LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 50

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    й православна суспільність, її школа й письменство. Се зменьшувало трохи той фатальний роздїл між православною масою й унїятськими відщепенцями в сйері культурній, але в сфері чисто церковній, дрґматичній роздїл бу ввеличезний.



    Лїтературна полєміка виказала се зовсїм ясно на першиж же кроках, і тим мабуть поясняєть ся певне ослабленнє її енерґії, помітне по епрших її роках. Коли вияснило ся, яка неперехідна безодня дїлить доґматичні погляди сеї й тої сторони, коли полєміка українських православних і унїятів сходила на старі дороги полєміки Греків з Римлянами — сими відвічними паралєоьними дорогами можна було йти в нескінченність без всякої надїї коли небудь стрінути ся й порозуміти ся. Православна сторона на перших же кроках своєї полєміки показала, що вона розуміє глубокий контраст доґматичної сторони обох таборів, що вона сильно стоїть на своїй позиції й потрапить її оборонити від всякого нападу. З другого боку сторона унїятська стала на становищі латинської доґматики й її засобами плвела війну, й зачіпну й відпорну. Супроти того переконати противника не було нїякої надїї — можна було тільки скріпити своїх в почутю своєї моральної сили й правоти. Поза тим иньші моменти, иньші способи боротьби мали рішити про будучність обох ґруп.



    Правительство робило з своєї сторони все, що могло, для скріплення впливів і сили унїятської ґрупи.



    Ставши на тім становищі, що перехід на унїю владиків в нїчім не змінив їх прав і власти, і вони зістають ся єдиною законною властю для всїх людей грецького закону, — правительство наказує послух владикам і силкуєть ся всїх православних привести до послушности їм, як своїм законним пастирям 1). Коли б се удалось, то річ зводила ся до того тільки, щоб з часом всї єрархічні місця замістити унїятами. Право патронату давало королеви на се певну спромогу, і вже від 1595 р., як ми бачили, король роздає владицтва під умовтю, що кандидат буде держати ся унїї 2). Правительство й далї всю енерґію свою звертало в сїм напрямі, а поки зіставали ся ще між єрархією противники унїї, старало ся їм на кождім кроцї дати почути свою тяжку руку, та їх коштом зміцнити позиції і сили унїятів. Так король наказує відібрати Печерский монастир від його ігумена Никифора Тура, участника православного берестейського собора, й віддати митропол. Рогозї (поводом служило обвинуваченнє в ростратах монастирського майна і що Тур не прийняв сьвящення) 3). Так само Лещинський монастир в Пинщинї король наказав відібрати від Елисея Плетенецького, також участника берестейського собору — також за непосьвященнє, й віддав холмському владицї Збируйському 4). Жидичинський монастир велено відібрати від Гр. Балабана і віддати владицї Терлецькому 5). Берестейське брацтво король віддав під власть владики Потїя й наложив баницію на всїх, хто був би йому непослушним 6), і т. д. Правда, не завсїди сї розпорядження сповняли ся: київський воєводський уряд (кн. Острозького) нїчого не зробив, щоб сповнити королївське розпорядженнє, й Пчерський монастир зістав ся далї в володїнью Тура; так само відборонли Балабани Жидичинський монастир. Але тенденція правительства була зовсїм ясна, й православна суспільність мусїла напружити всї свої сили, аби положити край сїй полїтицї, що засуджувала православну церкву на вимертє.



    Коли рішення православного берестейського собору, предложені королеви, не були споанені: унїя не була уневажнена, а владикіч унїятів не скинено, навпаки — коороль став цїлком по сторонї унїятського собору 7), православні, як постановили вперед, рішили доходити своєї справи на соймі. Домаганнє, щоб унїю уневажнено й владиків-відщепенцїв скинено, було внесено православною шляхтою на гудневі соймики 1596 р. і на деяких, особливо українських, переведено резолюцїї по мисли правочлавних. Але на иньших, не вважаючи на поміч протестантів, що підтримували домагання православних під окликом релїґійної свободи (охорони постанов конфедерації в сїй спиаві), сї домагання не були прийнятї так вираэно, а деякі соймики навіть взяли в оборону, з становища релїґійної свободи, право владиків свобідно поступати в дїлї релїґії 8). Се не ворожило успіху православним на соймі, і дїйсно, як і на попереднїм соймі, так само й на веснянім соймі 1597 р. домагання православних не були підтримані посольською палатою. Коли посли київського воєводстуа поставили перед нею постулят, щоб була захована на далї єрархія православна, не унїятська, постулят сей не знайшов співчутя у посольської палати, а коли три днї пізнїйше православні посли, щоб зробити пресію на палату, заявили, що не будуть займати ся нїякими справами, поки посольська палата не підтримає in corpore перед королем їх домагання в справі православної єрархїї, — палата просто відмовила 9).



