LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ Страница 52

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    сій Крупецький, канцелярист королївської канцелярії, Русин, але латинник з роду, що перейшов на унїятський обряд для катедри. Був се справжній католицький кандидат, рекомендований перемиськпм біскупом, накинений не тільки православним Перемишлянам, але й самій унїятській єрархії: Потїй мав своїх кандидатів, і не рад був свому виборови 32). Православні виставили против нього свого кандидата, тутешнього шляхтича Хлопецького-Шишку і не хотїли признавати Крупецького. Численна тутешня православна шляхта поставила собі точкою чести не дати йому правити владицтвом. Староста тутешнїй Стаднїцкий з своїх моотивів теж підтримував православних і їх кандидата Хлопецького. Королївські дворяне, посилані з Крупецьким, не могли ввести його в володїннє. Духовенство катедральне, підтримуване шляхтою, не допускало його до катедри; сїльські попи його бойкотували. Крупецький кликав їх до суду, діставав на них засуди — вони ті засуди іґнорували. Коли Крупецький приїхав на соймик до Вишнї, шялхта напала з голими шаблями на його помешканнє, підняла стрільбу й змусила його забрати ся. Так від сих початків аж до смерти довженне більше як сороклїтнє владицтво Крупецького пройшло на воєннїй стопі тільки з короткими перервами певного рода перемиря 33). І коли ми можемо дивувати ся витрівалости чоловіка, що в таких обставинах таки мав охоту держати ся того владицтва і вести за нього ту нескінченну війну, то з другого боку треба представити собі й положеннє православних, що протягом сорока лїт мусїли оружною рукою відбивати ся від накиненого їм правительством владики-унїята, в епархії, де в момент іментвання Крупецького не було анї одного унїята — по словам самих унїятських письменників 34).



    Так з 1610 року львівський владика за помічю кривоприсяги перепачкований на сю катедру на довгий час зістав ся одиноким православним епископом на всю Україну — з Білою Русю разом. Робило се великі трудности і викликало сиььну депресію. Попросту не ставало духовенства, в міру того як рідшали контінґенти його, посьвящені ще в часах перед унїєю. За житя Бмлабана Потїй скаржив ся, що з його епархії кандидати удають ся до Львова на сьявщеннє, і що він сьвятить їх в таеих масах, що повсти міг би збивати з їх волося . Тепер з посьвященнєм стало ще труднїйше — приходило ся з далеких країв мандрувати за сим до Львова, або удавати ся до заграничних епископів. Такі заграничні воадики, — особливо Греки, появляли ся досить часто і на Українї, а часом і довше тут пересиджували, сповняючи ріжні епископські функції — там де можна було забезпечити їм безпечний пробутое. Так в 1612-3 рр. в Київі проживав софійський митропрлит Неофит і сьвятив людей на ріжні духовні степени; опіка міщан і козаків забезпечала його від усяких переслїдувань духовних (унїятських) чи сьвітських властей і Потїй даоемно силкував ся викурити його відти 35).



    Сумна се була одначе потїха в такім положенню — тим сумнїйша зрештою, що й виход з неї тяжко було знайти по неудачі всїх дотеперішнїх заходів на всяких дорогах — парляментарній, судовій, рокошовій. Правительство на всї бенефіції, які залежали від нього, допускало тільки людей, що приймали унїю, а за ним се починали дїяти пани з усякими духовними позиціями приватного подавання. „Хто не схоче бути під властю західньої церкви, не дістане по умершім владицї анї привилею, анї владицтва, а нарештї вже й попам попівства не дають (без того)”, скаржив ся рокошанам владика Копистенський 36). „Багато поважних панів намовив до того й. м. митрополит, що і в моїм владицтяі силоміць, примусом змусили вони своїх попів до послушности митрополиту; запечатує церкві божі, забороняє відправляти богослуженнє по давньому звичаю сьвятої церкви”.



    Примітки



    1) Грамота в Архиві Ю. З. Р. І. VI ч. 143.



    2) Про неї зараз низше.



    3) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 144.



    4) Архивъ Ю. З. Р. II І ч. 9.



    5) Інструкція ib. ч. 10.



    6) Пор. т. V с. 462.



