Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 111

таємо напр:



О запорозком войску кто писма читаєтъ,



Тотъ имъ мензство и славу хрть не радъ признаєтъ,



Бо завше въ немъ такіє рыцери бывали,



Што менжне непріателей ойчистыхъ бивали.



И жадноє рыцерство въ насъ не єсть таккъ славно,



Як Запорозкоє, и непріателюмъ страшно.



За ректорствс Борецького школа мала мабуть сильнїйше виражений „грецько-словянський” характер, в стилю львівської брацької школи. Взагалї київська шкьла мусїла бути орґанїзована на взірець львівської і йти її слїдами: ми бачили, що на чолї сього освітньго руху стояли головно галицькі, львівські сили, і саме брацтво орґанїзувало ся на взірець львівського перед усїм. Загальний характер брацької науки патр. Теофан означає називаючи її в своїй ставропіґіальній грамотї „школою наукъ еллино-словенского и латино-польского писма”, а її мету ставить в дусї того часу „въ цвЂченю побожного живота, въ подаванью наукъ належныхъ, где вызнаня вЂры непорушно и догматъ св. веленскими седми соборами церкви восточной уставленыхъ неотмегне хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука презъ учителей тоєжъ церкви щире показгвана и вливана быти маєть” 10).



Взагалї дуже скоро по своїм заснованню брацтво, чуючи над собою протекцію православної шляхти, місыевого маґістрату, а найбільше — козацької сили, а розпоряддаючи й значними культурними силами, які містив у собі київський світ 1615-1620-х рр., почуло само себе й дало почути своїм противникам як не аби яку силу. Митрополит Рутский, в своїм меморіалї про способи заведення унїї в Київі найбільшою перепоною для росповсюднення унїї вважав се „нове брацтво, засноване схизматиками три року тому, без королївського привилею, — таи вони мають свої збори й наради, а наслїдком їх бало зараз се, що по перше — утоплено митрополичого офіціала, потім слугу що збирав податок зловлено з грошима, виведено в дикі степи і приковано до гармати, а тепер схоплено також і унїатського попа — а він тільки оден тут і був, і незнати де його подїли; трудно думати про щось добре, коли не буде скасоване се брацтво, а скасувати його можна або властю воєводи, або позвом до задворного королївського суду” 11).



Але нї київський воєвода, нї сам митрополит не відважив ся піднести на нього рук, і брацтво, а з ним і київська православна суспільність все вище підносили голову. Гостина патр. Теофана в 1620 р. і поставленнє православних владиків піднесло ще вище престіж брацтва. Незнаючи, чим скінчить ся вся отся справа, київські монастирі, взагалї духовні круги пильнували як меньше себе звязувати з сим сміливим вчинком. Його взяло на себе брацтво з одного боку, і його протектори — козаки з другого. Патріарх заїхав до брацького „странноприїмного двору” і тут мешкав увесь час; в брацкій монастирській церкві посвячено на митрополита бувшого ректора брацького Йова Борецького, а другого, тодїшнього ректора — Мелетия Смотрицького — на другу зряду єрархічну позицію, на архіепископію полоцьку. Брацтво при тім одержало від Теофана (уповажненого до сього патріархом царгородським) права ставропіґії для свого монпстиря і для иньших своїх інституцій; як він пише в своїй грамотї: „на знак бытности нашей в мЂстЂ Кіе†на кґрунтн братскомъ, при церкви святыхъ Богоявленій и БлаговЂщенія, крестъ водружаємъ и ставропигіонъ патріапшескоє достойно быти судивше, благословляємъ, котороє жадной духовной — митрополічей, архіепископской, епископской ани жадной иной въ духовномъ исправленіи зверхности, судови и благословенству николи подлЂгати не маєтъ и не будетъ повинно вЂчными часы окромъ самои патріаршескои константинопольскои вселенскои столицы” 12). Рядом грамот Теофан затвердив і благословив брацтво, крім сього „братстав старЂйшого” заснувавши при нїм іще „братство младенческоє”, що мало бути зложене з молодїжи, правдоподібно з учеників брацької школи, на взір ученичих „содалїцій” в католицьких, особливо єзуітських школах; потвердив і благословив брацьку школу й иньші інституції — той „страннопріимный дворъ”, де він сам „по силЂ дарованія божія отъ обывателей мЂста гощоный страннолюбнЂ” перепочивав; похвалив їх орґанїзацію і поручив на будуще, відїзжаючи, „пребывати въ немъ богобоязненно со всяцЂмъ усердіємъ”, в любови й згодї 13).



Київ по довгім упадку свого церковного житя знов став церковною столицею, резіденцією митрополита, що більше — столицею всього майже православного епискшпату, на всї українські (або й білоруські) землї, на довший час, поки православні владики, непевні своєї безпечности, за лїпше вважали не потикати ся в свої епархії та далї зіставати ся під покровом козацької протекції в київських і сусїднїх монастирях. Ставас найпершим і найважнїйшим культурним огнищем на всї українські й білоруські землї, куди з ріжних кінцїв і країв скликали ся й збігали ся культурні, наукові, просвітні сили, борцї за подвигненнє свого народу, певні безпечного захисту, доброго прийнятя, а навіть — і достатку, коли не карієри. З глухого пограничного кута, непривітного й трівожного форпоста перетворяв ся він в національну столицю, заразом — в боєвий табор відродженого українства, готового до боротьби, до реваншу, до здобування утрачених позицій.