    Супроти сього православним послам прийшло ся вислати до короля тільки свою власну депутацію разом з протестанатми. Устами звісного нам виленського посла Гулевича вона жадала від короля, щоб владиків унїятів скинено і на далї єрархічні посади роздавано тільки православним, инакше грозила, що православні посли зірвуть сойм. Але на се вона дістала досить різку відповідь, що дїло унїї рішене берестейським собором, а при тім канцлєр приточив, що протестанти як Гулевич властиво не мають голосу в православній справі. Ще слабше підтримана була православна справа в сенатї, бо з сенаторів тільки оден Острозький осьмілив ся виразно порушити релїґійну справу й зробити закид королеви за нарушеннє прав православної церкви 10). Навпаки другий давнїйший стовп православія — Скумин-Тишкевич уже виствпав в оборонї унїї, а протестантські сенатори доить загально тільки підтримували справу православних. Покладаючи ся на се, правительство не тільки не вважало потрібним робити які небудь уступки православними, а навпаки — виступило різко против їх опозиції. Слїдом по демутації православних король зажадав від кн. Острозького, абип оставив перед королївський суд екзарха Никифора, і всї заходи кн. Острозького, аби оборонити екзарха та олекшити його долю, були даремні. Навпаки, король тепер на кождім кроцї давав відчути свою неласку старому князеви, і той в роздражненню нарештї поїхав з сойму перед його закінченнєм. Не вважаючи на те, що нїяких переступств Никифора довести не можна було (його бовинувачувано в шпіонстві в Польщі, в інтересах султана, і в тім, що в Волощинї він поробив великі шкоди своїм поведеннєм), справу його тягнули далї, держачи в вязницї 11). По скінченнюю сойму королївський суд рішив справу Никифора відложити, доки вишукають ся деякі документи й сьвідки, потрібні для роз'яснення справи, але тим часом його всадили до вязницї в Мальборку, де він і вмер кілька лїт пізнїйше. Православні-ж не могли віддячити ся правительству за його відпорність навіть зірваннєм сойма, бо він і без того зійшов на нїщо, наслїдком роздражнення, яке зарисовувало ся все сильнїйше між шляхецькою суспільністю та королем.



    Не осягнувши нїчого сею дорогою, православна суспільність — про шляхецьку говорю, бо ж вона тільки могла активно виступати в сїй сфері, — пробує вдарити на противну сторону формого суду. Волинсьька шляхта через своїх соймових послів покликала з початком 1598 р. на суд соймовий владиків Потїя і Терлецького за самовільно, без нїчийого уповажнення, підданнє православних під власть папи і такеж самовільне відлученнє від православного собору в Берестю та заложеннє, разом з католиками, свого осібного синоду, на котрім кинули вони клятву н аправославних. Добачаючи, що тим владики нарушили свої присяги й обовязки, права православної церкви й закони держави, посли жадали, щоб владики уступили ся зсвоїх урядів і підпали карам за нарушеннє прав 12). Справа ся пішла на весняний сойм 1598 р., але на нїм не була трактована. Король заклопотаний був своєю справою — хотїв дістати відпустку з Польщі, щоб їхати в Швецію ратувати свою шведську корону, і всякі дражливі справи старав ся відсунути й можливо злагодити. В відповідь на домагання православних він пообіцяв їх справу розглянути на будучім соймі і видав такого змісту грамоту. Вона була важна з принціпіального боку тим, що тут правительство вперше було змушене признати роздїл який став ся в руській церкві: „митрополитъ и никторые владыкове, такожъ и духовенства и много людей релЂи кгрецкоє.. приступили до зггды зъ костеломъ римскимъ католицкимъ, а другиє зась тоєжъ релЂи греческоє приступити до неє не хочуть, о што межи ними контроверсиє и трудномты были” 13). Як ми знаємо, досї правительство сттяло на тім становищі, що унїя — дїло рішене зовсїм правильно і формально, грецька церква приступила до римської й далї творить одностайне тїло під властю своєї єрарэії, котру повинні всї люде „грецької релїґії” признавати й слухати ся 14).



