Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 105

спокоїли їх. А все таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запорожю, в генеральній радї 8). Отже нїчого дивного, коли вони мають звістки про нагінки унїятів на православних: з ріжних повітїв, з міст і сїл приходять люде до них ,в козацтво', одні своєю волею, иньші — з причини кривд і здирств. Між ними і духовні і світські. Нїщо не чинить стільки заколоту на Українї, як унїя і утиски Руси через неї, та безправність і утисаи убогих людей. По правдї самі унїяти розпалюють гнїв козаків, гонячи до них нашу покривижену братию та наповняючи нею Україну. Отже несправедливий і безпідставний сей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими не керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морю й на землї довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править: як оден писав, що то він Татар положив на землї як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, — так і козаків низовських, запорозьких і донських, положив він як другі перуни і громи живі на морю і на землї, щоб ними невірних Турків і Татарів страшити і громити” 9).



Певно, ми бажали б мати більше матеріалу, більше подробиць для повнїйшого образу сеї незмірно-цїкавої популяризації тих релїґійно-національних і культурних інтересів, якими жили верхи сучасної української суспільности, між уоруженим українським демосом. Мусимо жалувати, що й тут, як і в стількох иньших разах, маємо переважно голї відірвані факти, без їх інтімного мотивовання. Але саме явище нам ясне вповнї, — яснїйше нїж багато иньших справ з сфери козацького житя. бо маємо з сеї сфери такі манїфести козацькі, яких даремно б шукали б в иньших справах. От хоч би й ся заява, зложена в київськім ґродї козацькою депутацією в 1610 р. 10), яку я з огляду на її крутий канцелярійний стиль, ужитий паном ґродським писарем 11), за лїпше вважаю подати в перекладї де що облекшенім:



„Довідали ся ми про протестацію якогось розстриги Антонїя, виступника з чину монашого чернецького, що називаючи себе якимсь офіціалом або протопопою київським, смів і важив ся, вимисливши непристойне, внести до книг ґродських київських протестацію на попів тутешнїх київських і нас та товаришів наших, наче б то вони з побудки або намови попів тутешнїх київських мали чинити погрози на митрополита київського, поневіряючи сан його, і на того Антонїя. Против сеї вимишленої протестаці ї, в небитности тих товаришів наших, котрі у війську на послузї річипосолитої пробувають в землї Московській при його кор. милости, остерігаючи, щоб такі вимишлені протестації не мали місця, протестуємо іменем товаришів, що пробувають при його кор. милости й іменем всього війська Запорозького, корте з давнїх часів ставить ся против народів поганських за віру християнську, здоровєм і головами свьїми накладаючи каждого часу, й дуже не мало визволяє народу християнського з неволї неприятельської, від поган Турків і Татар, також для охорони його кор. милости і річипосмолитої дістає вязнїв, язики від усяких неприятелїв Турків і Татар добуває (тих вязнїв і язиків і при його кор. мил. і при їх мил. панах сенторах повно в коронних землях, в богатьох місцях), і на розмноженнє народу християнського за православну віру свою при всякій оказії чинило послугу, і завсїди чинить, не жалуючи здоровя і житя свого. Коли ж під сей час той бувший чернець удав себе офіціалом або протопопою (не знати чи від митрополита київського, чи сам собі то вимисливши) і нашій релїґії — православній соборній апостольській церкві, святими отцями на соборі узаконеній, чинить тиудности, против постанови королївської соймової, зарукою 12) убезпеченої, — то як їх милости княжата, панята, діґнїтарі, рицарство, шляхта, народ християнський, з ріжних 13) земель і повітів і з воєводства Київського непохитно обстають при старожитній православній релїґії і при особах духовних, тій релїґії вірних, і згідно з спільною любови прирікають стояти, — так і ми. Будучи синами тої ж соборної апостольської східньої-церкви, іменем всього війська козаків запорожських, що з любови своєї до розмноження слави божої і народу християнського, і до храмів божих, церков господнїх, всякими прикрасами їх надїляють, прикрашають і поміч чинять, — іменем тих всїх товаришів, що пробувають ва службі річипосполитій при його кор. милости, — ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релїґії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинули ся її, і против завзятя напастників на нашу старожитну православну релїґію головами своїми її боронити”.



Що сї ідеї, вложені в протестацію, не були дїлом самого пана писаря ґродського, який її записував до актів, на потвердженнє витягнемо з власного листу гетьмана козацького Григория Тискиневича до київського підвоєводи те що належить до сеї справи 14). В коротшім викладї ми почуємо ті самі ноти, ті самі ідеї:



„Дана намъ справа, же тамъ нЂякійсь именемъ Антоній Грековичъ, рострыга и преступникъ вЂры нашоє, именуєт се быти нЂЂякимъ офицыяломъ албо ли протопопою тамошнимъ києвскимъ, который забороняєть и не допускаєтъ собору въ церкви божоы у светоє Софии збирать и монорацій (?) ведлЂ стародавного звычаю справовати. Што намъ жалосно єсть и слышеть и не вЂмы и сами, што се въ тымъ дЂєть: єжели зъ раменя короля єго милости албо ли нЂ.А такъ мы унижоне а покорне просимы, абы ваша милость, якъ намъ милостивый папъ, того оному рострызЂ и преступнику допускать не рачилъ и въ тымъ помочнымъ быть, якожъ мы того боронить хочемъ, наветь и персей своихъ наставлять и литовать 15) до конца хочемъ. И за церковь нашу восточную и за вЂру греческую головы быхмы мЂли вси положити. Напродъ Богу милостивому оповЂдамы се, и ваей милости, нашому милостивому пану. И єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂлъ оный рострыга, а мЂлъ бы збороняти, — дозволили єсьмо єго гдЂж колвекъ здыбавши, яко пса убити. А мы ткого... и боронить словомъ нашимъ рыцерскимъ обЂцуємъ.”



