LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 46

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    агалї показали певну самостійність в орудуванню граматичним матеріалом як грецьким так і словянським 31). Зачата друком, ще 1588 32), здаєть ся, ще вийшла в сьвіт 1591 р. п. т. ,,А????????. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка 33).” — Вона служила підручником грецької мови в братських школах, а також багато прияинила ся і до граматичного розроблення словянської мови, підведеної тут під схему новочаснпх граматик, і від разу високо поставила репутацію львівської школи в очах сучасників православних.



    Арсеній покинув братську школу в 1588 р., виїхавши з патр. Єремією до Москви. Його місце зайняв як професор грецької мови Кирил Транквілїон-Ставровецький 34), голосний потім богослов, автор першої православної доґматичної системи, замітний своєю траґічно юдолею (його працї були засуджені православними як неправовірні, досить несправедливо, і він перейшов потім на унїю). Був се чоловік взагалї здібний і в грецькій мові досить вправний 35), так що репутація львівської школи була підтриамна ним вповнї. З нагоди приїзду до Львова м. Рогози на початку 1591 р. ученики братської школи пописывали ся перед митрополитом привітними промовами, співами й деклямаціями на грецькій і словянскій мові, виданими потім, як свідоцтво шкільної науки п. т. „П?о???????. ПривЂть преосвященному архіеп. кvр Михайлу'' 36). Вони інтересні не тільки як показчик язикового знання, а й як взірцї риторичних вправ учеників: анальоґічні з подібними (нерівноскладовими) римованями острозької школи, вони досить свобідні від впливів сучасної польської поезії. З свого боку митрополит, високо оцїнюючи ученість і правовірність шкільної колєґії, уповажнив дидаскалів школи і старших студентів (спудеовъ на се угожихъ) до публичного проповідування в церкві братській й по иньших церквах 37).



    Школа стала таким чином головною окрасою зреформованого львівського брацтва, предметом його особливої опіки й гордости. Друкарня функціонуыала слабо, служачи головно потребам школи — така роля її й зазначала ся виразно в ріжних оповіщеннях 38). За цїлий час до р. 1600 вона випустила тільки три книжки — се були звісна нам грецька граматтика й шкільні привітні вірші митрополиту 1591 р., а третя, видана 1593 р., також мала служити сьвідоцтвом шкільних поступів — се „Господіна Мелетіа святЂйшаго папи александрійского, о христіанскомъ благочестіи къ Іудеомъ отвЂтъ”, — присланий патріархом львівському брацтву з одним Греком і виданий в грецькім текстї й словянськім перекладї, зладженім „спудейми школы нашея”, як значило ся в закінченню. Піднїмати якісь більші друки „въ общую пользу росийскому роду” брацтво, очевидно, не мало засобів. Тим треба пояснити й слабу лїтературну продукцію львівського кружка. Нн бракувало між братчиками й дідаскалами братської школи людей з лїтератутною осьвітою й інтересами, з полємічним темпераментом, але на лїтературнім плої вони показували себе (котрі показали) або переышовши до иньших місць, або в працях не друкованих: в листах, діспутах, проповідях і т. д. Згадаю братів Зизаніїв, Транквілїона, Юр. Рогатинця й ин. Розвинути лїтературно-видавничу дїяльність у Львові не позволяв брак засобів.



    Матеріальні сили брацтва притягала до сбе будова нової, дуже коштовної брацької церкви, ведена саме в 1590-х роках. З другого боку дуже сильно підривав його спби й заходи конфлїкт з владикою Ґедеоном, що розпочав ся зараз но реформі брацтва і потім з перервами, з хвилями ослаблення і загострення, потягнув ся на кільканадцять лїт.



