LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 49

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    писок).



    4) Виданр в Актах Юж. и Зап. Р. т. II.



    5) В postscriptum-i сього писання автор поясняє: „прочюхъ отъ Лядской землЂ, сирЂчь Малой Русіи, яко напали васъ злоєреси“. Уривки з посланія див. в т. V с. 497.



    6) Видана тамже.



    7) Виданнє в острозький „Книжицї“ 1598 р., передруковане у Малишевского М. Пигасъ, II і в Monumenta confr. staurop. ч. 512, з пізнїйшої копії. Про авторство Вишенського замітка І. Франка в XXXVI т. Записок.



    Гадки, виложені в нїм, розвиває ширше, з далеко більшого силою й хистом його „Писаніє къ утекшимъ от пра\553\вославноє вЂры епископомъ“ — найбільше розміром 1) і одно з найбільше інтересних з історичного і лїтегатурного погляду писань Вишенського 2). Написане десь по соймі 1597 р. 3), під сьвіжим вражіннєм довершення унїї, воно дає незвичайно сильну прямо убійчу оцїнку її авторів і тих мотивів, які привели їх до унїї, і се писаннє Вишенського мусїло робити незвичайне вражіннє у сучасників.



    Приводом до написання сього „писанія“, по словам Вишенського, послужила йому книжка видана в оборонї унїї — мабуть Скарґи 4). Прочитавши її він здивував ся, що таких людей, якими знав він владиків — авторів унїї, забрала така ревність до віри й така відвага — робити таке велике й важне дїло — „како и откуду бы ваши милости такои ласки, дару блаженства и святости доспЂти могли — чого и я частію свЂтомъ, яко єсте таковыхъ почестій и благодати отъ горЂ николи не искали, ани просили, и слЂда Христова скорбного не топтали, и пелгримацый къ горнему Ієрусалиму забавою молитвы умноє не творили“. Він шукає „слїда євангельского“ в тих владиках, і замість того відкриває в них грубих еґоїстів і матеріалістів, які на своїх владицтвах шукали розкоши, богацтва, веселого панського житя. Представивши в дуже сильних, талановито намальованих образах моральну й духову нїкчемність авторів унїї 5) і здіскредитувавши їх таким чином уже в особах її репрезентантів і ініціаторів, Вишенський переходить до оцінки тих мотивів, якими вони мотивують свій вчинок, і тих арґументів, якими боронено правосильности унїї. Він розбирає тезу, що владики мали право вчинити унїю самі, без згоди й участи вірних, доводить, що такі люде як владики-унїяти не мають нїякого права вважати ся пастирями, та боронить право „овець“ критично брати вчинки й поступованнє своїх „пастирів“.



    1) Займає 27 сторін тїсного друку in 4°.



    2) Видане в Актах Ю. З. Р. і в друге в Исторіи А?она Успенского т. III.



    3) Вишенський загдує про засудженнє протосінкела Никиыора.



    4) Вишенський називає її очевидно недокладно, може умисно, іронїчно перекручуючи її титул: „Оборона згоды зъ латинскимъ костеломъ и вЂрою Рыму служачею“. З висловлених здогадів уважаю більш правдоподібним, що тут мова про руське виданнє „Оборони“ Скарґи (1597), бо й мотиви унїї, які витягає Вишенський, сходять ся досить близько з книгою Скарґи.



    5) Див. в т. V с. 497 — 9 і 501 і т. VI с. 410 — 1.



    Наріканнє владиків на патріарха Єремію, що він наробив великої шкоди й заколоту, піддавши духовенство й церковні порядки під влссть сьвітських людей — „хлопоыъ, простыхъ шевцовъ, \554\ сЂдельниковъ и кожемякгвъ подъ єпископовъ преложилъ“, — дає привід Вишенському до огненної філїпіки на тему рівности людей по природї й благодати. „Як же ся вы духовными, а не толко духовними, а и вЂрными звати можете, коли брата своєго, въ єдиной купели крещенія вЂрою и отъ єдиноє матере благодати ровно зъ собою народившого ся подоЂйшимъ отъ себе быти чините, уничтожаєте, и ни за што быти вмЂняєте, хлопаєте, кожемякаєте, сЂделникаєте шевцамя на поруганіє прозываєте? Добре, нехай будеть хлопъ, кожемяка, сЂдельникъ и швецъ, але въспомяните, якъ братъ вашъ ровный въ всемъ єсть. Для чего? Для того, ижъ въ єдино треипостасное божество и однымъ способомъ зъ вами ся крестил, a подвигомъ и вЂрою дЂлною, єслижъ и одного отца и матере — вЂры и крещенія єсть, можетъ быти кожемяка отъ васъ лЂпшій и цнотлившій. Чимъ ты лЂпший отъ хлопа? албо ты не хлопъ такійже, скажи ми? албо ты не таяжъ матерія, глина и персть, ознайми ми?“ і т. д.



