Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 118

в ночи перед останнїп переходом, в двох милях від Могилева, повторила ся такая воїкачка. Сим разом гетьмани нїчого вже не могли поардити, і туреціко-татарське військо, ударивши на Поляків, без труду розпорошило їх (дня 7 жовтня н. с.). Жолкєвский наложив головою, польний гетьман Конєцпольский і цїлий ряд иньших визначних панів попали в неволю. Мало що понад тисячу люда вийшло цїло. Польська корона зістала ся без війська і вождів, і великим щастєм було для неї, що тільки Татари роспустили свої загони по Поділю, Волини, Галичинї. Турецьке військо не перейшло Днїстра — хоч могло б брати тодї рукмми, що хотїло.



Але се ще не був кінець. Адже похід Іскандер-баші був тільки рекоґносціррвкою, і головний похід, під проводом самого султана, мав доперва роспочатись. Соймови, скликаному ще перед катастрофою на початок падолиста н. с., правительство поручало нїчим иньшим не займати ся як тільки нарадами над способами оборони. Посольська палата, правда, раз у раз звертала ся до питання, які властиво причини викликали війну, і хто завинив в них; але се питаннє було дуже неприємне правительству, яке своєю австрофільською полїтикою справдї багато в сим завинило, і воно рекомендувало думати лїпше над способами обортни на буддуще. Посольська палата ухвалила восьмерний податок, річ не бувалу; але те що можна було зробити з сими кредитами, було не бознащо — можна було найняти коло тридцяти пяти тисяч війська на оден рік. Рішено звернути ся до „християнських володарів” Европи, заохочуючи їх до участи в боротьбі з Турком. Але ознайомлений хоч трохи з европейською полїтикою міг вперед вгадати, що з тих посольств і пропозицій нїчого не буде; найблизший союзник, християнський цїсар займав ся християнїйшою боротьбою з протестантами і нїзащо не хотїв розривати перемиря з цїсарем поганським. Гадки всїх самі собою звертали ся отже до „прирожденного” ворога бусурманського світа — козачини.



Катастрофу молдавську вважали наслїдком помітування козацькою поміяю. Сучасний львівський лїтописець записує поговірку, що ходила тодї: „канцлЂра Жолковского у ВолосЂхъ забито и Корецкого взято, бо безъ козаковъ войну почалъ, мовилъ такъ: не хочу я зъ Грицями воєвати, нехай идуть до ролЂ або свинЂ пасти” 12). Подібне говорило ся, певно, не тільки в самих українських кругах. Не бракувало і між Поляками полїтиків, які готові були навіть во главу угла покласти приєднаннє козачини для оборони Польщі. Маємо досить популярний меморіал про способи оборони річипосполитої від поган з тих часів 13), де великий натиск кладеть ся на потребу козацької помочи, як з огляду на число козаків так і на „імя їх у поган дуже славне і поважане”. Щоб приєднати їх, автор вважає головною річю „успокоеннє релїґії”, а за посередництвом радить удати ся до патріарха (Теофана), — пробувати навіть підкупити його; на опорожнену тодї луцьку катедру дати православним владику, якого собі бажають; побільшити платню козакам; „старшого і порядків їх не рухати”;р оздати держави й староства впливовійшим козацьким старшинам, „але зробити то зручно”; для переговорів з військом козацьким висшати „не коморника анї дворянина, але сенатора, н акотрого могли б ви покласти ся”.



Без сумнїву, подібні гадки сильно циркулювали на соймі. Проєкт орґанїзації оборони, внесенийй в початках сойму 14) і підтримуваний дуже сильно посольською палатою, головний натиск клав на той пункт, щоб в службу державі взяти 20 тисяч козаків, з платою в 100 тис. золотих на р ік. Було се дешево й сердито, бо реґулярного війська за ті 100 тис. золотих не удержало ся б і тисячі душ. Сеат пояснив посольській палатї, що король іще перед соймом вислав свого аґента до козаків, „щоб з ними про все умовити ся”, але тепер думає вислати ще скорійшого післанця 15). Для того щоб заохотити козаків до служби Польщі, вважали дуже пожаданим посередництво патріарха. Гадка ся була прийнята королем уже в початках сойму, і з дня 10/XI н. с. маємо кооролївський лист, висланий з дворянином Барт. Обалковским до пат. Теофана. Король просив патріарха вплинути на військо Запорозьке, аби воно сповнило королївський наказ і взяло участь в війнї з Турком; ширше мав в тих справах перегооврити з патріархом Обалковский 16). Про зміст сих устних переговорів деяке понятє може дати грамота патріарха до козаків, видана ним наслїдком сих переговорів і в такійже мірі призначена для козаків, як і для правительства польського, котрого жаданнє сповняв він сим листом. В сїй написаній „на задану тему” грамотї (другого дня по посвяченню Курцевича в Терехтемирові), патріарх намовляв козаків, аби з усею силою ставили ся на службу річипосполитій, бо сим здобудуть ласку королївську, славу війську свому, молитви патріарха для себе і всього війська, віддадуть прислугу своїй отчинї, і т. д., і на рештї — „то теж вашою щирою і визначною прислугою від найяснїйшого короля і пана вашого здобудете, що ту відновлену нами в св. церкві раській єрархію: митрополита й епископів, нами посвячених на місце тих що відпали від св. апостольського константинопольського престолу, він потвердить і забезпечить своїм королївським дозволом і привилеями — сього пильно-пильно маєте доходити у наясн. короля, пана вашого, вашими пильними прршеннями” 17).