    Брацтво не здержало ся від спокуси дати відчути владицї й духвоенству ту зброю широких прав контролї й цензури, яку так нерозважно вложив в його руки патріарх Йоаким, і скороо пинило ся на воєний позї з своїм недавнїм союзником і опікуном владикою Ґедеооом. Йоаким, незвичайно розжалений непорядками православної церкви, які бачив і чув, не вязав ся в виразах свого обурення, доходячи до крайностей: він оголошував за виклятих тих валдиків, які б терпіли між своїм духовенством людей по другім разї жонатих (або таких що мали жінок нешлюбних), і тих вірних, які б звертали ся до таких священиків, приймали від них тайни чи якісь духовні служби. Всї чинности й тайни, удїляні таким священиком двоженцем, взагалї неправно помтавленим, він признавав за неважні 39). Очевидно, виїздячи, він положив то на серце львівському брацтву, щоб воно, опираючи ся на даних йому правах, вело боротьбу за очищеннє православної церкви, і брацтво старало ся сповнити заповіт свого фундатора. Та владика Ґедеон не хотїв чути нїчого про такі нечувані права контролї й цензури з боку мриян. Чоловік повний сил і енерґії, перейнятий високою гадкою про сво владичну гідність і про себе самого, він дуже мало надавав ся до тої ролї, в яку хотів Йоаким поставить владиків супроти братської цензури. Потомок досить можної української шляхетської родини, досить впливовий, свій в панських кругах Галичини, син владики львівського, з дитинних лїт призначений на се становище, в молодости вже забезпечений jure successionis по батьку, — він дуже мало податливим міг бути на всякі уступки з своєї духовної „милостию божиєю” вьасти. Кров родовитих вояків і авантурників, що текла в його жилах, мусїла бурити ся на одну гадку, щоб піддати ся в тій сфері богоусьвяченої владичої власти вказівкам, цензурі, інструкціям мирського зборища, і то навіть не „братів шлляхти”, а звичайних собі ремісників, „підлого стану людей”. Я підносив уже не раз, що ся ідея — піддати владику з його підвластним духовенством в справах церковної науки й дісціплїри суду й рішенням мирських людей, згідна з духом апостольскої церкви, глубоко противна була всьому пізнїйшому її розвою й духу, всїм понятям канонїчним, і в усї часи з боку епископату, зі сторони канонїстів, в церкві східнй так само як і західнїй, викликала й мусїла викликати рішучу опозицію. Ґедеон не міг бути тут виїмком. Тим більше, що він був чоловік досить осьвічений і обізнаний в церковних і книжних справах (оден з соборів 1590-х рр. поручив йому „всяко тщаніє и попеченіє сътворити о исправленіи книги требника”), так що міг уважати зайвими всякі науки зі сторони сьвітських людей. Здобувши оружною рукою свою катедру, видержавши побідно боротьбу з переможним католицьким клиром, він не міг з легким серцем піти на капітуляцію перед претензіями своїх духовних овець, а не почуваючи за собою тих провин і хиб зі становища канонів чи церковної моралї, не вважав потрібним бути терпеливим та податливим на ті претензії на контролю з боку вірних, яку мотивовано перед усїм нездалістю та незаконним характером вищої єрархії.



    І він дав різку відправу відразу братським змаганням. Уже за кілька тижнїв по братських конференціях з Йоакимом іде горяча полєміка між Ґедеоном і брацтвом, за те що він „попамъ казалъ людей бити” 40). З братських кругів ідуть якісь „рими” на владику, пишуть ся листи на нього; владика кидає анатему на провідників брацтва 41). Предметом особливо заїлої полєміки між ним і брацтвом стає свяченнє т. зв. паски. Брацтво, чи то пл вказівкам місцевих Греків, чи може й самого Йоакима, противило ся тому сьвяченню, а владика вважав єресею сей похід против паски і виклинав його проповідників 42). Таке objectum litis особої чести полєміцї брацтва против владики, розумієть ся, не приносило.



    Але права й привилеї призгані брацтву патріархом антіохийськім не мали повного значіння в діецезії патріарха царгогодського, і се мусїв владика виткнути братчикам супроти тих компетенцій, які присвояли собі вони: при тім і всї братські сходини, наради, заходи мабуть представив як невідповідні, не християнські і т. д. Тому по великоднї 1586 р., коли вийшла та війна за паску, звернуло ся брацтво до царгородського патріарха, просячи потвердження братській уставі й розяснення своїх обовязків і пркв, які їм заперечував владика. Запитання починали ся від дуже невинних: чи подобає мирянам-ремісникам сходити ся в сьвята для читання духовних книг, розмовляти між собою та кореспондувати „о добрых дЂлЂхъ”. Але за ними наступали серіознїйші: братчики питали, чи належить їм слухати ся сьвящеників і епископів „тлящих заповЂди божія” чи противити ся їм? Що думати їм про єреїв і владиків „святотатцевъ, христопродавцевъ, богокорчемниковъ, хулящихъ и возбраняющихъ учения и проклинающе учащих ся, безчинныя же и ненавидящих ученія оправдающе, глаголюще, яко благословенна всяка душа проста, многыя же книгы в неистовство влагають? І як мирянам взагалї треба поступати, коля єрархи „не брегут о устроєніи людей” — чи зіставати ся пасивними сьвідками того „беззаконнЂ и безчиннЂ”, чи якось „устроєвати ся”? Братчики додавали, що се вони питають „не любопренія ради, но от великия нужа”, супроти таких непорядків в церкві, яких вони навіть не важать ся „писати я— 43).



