LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 48

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    вернути ся назад до своєї віри, мучать, мордують і до вязницї дають. Змушують сьвята сьвяткувати по новому калєндарю. В сьвята по старому календарю витягають на роботу господарів і челядь, беруть кари і саджають до вязницї. З катедри костельної й на ратушу перед всїма називають нас поганими й хулять наші сьвятинї церковні; забороняють дзвонити в нашій церкві відповідно до наших порядків, а в сьвята нового калєндаря не позволяють дзвонити скорше нїж вони почнуть, і т. д. 7). В сю сторону — нп оборону свою від таких поневірок і кривд мусїли звернути теж свою увагу братчики і тим всїм поясняєть ся, що головною ареною боротьби за і против унїї в сїй хвилї стає Вильно, хоч боротьба ведеть ся тут — з тої й другої сторони — в значній мірі українськими силами.



    Поруч боротьби словом, проповідею, активними протестами вона вела ся також на лїтературнім полї. По одній сторонї виступав Зизаній, по дрругій Потїй. Не маючи першої публїкації Зизанія — його „Катехизиса", виданого в 1595 р. (до нас не дїйшло нї одного примірника), не можемо мати докладного понятя про нього, але нема сумнїву, що він мав характер полємічний, звернений против унїї й спірних точок між грецькою й римською церквою. Антаґонист Зизанія Фелїкс Жебровский, видаючи проти нього свою полємічну брошуру 8), вишукує єреси в катехизисї Зизанія, а заразом докоряє йому за його аґітаційну роботу і накликає до унїї „нарід руський"; очевидно аґітація устна і „Катехизис" Зизанія стояли в тїсній звязи між собою. Виданий в тім же роцї в Вильнї трактат в оборонї унїї: „Унія алъбо выкладъ арътыкуловъ ку зъодночонью Грековъ съ костеломъ Римскимъ належащихъ" 9), очевидно, стояв в тїсній звязи з тою-ж аґітацією. Трактат без сумнїву, написаний був Потїєм, але вийшов анонїмно, в імкни владиків-унїятів; він переглядає спірні точки, „на которыя олгядают се люде народу руского, не хотечы зъ Рымляны до єдиноцства й згоды першоє вернути ся", і воює против тих аґітаційних мооивів, якими воювали противники унїї. Так чимало тут дано місця полєміцї з виводами, що папа антихрист. Потй дуже різко викликав проповідників сього погляду, аби довели, що папське імя відповідає антихристовому імени 10).



    Се було дуже необережне викликаннє вовка з лїса, й Зизаній не зістав ся винним відповіди на се візваннє. На другий рік видав він книжку: „Казаньє с-того Кирила патріаоьхи ієрусалимьского о антихристЂ и знакахъ єго", на мові руській і польскій (Вильна, 1596) 11). Тут в формі толковань св. Кирила на восьмий член символа — про другий прихід Христа, він давав відповідь на ріжні точки, порушені Потїєм, і спеціально — до тези про папу-антихриста сипнув цїлою горстю ріжні „знаки антихристоыа наставаня" й ріжні антихристові числа з папського імени, зачерпнені з протестантської полємічної лїтератури 12). При всїй абсурдности своїй ся ідея папи-антихриста була вже настільки спопуляризована гуситською, потім протестантською аґітаційною лїтературою, а через неї і в нашім полємічнім письменстві 13), що робила сильне вражіннє на сучасників й живо трактувала ся в аґітації против унїї, як сьвідчить книжка Потїя. І сей новий трактат Зизанія напсув багато крови католикам і унїатам 14) та здобув собі велику й трівалу популярність, підхоплений московськими старовірами XVII віка.