    Приготовляючи ся до обіцяної розправи на найблизшім соймі, за дволїтню перерву православні постарали ся зміцнити свій союз з протестантами, що були їх вірними помічниками в сих лїтах. Весною 1599 р. став ся в Вильні зїзд православних і протестантів, маґнатів і шляхти. З протестантської сторони задумувано рід релїґійної унїї з православними: протестантські духовні мали зїхати ся до Вильна, а кн. Острозького попросили, щоб привіз учених людей з православного духовенства з Волини, аби дороггю богослосських діспут привести до порозуміння коли не у всїх, то принаймнї в деякій части релїґійних питань 15). Острозький відкликнув ся на сей плян дуже симпатично, намовив дїйсно кількох духовних осіб, Греків і Українцїв, поїхати на зїзд, і на зїздї виступив з промовою, де висловив горяче бажаннє злуки церкви протестантської й православної. Але православні духовні були настроєні більш розважно і поспішили прохолодити соломяний запал князя. Вони заявили, що православні не можуть зробити нїяких уступок, і злука можлива тільки така, що протестанти приймуть православні доґмати, і що взагалї нїяке порозуміннє не можливе без згоди й уповажнення царгородського патріарха. Рішено отже вислати до патріарха лист від протестантських настоятелїв, з прошеннєм, щоб патріарх з свого боку помагав сїй злуцї, а тим часом прийшлось обмежити ся уложеннєм союзу полїтичного. Протестанти й православні звязали ся в формальний союз — конфедерацію. Супроти неприхильної полїтики правительства, супроти кривд і насильств, які дїяли ся протестантам і православним, вони постановили виступати солїдарно всюди і скрізь, боронячи силами протестантів справи й інтереси православних, і навпаки 16). А для повсечасної сторожі й охорони тих інтересів установили т. зв. ґенеральних провізорів, з виднїйших людей, православних і протестантів 17).



    Поміч протестантів була тим потрібнїйша православним, що серед самої православної суспільности, так однолушно настроєної против унїї зпочатку, замітне було ослабленнє, малодушність, переходи в стан унїатсько-католицький. Я вже згадував, як оден з стовпів православя Скумин-Тишкович на соймі 1597 р. виступив уже з обороною унїї. В р. 1598 з'явила ся адресаа, підписана звиш тридцятьма особами з поміж української, головно волинської шляхти, де заявляло ся признаннє для духовних, що потрудили ся для справи унїї, і протест против тих, що в союзї з ріжновірцями виступають против унїї 18). Адреса звернена до короля й сенату й була, правдоподібно, дїлом Потїя. Вона мала, очевидно, підкріпити прихильну для унїї полїтику правительства. І хоч між підписаними не богато бачимо людей з якогось погляду визначних, вона все таки служить симптомом, що полїтика правительства в інтересах унїї, неприхильність її до православної опозиції, відсуваннє від сенаторських місць, достоєнств, урядів, староств, держав і „иньших користних функцій”, на яке скаржили ся вони в актї конфедерації 1599 р., не лишали ся без впливу на настрій сеї шляхецької суспільности.