Нема сумнїву, що патріарх висловляв се переконаннє про будуче потвердженнє королем новопоставленої єрархії за службу козацьку на підставі своїх переговорів з Обалковским. Король, очевидно, поручив свому висланцеви дати надїї на сповненнє тих постулятів, які будуть піднесені патріархом і козаками. В сїм переконанню мали підтримати їх також листи різних сенаторів, навіть духовних: маємо лист до патріарха від краківського біскупа, з тогож сойму, подібного змісту, що й королївський 18).



Але подаючи такі надїї, навіть певність сповнення головного постуляту православних, і король і католицькі круги одначе не хотїли дати яких небудь певних гарантій. Заходи православних на соймі в сїм напрямі зістали ся без успіху, не вважаючи на натиск, який клали вони на звязки сеї релїґійної справи з успіхами оборони. По словам соймового дневника, в такім дусї говорили посли київські, ставлячи „заспокоєннє грецбкої релїґії” умовою своєї участи в оборонї, инакше грозили розрухами й повстаннями. В такім же дусї держана була славна промова волинського депутата Лаврентия Древинського 19). Він пригадав королеви й палатї, що в тій будучій війнї держава буде орудувати православними силами, а тим часом православні не мають причини наставляти свої груди за державу, яка так по мачошому трактує їх справу: „В сїй війнї против головного ворога хреста святого, сміливо можу сказати, ваша кор. милость ледви чи не більшу частину контінґенту буде жадати від народу нашого руського, а народ сей, коли далї не буде задоволнний в своїх домаганнях і прошеннях, як може заступати, замість шанцїв, грудьми своїми державу вашу? Які може чинити старання для спокою від сусїдів, коли не має внутрішнього спокою у себе дома? З яким серцем, з яким почуєм буде гасити своєю кровю запалені мури своєї отчини, коли не бачить, щоб гашено внутрішнїй огонь запалених стїн домашнїх? Хтож, Боже живий, не бачить сього на очі свої, які великі тяготи, утиски й неможливі припрости терпить сей старовіцький народ руський 20) в справах релїґії своєї”?



І бесїдник малює сильно, драстично образ пониження руської віри й православної суспільности:



„Почавши від Кракова в Коронї як помножаєть ся слава Божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по манастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського — тамъ робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою 21). В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано 22). В Пинську те само вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дїти сходять зі світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люде без шлюбів живуть в нечистотї, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже то буде мстити ся за се Бог?...



„Перейдїм до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути прийнятий 23). Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонїєю, анї до хорого з тайнами Господнїми іти не вільно. А в Вильнї чи не утиски то? чи чуване коши? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупити ся і велику в тім мають кривду: який небудь халупцї позволяютть мати руру з водою, а на такий великий ґрунт, на стільки будинків, одної рури не дають, хоч знають, що була давнїйше, і тепер є слїди. Монахів що до унїї не пристали в Новгородку й по иньших містах унїати граблять, розбивають на добровільний дорозї й садять у вязницю. До ради міської людей гідних і учених, тому тільки що унїї не тримають ся, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавицї хлопами простими неученими (так що иньший не вміє навіть означати, що то є справедливість). Кари грошеві стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказат — давно вже великі, нечувані кривди поносить народ наш руський як у Коронї так і в в. кн. Литовськім.



„А ті кривди і тее замішаннє внутрішнє”, — виводить далї бесїдник, даючи вираз шляхетським поглядам і інтересам своєї верстви” 24), „не з иньшого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливости, против прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей невважаючи на їх рід. Хто не знає того, що нинїшнїй — як він себе зве — архіепископ полоцький родом з Володимира син Кунця шевця, а зробивши з то
Страница 118 из 156 Следующая страница