    Саму справу унїї трактовано поки що теоретично — хоч і не дуже академічно. Противники унїї были певні, що ся справа ще до них прийде — що її рішати буде загальний собор, і тодї буде час дати й відправу. Поки що ж їх головно займали зрадники-владики: треба було добити ся, щоб їх скинено з катедр. Се вважали можливим, і тому заходи митрополита против оборонцїв стагої віри мало кого інтересували. Собор в Новгородку (сїчень 1596 р.), де митрополит мав судити своїх виленських противників, православні просто іґнотували. На собор сей, крім митрополита, з владиків прибув тільки львівський Балабан, що обробляв митрополита в своїй справі з братчиками і дістав рішеннє справи на свою користь 15), та новопоставлений полоцький Загоровський. Вони перенесли справу виленських противників унїї на доґматичний ґрунт: Стефан Зизаній був обвинувачений в єресях, як автор „Катехизиса", заочно засуджений і виклятий разлм з своїми товаришами, священиками виленського брацтва 16). Сею анатемою одначе нїхто не журив ся: митрополиту і всїм владикам-унїатам з православної сторони вже давно виповіджено послух, і під час самого собору на соймиках росписаних перед весняним соймом православні вели аґітацію за домагннєм, щоб король відібрав хлїби духовні від зрадників-владиків. Як відомо 17), се домаганнє було дїйсно пийнято в посольські накази майже всїх українських і декотрих білоруськиъ соймиків і поставлене на соймі, але не підперте цїлою посольською палатою, не було прийняте королем, і посли тих повітів, а з поміж сенаторів кн. Острозький зложили протести. Заявили,щ о вони й їх братя шляхта, з огляду на незаконне заведеннє унїї, не будуть тих владиків-відступників і всїх, хто б держав ся унїї, вважати за своїх пастирів і не позволять їм виконувати в своїз маєтностях нїяких функцій.



    Не вигравши справи на соймі, православні перенесли свої заходи на собор, що мав бути скликаний в справі унїї. На собор в Берестю, скликаний на день 6 жовтня, відпоручники православної шляхти й міщанських громад привезли інструкції, а їх мзіст, по словам соборного унїверсалу, зводив ся до отсих трох точок: 1) Духовні, що вийшли на свою руку, приватно, з-під зверхности патріарха, мають бути покарані відібраннєм від нхи урядів. 2) Унїя з західньою церквою не може переводити ся на такім частковім, не поданім до загальнї відомости синодї, без згоди патріархів і всеї східньої церкви, навпаки — має бути заховане на основі старих привилєїв „набоженство старожитноє" східньої церкви. 3) Старий калєндар має бути задержаний, а нового не приймати 18). Ся третя точка містить ся в другій, і таким чином жадання православної суспільности містили ся в отсих двох точках: унїя не може бути переведена инакше як загальним собором, з участю патріархів і всеї східньої церкви, і все зроблене на свою руку владиками в справі унїї — не важне; владики — самовільники мають бути скинені з урядів за відступленнє від церкви. Собор православних сповнив сї жадання. Сконстатував, щл православна людність Польсько-литовської держави хоче далї зіставати ся при патріархах і не признає самовільних вчинків своїх владиків. Владиків покликав на свій суд і коли вони не ставили ся, заочно осудив і позбавив урядів, а сьвітське „коло" постановило вислати до короля депутацію, щоб се рішеннє ,собора на владиках унїатах сповнив 19).



    Та тільки біда була в тім, що православного берестейського собору, правосильного з православного канонїчного становища, унїатсько-католицька сторона православним не признала, і на такім становищу стояло й правительство. Справу унїї воно вважало безповоротно порішеною компетентними властями — православними владиками, і що небудь зміняти, чи наново зачинати не признавало праав нї православним мирянам, нї кому иньшому. І для якої небудь кари над владиками, чи скинення їх з урядів не бачило нїякої причини, бож владики не виствпили з свого „грецького закону", признаючи ся до одности з римською церквою 20). Ситуація з сього боку вияснила ся досить докладно вже під час самого берестейського собору, супроти становища зайнятого унїятською й католицькою єрархією й королївськими відпоручниками що до собору православних. Отже православним треба було довести незаконність унїї, вчиненої владиками й добити ся від короля, щоб їх скинено. Унїятсько-католицькій сторонї треба було довести, що унїяти поступили законно й похвально, а опозиція православних і спеціально — їх собор в Берестю був неправосильним і беззаконним. І коло сих точок розгораєть ся лїтературна й полїтична боротьба зараз по берестейськім соборі.



    Примітки



    1) Акты Зап. Рос. VI ч. 73.