    Поки братчики висилали се посланиє й чекали відповіди на нього, в відносинах з владикою наступив певний спокій: справа віддана була на суд патріарха, й Ґедеон навіть заохочував наново свою дієцезію до помочи брацтву в його просьвітних плянах 44). Минуло в тім півтора року, бо на престолї царгородськім зайшла переміна — знову появив ся на нїм Єремія. З кінцем 1587 р. стало відомо, що царгородський патріарх став вповні по сторонї брацтва, на основі відомостей даних йому патр. Йоаким: потвердив брацтво, насварив Ґндеона й затрозив йому клятвою. Се було початком відновлення боротьби брацтва з владикою, що спалахнула з новою силою з початком 1588 р. Владика проголошує єретиками львівських братчиків й кидає на цїле брацтво анатему; в розяренню на його опозицію позволяє собі нові різкі закиди против осьвіти, науки, в повній суперечности до недавньої своєї опіки пиосьвітним плянам львівським; допускає грубі, дикі вчинки против стороників брацтва 45), й тим , розумїєть ся, тільки погіршає ситуацію. А коли патр. Єремія в свій приїзд на Україну, в 1589 р. знов рішучо став по сторонї брацтва, вийняв його з влади владики й поставив на будуще митрополита сторожем відносин його до брацтва, Гедеон 12/XII в крайнїм розжаленню звернув ся до свого недавнього ворога львівського арцибіскупа, „просячи, аби владиків визволено з неволї константинопольських патріархів”, і став „чиноначальником відступлення від патріархів” українських владиків 46).



    Тайною у Львові се не лишило ся не довго. І коли, входячи в психольоґічне становище вбадики, можна легко собі витолкувати те крайнє роздражненнє, в яке впав вні супроти опрзиції й претенсій братчиків, підтриманих митрополитом і патріархом 47), то з другого боку сей різкий і нерозважний, в високій мірі нетактовний крок вповнї убив морально владику в його боготьбі з брацтвом в очах усїх православних. Поки йшла боротьба за права між православним владикою й православним же брацтвом, можна було ставати на становище того чи сього — чи з становища канонів, чи з становища потреб православної церкви в даній хвилї, так би сказати — церковної тактики. Але тепер боротьба переходила на иньший ґрунт — се була вже боротьба між сторожами православної віри — братчиками, й унїятом владикою. Се зміняло все відразу. Оправдувало всї ті — в основі своїй нерозважні, нетактовні, навіть канонам противні роспорядження патріархів і митрополита, якими вони підтримували брацтва на шкоду владичої власти. Оправдувало всї кроки брацтва против владики — хоч би також не конче мудрі й тактовні. Бо се-ж були заходи вірних проьив владики-ререґата, способи обережности против непевних в правосланій вірі владиків. Зовсїм в иньшім сьвітлі представляли ся тепер всї біди, які терпіли братчики від владики — се було переслїдуваннє за вірність православю.



    І з своєї рисковної й неконче похвальної боротьби з владикою львівське брацтво виходить в 1590-х рр. з авреольою мучеництва за „руську”, православну віру, з славою перших сторожів сього національного прапора, і се незмірно підіймає в очах сучасників не тільки саме брацтво, а й брацьку орґанїзацію взагалї.



    Примітки



    1) Див. т. V с. 441-2. Офіціально признаним владикою Григорий Гедеон Балабан став тільки в 1576 р., по смерти арцибіскупського кандидата, Лопатки-Осталовського.