    Боронячи патріарха від закидів владиків, Вишенський ще раз відкриває моральну нїкчемність владиків, вказує ті дороги, якими дістають ся вони на свої престоли — протекції, підкупи, просте купованнє нв королівськім дворі. Тим пояснюєть ся, що патріарх, вглянувши в відносини української церкви, поручив її не безбожним владикам, а вірним мирянам: „архієреє широко реверендныє и на лектикахъ колышущіє пренебреглъ, а на простыхъ, вЂрныхъ свЂтскихъ людей, православныхъ христіанъ церковь Христову вложилъ и строеніє въ нпй поручилъ“. І в прегарнім образку висьміває він беезпідставне „кокошеннє“ владиків перед тими вірними простаками: „Тыє хлопи простыє въ своихъ кучках и домкахъ сЂдяоь, a мы предся на столахъ епископскихъ лежимо. Тыє хлопи зъ одноє мисочки поливку албо борщикъ хлЂбчють, a мы предся по колкодесять полмисковъ розмаитыми смаками уфарбованыхъ пожраємъ. Тыє хлопи бЂтцкимъ албо муравскимъ кгермачком ся покриваютъ, а мы предся въ гатласЂ, ядамашку и соболЂхъ шубах ходимо. Тыє хлопи сами и панове и слуги собЂ суть, а мы предся предстоящихъ барвяноходцевъ по колкодесять маємо. Предъ тыми хлопи нЂхто славный шапки не здойметь, а перед нами и воєводи здыймаютъ и низко кланяют ся“.



    „Хлопи Христові“, каже Вишенській, були і зістали ся вищими відд архиєреїв, що засудили Христа, від Іродів і Пілатів, до котрих прирівнує він владиків, і сим моральним мотивом розвязує питаннє, яке Філялєт опирав на прецедентах церковної історії, на текстах і т. д, Повість про чудо на горі Атонській, включене далї Вишенськи мна доказ автентичности чуда в Берестю, ослаблює потім \555\ нервовий, горячний тон писання. Воно закінчуєте ся вже в тонах спокійнїйших. Своє поученнє владикам Вишенський замткає запевненнєм, що в усякім разї вірні православні не підуть за ними під власть папи: „не надЂйте ся ныиЂ, не надЂйте ся завтра, не надЂйте ся позавтрію, в прійдущеє время и въ вЂки вЂковъ. Аминь“.



    Се посланиє можна вважати вершком полємічної дїяльноссти Вишеньського, але за ним пішло ще кілька дуже цінних річей. Поява Апокрізіса викликала в нїм, в формі листу до кн. Острозького дуже інтересний по оріґінальности свого замислу й стильовости виконання плач над „нагле здохлим трупом“ римської церкви, папської гордости й пихи, прирівняної до похвалок біблїйного Рапсака: ся противхристиянська гордість, мовляв, вбила папство й римську церкву, і Вишенський взиває вірних оплакати її труп 1). З сим лиистом до кн. Острозького в рукописях лучить ся иньше писаннє, назване Вишенський в індексї до збірника своїх статей „Порада, како да ся очистит церков Христова“ 2). Механїчно прилучена до попереднього листу, без початку, вона в теперішнїй редакції мабуть розширена шзнїйшими вставками (головно в оборонї чернецтва), що попсували її архитектонїку 3).



    1) Видано в Актах Ю. З. Р., II.



    2) Тамже.



    3) Час написання зістаєть ся неясним і правдоподібно треба першу редакцію її класти на 1590-і рр., скоро по унїї, тим часом як друга редакція могла належати до часів по поворотї на Афон. Арґументи pro і contra у Франка і Кримськгоо.



