Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 119

го собі шляхетське призвище називає себе Кунцевичем. Хто сього на очі не бачить, що нинїшній перемиський владика, призвищем Шишка 25), родив ся з свинара, і рідний брат його батька його і тепер сидить на волоцї в Хлопушах в підданстві київського воєводи? Хто не знає, що володимирський владика 26) син львівської міщанки Стецкової Моримушиної, що уродив ся в півтора роки по смерти Стецька, а нїкий Міхаловский і Нікопольский віддали йоого в науку? Кому не звісно — свідчу се Богом живим — що владика холмський син виленьского купця, прижвищем Пакость 27), що у одного бурмистра виленського украв кармазин, і як би не уратував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю 28). Хто не знає і того, що нинїшній владика пинський родом з місточка Заблудова? Тільки й користи вашій кор. милости з унїї, що за двадцять лїт штуковання сеї унїї не можуть унїати подати когось з уроджених шляхтичів, щоб могли б гідно засїдати на тих високих гідностях. От і тепер дано нам у Луцьк, против наших прав і вільностей, Почаповського — його шляхетського роду не заперечуємо, але що до лїт, то він не тільки такої гідности не варт, але і діаконської, не то що священичої — через те й отцем його називати не можемо, бо не має ще й двадцати лїт.



А весь сей непорядок, поясняв далї оратор, найбільше іде „з того, що неправильно дістають уряди: не від правдивого свого пастиря приймають священнє — відступили від царгородского патріарха, якому власть ся належала в держпві вашої кор. мил”. І кінчить бажаннєм, щоб принаймнї на будуще епископат приведений був до послушенства патріархови, а маєтности церковні як не зараз, то принаймнї по смерти теперішнїх держателїв їх вернули ся до законних (православних) хозяїв.



„В противнім разї, коли і на сїм соймі — боронь Боже — не прийде до повного заспокоєння і вилїчення тих тяжких ран, — то прийдеть ся нам з пророком скричати: суди мене, Боже, і розсуди справу мою” !



Як бачимо, навіть і в сїй, найбільш сміливій і різкій промові, не кажучи про иньші, не згадано про постулят, що висїв у повітрі — затвердження королем відновленої православної єрархії й припущення її до урядів і бенефіційй. Як Древинський, так і иньші речники правосоавних (крім депутатів київських і волинських соймовий дневник згадує голоси за заспокоєннєм грецької релїґії в постулятах литовських, і з осібна послів берестейських) — всї прикладом попереднїх соймів домагали ся загального привернення церковних відносин до їх давнїйшого ладу. Чи вважали занадто рисковним витягати справу відновлено їєрархії з огляду на конфлїкт з королївським правом патронату, чи просто з технїчних причин — тому що на соймикові наради ся справа не встигла прийти, — трудно сказати. Зостаєть ся факт, що тільки одно виленське брацтво піднесло сю справу — в листї адресованім до короля й відчитанім на соймі. В сїм листї воно іменем всеї православної людности „презентувало” королеви новопосвячених владиків і просило для них „віддання бенефіцій, які належать до їх достоєнств” 29). Але се мало чисто теоретичне значіннє — те що факт відновленння православної єрархії був офіціально поданий до відомости правительства 30); нїяких дебат над сим ведено не було, тим меньше — не прийнято нїяких резолюцій.