    2) Листи сї Олександра до львівського брацтва були кіллька разів друковані: в Актах Юж. и Зап. Рос., потім у Временнику ставропіґії за рр. 1881-3 і ще раз у „Ювилейнім изданію” брацтва (1888).



    3) Див. т. V c. 243-4.



    4) Передмова до Апостола 1574 р., Каратаєв с. 185. Слова намогильної написи Ів. Федорова: „своємъ тщаніємъ друнованіє занедбалоє обновилъ” давали привід до здогадів про давнїйшу друкарню у Львові (Пташицкий), але вони занадто загальнї.



    5) Monumenta confr. stauropigianae ч. 79.



    6) Monumenta ч. 81, 89, Ювил. изд. ч. 85, Архивъ І т. X ч. 176.



    7) Не знаю, на чім оперта гадка (Петрушевича, Харламповича), що сам обіжник Балабана, був видрукований в новій друкарнї: навпаки маємо ориґінальні окружники писані, з місцем для вписання імени збірщика. Про друкарську спадщину Федорова особливо остання статя Пташицкого (як вище с. 439) і ще Bostel Przyczynek do dziejow pierwszej ruskiej drukarni we Lwowie (Pqmietnik literacki 1902).



    8) Monum. confr. ч. 81.



    9) Ювил. изд. ч. 85 (1587, май).



    10) Сю сторону підносить ще одна з кінцевих дописок до грамоти: „повелЂваемь всякому стану людемъ христіанскимъ: сходячи ся до священника или в братствЂ, почитайте святыя книги ветхаго и нового закона по святыхъ отцевъ преданію или сошедше ся любовію, не во піанственный домъ, (а) до которого брата, не во піанство, а во славу божію глаголюще себЂ во псалмЂхъ и пЂніихъ и пЂснехъ духовныхъ”.



    11) Див. т. V c. 503.



    12) На жаль, для нас пропали ті переговори й наради між брацтвом і патріархом, які привели до видання патріаршої грамоти в тій формі, як ми її тепер маємо. Грамота представляє так, немов би зараз на патріарший приїзд братчики прийшли до нього з своїми плянами й дістлаи зараз сю грамоту (пор. Diplomata c. 30). B стилїзації одначе досить ясно відріжняєть ся предложений братчиками начерк устави, і вступ та доповнення, що походять від самого патріарха і були зробленї, очевидно, кіоькома наворотами. Але що саме в сих доповненнях, які містять в собі пояснення прав брацтва супроти постороннїх, духовенства і єрархії, належить самому патріарху, а що могло бути піддано йому братчиками, не можна відріжнити.



    13) Ся постанова стилїзована дуже лихо; сучасний братський переклад переповідає її так: „И тежъ єсли бы где в котромъ колвекъ мЂстЂ было братство, а не справовали ся бы водле права сего церковного братского, котороє мы перше во Львове старЂйшинство законне подаемъ, и да не сопротивлять ся єму никтоже, ниже отпираєт давними братствы, несовершенно отъ нЂкоихъ епископъ уставленными, повЂлЂваємъ же, да сему братству львовьскому вси братства повсюди повинують ся”. (Слово: „братства” дописане пізнїйше).



    14) Текст грецький в Diplom. statutaria ч. 3, братський переклад тамже і в иньших виданнях (Акты Зап. Р., Юбил. изд. Monum. confr.).



    15) Підсувано патріархам мотиви й меньш ідеальні — бажання сотворити конкуренцію між брацтвами й епископом, в інтересах патріаршої зверхности.



    16) Див. т. V с. 506-7, 561.



    17) Судячи по призвищу його брата Лаврентия „Тустановський” виводять їх з сеї дрібно-шляхецької української фамілїї. Грецьке призвище „Зизанїя” (куколь) правдоподібно було перекладом українського призвища „Куколь”, як він зветь ся і противниками, навіть в актах (Акты Зап. Рос. I V ч. 145, пор. книгу Kakol ktory rozsiewa Stephanek Zizania, видану против нього 1595), — не навпаки, як думають часто, приймаючи призвище „Куколь” за іронїчну травестію призвища. Такі переклади призвища на клясичну мову практиковали ся часто в тодїшнїх часах в учених кругах.