    7) Конституція 1609 р.: Iz ludzie religiey greckiey gruntownieyszego uspokoienia religiey swey i objasnienia artykulu na przeszlym seymie o tym uczynionego potrzebowali, — tedy teraz przez nawalnosc spraw przysc do tego nie mogac, odkladamy to w tey mocy do drugiego seymu blisko przyszlego — Volum. legum II c. 465.



    8) Автентичний текст конституції в сїй справі Verificatia niewinnosci переказує так: о co forum na trybunal, nie wkladaiac w to sedziow duchownych, ukazujemy. — Архивъ Югозап. Рос. 1. VI с. 320-1. Але слова: nie wkladaiac — duchownych очевидна ґльоса, поясненнє авторів „Веріфікації”. Рішеннє литовського трибунала 1617 р., переказуючи арґументи православної сторони, так стилїзує автентичний кінець конституції 1609 р.: „о што форумъ, до трибуналу кола великого указана — на который понктъ, же форумъ у великого кола узнано, небожчикъ ксендзъ Потей митрополитъ кіевскій и протестацыю у кгроду варшавского учинилъ, описуючи въ ней тыє слова, же у великомъ коле енерального головного трибунального о кривды въ добрахъ церковныхъ, будь теэъ въ реліи распрововать ся узнано” — Археогр. сборникъ VI с. 93. Отже автентичний текст звучав мабуть так просто: о со forum na trybunal ukazujemy, без близших пояснень. В публїкації соймових ухвал виглядав він так: tedy o to wolne prawem czynienie przed trybunalem composigi judicii zostawuiemy.



    9) Докладну реґесту сеї протестації наводить православна публїкація Synopsis albo krotkie spisanie praw... narodowi ruskiemu...nadanych (1632), а згадує про нього і згадане трибунсльське рішеннє з 1617 р. — Археогр. сб. VI с. 93.



    10) Історія сих процесів новійше подана в статї проф. Жуковича „ПослЂдняя борьба духовенства митрополичьей епархіи съ ПотЂемъ и уніей” (Христ. чтеніе 1901, VIII), що увійшла в його книжку: Сеймовая борьба... съ 1609 г., вип. I (1903).



    11) Про сї протести згадує цитований вище трибунальський декрет 1617 р.. також Synopsis, І. с.



    12) На сойм 1611 р. виленське брацтво вислало адресу, підписану 68 особами „зацної й родовитої шляхти”, з домаганнєм скасовання королївських рішень, що відсунули трибунал від юрсидикцїї в духовних справах (Synopis c. 568). При тім унїятській єрархії, як доносила вона папі, прийшло ся перетерпіти non leves molestias (Theiner Monumenta III ч. 350). Отже православні рухали ся, скільки могли — але без усяких результатів. Подробиць одначе близше не знаємо, а в конституції з того не попало нїчого.



    13) Документы объясн. исторію западно-рус. края с. 214.



    14) Акты Ю. и З. Р. II ч. 34: лист самовидця до Януша Острозького, виданий Жуковичом (Сейм. борьба съ 1609 г. с. 37-40).



    15) Архивъ западнорус. митроп. ч. 316, Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 156, 161, Акты Зап. Рос. IV ч. 186.



    16) Акты Зап. Рос. IV ч. 157.



    17) Привилей (з 5/V 1595) в Supplementum ad hist. Russ. monum. ч. 185.



    18) Се оповіадє Ісая Балабан в своїй грамотъ з 3/II. 1607. (Наук. сборникъ гал. маг. 1867 с. 370-1). Грамота ся, очевидно, датована по старому стилю, а акти судові з його бушовання у Львові дають дати 12-3 лютого по новому численню.



    19) Протест против Балабана і його репротестація в Supplementum ч. 187 і 188. Що до пізнїйших претензі йі насильств Балабана див. грамоту в Архиві Ю. З. Р. І. ч. 64, пор. заяву львівського протопопа з 22/VІ, давнїйшого проводиря опозиції против Балабана, де він обіцяє признавати його владикою й відкликує свої протести против нього.