    2) Акты З. Р. IV ч. 84, Акты Вилен. Ком. VIII ч. 7.



    3) Про грамоту й її дату в т. V с. 593-3.



    4) Акты Вилен. коом. VIII ч. 9.



    5) Див уривок з листу у Жуковича с. 151.



    6) Monum. confrat. I ч. 365 (9/VI).



    7) Monum. confrat. I ч. 367.



    8) Kakol ktory rozsiewa Stephanek Zizania w cerkwach ruskich w Wilnie, 1595, Вильно — передр. в V т. Памятників укр. мови і лїтератури.



    9) Передрукований в II т. Памятників полемич. литературы. Про нього статя проф. Студинського Pierwszy wystep literacki H. Pocieja.



    10) Нехайже тобЂ, дурню, што ихъ слухаешъ, а папежа антихристомъ зовешъ, скажуть геретыкове, если вЂдаютъ, имя тоє антихристово, котороє бы мЂло въ собЂ личбу преречоную! албо єсли антихристово имя єсть папа, нехай покажуть личбу помененую въ томъ имени!" — с. 158.



    11) Передруковано в V т. Памяток.



    12) Як на головне джерело вказують на книгу Зібранда Любберта De papa romano — див. Стубинського Пересторогу. Иньша лїтература в прим.



    1) Вище я вказував „Посланиє до Латин" 1582 р, додам ще ИзвЂщеніє о латинскихъ прелестехъ Вишенського.



    14) Відповідав на нього тойже Жебровський з книжкою: Plewy Stephanka Zizaniey, heretyka z cerkwi ruskiej wykletego, Вильно, 1596.



    15) Monum. confrat. I ч. 400.



    16) Акты Зап. Рос. IV ч. 91. Тому що Катехизис Зизанія до нас не дїйшов зовсїм, не перестає досї суперечка про те, чи дїйсно були в нїм якісь єретичі гадки, чи митрополит тільки пошукав в нїм приводу для виклятя. Перегляд лїтератури й гадок за і против у Харламповича op. c. с. 381. На доказ православности Зизанія вказують на те, що він і пізнїйше мав велику повагу у православних. Православний берестейський собор 1596 р., реабілїтуючи Зизанія, збув справу його єретицтва зовсїм легко і перенїс справу на ґрунт дісціплїни; чи правий чи не правий був Зизаній виступаючи против митрополита (Акты Зап. Рос. IV ч. 104). Думаю, що се не пішло б так, як би на Зизанію справдї лежаша репутація неправославности.



    17) Див. т. V с. 501-2.



    18) Архивъ Югшзап. Рос. І с. 523-4, пор. Пам. полем. л. III с. 358-9.



    19) Див. в т. V с. 607-617.



    20)-Див т. V c. 615-6.



    ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: БЕРЕСТЕЙСЬКИЙ СОБОР І КОНТРОВЕРСІЯ ПРО ЙОГО ПРАВОСИЛЬНІСТЬ, „ОПИСАНЬЄ" СКАРҐИ, ЕКТЕЗІС, АПОКРІЗІС, ЙОГО АРҐУМЕНТАЦІЯ ІСТОРИЧНО-ПОЛЇТИЧНА І ТЕОЛЬОҐІЧНА, НЕПРАВОВІРНІСТЬ. ВИШЕНСЬКИЙ, ЙОГО БІОҐРАФІЯ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ, „ПИСАНІЄ КЬ УТЕКШИМЬ ЕПИСКОПОМЬ", КРИТИКА ЄРАРХІЇ, ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ПОРАДА, ЇЇ ЦЕРКОВНИЙ РАДИКАЛЇЗМ І БЕЗРАДНІСТЬ, „ОТВЂТЪ ФЕОДУЛА" І „ЗАЧАПКА".



    Скарґа, оден з духових батьків унїї, сбвідок і участник берестейських переговорів, був, здаєть ся, першим, що поспішив в поміч новодовершеній унїї з лїтературним апаратом, щоб за його помічю перехилити на користь унїятської сторони ті контроверсїї, в які вводили сучасників офіціальні унїверсали обох сторін — православної й унїятської, про соборні подїї. Вже з початком 1597 р. під лютневий сойм 1), появила ся анонїмна книжка його, для лїпшої популяризації пущена відразу, здаєть ся, в двох виданнях — руськім і польськім: „Описаньє и оборона събору руского берестейского “ 2).