    Поради очищення церкви взагалї не визначають ся анї практичністю, анї глубиною: Вишенський взагалї в позитивній части своєї науки сильним не був нїколи. Поруч важних справ він чіпаєть ся таких дрібниць, як забави на гойдалках і колисках на Петра й Павла, ставленнє пирогів і яєць на гроби й ріжних пережитків поганських сьвят. Інтереснїйше, що супроти зради вищої єрархії Вишенський доходить тут до крайнього радикалізму, високо характеристичного для сеї бурхливої хвилї українського житя — до повного церковного републїканїзму, до неґації єрархії й духовної власти:



    „Всякого такого, которій самъ наскакуєть, не пріймуйте, и отъ короля данаго безъ вашого избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ся и не въ котолеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, розбойники и антихристови таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными и у церкви быти и съ той ся ругать и православіє попирати“. \556\



    Відси оден крок до нової, безпоповської церковної орґанїзації — але у чоловіка з більш практичним і позитивним укладом голови, а не у Вишенського. Він радить тільки, щоб православні перед вибором „пастиря“ узаконили, собі пост, бдїннє й молитву, і коли Бог обявить їм пастиря — предложити королеви до потвердження. А як король не схоче? Тодї він оглохне і онїміє, пророчить Вишенський, бо він поставлений для справедливости, а не „фольґувати прелести своєї віри“. „Толко вы къ Богу истиною ся обратЂте, все тоє вамъ чудотворне устроитъ“, запевняє Вишенсьвий. „Тих проклятих владик не приймайте нїяким чином та молїть ся, аби їх відігнано; коли ж світська власть не схоче (їх скинути), то визначіть собі день по всїх городах і молїть ся Богу — тодї побачите, хто пануе над дурною Русю і поневоленими Греками!“



    Так, се писав чоловік „не від мира сього“, — скільки сильний поривом свого безпосереднього чутя, стільки немічний там, де треба було поставити справу на практичний ґрунт. Люде, що ходили по землї — братчикам, шляхтичам, маґнатам, що орґанїзували петиції й протести, соймикові ухвалили й соймові адреси — сї люде, котрих погляди й становище кристалїзує Філялєт, могли тільки поблажливо похитати головою над наївністю сього аскета, що апеьює до чуда божого для розвязання колїзії з королївським правом патронату.



    П о такім церковно-полїтичнім profession de foi Вишеиського нас не здивує, що більша половина сього трактату зайнята обороною чернечого, аскетичного житя від закидів і зневаги сучасних „змЂнниковъ руских“, захоплених західньою культурою репрезентантів української суспільности. Ми знаємо сї його їдкі, саркастичні глузування з новомодної розкоші 1); вони дуже інтересні, беручи їх з культурно-побутового становища, цінні з лїтературного погляду, як вицьвіти безпосереднього, домородного гумоту.



    1) Див. вище с. 407 — 8.



    Але те що Вишенський противставляє і сїй псевдо-культурі і правдивій культурі, яку він без розбору мішає з нею, себто вищій осьвітї, сьвітській науцї, а власне аскетизм, узька церковність, виреченнє всяких духовних інтересів, апотеоза сминання й побожної „дурної Руси“ — се не могло трапляти до перекоренної передової части тодїшньої української суспільности, як прийшло ся переконати ся самому Вишенському.



    Сей цикль полємічних писань його закінчують два трактати написані десь в рр. 1600 — 2 з поводу книги Скарґи O rzadzie і іеdnosci kosciola bozego (вид. 1590 p.). Як поясняє Вишенський, ся книга і в першім (1577) і в новім виданню зістала ся йому незвіс\557\ною, бо він тодї був занадто зайнятий власним аскетичним вихованнєм. Але десь при кінцї 1590 рр. сю книгу прислано патр. Мелетію, а той переслав її на Атос для відповіди. Вишенський присьвятив їй два псевдонїмні трактати. Першій — „Краткословесный отвЂтъ Феодула“, де розбирають ся вступні тези Скарґи по одність церкви, прикмети правдивої церкви і т. д. Другий: „Зачапка мудрого латинника съ глупымъ Русиномъ въ диспутацію“, де Вишенський бере темою виводи Скарґи про неосьвічрність Руси та причини сього — словянську культуру й затаєннє Греками науки від Ручи, і про перевагу римської церкви над грецькою 1). Сей другий трактат інтресний для характеристики автора своєю апольоґію смиренної глупоти, але з становища публїцистичного, влачне задля такої провідної гадки, не міг мати значіння. Так само оцїнюючи прикмети пгавдивої церкви, Вишенський бачить в пониженню, в бідах, які терпить східня церква, докази її правдивости і виступає з своєю звичайною проповідю самовідречення, страждань в сїм віцї, бо се удїл правдивого христіянина. Більший інтерес мають тут грізні докори Скарзіза його проповідь релїґійного фанатизму в передмові до короля.