    18) Див. передмову до 'А???????? і біоґрафічні працї Оґлоблїна й Дмитрієвского про Арсенія в прим. 5.



    19) Архивъ Ю.-З. Р. І т. Х ч. 33.



    20) Маємо первісний начерк самого Арсенія по грецьки (виданий кілька разів, анонїмно, — Diplomata ч. 5, Архивъ І т. X ч. 172, на авторсово Арсенія справедливо вказав Харлампович Школы с. 292 і 412). Він дуже загальний і послужив основою для детальнїйшої устави, уложеної по грецьки очевидно тимже Арсенієм і надрукованої в Diplomata під ч.-6. Український текст устави (ibid.) місцями дає доповненнє до грецького тексту, являєть ся отже самостійною перерібкю грецького тексту, зробленого очевидно братчиками. Офіціальним текстом мала служити вписана в братський „Альбум” пізнїйша редакція українського тексту, дещо відмінна від попередньої, потверджена патріархом в р. 1592 (Diplomata с. 30, факсімілє потвердження на с. 130). Порівняннє обох редакццій у Харламповича op. c. с. 295. Потім маємо ще одну редакцію — луцьку, в луцькім збірнику братськім п. т. Порядок школный (друк. в І т. Памятників київ. ком.).



    21) Щоб зазначити се, укладчик грецького тексту (Арсеній) кождий параґраф устави підтверджує якимсь текстом з св. письма, часом навіть досить мало відповідним; в останнїй редакції тих текстів чимало попропускано.



    22) § 14.



    23) Грамота Ґедеона з 1587 р. — Ювил. изд. ч. 85.



    24) Розуміти се належить так, що підручники до реторики, діалєктики й фільософії мали бути, чи були вже переложенї на словянське при львівській школї й мали служити до науки в нїй.



    25) Вираз незрозумілий (толкують: „по частям”).



    26) Перегляд спорів про се, чи львівська школа мала за взір якісь иньші школи і які, див. у Харлампрвича op. c. с. 409 і далї.



    27) Архивъ Ю. 3. Р. І. XII ч. 12.



    28) Monum. confr. ч. 252.



    29) В Exegesis-ї. Косів каже, що привилеї Жиґимонта III були надані на szkoly lacinskie w Wilnie i we Lwowie (в дод. до Исторії кіев. ак. Голубева с. 83).



    30) Першу документальну згадку про науку латинської мови маємо з р. 1604, коли звісний Йов. Борецький (пізнїйший митрополит) був згоджений на ректора братської школи, з обовязком учити по грецьки й латини (ЛЂтопись львов. брат. с. 91); але сам Борецький був „вихованком” брацької школи (див. П. Могила, І ч. 47).



    31) Новійший розбір сеї граматики проф. Студинського: „Адельфотес, граматика видана у Львові в р. 1591” (Льв., 1895) — він вказує запозичення крім Ляскаріса з граматик Мелянхтона, Крузія і Клєнарда. Старша статя про туже граматику (крім праць про львівську школу взагалї): Лепкий НЂсколько словъ о греческо-славянской граматицЂ, изд. во Льво†1591 г. (Льв., 1872).



    32) Див. Monum. confr. І ч. 100.



    33) Гадку про два видання грамаиики, з 1588 і 1591 р., збив новійшими часами Харламович Op. c. с. 451.



    34) ЛЂтопись с. 22, пор. 60 і Monum. confr. ч. 171.



    35) „Мужа ученна в науце писма и языка елинска и словенска”, назива його Скумин в р. 1592. В 1589 р. Кирил мав держати оборону брацтва перед патріархом по грецьки — ЛЂтопись як вище



    36) Передруковано в III т. Памятн. полем. литературы.



    37) Monum. confr. ч. 171.



    38) Пор. вище окружник патр. Йоакіма, с. 512.



    39) Мonum. confr. ч, 81-3.



    40) Monum. confr. I ч. 84 (подробицї незвісні).



    41) Ibid. ч. 86.



    42) „Аще подобаєт в ден пасхи воскресенія Христова приносити во церковь хлЂбы и свиная мяса, яица и хрЂнъ и посвящати ся сему от саященника, — отъ нихже чародЂйство у нас умножаєт ся”, питали братчики царгородського патріарха — Mon. confr. ч. 87; лист владики в сїй справі ч. 85.