    1) Се каже Апокрізіс (Пом. пол. лит. II с. 1011). Сойм зачав ся 10 лютого.



    2) Видана в III т. Пам. полем. лит. в обох текстах (польський з пізнїйшого збірного видання писань Скарґи: початкового видання його досї нема).



    Вона дїйсно складала ся з двох частин. Перша давал аісторію собору — унїятсько-католицького розумієть ся, як єдино законного,_супроти котрого собор православний був тільки, „схажка в каменицы берестейской“. Вона подавала мов би офіціальні протоколи — про се мала сьвідчити кінцева нота: „дъяки светого собору за росказаньєм соаршихъ“, хоч безперечно, маємо тут лїтературне обробленнє сеї історії, з загостреними против православних шпильками. Показне місце займає тут широка промова вложена в уста королївських послів: намова до православних, аби прилучили ся до владиків-унїятів, з виразними слїдами пізнїйшої лїтературної фабрикації. Друга частина — оборона правосильности собора дуже побіжно зачіпає питаннє його законности, збуваючи се дуже сумнївним арґументом, що він збирав ся за волею папи; доводить за те, що сьвітські люде в справі злуки церков не повинні були мати голосу, і боронячи владиків від закиду, що відступили від патріархів, широко розводить ся над верховністю папи, роздїлом церков, пробами злуки, особливо на фльорентийськім соборі і т. д., в значній мірі повторяючи виводи свого трактату про унїю (О iednosci kosciola). Все отсе має довести, що владики поступили спасенно, піддавши ся папі, і доказавши се, Скарґа вже злегка переходить ріжну арґументацію против унїї, яка, видко, ходила по сучас\546\никах і має з сього погляду чималий інтерес. Тут мова й про чудо, що мовляв стало ся під час берестейського собора на осудженнє унїятіа (вино на воду перемінило ся), й про клятву, кинену Никифором на владиків-унїятів, і про небезпечність бунтів з боку православних („се списуютъ, и великая ихъ громада, и много людей простыхъ до себе намовляютъ м бунтуютъ“). Опозицію унїї Скарґа представляв головно дїлом ріжновірцїв — протестантів і аріан; се, розумієть ся, була неправда. Головну контроверсію, коло котрої в дїйсноси обертала ся справа: чи мали право владики, будучи під зверхністю патріарха, перейти без його волї під власть папи, і чи через се вони не стратили права до своїх урядів і власти та чи не позбули ся всякої власти й авторитету супршти своїх вірних, — Скарґа поминув майже зовсїм. Се значно ослабляло вплив виводів красномовного єзуїта і відкривало слабу сторону в арґументації унїятсько-католицької сторони, в яку не залишали ударяти православні.



    На Скаржина історію берестейського собору православні перед усїм відповіли виданнєм актів православного собору в Берестю. Вони вийшли за кілька місяцїв по виходї книжки Скарґи (мабуть лїтом 1597 р.), для безпечности від конфіскати — в Кракові, й для лїпшого розповсюдження в ворожім таборі — по польськи (руського видання досї не знайшло ся, і чи було воно — незнати) 1). Книжка мала титул: Ekthesis abo krotkie zebranie spraw, ktore sie dzialy na partykulamyin, to iest pomiasnym soborze w Brzesciu Litewskim 2).



    1) В руськім виданню Апокрізіса (с. 1028) титул Ектезіса цитуеть ся по руськи, і се давало привід давнїйшим біблїоґрафам включати його в число руських (українсько-білоруських) друків. Каратаєв уже відкинув його, але Завитневич (Падинодія с. 148) пробуввав ще боронити істнованнє руського видання тим, що титул його звучить в ідмінно від польського. Відміни сї одначе так малї й для руського тексту так природні, що будувати якісь виводи на сїм нїяк не можна.



    2) Передрукований бувв Чтеніях московських 1879, I і потім, докладнїйше, в III т. Памятників полем. лїтератури.



