LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 51

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    сойм, не прийнявши конституцій, виладжених посольською палатою — головно не хо\576\тячи прийняти постанов в релїґійних справах, в дусї протестантських і православних домагань, стенжицький зїзд скликав нові загальношляхецькі збори в Люблинї, щоб прийняти рішеннє супроти такого виразного конфлїкту між королем і суспільністю. Сей люблинский зїзд виробив акт обжаловання против полїтики короля й його лихих дорадників і прислав йому сї пункти, а заразом закликав його, аби явив ся сам особисто на новий зїзд шляхти в Сендомирі, щоб дати вияснення супроти сих обвинувачень і поруку поправи. Але король сього не сповнив і супроти сендомирського зїзду став громадити коли себе своїх партизанів в Вислицї, під охороною війська, приведеного гетьманом Жолкєвским. Тодї „рокошане“, зібрані в Сендомирі, стали виробляти свій ультиматум. Король з своєю камарілєю підкопав ґрунт у сеї акції рокошан, виробивши свій проєкт конституцій, що приймав цїлий ряд рокошових домагань. Він встиг таким чином перетягнути на свій бік більше умірковану частину шляхти. Невелику купку непримирених, що хоїтли стояти до кінця на своїй проґрамі й проголосити короля детронїзоваим, коли він не прийняв рокошових пунктів, — без трудности розігнало кварцяне військо (жовтень 1606). Але опозиційний, рокошовий рух через те не згинув, і на другий рік відновили ся рокошові зїзди. Коли весняний сойм, що мав задоволити домагання суспільности, поведенний був королївськими партизанами в правительственнім дусї і в конституціях його були переведені не рокошові, а вислицькі пункти, соймова опозиція прилучила ся до рокошан. Рокош проголосив Жиґимонта детронїзованим, і се привело до оружного конфлїкту. Кварцяне військо погромтло рокошан (під Гузовим, липень 1607), але провідники рокошу, маючи за собою спочуте шляхецького загалу, не капітулювали. Попустивши де що з своєї опозиції самій особі короля — лишивши на боцї пляни детронїзації, вони жадали далї сповнення рокошових постулятів. Тільки лїтом 1608 р. наступило формальне помиреннє короля з рокошанами. Король і сенатори обіцяли що шляхецькі постуляти, коли вони будуть предложені нормальним законодатним способом, будуть сповнені, і всї участники рокошу дістали повну амнестію.



    Сей бурливий час і обставини рокошового руху були дуже дїяльно використовувані православною суспільністю, українською й білоруською для своїх змагань. В перших стадіях рокошу вона брала дїяльну участь, а її союзники протестанти стояли на чолї цїлого рокошового руху. Януш Радивил, внук Острозького, був маршалком рокошу, а „великий приятель“ стараго князя каштелян перновський Стабровский був духовим провідником рокошан в головнім моментї \577\ рокошу — сендомирськім зїздї, і горячим речником домагань православних 1).



    В люблинськім зїздї, як довідуємо ся, крім шляхецьвих послів брали участь відпоручники й делєґати брацтв і духовнмх православних 2). Перемиський владика Копистенський прислав лист, де гірко нарікав на кривди, які дїють ся православній церкві, на заходи правительства, щоб силоміць змусити православних до послушности унїятській єрархії, і просив зїзд прїйти в поміч православним та просити короля, щоб їх лишено при давних правах і порядках 3). І любинський зїзд не поминув мовчки справи православних. Між предложеними королеви gravamina зроблено йому і той закид, що за його виною нарушено спокійне жите протестантів і людей грецькоі віри 4). Послам, що мали доручити сей акт обжаловання, поручено також устно виткнути королеви, що давнїйше люде ріжних релїґій: католики, протестанти, „греки“ жили в згодї, не турбуючи своїми справами справ державних, а тепер сї релїґійні спори стали хронїчним явищем 5).