Примітик



1) Czerkasy — religio apud eos magna ex parte machometana. Mulieres fere ас vіrі belli munia apud eos obeunt (c. 1894). Мабуть не обійшло ся й тут без помішання з Черкасами кавказькими.



2) Пісню сю навів Кулїш в своїй Исторії возсоединенія (ІІ с. 81), де різко, але правдиво скритикував традиційні погляди на козачину як на якихось подвижників віри (головно против Костомарова). Він вказав на повну неоправданість перенесення певних еьєментів релїґійного житя з пізнїйшої Сїчи, середини XVIII віка, в старе Запороже ХVІ-ХVII в., але і по його критицї се робить ся далї, раз у раз — приймають істнованнє сїчової церкви на Запорожу, на підставі згадки в думі про Самійла Кішку, в подїлї здобичи:



первую часть брали — на церкви накладали,



на святого Межигорського Спаса,



на Трехтемирівський монастир,



на святую сїчовую Покров давали,



которії давнїм козацьким скарбом будували,



щоб за їх вставаючи і лягаючи милосердого Бога благали



(Антонович і Драгоманів І с. 219). Але сама згадка Межигорського монастиря вказує на пізнїйшу фактуру сього епізоду. Пор. ще примітки низше на с. 391-2.



3) ВЂршЂ на погребъ, розд. XIII.



4) Пок .Кулїш в своїх Матеріалах для исторіи возсоединенія Руси, друкуючи акти козацького посольства 1620 р. до Москви (с. 91 і далї), пішов так далеко в своїм скептицизмі не тільки супроти козачини, але й цїлої української суспільности, що кінець кінцем інїціатиыу відновлення української єрархії признав московським правительственним і духовним кругам, особливо патр. Філарету, а козацькі виступлення против унїї — толвував „наймомъ или подговоромъ”.



5) Меморіал сей (про нього низше) мав вийти в III т. „Статей по славяновЂдЂнію”, з примітками проф. Жуковича; я цитую її по коректурній відбитцї, удїленій минї видавцем.



6) З приводу сього місцф заявляє проф. Жукович: „Теперь уже нельзя, напр., повторить утвержденія П. А. Кулиша, что запорожскіе козаки обходились на сушЂ и на морЂ безъ священниковъ”. Але я думаю, що ш. учений трохи помиляєть ся. Меморіал не говорить виразно, що священники були в війську козацькім, а низше досить виразно вказує, що доперва на волости козаків мають священиків під рукою. Теза Кулїша, що в Сїчи і в війську козацькім священиків не було, не порушуєть ся меморіалом. Що він сильно збиває доводи Кулїша про байдужість козачини до релїґійних справ, в сїм проф. Жукович зовсїм правий.



7) Очевидний натяк на останиї комісарські переговори.



8) Тут незручне повтореннє вже сказаного, що розриває непотрібно звязок гадок: Wiadome sa y inne ich bezpreczestwa smialosci y przewagi bez wszelkiey pobudki duchownych. Na morze ze chodza, yzali duchowni ich na to pobudzaia?



9) C. 149-150.



10) Акты Юж. и Зап. Россіи II ч. 36.



11) В ориґіналї вся заява становить оден, дуже нескладний період.



12) Грошевою карою на випадок нарушення.



13) Тут щось упущено, і я доповняю сим словом: „ріжних”.



14) Акты Ю. З. Р. II ч. 41.



15) Мусить бути: „нелитовать”



КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ВМІШУВАННЯ КОЗАКІВ В ЦЕРКОВНІ СПРАВИ КИЇВСЬКІ В 1610-Х РОКАХ: СПРАВА ГРЕКОВИЧА 1610 Р., СПРАВА М. НЕОФИТА, ЗАЇЗДИ ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, УБИЙСТВО ГРЕКОВИЧА. ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ СОЮЗУ КОЗАЧИНИ З УКРАЇНСЬКОЮ ІНТЕЛЇҐЕНЦІЄЮ В РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИХ СПРАВАХ; ПИТАННЄ, ЧИ ВІН НЕ ОСЛАБИВ НАХИЛ КОЗАЧИНИ В СТОРОНУ СЕЛЯНСТВА, ПРИЧИНИ НЕВИРОБЛЕНОСТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПОСТУЛЯТІВ В КОЗАЦЬКІЙ ПРОҐРАМІ.



Таким чином козацька делєґація вже весною 1610 р. проголосила публично свою повну солїдарність з українською інтелїґенцією — „народом шляхетським” і духовенством в справі оборони „своєї релїґії” і готовість накладати за неї своїми головами. І справдї, почав
Страница 105 из 156 Следующая страница