    І правительство не забарило ся показати, що його нїби уступка, зазначена грамотою попереднього сойму, була тільки хвилевим маневром, а воно з своєї полїтики не має заміру попускати. На жаль, подробиць про заходи православних на соймі нїяких не маємо. З того, що соймовий суд над владиками став ся в неерисутности православних 19), можна здогадувати ся, що вони демонстративно облишали сойм ще перед тим судом. Очевидно, причиною могло бути тільки відпорне становище правительства. Але сойм і без того розлїз ся з нїчим, і сей відїзд православних мав тільки моральне, а не формальне значіннє; він розвязав руки правитеьству, і той соймовий процес владиків зійшов на просту формальність. Позвані перед короля владики заявили, що вони сьому судови не підсудні й тільки для вияснення справи поясняють, що їх перехід нв унїю був відновленнєм давньої злуки руської церкви з римською, занедбаної тільки останнїми часами. Король з сенаторами прийняли до відомости се поясненнє, й королївська грамота оповістмла, що як позвані владики так і вся иньша унїятська єрархія мають спокійно уживмти своїх бенефіцій і прероґатив, користати з усїх своїх єрархічних прав,, і що з сею посиановою кінчить ся „завішеннє” всїх релїґійних процесів, проголошенє королем на попереднїм соймі 20).



    Се було знаком для нових атак на православних зі сторони унїатсько-католицької, й Потїй, виведений незадовго перед тим королем на митрополиче становище на місце помершого Рогози 21), з подвоєною енерґією повів кампанїю в інтересах унїї. З титулу митрополита силкуєть ся він захопити в свої руки Печерський монастир, підбити під свою власть львівського владику, яко свого суфраґана (в 1604 р. він навіть їздив до Львова, пробуючи опанувати сю діецезію); висловляє переконаннє, що добре натиснувши на Копистенського, можна б і його змусити до послуху, і дїйсно не лишає його без своєї „опіки”, як гірко скаржив ся Копистенський 22). Злучивши в одних руках митрополїю з Володимирською катедрою, розпоряджаючи більшими засобами, більшими матеріальними силами, різкий, шорсткий, неперебірчивий, повний непогамованої енерґії Потїй як у попереднїх роках, так ще більше тепер виступає головним борцем іпромотором унїї, тим часом як Терлецький, ображений тим, що його поминули митрополїєю, й инші унїятські владики держать ся більш пасивно.



    Але й православна суспільність держала ся. Певні познаки утомлення й розчаровання, правда, помічаємо ми у декотрих по тій новій неудачі — приміроп у самого кн. Острозького, що сповіщаючи львівських братчиків про сумний результат соймового процесу, радив їм терпеливо зносити нинїшнї недогоди, в надїї на зміну неприхильної полїтики короля 23). Але сї прояви зневіря не нарушують загального образу відпорности, яку проявляють православні на кождім місцї супроти заходів правительства й унїятської єрархії, ІІотїя головно. В Володимирі, в Київі, в Вильнї і Львові, всупереч королївським листам, засудам, банїціям оберегають вони православних духовни на їх позиціях і з боку короля викликають тільки все нові й нові грамоти, погрози карами, грошевими штрафами і т. д. 24). Православні стояли на тім становищу, що поки король не сповнив своєї обіцянки (даної на соймі 1598 р.) — не заспокоїв спору православних з унїятами, доти тріває „суспенсія” всїх спорів, і православних неможна рушати з їх позицій. І їх рішуча опозиція й міцна постанова — зривати сойми, доки їх бажання не будуть приняті королем під розвагу, вже готовили їм побіду над полїтикою правительства.



    Примітки



    1) Див. напр. накази київському маґістрату — Акты Зап. Рос. IV ч. 124, або наказ мозирському старостї — ibid ч. 126 (с. 597).



    2) Акты Зап. Рос. IV ч. 85, 86, Аткы Ю. 3. Р. II ч. 9,11.



    3) Архивъ уніат. митроп. І ст. 153, Акты Зап. Рос. IV ч. 123.



    4) Акты Зап. Рос. IV ч. 112.



    5) Архивъ Югозап. Рос I. VI ч. 57-8.



    6) Акты Зап. Рос. IV ч. 122, пор. Archiwum domu Sapiehow І ч. 192.



    7) Грамота з 15 грудня 1596 — Акты Зап. Рос. IV ч. 114.



    8) Рішеннє витебського соймика: О mitropolita: iesli bladzi, wolno mu bladzic, iesli nie bladzi — ia mu tego zусze (витяги з протоколів ґенерального соймику в. кн. Литовського у Жуковича op. c. с. 240.