    В Сендомирськім зїздї взяла участь шляхта з воєводств Волинського, Київського, Браславського, меньше з Подільського і Руського, що більше горнули ся до правительственного табору. Особливо богато мусїло бути Волинян, що на своїм соймику ухвалили їхати на зїзд усїм — аби не сталось чогось противного їх інтересам 6). Був де хто і з православного духовенства; знаємо, що кн. Острозький завчасу вирядив на зїзд архимандрита печерського Плетенецького, аби він там „з деякими иньшими старшими духовними релїґїї нашої“ попильнуавв конференцій в справі православних, уже в перших початках зїзду 7); праавдоподібно, були також відпоручники брацтв 8).



    1) Цитата з невиданого листу Острозького у Жуковича с. 490.



    2) Rokosz с. 33; текст справляє Жукович на підставі не виданої иньшої рукописи op. c. с. 488.



    3) Лист виданий у Мацейовского Pismiennictwo polskie, додатки III с. 224 — 5.



    4) Gravimina в Діорію Вєлєвіцкого с. 169.



    5) Інструкція с. 243



    6) Звістка з невид. рукописи у Жуковича op. c. с. 492.



    7) Лист Острозького у Голубева П. Могила І дод. ч. 11 з хибною датою 1595 р.



    8) Пор. низше про дезідерати в справі брацтв.



    Сама ідея рокошу захоплювала православних мало: монархічне почутє традиційно було досить сильне у православної суспільности, й місцеві інтереси України (справа оборони від Татар) теж велїли більше інтересувати ся зміцненнєм королївської власти й її ресурсів, нїж даль\578\шим розвоєм шляхетської анархії, до якої змагав рокош. Серед рокошан православні становили праве, меньш опозиційне крило і рокошовий руух вони використовували для пресїї на правительство в своїх власних справах. Тим часом як польська шляхта займала ся стилїзацїєю загальних постулятів, українська шляхта виробила начерк своїх домагань, в видї проєкту конституції 1), а в нїй звернули увагу головно на дві пекучі справи — справу релїґійну і національні та адмінїстраційні потреби українських земель.



    В справі релїґійній проєктували вони наново, щоб митрополита і владиків-унїятів скинено, бенефіції їм забрано, а на будуше православні бенефіції роздавали ся людям православним, „послушенства патріаршого“, шляхецького походження, „місцевим обивателям“, вибраним свобідною елєкціею. Всї процеси й засуди в справах реліґїї мали бути покасовані, а щоб не було на будуще спорів про духовну юрисдикцію — римську у унїятів, патріаршу у православних, всї духовні справи на далї мають іти до судів загальних — земських, ґродських і трибунальних 2).



    Для лїпшої оборони українськиэ земель жадали, щоб воєводи й старости жили на місцях; щоб староств не лучено по кілька в одних руках. З огляду на занедбуваннє запоручених актом 1569 р. спеціальних прав новоприлучених до Корони українських земель, домагали ся, щоб при королївській канцелярії були руські писарі, які б по руськи вели всякі справи воєводств Київського, Волинського і Браславського, „не відступаючи від статуту і звичаїв тих земель“, не виключаючи й справ міських 3).



    Невеличка купка прихильників унїї з поміж української шляхти заложила протест против постанов, звернених против митрополита і владиків-унїятів 4).



    1) Текст її, з соймикової інструкції 1607 р., в Архиві Югозап. Рос. II. І с. 69 — 72. Він затитулований тут так: Artykuly Kijowskiego і Wolynskiego, але судячи з протестації, внесеної против неї (див. нищше), сї артикули були предложені від імени такж і Браславян. Не зовсїм справедливо характеризує їх Жукович так, наче б вони займали ся самими спнавами православної церкви (с. 497).



    2) Иньші постанови в релїґійній справі мають другорядне значінеє.



    3) Се було жаданнє понад постанови привилеїв 1569 р., що для справ міських не робили виїмку з польско-латинської урядової мови — див. т. IV 2 с. 397.



    4) Архивъ западно-рус. митрополитовъ ч. 283 (реґеста), повний текст виданий в ВЂстнику Запад. Россіи 1864 кн. 6. Протестацію підписали всього вісїм осіб.