    20) „Кгдыжъ то многими способы въ часЂхь теперешнихъ церкви божой заслужилъ и завше годнЂй мимо иныхъ заслуговати и ратункомъ и оздобою оной быти можетъ”, рекомендував йог окн. Острозький, як низше.



    21) Акты Зап. Рос. IV ч. 171.



    22) В 1608 р. видав він йому привилей на потвердженнє сього „права”, так цїнного з становища унїятської полїтики правительства — Архивъ Ю. З. Р. І. X. ч. 67.



    23) Протестація Балабана з 11/IV. 1607 — Supplementum ч. 188.



    24) В грамотї своїй король надає йому владицтво мотивуючи тим, що за ним „люде релЂи грецькоЂ и духовенство клерошане рускіє львовскіє прозбы своЂ до насъ чинили — за позволеньємъ тежь вел. кс. Яна Замойского арцискупа львовского, который право своє на то показовалъ” — Акты Зап. Рос. IV ч. 174.



    25) Досї одинокою звісткою зістаєть ся оповіданнє Торреса: „становище унїї, писав він в своїм меморіалї, десь в р. 1622, — вповнї добре — всї епивкопи грецької віри перейшли на віру латинську, окрім владики львівського: той дыанадцять лїт тому, під присягою заявивши, що він унїят, був іменований королем і висьвячений митрополитом, але діставши, що йому було потрібне, вернув ся до сизми й досї зістаєть ся при своїм завзятю”. Relacye nuncyuszow II с. 151-2. Видавцї думали, що тут мова про Балабана, але текст виразно вказує на Тисаровського. І хоч цїле оповіданнє великою докладністю не визначаєть ся (Тисаровський не брав сьвящення від митрополита унїятськото, як очевидно розуміє тут Торрес) — але самий факт присяги на унїю Тисаровського не можна підозрівати. Очевидно, що в тодїшнїх обставинах він без того владицтва не дістав би.



    26) Новійший історик галицького церковного житя пише з сього поводу: „это было съ его стороны однимъ только дипломатическимъ приемомъ — желаніемъ получить у короля необходимую для своего посвященія правительственную привилегію (въ чемъ безъ озваченной уловки король, безъ сомнЂнія, отказалъ бы). Когда же таковая привилегія была получена, то Тисаровскій заявилъ себя истинно-православнымъ”. Крыловскій Львовское ставропигіальное братство). Досить характеристично.



    27) Грамота в Науковім Сборнику 1868 с. 70.



    28) „Єгда же узрЂ, яко ничтоже успЂваєтъ и яко мало по благочестіи ревнителей обрЂте ся, прочіи же яко тростина вЂтром колЂблеми и епископа избраша, право не доброє имуща, — устреми ся къ Молдавіи, странствуя къ митрополиту, яко да не прежде рукоположить”, і т. д. Правдоподібно, аґітував він за Балабаном, бо до родини їх взагалї стояв близько.



    29) Зоря галицкая яко альбумъ, 1860, с. 235.



    30) Verifikacya niewinnosci c. 297, пор. Петрушевича Сводъ лЂтопись під р. 1608.



    31) Акты Зап. Р. IV ч, 176, 185, Сводная лЂтопись під р. 1608.



    32) Див. його лист в Археограф. Сборн. VI ч. 77, про Крупецького виїмки з рукоп. Льва Кишки й ин. матеріал у Петрушевича Свод. лЂт. під р. 1610-1 і у Добрянского Исторія еписк. перем. с. 13 і далї.



    33) Про сї війни див. вище с. 244, також Сводная ЛЂтопись під рр. 1610 і дальшими, Добрянскій Исторія епископовъ ч. 29а, Lozinski Prawem і lewem І 2 с. 294 і далї.



    34) Меморіал Суші у Гарасевича Annales c. 319.



    35) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 161, Архивъ западнорус. митроп. ч. 343, Голубева П. Могила І дод. 27.



    36) Maciejowski Pismiennictwo III дод. с. 224.