    9) Виїмки з дневника сойму у Голубева П. Могила І с. 46-7, варіанти з недрукованої рукописи у Жуковича op. c. с. 263-4.



    10) Текст у Жуковича додатки с. 589.



    11) „Справа о. Никифора” — Акты Зап. Рос. IV ч. 117, виїмки з дневника у Голубева і Жуковича op. c. Лїтературу давнїйшу — розвідки Кудрінского і Жуковича (т. V прим. 11) заступила новїйша праця Жуковича (Сеймовая борьба).



    12) Акты Зап. Рос. IV ч. 128, Ахривъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 86-88.



    13) Арихвъ Ю. З. Р. І. VI ч. 86.



    14) Неясним зістаєть ся, чи се було добровільною уступкою правительства, чм був в тім напрямі якийсь сильнїйший натиск на короля з боку сойму. В процесї за Жидичинський монастир згадуєть ся, що відложеннє справ між унїятами й православними сталося „за попартьемъ кола рыцерского”, а король в пізнїйшій грамотї згадує про „прошення и усиловання „певних осіб”. Архивъ Ю. 3. Р. І. VI ч. 102 (с. 261), Гарасевич с. 240.



    15) Витяг з протестантського проєкту у Лукашевича Dzieje kosciolu helweckiego I с. 117, і начерк такої конкорданції ibid. c._120.



    16) В інтересах православних акт сеї конфедерації підносив такі точки: конфедерація 1573 р. забезпечила роздаваннє православних урядів тільки православним, і з становища її має бути поборюване роздаваннє православних бенефіцій або володїннє ними людьми що відступили від православної церкви; вказано на противзаконне змушуваннє до послушности папі кандидатів при роздаванню бенефіцій, на кривди православним по містах, на те, що православних — як і протестантів поминають при роздаванню урядів і достоєнств; постановлено противити ся відбиранню яких небудь церковних маєтностей і бенефіцій і т. и.



    17) Акт конфедермції у Лукашевича І с. 124. Історія зїзду у Венґєрбского Slavoniar reformatae 1. IV с. 478, також у Лукашевича op. c. і О kosciolach braci czeskich, Макарія т. X.



    18) Реґеста в Архиві западнорус. митропол. ч. 229, в повнім текстї видана в старій книжцї Жоховского Соllоquium lubelskie (1680) с. 38.



    19) Се згідно каже й королївська грамота про суд над владиками („сторонап оводовая” по її словам „одбігла тої справи”), і кн. Острозький в однім з листів (Акты Зап. Рос. IV ч. 152: „безъ бытности и вЂдомости и насъ и пословъ нашихъ”).



    20) Грамота в Актах Зап. Рос. IV ч. 150, з ориґіналу, з датою 16/III 1600; в старих унїятських друках фіґурує з датою 25/III.



    21) Дати смерти Рогози не маємо, вмер він не пізнїйше липня 1599 р., бо вже в серпнї писав король до папи в справі обсади митрополїї Потїєм — Theineri Monumenta III ч. 205.



    22) Supplementum ad hist. Russiae monum. ч. 186, пор. низже с. 577.



    23) „За чимъ и въ тымъ укривженью в. милостямъ инакшей рады не даю, тылко быти терпеливыми а чекати змилованья божого: азали вжды з милосердья своєго святого и серце и хуть єго кор. милости до того наклонит, яко бы нЂкого нЂ въ чемъ не кривдити и овшемъ кождого при своимъ... (зоставити) бужет рачил” — Monum. confrat. ч. 497.



    24) Архивъ западнорус. митроп. ч. 232, Archiwum. d. Sapiehow І ч. 389 і 391, Зубрицкого ЛЂтопись с. 90 й ин. Як образок Потїєвих „манєр” в боротьбі з православними і взагалї ілюстрація тодїшнїх відносин цїкавий епізод з володимирським сьвящеником Мартином. Потїй казав його вхопити в церкві оружною рцкою й коли його привели перед Потїя, в церковних ризах, до катедри, Потїй власною рукою ударив його „в губу”, до крови розбив лице, казав убрати його в ризи, потім розібрати, сам вистриг йому голову на хрест, а потім присутному цирулику казав обстригти на голо. — Архивъ І. VI ч. 122.