    Але вона, очевидно, не зробила нїякого вра\579\жіння. На загальнім зібранню рокошан звісний нам Стабровский сильно пддержав домагання православних 1), і головні їх постуляти в релїґїйній справі — деґрадація унїятів, скасованнє декретів в релїґійних справах і роздаваннє бенефіцій православним на будуще, в тій же стилїзації були включені в загальні постуляти рокошу 2), і до них додано ще точку про брацтва — правдоподібно на жаданнє брацьких відпоручниікв. Брацтва, що зіставали ся під властю патріарха, мали зістати ся непорушно при своїх правах і привілєґіях, і всї забрані від них маєтности мали бути їм привернені 3). Відданнє духовних справ сьвітському трибуналови було виставлене як жаданнє загальне, що до всїх конфесій.



    Правитедьственна партия, стараючи ся роздїлити партию рокошеву та відтягнутив ід неї більш умірковані елєменти, мала на оцї також і українську ґрупу рокошан і постановила піти на зустріч її домаганням. В проєкті конституцій, виробленім на вислицькім зїздї і пересланім потім рокошанам, знаходимо кілька точок, вложених як відповідь на жадання православної шляхти 4). В справі релїґійній король обіцяв не роздавати „достоєнств і добр релїї грецької“ инакше як тільки „людемъ шляхецъкимъ народу руского и релЂи кгрецъкоє“; прирікав не робити нїяких трудностей нїкому в справах віри, в богослуженню і обрядах в містах, місточках і селах; „не загорожувати дороги“ до урядів і ремесл по містах, одначе — „водлугъ давныхъ правъ мЂстъ оныхъ, і т. и. Було все се, як бачимо, стилїзоване меньше докладно, меньш певно, очевидно — умисно. Але українська шляхта рішила лїпше йти на сї — хоч як загально й непевно стилїзовані уступки правительства, нїж звязувати долю своїх постулятів з долею рокошу, що вже тодї закроював ся досить непевно. Скоро тільки вислицькі артикули були предложені на сендомирський зїзд, більш умірковані елєменти з поміж рокошан стали переходити до короля. Між ними „велика купа Руси і Волинян“, з воєводою браславським Янушом Збаразьким на чолї, покинула рокошан і подала ся до королївського таору 5).



    1) Rokosz с. 89.



    2) Rokosz с. 285 і 304. Точку про грецьку релїґію, подана тут в недокладній стилізації, див. в поправнім текстї у Жуковича с. 502.



    3) Rokosz с. 304.



    4) Текст вислицьких артикулів в руським тексті — як був пересланий правительством на депутатський соймик волинський, в Архиві Ю. З. Р. II І с. 48. і далї; ориґінальний польський текст — Rokosz с. 310 (пункт про грецьку релїґію на с. 312 — 3).



    5) Виписки з рукописного дневника у Жуковича op. c. с. 50.\580\



    Вражіння в сих правительственних кругах одначе видко, не дуже, надїйно їх настроїли. Волинський соймик, висилаючи послів на сойм 1607 р., що мав зреалїзувати спадщину бурливого року, поручили їм міцно тримати ся „волинських артикулів“ попереднього року, зладженних на рокошовім зїздї. В однім тільки волинська шляхта вважила можливим поступити з своїх сендомирських постулатів рахуючи ся з настроєм правительстченних сфер — що до владиків-унїятів. Вона годила ся на те, щоб владики-унїяти зістали ся до смерти при своїх титулах і діставали третину доходів з катедральних маєтностей; також котрі б сьвящеиики хотїли зістати ся при унїї, вільно їм — але тільки по королївщинах (в маєтностях приватних мусїв рішати принціп cujus regio eius religio, який рокошане усильно підчеркували для нормовання релїґійних справ по шляхецьких маєтностях). Розпорядженнє катедральними церквами й єпархіальна юрисдикція має зараз же перейти до владиків православних, котрих має король визначити з шляхецьких кандидатів: шляхта вибере по двох кандидатів на кожду катедру, а король одного з них заіменує. А для виховання відповідних, учених кандидатів на церковні посади мають будучі владики завести при катедрі луцькій і володимирській „семінарії“, в котрих могло б учити ся принаймнї двадцять „дїток шляхецьких“, на коштї й удержанню катедральнім 1).