    Полишаючи на боцї полєміку, книжка ся умисно як можна обективнїйше й сухійше викладає історію собору, в формі його протоколу, переходячи день за днем, цитуючи документи, називаючи імена присутних, старшину, послів і т. д. Правдоподібно, протокольні записки дїйсно послужили основою сеї історії і дуже мало підпали лїтературному обробленню. Книжка робить завдяки тому дуже документальне вражіннє. Її метою було виказати, на скільки православний собор був правильно орґанїзований з канонїчного боку, як докладно відграничено в нїм було від „кола сьвітського“ „коло духовне“, що \547\ виключно займало ся церковною, канонїчною стороною справ, і як вірно при тім тривало ся воно синодальних форм грецької церкви. Се сухе, протоколярне, документальне представленнє збивало як найлїпше говореннє противників про „схажку“ православних, де буцїм то верховодили сьвітські люде, ріжновірцї, й т. д. Через те при всїм убожестві своєї лїтературної форми публїкація ся свою мету вповнї осягала, і до історії берестейського собора спеціально вертати православні не вважали більше потрібним. Публїкація соборних документів в повнім текстї була обіцяна при кінцї Ектезіса, але не була сповнена — мабуть в ній не відчувано потреби по виданню Ектезіса 1).



    Натомість слїдом за Ектезісом пущена була в сьвіт бомба більшого калїбру, поцїлена в самий центр контроверсії, так старанно прикритий ріжними стороннїми розговорами в Скаржиній оборонї. Се був славний Апокрізіс Філялєта, написаний, по словам пізнїйшої унїяятської традиції, на замовленнє кн. Острозького, на підставі актів з його архиву, але виданий в Вильнї, може з якихось практичних, а може і з тактичних мотивів 2). Про особу автора й обставини написання його книги не маємо сливе нїяких відомостей крім тих нечислених натяків, які розкидав у нїй сам автор. Його імя — Криштоф Бронський, дає нам також тільки пізня унїятська традиція 3). В польсько-католицьких кругах йому зроблено репутацію ріжновірця, і ми при сучаснім станї наших відомостей не можемо сказати нїчого нї за нї против сього, але в книзї автор скрізь виступає речником православних. Передмова датована 30 жовтня 1597 р., в Вильнї, і се більше меньше вказує на час виходу польського видання. Воно має титул: ????????? abo odpowiedz na xiazki o synodzie brzeskim, imieniem ludzi starozytnej religiey greckiej przez Christophora Pilaleta w porywcza dana. Час і місце руського видання не вказані. Вийшшло воно в Острогу, досить скоро по польськім виданню, найдальше — на початку 1598 р., з деякими відмінами в тексті, в змісті 4).



    1) Копистинський в своїй Палїродії (Пам. пол. лит. І с. 327) оссібно від Ектезіса цитує ще „Берестейского собору „ДЂи“ зъ части православныхъ“, отже акти православного собору, зведені в збірку й цїлість під титулом „ДЂи“. Чи був то матеріал, з якого користував ся автор Ектезіса, чи та збірка соборних актів, заповіджена ним нм будуще, трудно сказати.



    2) Напр. з огляду на напружені відносини Острозького до Замйского, може не випадало друкувати в Острозькій друкарнї книгу, присьвячену Замойскому. А можа просто польського письма в Острозькій друкарнї не було досить.



    3) Див. вище с. 494.



    4) Редактором сього руського видання Голубев (Библіогр. замЂч. с. 153) ввсжає „Клирика Острозького“, з огляду на певну близькість до виданої ним в тім часї полємічної повісти про фльорентийський собор. \548\



    Для охорони від конфіскати книгу присьвячено канцлеру Замойскому — „аби той скрипт від огня був забезпечений“, і сю присьвяту повторено також і в українськім виданню.



    Трактат сей не тільки своїм змістом, але й великістю бере гору над усею полемічною нашою лїтературою сеї доби. Руське виданнє має 222 картки — польське 334 стор. досить тїсного друку in 4°. Подїлений на чотири части, трактам властиво розпадаєть ся на дві половини. Перші дчі част изаймають ся справою дня — унїєю й звязаними з нею питаннями, друга половина (частина третя й чнтверта) займають ся питаннями більше загальними, академічними: про папський прімат, про східнїй патріархат і закиди роблені йому католиками.