    43) Monum. confr. ч. 88.



    44) Ibid. ч. 89-91.



    45) Цїкавий епізод оповідає дїдич м. Гологір під Львовом: Ґедеон приїхав до містечка й до нього прийшли міщане, просячи благословення й інструкцій для свого брацтва, заложеного під опікою львівського, заразом просили якоїсь науки в вірі. Владика різко виступив против брацтва, казав спалити уставу — „бо то брацтво від єретиків”, „а про науку не випадає питати вас, простим людям”. Коли два ученїйші міщане з того місцевого брацтва Бабич і Сагайдачник покликали ся на сбова ап. Павла, що наказує учит ся в справах віри, владика сказав: „що я маю тебе, хлопе, учити, коли ти доперва з гною вилїз і в гною-ж учив ся до сих часів, а до письма що тобі”? Коли міщане ті все таки просили науки, казав своїм слугам вигнати їх силоміць, і ті шаблями та киями повигоняли їх. Monum. confratern. І ч. 99.



    46) Див. в т. V с. 562.



    47) Пор. лимт Скумина — виїмок в. т. V с. 563.



    ЛЬВІВСЬКЕ БРАЦТВО І БРАЦЬКИЙ РУХ: РОЗПОВСЮДНЕННЄ БРАЦЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, ПЛЯНИ ВСЕНАЦІОНАЛЬНОЇ БРАЦЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, БРАЦЬКИЙ РУХ В ГАЛИЧИНЇ — НАШІ ЗВІСТКИ В ХРОНОЛЬОҐІЧНІМ ПОРЯДКУ: БРАЦТВО РОГАТИНСЬКЕ, ЛЬВІВСЬЕ БОГОЯВЛЕНСЬКЕ, ГОРОДЕЦЬКЕ, БЕРЕСТЕЙСЬКЕ, ПЕРЕМИШЛЬСЬКЕ, КОМАРНЯНСЬКЕ, САТАНІВСЬКЕ, ИНЬШІ, МЕТА БРАЦЬКИХ ОРҐАНЇЗАЦІЙ, ПЕРЕШКОДИ, КРИВДИ ВІД ВЛАДИКИ ЛЬВІВСЬКОГО, РОЗГРОМ БЕРЕСТЕЙСЬКОГО БРАЦТВА, ВПЛИВ УНЇЇ НА КОНСЕРВАТИЗМ БРАЦЬКОЇ ДЇЯЛЬНОСТИ.



    Незвичайні моральні успіхи, осягнені відразу у патріархів львівським брацтвом, поспішила ся використати й зміцнити новими санкціями братської орґанїзації иньша міщанська громада, яка поруч львівської відограла дуже важну ролю в розвою сеї орґанїзації — виленська. Я вже вказував давнїйше, що спеціальні обставини, в яких вона стояла — її заможність і сили та близька стичність з иньшими національними й культурними елєментами вже з першої половини XVI в. вплинули на розвій культурних і релїґійно-національних інтересів серед неї. Засноване в 1584 р. митрополитом Онисифором нове брацтво при монстирі св. Трійцї, стає центром, що скупляє коло себе сьвідомійші й дїяльнїйші елєменти міщанської громади, роздїлені перед тим між численними брацтвами-цехами, й їх культурно-національну роботу. Монастир св. Трійцї був переданий митрополитом в завіданнє міщанам, щоб зробити з нього культурне огнище — удержувати в нїм учене духовенство, заснувати в нїм школу й дати їй приміщеннє. Близше завідувати тим мало брацтво, засноване по інїціативі чи за благословенством митрополита, в дусї тих нових культурно-просьвітних завдань 1). Завдяки своїй позиції як брацтво столичне, а также тим культурним силам, якими розпоряджало воно, виленське брацтво зараз же видвигнуло ся на перший плян, поруч брацтва львівського, і разом з ним ним вело перед в братській орґанїзації. Між ними ведеть ся постійний обмін і культурними засобами і орґанїзацїйними ідеями. Коли львівське брацтво дістало уставу від патр. Йоакима, вона без сумнїву була використана зараз виленським брацтвом 2); нетерпеливо чекає воно санкції лтвівського брацтва від патріарха царгородського й просить зараз прислати її копію 3). Початкова устава виленського брацтва по всякій правдоподілности була наново зредаґована під вливом львівського „порядку”, санкціонованого патр. Йоактмом 4). Лїтом 1588р. виленські братчики предложили її знову — мабуть в тій зміненій редакції, митр. Онисифору на затвердженнє й просили позволення надрукувати. Митрополит затвердив і благословив друкувати. В 1588 р. „порядокъ или чинъ” виленського брацтва був видрукований, і братчики старали ся його можливо розповсюднювати — так до Львова вислали вони 30 примірників його 5). Для ширення ідей братської орґанїзації й її розповсюднення був се факт не малого значіння. Тим більше, що слїдом сей виленський „порядок” дістав санкцію патріарха Єремії, коли він переїздив через Вильно до Москви (в червнї 1588 р.), а рік пізнїйше потвердив сю патріаршу грамоту й цїлу братську орґанїзацію виленську король Жиґимонт. Таким чином в особі львівського й виленського брацтва — органїзованих в однім дусї, хоч в деяких точках орґанїзації й відмінно, реформована братська орґанїзація на самих перших кроках своїх була санкціонована найбільш авторитерними сферами, які тільки можна було собі подумати — патріархами, королем, синодами місцевої єрархії. Був се факт немалої ваги, який не зістав ся без впливу на успіхи сеї нової орґанїзації.