    Правительственна партия і сим разом, на соймі 1607 р., як і під час рокошових переговорів, уважала потрібним показувати певну прихильність православним домаганням — тим часом як супроти протестантських показувала рішучу відпорність, рішивши ся зломити сих непримиренних опозиціонистів. Та й рокошовий рух 1607 р. підтримував православні домагання дуже енерґічно 2). В результатї, сойм постановив в інтересах православних конституцію, яка мала увінчати десятилїтню соймову боротьбу православних за права православної церкви. Важнїйші пункти сеї конституції „про грецьку редїґію“ 3) звучали так (від імени короля):



    „Заспокоюючи грецьку релїґію, що має здавна свої права, запевняємо, що достоєнств і маєтностей духовним не будемо роздавать инакше, як тільки відповідно до їх фундмцій і давнїх звичаїв, признаних нашими предками, себто людям шляхецького стану, руської народности, справжньої грецької віри 4),



    1) Архивъ Югозап. Рос. II. І с. 72 — 5.



    2) Rokosz ч. LXXVI, артикули рокошан ч. 10: aby religya grecka gruntownie uspokojona byla, zarownie nie odkladajac na dluzszy czas.



    3) Volumina legum II c. 438 — 9.



    4) luuzion szlacheckim narodu ruskiego i mere religii greckiej.



    не ставлячи перешкод їх сум\581\лїнню і їх праву, анї не забороняючи анї не перешкоджаючи їм в свобіднім відправлюванню служби божої.



    „Также церковні брацтва грецької реліґїї зіставляємо при їх правах і привілєґіях.



    „Процеси і всякі судові акти та банїції, постановлені в яких небудь судах Корони і в. кн. Литовського на духовні особи, касуємо і ті особи від них увільняємо“ 1).



    1) Крім соймової конституції король видав на соймі ще грамоту в потвердженнє свобди і прав релїґїї ґрецької, дуже многословну, але змістом зовсїм не значущу — Актты Зап. Р. IV ч. 176.



    ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ: НЕЩИРІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА, НОМІНАЦІЯ ЛУЦЬКОГО ВЛАДИКИ, СОЙМ 1609 Р., ПОСТАНОВА ПРО ЮРИСДИКЦІЮ ТРИБУНАЛУ Й ЇЇ ПОФАЛЬШОВАННЄ, БЕЗРАДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ. ПОГРОМ ВИЛЕНСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА. СПРАВА ЛЬВІВСЬКОГО ВЛАДИЦТВА: КАПІТУЛЯЦІЯ ҐЕДЕОНА ПЕРЕД БРАЦТВОМ, ІСАЙЯ БАЛАБАН І ПРОТЕСТ ПРОТИВ НЬОГО, ВИБІР ТИСАРОВСЬКОГО І ЙОГО ОБІЦЯНКА УНЇЇ, ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ І ЗАЯВА ПРАВОСЛАВНОСТИ. ВЛАДИЦТВО ПЕРЕМИСЬКЕ.



    Тріумф православних одначе не був анї повним, анї певним. Не було сумнїву, що уступки й обіцянки правительства не були щирі. Конституція 1607 р. опирала ся на звіснім нам вислицькім проєктї, дещо тільки зміненім. Правительство не взяло на себе обовязку зараз обсадити православні катедри православними кандидатами, мовчки поминуло домаганнє вибору кандидатів на владицтва самими православними, а навіть що до віри кандидатів на православні посади не прийняло стилїзації „волинських артикулів”, де православність будучих владик була виражена висловами такими, що не лишали місця для яких небудь кривих толковань (послушенство патріарху). Лишила ся, дещо підправлена тільки, стилїзація вислицьких артикулів, і в сїй новій формі не так докладна, щоб під іменем людей „руської народности й справжньої грецької віри” не можна було проводити унїятів — бож уеїя в унїятських і правительствених кругах уважала ся також „справжнею грецькою вірою”. Приймаючи з рокошових артикулів пункт про брацтва до соймової конституції, редактори теж викинули з нього згадку про послушність царгородському патріарху.