    ПОГРОМ ПРАВОСЛАВНИХ: БРАК ЄРАРХІЇ, НАТИСК НА ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО ВІД ДЇДИЧІВ, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ, ДЕЗЕРЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ — АДРЕСА 1603 Р., ДЕНАЦІОНАЛЇЗАЦІЯ МАҐНАТСТВА, УПАДОК ПРОТЕСТАНТСТВА. ДЕПРЕСІЯ СЕРЕД-ПРАВОСЛАВНИХ — ТРЕНОС, ЙОГО ПОПЕРЕДНИЦЯ — АНТІҐРАФЕ, ТРІВОГА ВИКЛИКАНА ТРЕНОСОМ, УПАДОК ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПРЕДСТАВЛЕННЮ СМОТРИЦЬКОГО, РЕНЕҐАТСТВО АРИСТОКРАТІЇ. ПЕРШІ ПРОЯВИ НОВОГО ЧИННИКА-КОЗАЧИНИ. АФЕРА ГРЕКОВИЧА І НЕОФИТА.



    Найгірше було те, що й виходу не видко було з таких сумних відносин, бо православний елємент слаб сам у собі. Все рідшали ряди православних серед панства й заможної шляхти, що одна могла підносити голос на оборону прав православної віри, що служила захистом і для православного духовенства і для брацтв і для всяких православних інституцій, та підтримувала в шляхецькій суспільности Річи посполитої престіж і значіннє „руського народу” заразом з „руською”, чи „грецькою” вірою. Як ми знаємо, кінець XVI і перша чверть XVII в. були часами сильної денаціоналїзації українського панства в тих частях України, де ще воно стояло — на Волини, в Київщинї. Переходили на латинство, підпадали вплиуам державної культври, тратили інтерес до своєї стихії і скоро розривали з нею зовсїм 1). Полїтика Жиґимонта — не давати ходу дісідентам, православним і протестантам, мала свій вплив, повільно, але нехибно робила своє дїло. „Що дальше, тим більше, через те тільки що ми сильно стоїмо при своїй вірі, відсувають нас від відзнак і хлїба Річи посполитої: не можемо мати приступу до місфь сенаторських, диґнтарств, урядів, староств, держав і иньших користних функцій, навіть до служби Річи посполитій не маємо пристуиу також як иньші”, говорять в своїй конфедерації ще 1599 р. протестанти й православні. „Що більша — і в приватних наших справах і заходах коло доброго імени і поваги ми стрічаємо замість охоти й прихильности всякі трудности й перешкоди”. І се робило своє, як я вже підносив. Що далї, то більше з'являло ся слабодухів, які вирікали ся батьківської віри, щоб відчинити собі двері „до відзнак і хлїба Річи посполитої”.



    Ми згадували вище про заяву признання унїятськім владикам за переведеннє унїї, зладжену в 1598 р. в шляхецьких, переважно волинськтх кругах 2). Під нею м. ин. знаходимо такі підписи членів старих українських родин: Юрий Черторийський, Мих. Мишка каштелян волинський і староста кремінецький, Абрам Мишка староста овруцький, Сасин Русинович — Берестецький судя ґродський луцький, Захарія Єловицький писар королївський, Іван Волинець Чернчицький, коморник корол., Хома Жоравицький, Іван Гулевич, Олександр Воронич, Януш і Матвій Кошки-Жоравицькі, Іван Гораін, Микола Єлович-Букоємський і другий Іван Букоємський, і т. и. 3). В 1603 р. таж заява була поновлена, з підписами переважно вже иньших „обивателїв Волинського воєводства й иньших повітів”, числом 58 4). Тут знаходимо кн. Андрія Козину, кн. Григорія Четвертинського, Бонедикта Гулевича, Юрия Овлочимського писаря земського Володимирського, Остафія Єловича Малинського, Івана Жоравницького, Стефана і Филоеа Русиновичів, Матвія і Герасима Кошок, кількох Терлецьких, кількох Леесовецьких і иноших gentes minores.



