европи. Але тут на перешкодї, видно, ставав страх перед введеннєм неправовірних елєментів в школу, і ще більше мабуть — брак енерґії й щедрости зі сторони старого князя 18). В 1583 р. кн. Острозький просить папу прислати учених Греків, грецької віри, для потреб острозької колєґії й для роботи над перекладами грецьких писань 19). В 1592 р., просячи львівське брацтво взяти в свою опіку його сина Олександра, що пробував в Ярославі, Острозький поясняє, що
Страница 42 из 55 Следующая страница