    І правительство не забарило ся виявити, як воно толкує собі „справжню грецьку віру”. Саме під час сойму вмер старий грішник владика луцький Терлецький. Король на власну руку, не питаючи ся волинської шляхти, дав владицтво волинському шляхтичу Остафію Єловичу-Маилнському, унїяту 1). Як оден з участників унїятської адреси з 1603 р. 2), він мусїв бути звістний, як явний прихильник унїї й латинїзації, отже ся номінація його на луцьке владицтво могла бути від разу оцїнена в своїм значінню. Волинські посли заложили протест против „неслушного закінчення сойму”, уставлених на нїм „неправних артикулів” і „неправного отданя владыцтва луцкого пану Малинскому” 3). З реляційного соймику волинського вислано осібну депутацію до короля, яка мала заявити, що королївський привилей в справі „грецької релїґії” не вдоволив „тих країв”, а нарушеннє канонів і старих звичаїв при іменованню Мслинського й поготів 4). Малинського волинська шляхта іґнорувала, як неправного, і висилаючи послів на новий сойм (визначений нм початок 1609 р.), поручила добивати ся, щоб се владицтво, й иньші потім, блуи обсаджувані такими людьми, які б брали посьвященнє від патріархів )5. І до загальної конституції попередгього сойму, — „тому що вона не вповнї задовольнила людей грецької віри”, вони жадали пояснення в тім напрямі, що тут іде мова про владиків, які признаватимуть власть патріарха. Про вибір владиків шляхтою соймик уже не згадував, мабуть переконавши ся, що король на тій точцї не уступить, маючи за собою стару практику 6).



    Обставини були того роду, що православні справдї могли покладати надїї на сойми і думати про пресію на правительство. Рокошовий фермент ще не знейтралїзував ся, а трівожні обставини на північнім сходї — перспектива московської кампанїї і війна шведська, що тягнула ся далї, змушували правительство за всяку цїну бажати внутрішнього спокою і — кредитів на заграничну акцію. На жаль, не маємо близших подробиць про соймові наради і не знаємо, як використовували ся сї відносини православними для своїх справ. Їx бажаннє прихильного для них роз'яснення конституції 1607 р., очевидно, було підперте й иньшими елєментами: правительство обіцяло, що на найблизшім соймі воно постараєть ся „основнїйше успокоїти грецьку релїґію” 7). Тим часом проголошував ся повний спокій „між духовними властями, що прийняли унїю з Римом і тими, які не хочуть на то пристати”, та спокійне тимчасове володїннє тим, хто що має, під великою грошевою зарукою, а всякі правонарушення мав розбирати сьвітський трибунал 8).



    Се була важна постанова: вона сповняла, хоч в формі тимчасовій, рокошове домаганнє православних, аби всї справи з духовними судили ся звичайними сьвітськими (шляхецькими) судами, і при тодїшнїм настрою трибуналу таке рішеннє могло православним обіцювати дуже богато. Потїй, не передчуваючи, який оборот візьае справа, поспішив ся заложити протест против юрисдикції „повного” (себто сьвітського) трибунала в сїй справі 9) і тою скороспішністю тільки скомпромітував своїх союзників. Правительство і сим разом не було щирійше в своїй уступцї, як попередньою сойму, і згодивши ся на соймі на юрисдикцію сьвітського трибуналу, в друкованім текстї конституції самовільно змінило, або, без церемонїй кажучи — сфальшувало текст конституції, так що справа православних з унїятами мала підлягати не повному трибуналови, а його духовному департаментови, т. зв. „мішаному суду”, зложеному з чотирох делєґатів трибуналу і чотирох римсько-католицьких духовних.