    БОРОТЬБА ПОЛЇТИЧНА: МОРАЛЬНА ПОБІДА ПРАВОСЛАВНИХ НА СОЙМІ 1601 Р. І ПЕРШІ ЗДОБУТКИ НА СОЙМІ 1603 Р., СОЙМ 1605 Р., РІШЕННЯ ВИЛЕНСЬКОГО ТРИБУНАЛУ. РОКОШЕВИЙ РУХ І УЧАСТЬ В НЇМ ПРАВОСЛАВНИХ, ЇХ ПОСТУЛЯТИ, УСТУПКИ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ВОЛИНСЬКІ ПОСТУЛЯТИ, КОНСТИТУЦІЯ 1607 Р.



    Те чого не удавало ся досї православним — знайти в своїх домаганнях співчутє й поміч від усеї посольської пвлати сойму, до певної міри удало ся їм добитись нарештї на соймі 1601 р. По безрезультатнім соймі 1600 р. правительство мусїло скликати новий \572\ як найскорше, щоб дїстати кредити на ливонську війну. Настрій сойму для сих кредитів був досить прижильний. Тодї посли православні й протестантські заявили, що пристауть на постанови посольської памяти тільки під умовою заспокоєння релїґійної справи й ріжних кривд, які предложили вони 1). Погроза зірвання сойму на сей раз, видко, вплинула на посшльську палату. Для заспокоєння ріжновірцїв вона постановила внести в соймові конституції такі постанови: всї процеси й засуди в релїґійних справах касують ся; король запевняє, що він на будуще буде роздавати православні бенефіції тільки людям правдивої грецької віри (ludziom tilko relligiey wlasnie greczkiy); „процес конфедерації“ (уставленнє форм процесу й екзекутиви по релїґійним справам) відкладаєть ся до найблизшого сойму.



    1) Зміст сих скарг, п, т. Urazy polskie і ruskie, і протестації православних і протестантів з недрукованої рукописи библ. головного штабу подає Жукович op. c. с. 400 — 5. З боку православних вказано на те, що король взяв в свою опіку й оборону владиків, які самовільно перейшли на унїю, й змушує до послуху їм. Згадують ся ріжні утиски й кривди правосланим в Вильнї, забраннє маєтностей Жидичинського й київського Печерського монастиря; неправно кинена баниція на Гр. Балабана; в Пинську попів, що не хочуть слухати владики-унїята, беруть до вязниць, бьють, забирають майно; в Берестю скасовано брацтво, на братчиків кинено банїцію, забраео майно у Львові. Русинів не приймають до цехів, не позволяють брати в науку ремесла; в Красноставі владика охлмський силоміць, розбивши двери, війшов до церкви на зелені сьвята; король против давнїх прав наказав не допускати до маґістратських урядів не-унїятів, і староста всїх православних позбавив урядів.



    Правосалвні й протестанти пристали на таку формулу, в надїї, що їх поміркованість в жаданнях буде оцінена королем. Але король з сенаторами відкинув сей проєкт конституції. Тодї православні й протестанти заложили протест против усяких постанов, які б сойм учинив без їх пртсутности. Вони заявили, що таки не будуть признавати владик-унїятів, анї яких небудь рішень і засудів, противних конфедерації 1573 р., і з тим протестом облишили сойм.



    Ся „моральна побіда“ мусїла дати нову енерґію православним. На новій соймі (початок 1603 р.) вони разом з протестантами натискають знову на правительство і змушують його до уступок. Що правда, се уступки не принціпіальні, але православні, видно, на початок рішили вдоволити ся і ними, й позволили ухвалити кредити на ливонську війну. Зрештою сойм буввсе таки зірваний потім, але за браком яких небудь подробиць не можемо оцїнити при тім ролї й впливи пра\573\вославних і їх союзників. Становище правительства стауало все тяжше, фермент все збільшав ся; напруженнє між королем і Замойским, „трібуном польської шляхти“ причинило ся до загострення конфлїкту з посольською палатою._Опозиція православних і протестантів в такій ситуації могла заважити богато, і король бачив себе змушеним нарештї зійти з свого становища безоглядної відпорности. „Схизматикам попущено дещо, щоб обминути більші небезпечности, як то звичайно говорять, коли роблять не конче добрі уступки“, записує єзуітський дневник 1).