    1) Обидва трактати видані у Голубева Петръ Могила т. І, додатки, з дуже неповної рукописи. Що до часу написання другого трактату, то супроти згадки про Балабана як про небіжчика його датують p. 1607. Але може справедливійше вважати се додатком пізнїйшої редакції, переведеної тодї, як Вишенський посилав обидва трактати на Русь, а написані вони були скоро оден по однім, як прислана була книга Скарґи.



    ПРОГОЛОШЕННЄ УНЇЇ Й ЛЇТЕРАТУРНА БОРОТЬБА ЗА І ПРОТИВ НЕЇ: ПОТЇЙ — ЙОГО ЛИСТ ДО ОСТРОЗЬКОГО І ВІДПОВІДЬ КЛИРИКА, АНТІРРІЗІС, ИННЬШІ ПИСАННЯ ПОТЇЯ, ПОСЛАННЄ МІСАІЛА, ПИСАННЯ ПРАВОСЛАВНІ, ПЕРЕСТОРОГА.



    Вишенський і Філялєт — се дві кольонни величавого порталю сеї полємічної, чи релїґійно-публїцистичної лїтератури. На иньших репрезентантах її й їх писаннях ми можемо спинити ся тільки коротко, оцїнюючи їх головно з культурно-історичного становища.



    Рукавичку кинену Філялєтом оборонцям унїї в його Апокрізісї, спеціально самому Скарзї, з порадою, ,,не вибирати мякших кусків, обминаючи кости, якими міг би подавити ся”, — старий єзуіт не підняв. З унїятсько-католицької сторони можемо занотувати тільки одну книжку (і то близше нам незвістну, бо не дїйшло анї примірника її) п. т. „Справедливоє оисаньє поступку и справы сыноду берестейского”, видану в Вильнї в 1597 р. 1). Зрештою, як показує дальша історія лїтературної боротьби, унїятські круги і не розпоряджали лїтературними силами. Потїы серед них зістаєть ся надовго одиноким лїтературним чоловіком, а круги католицькі сим разом не приходили в поміч. Може бути ще й те, що від коли реальна перевага, завдяки рішучій помочи правительства, виразно виявила ся по сторонї унїї, в унїятсько-католицьких кругах не вважали й потрібним дуже висилювати ся на полєміку, в надїї, що православна опозиція сама буде слабнути й упадати з часами, коли єрархічна й правительственна сила рішучо буде по сторонї унїї. І мм бачимо, що по своїм першім виступі на лїтературній аренї Потїй збирає потиху голоси серед українського панства (адреса волинських панів з 1598 р. — про неї низше), та приватними листами звертаєть ся до панів, як от до кн. Острозького, нагадуючи його давнї унїятські пляни й заохочуючи до „згодп” 2).



    Та лист до Острозького послужив початком полєміки: князь поручив звісному нам „острозькому клирику” написати відповідь на срй лист, і ся відповідь живо і зїдливо написана слїдом була видрукована (1598) 3). В нїйй „Клирик” досить зручно й сильно збивав Потїєві заохоти до „згоди”, доказуючи, що не кожда згода добра; виступав против ріжних арґументів за унїєю, і між иньшими, щоб діскредитувати фльорентийську унїю, до котрої відкликували ся унїяти, видав при своїй відповіди осїбну „Исторію о листрикійскомь то єсть розбойническомъ ферарскомъ обо флорентийскомъ синодЂ”. Написана тенденційно, безцеремонно що до фактів, але також зручно і лїтературно, закінчена фантастичною, але патетично написаною історією афонського погрому, ся ,,исторія” справдї могла зогидити фльорентийську унїю в очах читачів і викликала череж се велике невдоволеннє й трівогу серед унїятів. Потїй поспішив ся відповісти на „Отпис”, коротко полємізував тут між иньшим і з поглядами на фльорентийський собор і його історією, а спеціальну публїкаціію заповів на пізнїйше. Чи вийшла ся відповідь його осібно, не знаємо — мамо її при виданню великого трактату, який виладив тим часом Потїй против Апокрізіса і випустив у сьвіт з початку в текстї українськім (1598), а потім і польськім (1600) під назвою „Апокрізіс” 4).