    Історію берестейського собору Філялет лишає на боцї, відсилаючи читача по неї до Ектезіса, і тільки на доповненнє його подає соборний унїверсал православних. Далї, розвиваючи гадки сього унїверсалу, подає преінтересну й високо пікантну для сучасників збірку листів митропобита й Потїя, з яких виходить, що вони до останньої хвилї таїли ся й вирікали ся всякої солїдарности з унїєю, а переведеннє її не вважали можливим инакше, як соборним способом, з участю вірних 1). Королівськими листами, даними в відповідь на петиції владиків, виказує, що при переходї своїм на унїю владики мали на метї зовсїм не духовні, а переважно матеріальні вигоди для себе й церкви 2). Виясняє тезу, що владики своїм переходом, а властиво правительство допускаючи і санкціонуючи такий самовільний перехід нарушує ґарантії релїґії, дані конфедерацією 1573 р. й иньшими актами 3). Спеціально спиняєтть ся коло ґарантій в справі календаря, нарушених заведеннєм нового календаря разом з унїєю, і виясняє причии, чому православні не приймають нового календаря 4). Нарештї поясняє, чому нїяк не можна приймати офіціального погляду, що влвдики, перейшовши на унїю, зістали ся по давньому „при грецькім законї“: виказує, що їх перехід під папську зверхність був звяззаним з повним відреченнєм від „грецької віри“, і свою гадку потверджує офіціальними актами унїї. Доводить, що унїя 1596 р. зовсїм не являєть ся відновленнєм унїї фльорентийської,, бо відпоручники владиків в Римі прийняли науку римської віри по ухвалам собору трідентського, далкким від всяких уступок східньої церкві 5).



    1) Ч. I розд. 2.



    2) Ч. I розд. 6



    3) Розд. 3.



    4) Розд. 4 і 8.



    5) Розд. 7.



    І виводить з того, що владики — унїяти „вже далЂй за духовныє релЂи греческои ведлк правды почитаны и называны быти, \549\ а затЂмъ ведле права и зъ добръ на греческую вЂру власне наданыхъ тЂшити ся“ не можуть і права не мають 1).



    1) с. 1182.



    Друга частина присьвячена оборонї православного берестейського собору з становища загальних принціпів соборности. Против тез Скарґи, що тільки епископи мають право до соброів, а люде мирські не мають голосу в справах віри, виясняє він принціпи соборности, ідею демократичної церкви в противність т. ск. аристократичним поглядам Скарґи. Далї, в третїй части виступає він против церковного монархизму, голошеного Скарґою (о монархіи албо єдиновластіи костелномъ папежовъ римскихъ), а в четвертій збиває ріжні закиди патріархарови й східнїй церкві, якимиС карґа й унїяти виправдували відступленнє владиків від патріархату. Тут, при кінцї, він знову вертаєть ся до конкретних питань дня. Дуже дотепно іронїзує він над обіцянками католиків і надїями унїятів, що унїя піднесепрестиж грецького обряду в Польщі, і влучно пророчить, що місць в сенатї унїятські владики таки не побачать. Остерігає, що унїя замість одности й спокою може внести в релїґійні й національні відносини Польщі ще більше ферменту. Вказує на небезпечні симптоми, які дають себе знати вже тепер з нарушеннєм релїґійної свободи, та закликає сенаторів, аби своїми радами відвели короля від небезпечної релїґійної полїтики, зазначеної ним на соймах 1596 і 1597 р.