    В вищих, маґнатських, сенаторських кругах православний елєменр тратив заступників зовсїм. При кінцї 1603 р. вмер Олександр Острозький воєвода волинський, що саме на соймі того року виступав так різко й рішучо й розбудив надїї православних, які бачили в нїм гідного наступника свого батька, старшину й заступника православного, руського елєменту. Як бьгато значила для православних ся утрата в тодїшнїх обставинах, як взагалї в тодїшнїх національних і полїтичних рахунках есконтувала ся кожда така висока особа, показує факт, що король з огляду на смерть Ол. Острозького уважав вказаним відновити заходи коло розширення сфери унїї на Українї 5). І ми супроти сього можемо оцїнити записку дерманського октоіха (вид. 1604), про викликаний сею смертию „велій плачъ и жалост отцу же и чадомъ, найпаче же христіаномъ, вси бо бяху чающе помощь получити въ бЂдахъ и гонЂніяхъ, объдржащихъ Христову церьковь” 6). На початку 1608 р. 7) вмер старий князь, „великий заступ и потЂха всегт народу роского”, як називає його Копистинський 8). По нїм такої „потїхи” православні вже більше не мали. З синів його зістав ся оден Януш, католик, вправдї з піетизму до батька не неприхильний і Руси і православним (тому ми знаходимо часами навіть дуже похвальні відзиви про нього у православних) 9), але понад льояльність для Руси й православної віри нїхто нїчого більше не сподївав ся і не жадав від нього. Приходило ся шукати мецнатів иньших. Так Тренос (1610) присьвячений звістному українському маґнату Михайлу Вишневецькому, котрого „православна церква” устами автора величає як свого вірного сина, стовп православної церкви, і висловлює надїю, що він не покине „убогого пастиря убогої вівчарнї”, буде їй оборонцем. Але гірка то була заміна на місце таких маєстатів, як покійний Острозький.



    Рідшали ряди й вірних союзників православних в їх полїтичній боротьбі — протестантів. Все меньше лишало ся вірних сїй вірі, а й ті вірні тратили впливи супроти зросиу католицької правовірности і неприязної їм полїтики двора. Їх дїйсно поминали з усякими урядами і відзнаками. В оден місяць з Ол. Острозьким умер його шурин патріарх литовських протестантів, перший сенатор в. князївства і вірний протектор православних Христофор Радивил, і його син Януш — перший маґнат вел. князївства — лїтами не міг дочекати ся сенаторського крісла і тільки рік перед смертю дістав каштелянство виленське.



    Трудно було вести яку небудь серіозну полїтичну акцію в таких обставинах, і жаль та розпука мусїла проймати православних супроти невблаганної ворожнечі правительства, неустанного зросту католицьких та унїятських елєментів та упадку православних завдяки витрівалій, консеквентній і зручно направлюваній єзуітськими дорадниками полїтицї правительства й двору.



    Образ тодїшньої депресїї дає славний Тренос. Навіяний безпосередно виленськім погромом прасославних в 1610 р. він характеризує загальний упадок православної цервки в землях українських і білоруських і з сього поглялу, а також і як твір Україннця, вихованця української школи, має повне право на нашу увагу.



    Автором його був звісний уже нам Максим (в чернецтві Мелетий) Смотрицький, син славного Острозького дїяча Герасима Смотрицького. Докінчивши свою осьвіту за границею, в протестантських унїверситетах, він оселяєть ся в Вильнї і як член виленського православного кружка виступає в 1608 р. на ширшу лїтературну арену з трактатом 'A????????, написаним в відповідь на католицькі писання виленські 10). Книжка складаєть ся з кількох (семи) трактатів, де автор розбирає й розбиває ріжні закиди, вчинені правоославним, виясняє православну науку в ріжних спірних точках і її правовірність (про походженнє св. Духа, про чистилище і душі умерших, про квасний і солодкий хлїб при причастю, і т. и.). Книжка не мала особливого значіння, не вважаючи на свої досить солїдні прикмети, головно тому, що порушені тут питання автор слїдом обробив в своїм Треносї. В противність академічному стильови „Антіґрафи” написаний в тонї незвичайно нервовім, сильно патетичнім, закрашений в одних місцях поезією безпосереднього, сумного чутя, в иньшім загострений різкими виступами против папства й католицтва, сей новий трактат зробив дуже сильне вражіннє, викликав сильну трівогу в католицько-унїятських кругах і стягнувши на спбе правительственні нагінки — конфіскацію, процеси на видавцїв і т. д., загострив ще більше інтерес до сеї книжки. Вона зістала ся одною з найвизначнїйших і найбільше поважаних памяток, а молодий автор відразу здобув славу першої лїтературної сили в православім таборі, оборонця віри, стовпа православія. Часи були одначе такі тяжкі, що він, побоюючись (і не даремно, як показало ся) правительственних репресій, сховав своє імя під псевдонїмом, і воно не було відкрите навіть при слїдстві, а саму книжку названо перекладом з грецького.