    Трактат сей був виданий анонїмно. Пізнїйша унїятська традиція називає автором його Петра Аркудія, Грека з Корціри, спровадженого Потїєм з Риму 5). Але лїтературна манєра книги настільки Потїєва, що він, був, безперечно, не тільки інспіратором, але й автором Аптіррізіса. Написаний він з полємічним темпераментом, як всї писания Потїя, що у всїм — чи в приватнім листї, чи в теольоґічнім трактатї виявляє свою різку, нервову, неповздержливу вдачу. Виклад живий, не без дотепу, але досить вульґарний, і різкість тону — далеко гострійшого і безцеремонного, нї жв Апокрізісї, не викупаєть ся нї щирістю чутя, нї чаром поезії як то було у Вишенського. Метод, який вибрав собі в нїм Потїй, робить сей трактат мало прозорим і тяжким до читання, при всїм інтересї деяких детайлїв. Потїй переходить крок за кроком, параґраф за параґрафом книгу Філялєта, щоб поправити невірний, на його погляд, факт або вказівку, дати иньше осьвітленнє справі, або й просто дати духу свому темпераменту — відповісти терпким словом або грубою лайкою на якийсь докір свого антаґонїста. Особливу увагу дає він насамперед самому бегестейському соборови, з нагоди поданого Філялєтом соборного унїверсалу; далї спиняєть ся коло документалтної історії унїї, доповняючи поданий Філялєтом матеріал иньшими документами, які в лїпшім сьвітлї мають представить унїонні заходи владиків, і дїйсно дають нераз інтересні відомости й подробицї. Багато місця займають потім полємічні замітки до другої частини Апокрізіса — і знов таки детайлї з історії берестейського собор.а Взагалї Потїй зайняв ся головно історично-полїтичною стороною Апокрізіса — тим що дотикало унїї 1596 р., її переведення й її державної правосильности, а в теольоґічних і церковно-історичних справах відіслав читачів до апольоґетики Белярміна 6), і взагалї двом останнїм роздїлам Апокрізіса присьвятив розмірно мало місця й уваги 7).



    В сумі відпоаідь Потїя стоїть низше Апокрізіса як арґументацією, так із лїтературного погляду, і супроти гордого поклику Філялєта не вибирати з його книги „мякших кусків” досить смиренно звучать слова Потїя, що він полишає „кому ученшому” зайняти ся полємікою з теоретичною частию Апокрізіса — ,,да Богъ найдетъ таковый побожный католикъ, который ужаливши ся цнотливого народу росейского и заведенья ихъ невиннаго, откажетъ тому щекарови геретическому на тыє вси потвари и выкруты єго” 8). Православні, устами Смотрицького, мали повне право поіронїзувати з Потїя приповідкою: in magnis voluisse sat est 9). Всеж таки серед унїятської лїтератури Антіррізіс зайняв одно з перших місць, і серед Потїєвих писань лишив ся твором найважнїйшим. А найбільшим ударом, який він дав православним своєю книжкою, був вивід, що оборонцем їх в Апокрізісї виступив нее православний, а „єретик” — одна з тих слабих сторін православної акцїі, на яку унїяти і католики не преставали вказувати і в лїтературі і в полїтичній боротьбі.