    Реформа братської орґанїзації — розширеннє дїяльности братсьеої й перенесеннє її на ґрунт релїґійно-культурний і національний, принціпи широкої участи й інїціативи громадянства в справах церковної орґанїзації, дісціплїни, взагалї релїґійного й культурного житя, самі по собі були випливом часу й його потреб. Відповідаючи сим потребам, сї принціпи й форми братської орґанїзпції, в яку вложені були вони, мали всякі шанси широкого розповсюднення вже самі по собі. Санкція ж патріархів і особлива опіка, якою окружили вони нову братську орґанїзацію, мусїла ще більше причинити ся до сього. І львівські братчики дуже тактовно відсунули свою інїціативу в сїй реформі на заднїй плян. Тим часом як владика Ґедеон (в часах, коли був з брацтвом у згодї) інїціативу просьвітних інституцій братських радо признавав собі (може й не зовсїм безпідставнь) 6), братчики знов всю інїціативу, всю заслугу братської реформи, новиих завдань братської дїяльности складали на патріархів, представляючи їх дїлом ідею нової братської орґанїзації, її участи в церковнім і релїґійнім житю й т. и. 7).



    Ся незвичайнм прихильність і ласка, яку патріархи показували львівському, також і виленському брацтву, і та висока вага, яку привязували вони до нової братської орґанїзації, вже самі робили до певної міри обовязковим для сучасників православних України й Білоруси йти слїдами львівського брацтва. Але патр. Йоаким таки сьвідомо хотїв се зробити справдї обовязковим і в своїй грамотї львівському брацтву висловляє ту гадку, що всї брацтва, які мають устави давнїйшого типа, хочби затверджені або й засновані владиками, мають змінити свою орґанїзацію, яко „не совершенну”, на нову, в дусї реформи львівської, й признати над собою старшинство й провід реформованого львівського брацтва 8). Такий погляд, може підданий патріарху самими братчиками (принаймнї — до певної міри), держить ся й пізнїйше в братських кругах. На берестейськмі соборі 1594 р., де засїдали відпоручники ріжних брацтв і предложили владикам цїлий ряд дезідерат до затвердження, прийнято таке рішеннє: „братства церковныє отъ святЂйшихъ патріарховъ поданцє и отъ отца митрополита и отъ насъ всихъ епископовъ ухваленыє'', зістають ся на далї в силї й опіцї єрмрхії, „а што ся дотычетъ иншихъ братствъ церковныхъ, противныхъ тымъ братствамъ помЂненымъ, звлаща єсли бы ся отъ которого епископа начало и тым ся славило, — о тыхъ вЂдоти не хочемъ и ихъ забороняємъ и касуємъ” 9). Тут розуміли ся брацтва конкуренційнї, якіб владики схотїли закладати, в тїсній залежности від себе, против автономних брацтв по типу львівського й виленського, санкціонованому патріархами. Такі конкренційні брацтва хотїв творити Балабан, і против нього головно звернена ся ухвала: митрополит ішов за патріаршою полїтикою протекції реформованим брацтвом. Але ухвала має й принціпіальнїйше знсчіннє та характеризує тенденцію реформованих брацтв; уважати новий тип брацької орґанїзації обовязковим для всїх.