    Уступки були такі: король на жаданнє руських послів, підтриманих „дуже численними иньшими голосами“, відлучив печерський; монастир від митрополії (бо був наданий Потїєви разом з митрополїєю) й позволив перевести вибір архимандрита по давнїм звичаям і правам старцям монастиря разом з князями й панами Київської землї. Инакше сказавши, позволив лєґалїзувати вже перед тим довершений вибір нового архимаедрита (на місце умершого Ник. Тура) 2). По друге скасований був процес за жидичинський монастир, инакше сказавши — був полишений в спокою Гр. Балабан; банїцію з нього і „з деяких иньших осіб“ король зняв „на прошеннє деяких коронних сенаторів і послів воєводства Київського і Волинського“ 3).



    На більш принціпіальні уступки правительство все ще нїяк не хотїло йти. Се показав новий сойм, 1605 р. На нїм шляхецька опозиція, під проводом Замойского, рішучо ударила на короля на цїлім рядї пунктів, і між иньшим зажадала полагодження релїґійної справи взагалї, а зокрема — заспокоєння православних. Інструкція белхького соймику, редаґована по вказівкам Замойского і тому інтересна як вираз жадань і настрою шляхецької опозиції, жадала „также Русь заспокоїти що до релїґії і в справі архимандрії (печерської)“ 4).



    1) Діарій Вєлєвіцкого II с. 35.



    2) Див. папське бреве в Архиві Ю. З. Р. II ч. 5 і 6: король мусїв просити дозволу на відлученнє печерської архимандрії від митрополії, й папа згодив ся на се, з тим що архимандритом буде вибраний католик (унїят), але розумієть сч, сього вже не можна було сповнити.



    3) Архивъ западнорус. митррп. № 26 — коротка реґеста; ширше поданий зміст сеї надрукованої королівської грамоти у Жуковича op. c. с. 431.



    4) Інструкція видана в моноґрафії Соколовского Przed rokoszem (Rozprawy wydz. hist. акад. umieietn. XV c. 201 і далї).



    В начерку соймових конституцій, виладженім посольською палатою чи то більшістю її, в тімже опозиційнім дусї, проєктувало ся скасованнє всїх процесів і рішень в релїґійніх справах що до православних, \574\ ґарантії, що на будуще нїхто не буде змушуваний до послушности иньшій духовній власти „понад канони“; унїяти мають зістати ся до смерти в володїнню своїми бенефіціями, але всї вакансії король буде віддавати тільки православним, так що православна єрархія мала бути відреставрована поволї 1). Але король відкинув сей цїлий начерк і нарештї зірвав сам сойм, бачучи його неприхильоий настрій. Одинокою уступкою православним було затвердженнє на архимандрії печерскій Єл. Плетенецького, вибранця православних, що фактично вже кілька лїт правив монастирем. Щоб осолодити сю неприємність Потїєви, король видав заразом цїлий ряд листів в його справах і на його користь, і між иньшим дав звісне нам потвердженнє Жиґимонтового привилею православній церкві з 1511 р. В нїм, як знаємо, король іще раз пробував цїлком іґнорувати роздїл руської церкви й потверджуючи стару Жиґимонтову хартию, дав митрополиту-унїятови власть „над всїми владиками й архимандритами, ігуменами попами, дияконами й над усїма церквами їх, не виключаючи жадної, у всїй державі — коронї Польській і в. кн. Литовськім“ 2).