    Повний титул книги: ?????? to jest Lament iedynwj s. Powszechney Apostolskiey Wschodniey Cerkwie z obiasnieniem dogmat wiary, pierwiey z graeckiego na sllowienski, a teraz z slowienskiego na polski przelozony przez Theophila Orthologa, teyze swietey Wschodnicy Cerkwie Syna. Безпосередну притоку до її появи дали згадані виленські подїї і унїятська брошюра, що представляла сї подїї з становища неприхильного православним 11). Але трактат Смотрицького має загальнїйший характер. Він розпочинаєть ся присьвятою книги згаданому Вишневецькому, потім іде передмова автора до читача, і дві промови від імени православної церкви до своїх вірних: „Плач або наріканнє св. Східньої церкви на своїх синів-виродків'' і ,,Наука (napomnienie) Східньої церкви свому синови, що її покинув разом з иньшими”. Перша з них становить головну окрасу, piece de resistance цїлої кинжки. Потім їдуть сїм теольоґічних і полємічних трактатів, близько сплріднених своїм змістом з попереднїм трактатом Смотрицького — про прімат папи, сучасний стан римскої церкви і латинські арґументи про неволю східньої церкви, про исхождениє св. Духа, квасний і солодкий хлїб і уживаннє чаші при евхристії, про чистилище й молитви до сьвятих. Закінчує книгу короткий катехизис.



    Православні цїнили історично-доґматичну вартість сих трактатів, у католиків і унїятів заболїло особливо від сатирично-полємічного матеріалу, щедрою рукою зібраного Смотрицьким з старих і нових chroniques scandaleuses римської церкви, щоб схарактеризувати розклад, моральну гниль папства і латинської церкви і тим відповісти на виводи католиків про упадок і поневоленнє східньої церкви. Небезпечними здали ся їм і далї на утиск православної церкви в Польщі. Хвиля була така, коли треба було думати про приєднаннє до Польщі Московщини — саме мали рішати ся справа злуки її з Польщею, і в правительственних кругах затрівожили ся, що Тренос може зробити лиху рекомендацію Польщі в московських кругах. Спеціально та обставина, що книжка пущена як нїби то переклад з грецького, трівожила правительственних полїтиків, бо се могло надати їй особливий авторитет 12). Король на перші вісти про вихід з вилрнської друкарнї ,,якихось пашквілїв против власти” показав перевести слїдство, арештувати друкарів і авторів, попалити книжки 13). Автор зістав ся незвістним, і арештований був тільки писар і управитель братської друкарнї Льонґ. Карпович. Самого Треноса знайшли при арештї всього 36 прим., які й були конфісковані; за те під карою 5000 зол. заборонено продавати й купувати сю книжку 14).



    Книжку таким чином не удало ся знищити й вона пішла „на Волинь і на Русь”, ,,розсївано її навіть до Москви”. Тому в католицьких і унїятських кругах поспішили дати бодай антидоти на неї. Старий Сварґа, на прошеннє виленського біскупа, тогож року випустив свою відповідь, де доводив, що Тренос зовсїм не переклад з грецького, що ся книжка перейнята протестантським духом, і т. и. 15). Другу відповідь написав прибічник Потїя Іля Мороховский, але його трактат вийшов з друку доперва в 1612 р. 16).



