Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 112

ини і до брацтва, і до печерського кружка. З другого боку новий архимандрит печерський, наступник Копистенського (від р. 1627), енерґічний і амбітний молодий „воєыодич земель молдавських", Петро Могила також проявив певну охоту до конкуренції з брацькими кругами.



Чи невдоволений характером і напрямом брацької школи, чи просто бажаючи мати свою власну школу, Могила заходить ся коло засновання своєї власної колєґії при Печерськім монастирі, і не вважаючи на невдоволеннє і опозицію, яку сї пляни викликали в київських кругах і навіть серед братиї самого Печерського монастиря, здїйсняє сей поян. По словам пізнїйшого вихованця могилянської колєґії, він нзадовго по своїм посвященню на печерського архимандрита, „післав від усеї капитули київської до патріарха до Царгороду і дістав від нього блаоословеннє на те, щоб завести в Київі латинські й польські школи і насампереб вибравши відповідних монахів, вислав їх в ріжні краї для науки" 2). Опозиція печерських монахів, які не радо дивили ся на нове обтяженнє печерського буджету, була зломлена суворо; сучасник, київський шляхтич Єрлич оповідав, що коли монахи шпитального монастиря св. Трійцї, призначеного Могилою на нову школу, спротивили ся плянам архимандрита, Могила скинув ігумена з посади, забрав у нього гроші, всадив у вязницю і казав бити, так що той потім скоро й умер 3). Митр. Борецький, що також здаєть ся дав певний вираз тому суперництву, підтримуючи своїми засобами і протекцією 4) друкарню під управою Спиридона Соболя, що робила конкуренцію друкарнї печерській і випустила в рр. 1628-9 ряд видань 5), — даремно силкував ся вплинути на Могилу, щоб не робив конкуренцію брацтву. В своїм тестаментї, визначаючи Могилу екзекутором (душеприказчиком) і заповідаючи йому свою колєкцію грецьких і латинських книг, заразом клав він йому на серце „за наперший и церкве божой и всему православному народоаи россійскому потребнЂйший пунктъ", „абы школы въ братст†києвскомъ для цвиченя дЂтокъ хрестиянскихъ, а не гдЂ индей фундованы были, — подъ неблагословеніємъ приказую" 6). Але Могила держав ся свого.



По наукові і просвітні засоби для своєї школи звернув ся він тудиж, звідки черпали культурні сили орґанїзатори печерського кружка і брацької школи. Лїтом 1631 р. Могила зявляєть ся у Львові і дня 15/VI дає тут таку деклярацію. „Я Петро Могила, з божої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церкві велику утрату в душах людських через неосвіченість духовних і неученнє молодїжи, за ласкою і помічю божою і за власною волею моєю, бажаючи запобігти такій великій утратї й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодїж у всякій побожности, в обичаях добрих, в науках свобідних була виховувана (цвичена), а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройцї, на користь і потїху правовірного роду. На те дїло боже зібрав я до себе братию, бажаючи, аби вона була наоежна, на певрих правилах, до тої святої справи, Їй маю я дати слушне удержаннє як на поживу і одежу так і на иньші потреби з свого власнаго кошту на вічні часи, на певне число осіб, відповідно до фундушу, аби вони без перепони відправляли дїло боже. Одначе поки мене благодать боа потримає на тім світї, я всїляко і у всїм маю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти минї мої здібности і занятя архимандричі і на скільки буде того вимагати їх потреба в служенню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім дїлї божім, і аби братия, закликана до того, збирала ся на те без усякої вимівки, я тепер тим які при минї пробувають, честним отцям і братиї: єромонаху Ісаії Трофиміусу і монаху Сильвестру Косову, і тим що потім зберуть ся до них, обіцяю з усього серця мого перед Господом Богом, що я все написане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводити в дїйсність в Київі, в монастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо за потрібне. А той фундуш в формі правній, вповнї певній маю їм подати як найскорше, але не більше в кождім разї як дванадцять місяцїв будуть вони чекати сповнення тої моєї обіцянки. А все те аби було певнїйше, я добровільно обіцяю се в храмі Успенія у Львові, перед хрестом господнїм. А коли б зійшов я зі світу не скінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів до сповнення його без всякого нарушення моєї волї маю взяти людей честних і сильних" 7).



З овени того року зібрані Могилою професорські сили розпочали науку в орґанїзованій ним лаврській школї. На чолї стояли згадані в наведеній деклярації львівські професори Ісаія Трофимович Козловський і Сильвестр Косів, вихованцї люблинської колєґії й замойської академії; перший став ректором, другий префектом лаврської школи. З иньших професорів знаємо ще Софронія Почаского, „риторики профессора", вихованця київської брацької школи. Школа була поведена, в противність брацькій, близше до типу колєґій єзуітських, з перевагою латинського характеру — се була, очевиюно, провідна ідея Могили: що з огляду на пгактичні потреби сучасного українського житя школа повинна дати перевагу елєменту латинсько-польському над грецько-словянським 8).