    Се, розумієть ся, вповнї зміняло справу. Процеси виленського духовенства, що вийшло з послушности Потїєви, зараз се показали. Потїй обжалував їх у трибунал. Трибунал узяв се під наради повного трибуналу, відповідно до автентичної соймової конституції, й рішив справу на корисоь виленського духовенства. Але Потїй не признав юрисдикції повного трибуналу, відповідно до друкованого тексту конституції і його погляд піддержали духовні члени трибуналу. Вони взяли Потїєву справу на свій суд; тому що повний трибунал не схотїв вислати своїх делєґатів до сеї справи, її розглянули самі духові члени і рішили туж саму справу на користь Потїя. Така історія повторила ся з кількома Потїєвими процесами (числом пять), і всї вони, наслїдком конфлїкту повного трибуналу з його духовним віддїлом кінець кінцем пішли в королївський задворний суд, а той, тримаючи ся свого тексту конституції, скасував рішеня повного трибуналу, признав підсудність сих справ „мішаному суду” і потвердив його рішення на користь Потїя 10).



    Православні занесли протест против сфальшовання тексту конституції 1)1 — але що значили такі протести? Супроти такої нещирости правительства, просто перфідної, яку вонш показало при своїх останнїх пробах „заспокоєння грецької релїґії”, треба було йти пробоєм, ужити рішучих засобів боротьби, щоб змусити його зірвати з сею полїтикою фарисейських фраз і безсовістних обманьств — але на се не було нї сил нї способів. Попереднї тріумфи православних — хоч непевні й ілюзоричні, давали ілюзію сили православного натиску на правительство. Але вони не були осягнені силою православних. Православні лише використаои прихильні для них обставини. Тепер тих прихильних обставин не стало.



    Православна справа вилетїла на верх на гребню загально-шляхецької рокошової хвилї розбушованої річи посполитої. І правительство мусїло уступати, властиво — удавати, що уступає. Але хвиля потахла, осїла, й православний човен осїв на мілинї.



    Рокошовий фермент ослаб. Московська „смута” захопила увагу й інтереси польських полїтиків. Тріумфи московської полїтики Жиґимонат, осягнені в рр. 1610-1, переломили на його користь настрій шляхецької суспільности. А коли за сими тріумфами й пішли розчаровання, загранична полїтика поставила такі поважні питання польскій суспільности, що перед ними мусїли відїйти на другий плян внутрішнї, в тім і релїґійні справи. „Коли хата горить, не час робити в нїй порядки”, говорили на соймі 1613 р., і сими арґументами спихано з дневного порядку всякі серіозні дебати про заспокоєннє релїґійної справи. Дісідентам на сих соймах не удало ся навіть скільки небудь серіозно поставити справу про самовільну зміну правительством конституції про юрисдикцію трибуналу 12). Посольська палата стала знову індіферентною до домагань православних. „На соймиках православних тїашть надїями, а на соймах насьмівають ся; на соймиках обіцюють, а на соймах фукають; на соймиках звуть братами, а на соймах єретиками” 13). По словам православного „Синопсиса” (1632), aa соймі 1613 р. був виготовлений і навіть прийнятий „згідно” посольською палатою проєкт конституції, „що осново заспокоювала нашу релїґію”, але справа була відложена до дальшого сойму, „через навал справ”. Очевидон, посольська палата, не роблячи опозиції православним, не підперла їх енерґічно перед королем.



    Кінець кінцем, рокошові успіхи православних стали початком не дальших тріумфів і здобутків, а гірких розчарованьь і зневіря. Бунт, вчинений духовенством митрополичої епархії в Вильнї, Новгородку й Городнї против властии унїятського митрополита й унії, яку воно признало було, а тепер признавати більше не хотїло, може не без впливу рокошових успіхів, — закінчив ся повним погромом православних. Духовний суд рішив дїло на користь Потїя, а королївський суд його рішення потвердив, і коороль наказав властям віддати церкви в володїннє митрополита. Духовенство піддати ся не хотїло, прийшло ся забирати церкви силою, при участи війська, розбиваючи замки, ломлячи даері і т. и., як оповідали православні. Жиґимонт сам під ту пору трапив ся у Вильнї; православні, осбтупивши його на дорозї, падали з жінками й дїтьми на колїна перед ним, просячи не насилувати їх совісти, не відбирати церков, але се не здержало його від тих огидних насильств 14). Під вражіннєм їх став ся тодї атентат на морального справника сих насильств Потїя: православний заїзжий гайдук кинув ся на нього з шаблею, але відрубав тільки паллця. Гайдука взято на тортури, четвертовано, потім стято, а Потїєва кровь,_пролита, що правда, з пальця тільки, зробила ще з нього й мученика унїї супроти „фанатиків-православних”.