    Иньші полємічні писання сих рооків меньше важні. Новий лист Потїя до кн. Острозького, де той доводив, що владики-унїяти нїчого не нарушили „в церкві східнїй”, викликав нову відповідь — мабуть тогож „Клирика”, звісну нам в рукописях; чи була вона друкована — незнати 10). Упоминальний лист напр. Мелетія до Потїя, висланий ним в 1599 р. (надрукований в Дермани в 1605 р.) 11), де патріарх полємізував против деяких доґматів і поглядів католицьких богословів, — викликав простору й різку відповідь Потїя, де він боронячи католицьких поглядів, закидав сучасний грецькій церкві, що й вона поєретичила, підпала впливам протестантизма. Самого Мелетія прозивав „ауґсбурґським пастирем, що намішав з молокгм правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвина і трутину Цвінґлї” 12). В 1603 видав він обіцяну давнїйше Апольоґію фльорентийського собора, звернену против виданої Клириком „Історії”, з початку по польськи, під іменем ректора виленської колєґії Федоровича 13), а на другий рік по руськи, также в Вильнї п. т. Оборона собору флорентийского осмого 14). Рік пізнїйше він з тріумфом представив в виленскім маґістратї лист Місаїла до папи Сикста, відшуканий ним по його словам в церкві кревській, як доказ того, що православні в. кн. Литовського в тих часах признавали ся до фльорентийської унїї 15). Він слїдом видав його в ориґінальнім текстї (де в чім одначе підправивши його досить незручно), крім того по польськи в книжцї Prawa i przywileie od naiasniejzsych krolow polskich. Православні проголосили зараз сей лрст фальсифікатом. „Присмотри ся пилно самую рЂчь, — писав автор Перестороги — и знайдешъ, же хоть такіє писма старыє змышляютъ, але рЂчъ вся ПотЂева, як усты сам мовилъ; при томъ знайдеш тамъ слова вЂка теперешного людми уживаємыє, которых старыє предки наши не уживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намЂшали словъ латинскихъ, которыхъ южъ и простыє люди зъ налогу уживаютъ, такъже и Русь у свой языкъ намЂшали словвъ польськихъ и оныхъ уживаютъ 16). Сей відзив не безінтересний, як взірець тодїшньої фільольоґічної критики, але, як виказував я на своїм місцї 17), критика була несправедлива: лист Місаїла не можна вважати унїятським виробом, і тільки деякі підправки вказують на пізнїйшу руку. Сї підправки одначе дали оправданнє поглядови на лист як на фальсифікат, і правослмвні навіть не вважали потрібни скільки небудь серіозно ним займати ся.



    Зі сторони православних окрім згаданих писань Вишенського на книжку Скарґи можемо занотувати також ненадруковані: „Вопросы и отвЂьы православному зъ папЂжником”, де в формі відповідей на запитання католика дають ся пояснення на питання доґматичні, обрядові, історичні й культурні, які служили предметом суперечок між православними й унїятами та католиками; книга написана досить приступно і ясно, в дусї Вишенського, з писаань котрого таки й користав автор 18). Зміст вказує на р. 1603. Другий трактат з того часу, т. зв. „книга о вЂрЂ”,н адрукована в Вильнї десь в початках XVII в. 19), звернена не тільки против католицької науки, а також і против протестантської та антітрінїтарської. Се можна вважати відгомоном тої опозиції, яку в правовірних духовних кругах викликала тодїшня тенденція праввославних полїтиків до найтїснїйшого союзу православних з протестантами, що вела за собою нахил до можливого погодження самих конфесій та легковажаннє релїґійних ріжниць між протестантськими доктрінами і православною наукою (виленський зїзд 1599 р.) 20). Ще виразнїйшу тенденцію — підчеркнути релїґійні ріжницї між православними та протестантами, — уже з унїятської сторони, мала иньша, де що пізнїйша книжка: „Гарьмонія албо согласіє вЂры, сакраменътовъ и церемоней святоє восточъное церкви съ костеломъ) рымъскимъ” (1608, Вильна, в двоязичнім текстї, руськім і польськім). Вона мала на метї виеазати, що православних від католиків відріжняють самі другорядні відміни, тим часом як від протестантства і перших і других дїлять ріжницї глубокі, кардинальні 21). Більш примітивний характер має реєстр унїятських єресей, споряжений київським монахом єрдодіаконоом печерським Леонтієм —тут начислено 34 „єреси”, в усміш доґматичні ріжницї й другорядні чисто формальні відміни (убирати ся на католицький спосіб, числити роки від сотворення сьвіта не по грецькому, а по латинському рахунку. і т. и.) 22).