В першій лїнїї таким боєвим настроєм перйняте було се київське брацтво. „Что єсть єже въ нашей земли братство православныхъ? — писали в 1625 р. київські братчики московському думному дяку (державному секретареви) Ґрамотїну, просячи підмоги з Москви на будову брацької церкви, і так поясняли значіннє і завдання своєї орґанїзації: „Братство нарицаєть ся, єгда христіане православныи живуще посредЂ иновЂрныхъ, посредЂ Ляховъ, унЂятовъ и проклятыхъ єретиковъ и хотяще отъ нихъ отлучити ся и съ ними ничтоже смЂстно имЂти, сами со собою любовно совокупляють ся, имена свои во єдино списуютъ и братіами нарицають ся, — се же да твердЂє и скорЂє противовЂрныхъ отразити возмогутъ” 14).



Ріжні надання на брацтво і закупна ґрунтів за значні цїни, роблені ним в 1620-х роках, 15) вказують на зріст його матеріальних засобів. В 1625 р. воно закінчило будову нової брацької церкви 16). А три роки пізнїйше король Жиґимонт, що без сумнїву добре тямив впливи й значіннє сього схизматицького гнїзда, був змушенний на прошеннє православної шляхти київської, видати грамоту, де „задеїм числом” позволяв фундувати на ґрунтах Гулевичівни „братство милосердія водле рекгулы св. Василія”, то значить монастир, при нїм церкву й шпиталь „для людей убогихъ, старыхъ и уломныхъ, такъ духовныхъ, яко и свЂцкихъ, и людей рыцерскихъ, на послугахъ нашихъ и рЂчипосполитоє отъ непріятелей нашихъ въ разныхъ битвахъ покалЂчонцхъ” 17). Про школу поки що промовчано, але се не перешкоджало їй істнувати й функціонувати далї.



Примітки



1) Запись друкована в Памятниках київ. комісії II ч. 1 і з иньшої копії у Голубева Исторія кіев. акад. дод. 2.



2) Друкований в Памятн. кіев. ком. II ч. 2 і з иньшої копії у Голубева Ист. кіев. ак. дод. ч. 1. Перші підписи під уписом належать пізнїйшому часу, аж до підписи Копистенського.



3) Київської міської „річипосполитої”, себто київського міщанства.



4) Пор. реляцію Рутского у Гарасевича с. 250.



5) П. Могила І дод. 34.



6) Смотрицького і Саковича називає як своїх попередників на ректорстві брацької школи Сильвестр Коаів (Exegesis, виїмки у Голубева Исторія кіев. акад. І дод. c. 83). Ґолубєв думає, що Смотрицький був її ректором в рр. 1626-8 по поворотї зі Сходу, а в рр. 1618-1620 ректорствував Борецький (c. 217) але се меньш правдоподібно, особливо з огляду на те що по поворотї Смотрицького зі Сходу брацтва стояли в досить напружених відносинах до нього, за те що він вистарав ся у патріархів грамоту на скасованнє їх ставропігіальних прав, і в унїатських замислах скоро почали його підозрівати (пор. про се у Харламповича c. 394-5).



7) Біоґрафічні відомости про нього зібрані у Голубева Ист. кіев. акад. c. 214-6 і Харламповича c. 402-4.



8) Кінцева апострофа „до чртелника” просить: „автора вЂршевъ тыхъ ласкаве споминай”.



9) Див. в т. VI c. 452.



10) Голубевъ Ист. кіев. ак. дод. 3.



11) Друкований в Основі, 1861, кн. VIII, c. 75 (з хибною датою 1626 р.).



12) Грамота у Голубева дод. 4.



13) Друковані в Памятниках кіев. ком. II ч. 3-5 і у Голубева дод. 3-5.



14) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 221.



15) Вони вичислені у Голубева Ист. Кіев. акад. с. 167-9.



16) Ibid.



17) Памятники кіев. ком. II ч. 7.



КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ПЕВНІ ДІСОНАНСИ В КИЇВСЬКИХ ВІДНОСИНАХ, ПЛЯНИ П. МОГИЛИ, ЗАСНОВАННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ КОЛЄҐҐІЇ П. МОГИЛИ, ЇЇ ПЕРШИЙ MUNUS МІNЕRVАЕ, ОПОЗИЦІЯ МОГИЛИНІЙ КОЛЄҐІЇ, ПРИЛУЧЕННЄ МОГИЛИНОЇ ФУНДАЦІЇ ДО БРАЦТВА, КОНЦЕНТРАЦІЯ КИЇВСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ СИЛ ПІД РУКОЮ МОГИЛИ. НОВЕ ЗНАЧІННЄ КИЇВА ЯК КУЛЬТУРНОГО ЦЕНТРА УКРАЇНИ Й БІЛОРУСИ.



В другій половинї 1620-х років можна помітити між ріжними ґрупами сього відродженого православного Київа певну конкуренцію, певне напруженнє, яке одначе скоро вигладжуєть ся під натиском суспільности, і знову таки в першій лїнїї — козачини. Віщроджена православна єрархія не зразу мвіла собі дати раду в тих відносинах, які в православній церкві уложили ся за попереднї часи безвладичнлго житя, з широкою автономією монастирів і брацтв, що виробила ся супроти дезерції владиків і була санкціонована патріаршими ставропіґіальними грамотами. Ріжким виразом сього була місія Смотрицького на Сходї (1624-5), яка принесла патріаршу грамоту, що касувала автономію ставропіґіальних церков, брацтв і монастирів і віддаавла їх під власть епископську 1). Я верну ся ще потім до сього епізоду, тутт тільки зазначую, що сї заходи, як і певна тенденція до компромісу з католицько-унїатськими кругами, виявлена відродженою єрархією в інтересах лєґалїзації своєї, — помтавили православний епископат, згромаджений в Київі, в досить напружені віднос
Страница 111 из 156 Следующая страница