    Для нас, з історичного, а також і з лїтературного становища особливий інтерес мають головно ті сторінки, де Смотрицький дуже сильно й патетично описує сучасний упадок православної церкви й дезерцію української суспільности:



    „Горе минї бідній, горе нещасливій, каже православна церква — пограбованій, позбавленій всїх моїх маєтків, обдертій з шат моїх на прилюдну ганьбу мого тїла і обтяжнній незносними тягарами! Руки мої в окрвах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюх на крржах, над головою меч, під ногами глубока вода, на около огонь невгасимий, з усїх боків крики, страх, переслїдування!.. Колись красна й богата я зогиджена і убога. Колись була королевою улюбленою всїм сьвітом, теперь всї гордять і знущають ся з мене. Все що живо — народи і всї люде землї приступитьь і послухайте голосу мого! Довідайтесь, чим була я давнїйше, і подивуйтесь... В день і в ночи плачу і сльози як потоки річні котять ся по моїм лицї й нема кому потїшити мене — всї повтїкали від мене, всї мною погордили. Рідні мої віддалили ся від мене, приятелї неприятелми стали; сини мої, позавидувавши гадючому роду, їдовитими жалами жалять мою утробу.



    „Слухайте жалїбної повісти моєї всї народи, візміть в уха свої всї мешканцї кругу сьвітового. Сини і доньким ої, котрих породила і виховала, кинули мене й пішли за тою, що не болїла ними, аби наситити ся до схочу жиру її. Сьвященики мої послїпли, пастирі мої понїміли, старцї мої подуріли, молодики омї здичіли, доньки мої вдали ся в роспусту, і всї однодушно, Бога й правду його забувши, на душу мою сприясгли ся 17).



    „Горе минї, порученій недбалим робітникма! ой минї поданій в опіку ненавитних лакомцїв! Горе і вам, що продаєте, і вам що купуєте дар Духа св. — серебро ваше піде вам на згубу! Не хочете знати й неправди. Не хочете знати, звідки здобувають ті що дають вам, яким промислом збогачують ся. Доять молоко овець, вовну стрижуть і продають, шкури луплять і продають, годують ся мясом і наливають ся кровию, — а вам удїляють з обильности тих мяс і тої невинної крови. Сквернителї, а не учителї, гасильники, а не сьвітильники,, архискоти, а не архиепископи! 18). Переступники закону волї божої — заслїпили душі свої проклятого мамоною сього сьвіту, здурили сьте фальшивою машкарою невинних овечок Христових 19)...



    „О епископи, епископи... Чи вам не досить іще тої неоцїненої утрати, яку поношу я за вашим недбальсовом — таку величезну утрату в зоотї й сріблї, в перлах і камінню дорогім, в котрих я кількадесять лїт тому питала ся, як найславнїйша королева, убрана отцем вашим! Де тепер той безцїнний камінь — карбункул, блискучий, яа сьвітильник, що я носила в коронї своїй між перлами як мале сонце між звіздами — дом князїв Остргзьких, що сьвітив над усї иньші блеском сьвітлости старої віри своєї? Де иньші дорогі й також безцїнні каміння тої корони — славні доми русьикх князїв — неоцїнені сапфіри, безцїнні діаменти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські 20), Пртнські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузмни й иньші несчисленні, які довго було б вичисляти зокрема. Де по при них і иньші неоцїнені мої клейноти? Розумію родовиті, славні, великомисленні, сильні й давнї доми по всїм сьвітї голосного доброю славою, могутністю і відвагою народа руського 21) — Ходкевичі, Глїбовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сочновські, Скумини, Потїї й иньші 22).



    До сумних вражінь від своїх домашнїх подїй мусїли прилучати ся і сумні рефлексїї від тодїшнього розгрому Московщини, що в очах православних України і Білоруси XVI-XVII в. привикла рисувати ся в туманних контурах „прекрасного далека” як непоборна твердиня православної віри, поратування в гірких хвилях 23). Сих вражінь православні не вважли можливим висловляти, щоб не збільшити підозрінь в полїтичній нельояльности, що й без того тяжіли на них. Але нема сумнїву, що тодїшнї польські тріумфи й пляни на Москву настроювали наших православних дуже не весело. В наших же очах незвичайно сумним симптомом являєть ся самий сей перехід усеї тодїшньої релїґійної полєміки православно-унїятської з руської мови на польську мову — він сьвідчить про незвичайне сильне польщеннє української і білоруської суспільности, що швидко поступало не вважаючи на всї заходи коло подвигнення руської культури при кінцї XVI віка. Сї заходи прийшли за пізно, щоб затримати українські суспільні верхи в їх процесї винародовлення.