    Вінчає перше десятилїтє православної полєміки против унїї добре вже звісна нам „Пересторога”, анонїмний трактат, написаний десь коло р. 1605-6 23). Автором його вважають тепер звісного львівського братчика Юрка Рогатинця, але від такого визначного дїяча можна булоб сподївати ся відомочтей докладнїйших і вірнїйших, нїж фантастичні історії, які оповідає Пересторога. Виданий він був тільки в серединї минувшого столїтя і тодї притягнув до себе живу увагу дослїдників. З початку користували ся ним як історичним джерелом, пізнїйше історична критика виказала баламутність його оповідань про унїю, але „Пересторога'' не перестала бути через се дуже цїнною культурно-історичною памяткою, як інтересний образ поглядів і настрою уккраїнських православних кругів того часу.



    Автор дає цїлий історичний погляд на дтлю українського народу. Ми знаємо його вже 24). Задумуючи ся над історичною долею України-Руси, над полїтичним упадком, культурним і суспільним занепадом її, він в дусї тодїшнїх просьвітнїх змагань добачає головну причину сього занепаду в браку культури, осьвіти, а головно — добре орґанїзованої школи, бо без неї мертвим капіталом в українських руках зістала ся навіть Візантийсько-руська книжність, яку дістала й мала стара Русь. В другій половинї XVI в. Русь стала піднїмати ся з сього занепаду, завдяки головно інїціативі й опіцї патріархів (спеціально брацький погляд), почала виходити на добру дорогу — з'явили ся друкарнї, школи, почали засновувати ся брацтва, на єрархічгі становила стали виходити люде більш учені — „православіє наше почало было просіявати яко солнце, люди учоныє почали были в церкви божієй показовати ся, учители и строители церкви божієй, и книги друкованыє почали множити ся” 25). Але враг роду людського, побоявши ся такого спасенного поступу, посїяв страх і трівогу в серцях владиків супроти патріарших мішань в справи руської церкви й привів їх до апостазії й піддання папі. Берестейський собор мав то все вивести на чисту воду, але владики, щоб їх не скинено, оголосили Никифора за самозванця й підвели його під процес. Досить коротко й загально оповівши про берестейський собор, хоч автор там „былъ въ тыхъ всЂхъ хоженіяхъ и отправованіяхъ”, він ширше спиняєть ся коло процесу Никифора, потім на процесї против волинських владиків на соймі 1600 р., при тій нагодї вкладає в уста присутного львівського братчика широку промову против унїї, а кінчить потім свою „пересторогу” виводами против римського прімату, зачерпненими в значній мірі з протестантської лїтератури (головно з тогож Люберта De papa romano). Широко закроєний трактат таким чином зістав ся не видержаний в конструкції й застрягає, як то кажуть, у піску, а навіть робить вражіннє чогось недокінченого, урваного. Можливо, що дїйсно він не був викінчений, а його фінал, де автор, перед тим такий горячий прихильник осьвіти й науки, несподївано дає копняка „философії поганскій, аристотелевій науцї”, щр „слово божіє выворачаєтъ и инако вЂрити кажетъ”, очевидно таки був дописаний иньшою рукою.



    Примітки



    1) Антіррізіс с. 503.



    2) Лист сей Потїй видав потім при Антіррізісї. (Пам. полем. лит. III).



    3) Передрукована в Пам. полем. лит. III.



    4) Передрукований в обох текстах в т. III Пам. полем. лит. Український текст містить в ориґіналї 434 сторінки малого формату. Неясною зістаєть ся звістка, що було ще й латинське виданнє, з іменем Фільотея (її підтримав новійшими часами Леґран, Bibliographie hellenique, III — статя про Аркудія).



    5) Stebelski Dwa wielkie swiatla I, передм. с. 15. Новійший перегляд питання в статї проф. Студинського — див. прим.



    6) Антіррізіс с. 899.



    7) Перегляд перших двох роздїлів займає коло 360 сторін українського тексту, двох останнїх коло 60.



    8) Антіррізіс с. 899.



    9) Antigrafe — Пам. полем. лит. с. 1155.



    10) Видана в т. V Памяток.



    11) В російськім перекладї видав його Малишевський, M. Пигасъ, II.



    12) Відповідь Потїя, разом з листом Піґаса, видана була в збірцї: Kazania i homilie Нір. Pocieia, 1714 (Супрасль), по польськи. Проф. Студинський (Ze studyoow c. 78) каже, що в 1605 р. вона була видана по грецьки й руськи але таке виданнє минї не звісне.