    В сумі був то першорядний полємічний трактат, написаний з великим лїтературним і публїцистичним хистом, великим знаннєм, широким і бистрим поглядом на річи, з незвичайно важним і пікантним документальним апаратом, при тім щедро розмішаний сатиричною сілю, влучними дотепами, але в трактованню противника, як на тодїшнї полємічні звичаї, досить здержливий і навіть гречний: щоб обминути якісь нечемні еиітети, Філялєт скрізь називає його „дїєписом берестейського собору“. Хоч звертаючись передовсїм против книги Скарґи, він в дїйсности далеко виходив поза зачеркнені нею рами полєміки, й власне найсильнїйша сторона його трактату лежить не в загально-теольоґічних партиях, а де він трактує унїю 1596 р. з становища горожанина річи-посполитої й члена руської церкви, де він відкриває й коментує дїйсний характер сього факту, пятнує постулованнє владиків і т. и. В части теольоґічніф його талановита арґументація ослаблюєть ся ріжними неправославними поглядами, які Філялет підмішав bona fide в свої арґументи й які видавцї не подумали переглянути й виправити. Пізнїйше православним приходило \550\ ся вирікати ся всякої солїдарности з теольоґічними поглядами Філялєта, похваляючи його як історика унїї, але в богословських поглядах чоловіка чужого, єретика 1).



    Філялєт оцїнює унїю 1596 р. з становища своєї „шляхецької братиї“, в дусї тих, хто замовляли йому сю оборону, згідно з тактикою, яку вела в тій хвилї православна суспільність — шляхецька передо всїм. Перейнятий ідеями шляхецького демократизму, він з сього погляду полємізує з теоріями виключної власти епископів в справах віри, чи з ідеями папської монархії, що відсужують суспільність, шляхецький загал від сих справ. Переведеннє унїї й поступованнє правительства він аналїзує з становища польської конституції, шляхецького парляментаризму, і його голос і погляди як чоловіка „свого“ і станом і вихованнєм і сьвітоглядом мусїли трапляии до переконання шляхецької публїки. Але поруч нього підносив голос против унїї полєміст не меньшого калїбру, хоч і зовсїм иньшої марки, цїнний нам особливо, як продукт української культури й українського житя, славний Іван Вишенський. Боротьба з латинською прелестю й унїєю становить центр його лїтературної дїяльности, а хоч хронольоґія його писань переважно зістаєть ся непевною й неясною, але й хронольоґічно беручи унїя 1596 р. становить більше меньше центральну позицію в його письменській роботї. В противність Філялєту, Вишенський заступає погляди українського демосу й близького до нього низшого українського клиру; з становища широкого демократизму виступає він против панських забаганок вищої єрархії, що привели її до унїї, а з становища старої питоменної культури — против всякого схиляння в сторону західньої, католицької культури. Се культурне старовірство його ми мали нагоду пізнати близше і вказати, на скільки мало відповідало воно духови часу, хоч в певних кругах — серед низшого духовенства, серед народнїх мас, а власне серед їх вищих, верств і ся сторона його проповіди не лишила ся без успіху 2), не тільки завдяки лїтературному хисту автора, але також і завдяки суголосному ґрунтови, який знаходили його гадки в сих сферах.



    1) Див. матеріал зібраний у Скобалановича й Голубова (голоси Мужиловського, Діплїца, Земки).



    2) Див. вище с. 470 і далї.



    Ще на ширший послух могли числити його горячі, одушевлені проповіди, звернені против сучасного панства і панських забаганок вищої єрархії, писані з становища широко-демократичного, глубоко-гуманного, — їх високий патос, щире, горяче чутє автора ще й нинї печче наші серця, ворушить наше \551\ чутє, як нїяке иньше писаннє тих часів. Горячий, патетичний до екстатичности, сильний в виразах часом до грубоватости, охочий до різких і сильних тонів в малюнквх аж до гіперболїзму, Вишенський був сотворений на народного проповідника, трібуна, народнього вождя, і горячі, переломові часи унїї як не можна більше відповідали його вдачі. Але обставини житя зложили ся так, що він сї найгорачійші часи пересидів в атонскій печері, не приходачи в безпосередню стичність з українською суспільністю, не тільи що з масами.