    Заохочений усьпіхами в Вильнї, пробував він забрати церкви і в Київі, але тут „яко на Українї” його аґенти не чули себе сьміло, і власти супроти загльної опозиції православного міщанства, шляхти й козаків не відважали ся підтримувати його так рішучо як у Вильнї. Всеж таки намістник Потїя Ант. Грекович і сам Потїй розпочали тяганину з місцевим духовенством по судах за непослух, а король не жалував грамот, якими передавав під власть митрополита все нові монастирі 15).



    Заразом правительство далї веде свою лїнїю — обсаджує всї єрархічні позиції унїятами, або людьми унїї прихильними. Номінації Малинського на луцьке владицтво король таки не скасував, невважаючи на протести православних, і Малинський — хоч і не без опозиції духовенства й суспільности, зістав ся таки на позиції луцького владики. Подібна доля, очевиднр, приготована була й львівській катедрі і тільки припадком її омиула.



    Там по довголїтнїх війнах Ґедеона Балабана з брацтвом, в 1602 р. прийшло нарештї до формальної згоди. Став ся нїби то компроміс: брацтво, до тепер не призначавши не тільки власти Балабана як місцевого владики, але й авторитета його як патріаршого екзарха, згодило ся признати за ним екзарші права, а за те Балабан признав брацтво ставропіґією, то значить — зрік ся всяких претенсій з свого титулу львівського владики. Заразом обовязав ся не мішати ся в фінансову господарку брацтва, а вибір наступника на владицтво по собі полишив „церкві”, кого вона вибере,-„сукцессій жадной по крови альбо ведлугъ повинноватства не допускаючи'' 16). Ся остання заява була тим тяжша для Ґедеона, що він в дїйсности мав свого „сукцесора” на катедру в особі свого братанича архимандрита унївського Ісайї Балабана. Ще за часів, коли Ґедеон був в ласках королївських, вистарав ся він для сього братанича королївський привилей на наступство 17). Пізнїйше і від патр. Мелетія, тодїшнього управителя царгородського патріархату, взято було згоду на се наступництво Ісайї, аби на львівську катедру не всунув ся якийсь унїятський кандидат 18).



    Сы болюча уступка Ґедеона анйлїпше характеризує дїйсне значіннє сього помирення його з брацтвом: се була в дїйсности повна капітуляція гордого воадики перед львівськими „хлопами”. Під натиском громадської опінїї, що не могла забути, ревности брацької, а Балабанової хитливости на пунктї унїї, він мусїв покорити ся на склонї свого житя. Брацтво нї в чім не уступило владицї — те що воно признало за ним титул екзарха, се не було нїякою уступкою: того титулу брацтво не могло йому не признати, але всїх владичих прав супроти брацтва, за які він боров ся, і навіть екзарших Ґедеон мусїв зрікти ся. І брацтво в своїй завзятости против нього пішло ткк далеко, що знищило права його братанича, хоч се грозило явною небезпекою православній церкві й єпархії. Львівські сїдельники й кожемяки, при всїй ревности по благочестию дали ще раз доказ своєї короткозорости й браку такту. Треба одначе сказати, що Балабани сю останню уступку може й не брали дуже траґічно. Ісайя був далї „коадютором” свого дядька, брав участь в управі епархією, і дивив ся на себе по давньому як на його наступника, не вважаючи на ту угоду 1602 р.