    13) Obrona s. synodu Florentskiego powszechnego dla prawowiernej Rusi napisana przez Piotra Fiedorowicza w Wilnie kollegiuni ruskiego i. m. ks. mitropolity ruskiego rektora, a przez Gellasia Rusowskiego, archimandrite wilenskiego na polski jezyk przelozona. Авторство своє відкрив Потїй в листї до Сапіги, толкуючи се тим, що рішив книгу присьвятити кн. Острозькому, а від нього князь присьвяти не прийняв би (Archiwum donu Sapiehoe ч. 433).



    14) Див. Голубева Библіограф. замЂчанія с. 359. Докладнїйшої описи сього видання досї не було подано; в показчику Каратаєва воно фіґурує під назвою „Апології флорент. собора”. Крім сих Потїєвих публїкацій на порученнє біскупа київського видана була книжка: Swiety a powszechny sobor we Florencyi odprawiony, переложена єзуітом Пентковским.



    15) Руське виданнє (дефектне і без титулової картки) передруковане в Архиві Югозап. Рос. І т. VII.



    16) Акты Зап. Рос. IV с. 229.



    17) Т. V с. 531 і далї.



    18) Видана в II т. ІІамятників полем. литературы.



    19) Досї звісні самі дефекти, без титулових карток. Див. про сю книгу Голубева Библ. замЂьки с. 363 і далї.



    20) Див. про нього низше .



    21) Видані в т. II ІІамятників полем. литературы.



    22) Виданий в II т. Актів Ю. З. Р.



    23) В ориґіналї титул безконечний: „Пересторога зЂло потребная на потомныє часы православнымъ христіаномъ... абы вЂдали, яко нЂкоторыє епископове панствъ коронныхъ, которыє исперва завше подъ владзою и подъ послушенствомъ святЂйшаго виленскаго константинопольскаго патріарха были, а потомъ... отъ своєго патріарха отступили и римскому папежови ся отдали”... Одиноке виданнє в Актах Зап. Рос. IV. Лїтературу див. в прим.



    24) Див. с. 330 і 474-5.



    25) с. 206.



    БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: ЗНАЧІННЄ ЛЇТЕРАТУРНОЇ ПОЛЄМІКИ, НЕМОЖЛИВІСТЬ ПОРОЗУМІННЯ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА НА КОРИСТЬ УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМАХ — СОЙМ 1597 Р., ПРАВОСЛАВНІ ПОЗИВАЮТЬ ВЛАДИКІВ НА СОЙМОВИЙ СУД, НЇБИ УСТУПКА ПРАВИТЕЛЬСТВА; СОЮЗ ПРАВОСЛАВНИХ З ПРОТЕСТАНТАМИ-КОНФЕДЕРАЦІЯ 1599 Р., ПРОЯВИ МАЛОДУШНОСТИ — АДРЕСА 1598, НЕВДАЧА СУДУ, НОВІ АТАКИ НА ПРАВОСЛАВНИХ.



    Ся лїтературна боротьба православних з унїятами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, які пускали перед тим пропаґандисти унїї, а може й самі щиро мали тпкі гадки — що перехід з православія на унїю се легкий, непомітний крок, трохи не саме тільки признаннє старшинства папи (пригадаймо книгу Скарґи). Полєміка відкрила очі на глубоке проваллє, яке зарисувало ся між тими що перейшли під зверхність римської церкви й тими що зістали ся вірними церкві східнїй. Ті контрасти, — продукт тисячолїтньої відмінної культурної й суспільно-полїтичної евллюції, що ріжнили сьвіт західнїй і східнїй, римський і візантийський — починали проявляти себе й тут, відколи унїятська частиоа української церкви й суспільности переступила ту фатальну границю й почала приподобляти ся дш науки, поглядів, напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповнї з старою візантийською традицією, з обрядом, з лїтературною й артистичною стороною старої віри, з її культурною стороною взагалї. З другого боку — хоч православна сторона старала ся, по реакції, відсвіжити свої звязки з грецьким сьвітом, з візантийською культурою й традицією, але сей рух був слабкий в порівнянню з кульрурними впливами латинського сьвіту, яким підпадала
    Страница 49 из 55 Следующая страница



    [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.