    Біоґрафія Вишенськго взагалї нам дуже мало звістна 1). Все житє його перед його атонськім побутом закрите для нас і досї. Не підлягає тільки сумніву, що девятдесяті роки й мабуть значну частину вісїмдесятих він пробув на Атосї, і навіть накликування самого патр. Мелетія — лишити свою аскетичну самотність і йти на Вкраїни, помагати в боротьбі за віру, не подвигнули Вишенського. Тільки своїми „посланіями“ та полємічними трактатами, пересиланими через людей, відзивав ся він на питання дня, але й сї писання, з одним незначним виїмком, зістали ся недрукованими. В часах, коли від друкованих видань також дуже часто зіставало ся по одному примірнику, або й нї одного, се, що правда, не робить кардинальної ріжницї, але кінець кінцем ми не маємо спромоги оцїнити добре силу вплиыу проповіди Вишенського на ширші круги сучасної суспільности. В узших кругах його, безперечно, знали й поважаил, хоч його старовірські погляди на науку, осьвіту й т. и. мусїли прикро вражати людей, які йшли на передї сучасного культурного й національного руху (се мабуть і було причиною того, що писання його зістали ся недрукованими). Поклик Мелетія, аби Вишенський зійшов зі своєї гори, очевидно був не одиноким: авторитетом Мелетія хотїли мабуть православні вплинути на Вишенського, пісшя того як їх власні накликування лишили ся даремними. Тяжко судити, чи здержувало Вишенського привязаннє до аскетичного атонського житя, чи сьвідомість своєї вдачі й сил, придатнїйших для лїтературних вплив на віддаль, нїж для безпосереднїх зносин з людьми. Тільки десь в р. 1605 прибув він на Україну, але такий відчужений уже і далекий від її житя, що тільки розчарував своїх заочних приятелїв і союзників своїм узко-аскетичним сьвітоглядом своїм старовірством та браком всякого громадського інстинкту 2).



    1) Пор. перевірку біоґрафії Вишенського, сконструовавої Франком у Кримського ор. с.



    2) Див. лист до Домнїкії, де оповідаєть ся конфлїкт Вишенського з Юр. Рогатинцем і Виталїєм Острозьким — пор. вище с. 475-6.



    Сам він по перших же стрічах почув себе чужим тим людям, тому \552\ житю, що розвивало ся серед православних, і перемешкавши свій побут сей переважно по ріжних монастирях і скитах, з кінцем 1606 р. вернув ся на Атос і вже більше не вертав ся на Україну, хоч і носив ся з сею гадкою 1). Та й лїтературна дїяльність його — яку можемо слїдити десь до рр. 1615 — 6, рішучо слабне по його поворотї з України: автор, переконавши ся, як ослабла спільність ідей і змагань у нього з його земляками, що він і вони говорять різними язиками й ріжно думають — стратив від разу той публїцистичний огонь, той проповідничий жар, що досї палив його і сьвітив йому, й ще глубше нирнув в аскетичну нїрвану 2).



    Теперь ми маємо коло вісїмнабцяти писань Вишенського й хронольоґічно припадають вони головно на останнє десятилїтє XVI в. і перше десятилїтє XVII 3). Полишаючи на боцї річи меньше важні, ми маємо тут цикль трактатів звернених против латинської культури католицтва й унїї. Також „ИзвЂщеніе краткоє о латинскихъ прелестехъ“ — ряд полемічних статейпротив римської церкви, не дуже глубоких, але живо і лїтературно написаних (в иньших справах автор відсилає читачів до книжки Василя Острозького О единой истиной православной вЂрЂ, 1588 p., і самий трактат Вишенського написаний мабуть небогато пізнїйше) 4), „Писаніє до всЂхъ обще въ Лядской землЂ живущих“ — короткий, але дуже сильниі і патетичний, в стилю біблїйних пророків, образ упадку церковного і взагалї релїґійного житя на Українї 5) в переддень унїї 6). Посланиє атонських монахів до кн. Острозького і всїх православних на перші всїх вісти про унїю — писанє Вишенським, воно інтересне як одиноке його писаннє надруковане, хоч і без його імени 7).



    1) Лист до Йтва Княгиницького.



    2) Дата смерти його зістаєть ся незвісною; в 1621 р. автори „СовЂтовмнія о благочестіи“ вважали його ще живим — Пам. кіев. ком I 2 с. 133.



    3) Катальоґ писань у Франка, Іван Вишенський, належтть доповнити посланієм до кн. Острозького, друкованим в „Книжицї“ острозькій 1598 р. (про нього замітка Франка в XXXVI р. За
    Страница 48 из 55 Следующая страница



    [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.