    Коли Ґедеон умер (мабуть в останнїх днях сїчня 1607 р. с. с.), Ісайя полетїв до Львова, щоб узяти в свої руки владицтво. На жаль тільки зсраз на перших кроках показало, що він теж Балабан — Ісайя став силоміць добувати катедру, катедральні ксарби. Духовенство й брацтво протестовало против його поступовання й його претензій на владицтво 19). Ісайя похопив ся, старав ся потім затерти сї немилі вражіння, але дарма: братчики рішучо не хотїли Балабана. Даремно їх намовляли з усїх боків, з огляду на небезпечности, які могли вийти для православної церкви, коли б на місце Ісайї, вже узброєного королївським привилеєм і з погляду православности зовсїм певного 20), прийшло ся діставати нового кандидата. Старий кн. Острозький, покликуючи ся на своє становище патріаршого екзарха, дуже сильно намовляв братчиків прийняти Балабана 21); але ті завзяли ся — хоч се завзятє грозило ще раз дуже сильною небезпекою для православних. Арцибіскуп львівський відновив свої давні претенсії на рекомендацію кандидатів на владицтво, і право се було йому, розумієть ся, дуже радо признане королем 22). Ісайя даремне доводив, що звісна угода Балабана з Солїковским погасила всякі претенсії арцибіскупів на якісь права до львівського владицтва 23). Щоб звалити небезпечного претендента в особі Балабана, король признав сим разом навіть право рекомендації православній суспільности й духовенству — сим разом вони за приводом брацтва грали на руку королївській полїтицї. Вони вибрали й рекомендували галицького шляхтича Остафія Тисаровського (з Тейсарова, в Жидачівщинї) 24). Тодї з боку котоля і львівського арцибііскупа Тисаровському мусїли дати пізнати, що він не дістане инакше владицтва, як не пристане на унїю. Тисаровський згодив ся. По словам пізнїйшого нунція Торреса, він під присягою обіцяв, що буде держати ся унїї 25), й тодї арцибіскуп заявив, що годить ся на сього кандидата, й король видав в осени 1607 р. привилей Тисаровському на владицтво.



    Так приготований був новий удар православній церкві. Але силї переможця було противставлено зброю рабів — обманьство. Зложивши присягу на унїю перед номінацією, Тисаровський потім публично заявив, що буде непорушно зіставати ся в православній вірі 26). В грамотї виданій на початку 1608 р., на жаданнє місцевого духовенства, ві признав, що вважає себе владикою на підставі свобідного вибору православних і на будуще потверджував за духовенством право „вольнои єлєкціи обиранья епископа зъ наны шляхтою и мещаны и брацтвы всЂхъ становъ православія ка?олицкоє орієнтальнои восточнои святои церкви людемъ, послушенства св. патріархи ?рону константинопольского будучихъ”, а на випадок як би відступив від православної віри, піддавав себе „подъ зверженіє и отнятіє отъ церкве божеє” 27). По словам сучасного біоґрафа Йова Княгинцького, Йов, що брав дїяльну участь в виборчій аґітації і був засмучений вибором Тисаровського, як чоловіка не дуже певного 28), постарав ся вплинути на митрополита молдавського, щоб бодай перед посьвященнєм звязав його присягою, під грозою анахтеми, що не відступить під православної віри, і з свого боку також промовляв до совісти Тисаровського Але той сам, без вагання заявив, що він сам ревнує за православну віру: „азъ, рееч, и о маалЂйшей чертЂ благочестивыя св. соборныя восточныя церкве не пощажу и крове своєя пролїяти” 29). За позволеннєм патріарха, він прийняв сьвященнє від сього молдавського митрополита 30), і дїйсно, принаймнї на зверх, зістав ся до кінця вірним православній церкві й на сїм пунктї не дав приводу до нїяких закидів або підозрінь. Потїй позвав його на суд за незаконне висьвященнє у чужого митрополита й іменував від себе своїм вікарієм — владикою галицьким свого кандидата Рутського, але реального значіння се не мало 31). Добре обрахований удар сим разом хибив.



    Не хибив за те удар вимірений на православних два роки пізнїйше — на катедру перемиську. Коли вмер тут Копистенський (1610), місцева шляхта й духовенство виставили кандидатів з місцевої православної шляхти, але король сим разом не хотїв справи завивати в вату й без церемонїї дав катедру чоловіку „свому”, про якого міг вповнї певним. Був сим Атанна
    Страница 51 из 55 Следующая страница



    [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.