    Всї засоби й ресурси, які давав старий суспільно-полїтичний устрій, були безповоротно вичерпані й не могли нїчого дати для оборони віри й національности. Але в хвилї коли православним з жалем і розпукою приходило ся сконстатувати се, піднїс голос в тодїшнїй релїґійній боротьбі новий суспільно-національний чинник — козачина, що по счоїм відродженнню і реабілїтації по лубенськім погромі велетенськими кроками поступаючи в своїм розвою, рішучо виходила за границї чисто клясових інтересів, щоб стати силою і репрезентацію загально-національною. В тім самім 1610 роцї, коли виленсбкі власти, погромивши православних, забороняли й плакати, конфіскуючи „лямент” Смотрицького, козачина українська положила край розширенню українських впливів в другій столицї Потїя — Київі. Коли Потїй, осьмілений виленськими успіхами вислав сюди звісного нам Грековича „для нагледу вшелякихъ порядковъ в церквахъ божіихъ”, київське духовенство побачило в сїм початок претенсій митрополита до місцевих церков й заявило рішучо, що того митрополичого намістника воно за старшого не приймає й слухати ся його не буде. На сю опозицію духовенства митрополичому офіціялови зараз стала реаґувати не тільки місцева шляхта й міщанство, але й козачина 24). Тимчасом як перші держали ся більше меньше границь лєґальних, „гетьман козацький” Гр. Тискиневич без церемонїї, по козацьки остеріг підвоєводу київського, щоб той не попускав Грековичу. Він подав йому до відомости, що на випадок якихось кривд правосшавним від Грековича, він — гетьман — з військом заеорозьким позволив Грековича „гдЂжъ колвекъ здыбавши, якъ пса убити”, і такогг убійника обовязуєть ся боронити від всякої напасти 25). Ся заява запорозького війська зробила відповідний настрій у Київі, і Грекович не поважив ся чинити нїяких заходів для розширення сфери впливів свого патрона. Два роки пізнїйше в тій же митрополичій столицї зявляєть ся згаданий митр. Неофит і сповняє владичі функції: сьвятить церкви, поставляє сьвящеників і дияконів, а Грекович не відважаєть ся нїчим виступити против нього — навіть скаргу занести не сьміє „для пофалокъ розныхъ особъ такъ духовного яко и свецкого стану, и тежъ козаковъ”. І сам невгомонний Потїй не спромогаєть ся на нїщо більше супроти такого підриву його справам, як тільки на протестацію в володимирськім ґродї 26). Здержливість була вповнї оправдана, бо коли за нового митрополита Рутського завязала ся між ним і православними монастирями і церквами війна за ґруунти й маєтности, і в сїй боротьбі Грекович перейшов до аґресивних кроків, — старий засуд козацький був сповнений на нїм вповнї акуратно. Козацька ватага напала на його резіденцію в Видубицькім монастирі, вхопила й утопила в Днїпрі — „під лїд підсадила води пити”, як записує сю подїю київський лїтописець 27).



    Се були перші познаки участи нового чинника. А два роки пізнїйше під охороною козацького війська відбуваєть ся самовільно те, чого не могла анї добити ся анї допросити ся українська шляхта й українська суспільність на лєґальній дорозї — відновленнє православної єрархії.



    Примітки



    1) Див. вище с. 227, 419, 444.



    2) Див. вище с. 569.



    3) Як вище с. 569, підписи також у Сводній лЂтописи с. 20.



    4) Друкована в тімже Colloquium lubelskie, підписи в Сводній лЂтописи під р. 1603. Проф. Жукович трохи помиляєть ся, що є тільки три підписи на сїй заяві такі, що були на попереднїй.



    5) На вість про смерть його корлль писав Потїєви: Mamy za to, ze doszla uprzeym waszey wiadokosc o smierci pana wojewody wolynskiego, zaczem zdalo sie nam znowu do x. biskupa kijowskiego dac pisanie nasze okolo electiey pieczarskiey archjmandriey (Голубевъ П. Могила І ч. 24). Мова йде про пляни Потїя і компанїї опанувати Печерський монастир — смерть Ол. Острозького давала но
    Страница 52 из 55 Следующая страница



    [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 55]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.