    Але „надробляти міну“ тим способом ставало все тяжше, від коли шляхецька суспільність признала за факт роздїл руської церкви й стала на становищі православних — що унїя була переведена не правосильно й протекція унїятській єрархії являєть ся нарушением прав православної церкви. При опозиційнім настрою шляхецького загалу против правительства, воно мусїло на кождім кроцї стрінути ся з таким суперечним поглядом в справі руської церкви. На двух соймах воно відкинуло домаганнє посольської палати в справі „заспокоєння людей грецької релїґії“, але стрінуло ся знову з ним, як тільки зійшло ся з шляхетським загалом. Зараз на найблизшім соймі (весною 1606 р.) в скаргах (gravamina), предложених королеви всею посольською палатою, королеви зроблений також і той закид, що „згода між ріжновірцями в ріжних краях, а особливо там, де розповсюднена грецька релїґія, нарушаєть ся ріжними кривдами що далї то більше“, і король нїчого не робиьт, щоб положити край тим кривдам 3).



    1) Luddzie religii greczkiej uspakaiajac obiecujemy vacantie duchownych dostoenstw wedle prawa ludziom tego wyznania i zwierzchnosci religii greckiej dawac, tak iako antecessorowie nasi dawac zwykli, tych jednak, ktorzy posluszenstwo rzymskiemu kosciolowi oddali, przy tych beneficiach zostawujac do zywotow ich. Текст у Соколовского ор. c. c. 220.



    2) Архивъ Ю. З. P. I. VI 139, пор. вище т. V c. 617.



    3) Цитата з рукописної копії gravamina у Жуковича op. c. с. 478. В друкованімм текстї, в зьірцї документів до історії рокошу (Rpkosa \575\ Zebrzydowskiego, Biblioteka ordynacyi Krasinskich IX — XII c. 242), згадка про грецьку релїґію упущена.



    З другого боку правительствений погляд на одноцїльність руської церкви та його іґнорованнє релїґійного роздїлу в нїй слїдом по тій грамотї короля був рішучо заперечений рішеннєм трибунала в. кн. Литовського в процесах виленського брацтва з м. Потієм (лїтом 1605 р.).



    Се було голосне дїло, що звернуло на себе загальну увагу 1). Зачало ся воно з процесу брацтва з своїм бувшим дияконом Ант. Грековичем, що наброївши в брацтві, втїк під опіку Потїя, перейшовши на унїю. Потїй доуодив, що справа ся, як духовна, підсудна йому, митрополиту. Брацтво стало на тім становищу, що владики-унїяти з переходом на унїю, стратили власть і юрисдикцію над православними. І головний трибунал прийняв сю точку погляду — „отца Ипатия за ихъ старшого, в розтягненню оному юрысдыкцыи у ихъ, релии греческой подъ благословениємъ патриархи константинопольского будучихъ, быть не узнавши“, він прийняв справу й засудив Грековича. Потїй оцїнив усе принціпіальне значіннє сеї справи й порушив небо й землю, щоб оборонити свій погляд. На прошеннє його король скасував рішеннє трибуналу й новим циркуляромпоручив стерегти духовної власти митрополита. Але трибунал зістав ся при своїм поглядї, і з поводу протесту Потїя против виленського брацтва знову признав, що братчики суду митрополита-унїята не підлягають, і він має їх позивати перед патріархом 2). Король знову поспішив положити своє veto на такий погляд, але такий різкий конфлїкт його з поглядом шляхецької суспільности (а її речником був в данім разї трибунал, зложений з виборних шляхецьких депутатів) не віщував нїчого доброго для правительства.



    1) Опубліковане Головацьким п. т. Справа виленского церковного братства съ Грековичемъ предъ виленскимъ трибунальскимъ судомъ, Чтенія московські 1859 т. III.



    2) Акты Вилен. ком. VIII ч. 125, пор. Акты Ю. З. Р. II ч. 20.



    Сойм 1606 р. був прелюдією до загального шляхецького повстання, т. зв. „рокоту“, або „рокошу Зебжидовского“ (по імени провідника опозиційної шляхти, краківського воєводи Зебжидовского: він в сїй ролї заступив місце Замойского, що вмер слїдом по соймі 1605 р.). Поруч сойму, що засїдав в Варшаві, відбував ся загальношляхецький зїзд в сусїднїй Стенжицї й давав напрям, в опозиційному дусї, соймовим нарадам. Коли король знову зірвав
    Страница 50 из 55 Следующая страница



    [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 ]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.