Але не занедбувано і „рущини". Докаэом того мав послужити виданий першого ж курсу, як свідоцтво успіхів нової школи, панеґірик фундатору школи Петру Могилї. Він носить, нївроку, довгееький титул; „????????????? албо вдячность, ясне превелебнЂйшему въ ХристЂ єго милости господину отцу кvръ Петру МогилЂ, воєводичу земель Молдавскихъ, великому архимандритови святои великои лавры чудотворнои печерскои кієвскои, вЂры православнои въ церкви святой восточной промоторови побожному и несмертельнои славы годному оборонци одъ спудеовъ гимназіумъ єго милости зъ школы реторіки за гойныи добродЂйства coбЂ и церкви православной въ фундованю школъ показанныи при вЂншованю святъ хвалебныхъ въскресенія Христа Спасителя міру повинне а упрейме отданая (з друкарни того монастира Печерск. Кієвск. року 1632 мЂсяца марта 29 дня)". Містить окрім присвятної передмови професора С. Почаського, ряд віршів, де описують ся поодинокі науки нової школи (звичайне trivium i quadrivium) під загальним титулом: „Геликонъ", а потім, в другій части (Парнас) — поодинокі музи і ним присвячені науки; все се з панеґіричним притоками до особи фундатора. При кождім віршу знаходимо ймення учеників — що деклямували, а може й укладали, під проводом свого професора сї вірші: Стефан Стрибиль, Григорій Трипольський, Олександр Олекшич, Самуіл Мужиловський, Андрій Черховський. Вас. Климович, Вас. Каменицький, Мих. Полубенський, Мартин Сурин, Фил. Миклашевський, Іван Заруцький, Вас. Сущанський-Проскура, Филон Ільковський, Стеф. Колчицький, Максим Кресловський, Федор Сусло, Вас. Чудновець, Вас. Устрицький, Георгій Негребецький, Евтихій Соболь, Стеф. Трипольський, Трофим Онушкевич, Єремія Войсяцький 9). Бачимо тут імена й родовитої місцевої шляхти, котру видко умів притягнути своїм престіжом печерський воєводич.



Але сей primum munus Міnеrvае (перший дарунок Мінерви), говорячи стилєм її професорів, був і останнєю памяткою нової школи. Над нею вже гучала буря, і завзятий воєводич, що не побояв ся неблагословенсвта свого приятеля митрополита, мусїв зложити зброю перед невдовошеннєм, яке піднїмало ся против його фундації серед київської людности, і особливо — серед всевластної козачини. „Від неучених попів и кожаків велике було негодованнє'', пише цитований вже вихованець брацької школи — „на што латинскоє и польськоє училище заводите, чего у насъ дотуду не бывало, и спасались!" „Хотїли були самого Петра Могилу и учителїв на смерть побити: ледво їх умовили" 10). Те ж більше меньше оповідає в своїм хитрословнім Exegesis-ї префект лаврської школи Косів. Згадавши про ті пляни, з якими фундувала ся та школа — „аби ми преславному народови нашлму, вирісши серед нього, могли дати світ Апооьона", він каже: „Але скоро тільки ми з й. м. отцем Петром Могилою завитали до тебе, вікопомний Київе, і пожираючи очима твої сотнї святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, — зараз пішли про нас розсївати в слухах людських такі поголоски, що ми унїати, що ми неправославні. Які з того перуни які ггоми і тріскавицї почлаи шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анатомізувати! Був узе час, що ми, висповідавши ся, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи днїпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ" 11).



Можемо здогадувати ся, що сими злобоими аґітаторами були не тільки „неучені попи"' та монаъи печерські або брацькі, але в нїй були винні й деякі інтелїґентнїйші елєменти; Косів скромно не шукає їх, пишучи по довершенім компромісї. Як би там не було, коли удало ся рушити козачину против нових фасонів печерських, справа була рішена: печерський воєводич мусїв піти на капітуляцію. Ще зимою 1631/2 р. прийшло до порозуміння в сїй справі між ним і брацтвом. З дня 30.ХІІ маємо вже формальний акт у сїй справі. Шляхтичі київські й иньші братчики київського брацтва освідчають, що вони бажаючи мати школи при своїм брацтві, упросили П. Могилу перенести фундовану ним школу до брацтва і тут її фундувати, а брацтво натомість признає його на весь час його житя старшим братчиком, опікуном і дозорцею свого брацтва, з тимм, що виборні „старости" брацтва у завіданню спрввами його нї в чім не будуть противити ся радї й волї Могили, а в усїм будуть його слухати 12). Під сим актом підписалося тридцять київських шляхтичів — цїкавий реєстр православних шляхетських родів, що тримали ся своєї національности — хоч переважно підписували ся вже по польськи (Филон Воронич, Богдан Солтан, Юр. Голуб, Кришт. Муховецький, Федір Сущанський-Проскура, Юр. Лясота, Стан. Третяк, Филон Стрибіль чашник київ., Семен Павша, Фед. і Парфен Трипольські, Ост. Виговський, Іван Струсевич коморник київ., Андрій Литинський, Олександр Велавицький, Юр. Мощаницький, аСм. Некрашевич, Вас. Домбровський, Дан. Пашинський, Дан. Грудницький, Мик. Сксло, Сам. Сокор 13), Федір Виговський, Іван Не
Страница 112 из 156 Следующая страница