    Особливо ширила ся нова брацька орґанїзація в близшім сусїщстві львівського брацтва — в Галичинї, на Побвжу, на Поділю. Владика Ґедеон заїхавши весною 1588 р. до маленького місточка Гологір під Львовом, застав там брацтво, орґанїзоване на взір львівського і під його проводом 10). Про се довідуємо ся припадково, з того конфлїкту, що вийшов з сим брацтвом у владики, і безперечно, що такий же припадковий характер мають всї иньші звістки, які маємо про брацтва й брацький рух в Галичинї й загалом в західнїй Українї в 1580-1590 рр. Сї звісти служать тільки симптомом широкого розповсюднення брацької орґанїзації в новім, реформованім дусї, але зовсїм не вичерпують того руху: дають понятє про розповсюдненнє брацтв, але не знайомлять з фактичним станом брацької орґанїзації в тих часах. І я наведу сї звістки тільки як ілюстрацію сього руху.



    В 1589 р. патр. Єремія благословляє й потверджує брацтво Рогатинї, при церкві рождествв Богородицї, на взір брацтв львівського й виленського. Спеціально згадує патріах про право братчиків виберати собі сьвященика до тої церкви і постановляти за згодою владики, а як би сьвященик вів себе невідповідно — відставляти його (не питаючи ся владики) й брати иньшого 11). Міркуючи з того, що брати Рогатинцї стояли на чолї братського руху ві Львові, орґанїзацію брацтва в Рогатинї, в дусї львівського і під його покровом, треба класти зараз на часи по реформі львівського брацтва. Тодїж мабуть положено й початки школи. Про неї зачуваємо в 1591 р., з нагоди суперечок брацтва з маґістратом за братські справи і особливо за дяка. Маґістрат невдоволений був, що дяка для церковної відправи й шкільної науки дало брацтво зі Львова, поминаючи громаду; львівському дяку Федору закидали, що він хорий і сьпіває не по тутешньому, а по литовському 12), і хотїли його скинути, або принаймнї поруч нього мати свого дяка. Рогатинськке брацтво супроти того просило „своїх старших” — братчиків львівськтх, щоб вони прислали їм иньшого дяка, який би міг добре справувати церковний порядок, і в двох з Федором учили в школї — „ачей бы нЂчто и по грецку учити могли” (очевидно, мова йшла про заведеннє двох відділів в школї — русько-словянського й грецького). Львівське брацтво се прошеннє сповнило, й школу потім вело два дяки. Але міщане, підохочувані владикою, що з свого боку завзято ворогував на рогатинське брацтво, не переставали робити всякі пакости брацтву й школї, нападали на школу, били й розганяли дяків і учеників, а вкінцї Балабан, спровадивши від короля комісію, педставив брацтво незаконним (бо засновано його без відомости короля і владики), „дяковъ ихъ безчестне, властью римского послушенъства изъгнати повелЂлъ и шъколную науку спустошилъ” 13).



    На початку 1591 р., з нагоди приїзду до Львова митрополита, заявили бажаннє зреформувати своє брацтво на взір успенського братчики з львівського предміського брацтва богоявленського, і митрополит дав на се благословенну грамоту 14). Признав їм право поставляти собі сьвященика — владика мав благословити сьвященика, якшго вони собі виберуть „кромЂ всякои вымовы и противности”. Поручав займати ся дїлами милосердя, мів иньшим „нищим в школЂ посполитой братской в мЂстЂ божественнаго писанія учащимся милостыню по силЂ своєй давати”, але про заложеннє своєї школи нема мови, бо ще в 1589 р. патр. Єремія признав монополь школї брацтва міського успенського, а сьвященикам иньших цереов позволив учити тільки одного-двох хлопцїв для обслуги (в церкві), але не більше, аби не було конкуренції й школи брацькій школї 15). Натомість митрополит не пожалував ґарантій брацтв
    Страница 46 из 55 Следующая страница



    [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.