Соймовий дневник, оповідаючи про промову волинських послів, каже, що иньші посли переривали її своїми розмовами, і навіть сміхом; промова Древинського своїми анекдотичними подробицями дїйсно могла дати привод до того. Але загалом беручи настрій посольської палати для православних був не неприхильний. Унїатська сторона, прибдінюючи ся перед папськими і правительственними сферами, навіть в дуже траґічних красках представляла своє становище. Папа, операючи ся на клєрикальних (унїатських мабуть) реляціях, в своїй інструкції нунцієви поясняв, що на соймі ледво не прийшло до побіди православних — привернення бенефіцій розданних унїатам. „Козаки, що держать ся схизми, сильно добивали ся того, і Поляки, потрібуючи їх помочи против Турків, вже готові були сповнити їх жаданнє; але пильність нунція і побожність короля зробила се, що вони нїчого не добили ся” 31). Без сумнїву, посольська палата оцїнювала унїю, як джерело дуже неприємних полїтичних клоптів, і настрій для неї був досить неприхильний. По словам Рутского, унїати були лишені самі собі і тільки нунцій підтримував в них відвагу. „Крім них двох (короля і нунція) не було нїкого, хто б не то що помагав нам, але хоч ласкаво заговорив; загально називали нас причиною неспокоїв, унїю прозивали нещасливою; пальцями показували на нас: от хто мутить державу! 32) було нам дуже гірко, але Бог не попустив нас спокусити понад наші сили!...” Нунцій, по його словам, по ночах обходив срнаторів, настроюючи їх против домагань православних. Король держав ся также над усяку похвалу; по словам пізнїйшого єзуітского історика, він говорив, що лїпше зрічеть ся корони і піде на вигнаннє, нїж позволить схизматицькому митрополиту засїсти в Київі 33), і дїйсно навіть під грозою загибели Польської держави не допустив до нїяких серіозних уступок православним. Сойм відновив тільки стару конституцію 1607 р., обезцїнену і спрофановану пізнїйшими вчинками короля (номінаціями свумереч їй унїатів на православні катедри). Ухвала його звучала:



„Успокоюючи грецьку релїґію, відновляємо конституцію 1607 р. і маємо держати ся її на будуще в роздаванню церковних бенефіцій 34)”.



Правительство рішило ся далї тримати ся супроти православних своєї перфідної полїтики, яку показала по конституціях 1607 і 1609 рр., і тепер подавши ріжні надїї через Обаклочского, полишала собі отвором дорогу до дальшого гноблення православних.



В справі козацькій, затягаючи козачину на службу державі з усїми її силами, воно также не хотїло платити за се якимись реальними уступками. Соймова конституція покликала козаків тільки до участи в війнї як наємне військо, і визначила платню, „з тою умовою, що вони будуть під реґіментом і властю гетьмана нашого” 35). Правний status quo зіставав ся не рушеним, то значить правительство зіставляло за собою право, як промине потреба, знову заганяти козацьве військо страхом оружної росправи в іглине ухо комісарських постанов 1619 р.



Коли б правительство хотїло поучити українські, спеціально козацькі круги, що з ним не можна дійти до якогось порозуміння добрими способами, то не могло б се зробити лїпше, як робило се своєю полїтикою 1620 р.-



Примітви



1) Депеші французького посла де-Сезі в Historica Russia monumenta (Турґенєва) I Iс. 412.



2) Третяк в своїы моноґрафії про хотинську війну обговорюючи козацько-польські відносини 1620 р. (с. 29-34) хибно розумів їх. Насамперед він думає, що було два козацькі походи на море, оден весною, другий в липнї; але весняний похід вийшов у нього тільки через непорозуміннє: лист Жолуєвского з 30/VI, з котрого він комбінував се, говорить про давнїйші походи на море, які мали бути покарані по ухвалї комісії 1619 р. Липневий козацький похід проф. Третяк толкує тим, що козаки супроти проголошеної Турками війни вважали такий похід на Турків дозволеним і не думали нарушати тим постанов комісії (ор. с. с. 29). Але ми знаємо, що се було дїлом козаків своєвільних, які не хотїли знати комісії й рішили похід заздалегідь. Нарештї гадка його, що Жолкєвский не знав, чи бажати йому морських походів козацьких чи нї, також не знаходить собі нїякої підстави в листах Жолкєвского, на яких оперта.



3) Cepandant les Cosaques aves les 150 barques ravagent toute la mer Noire — l. c. c. 412.



4) Les Cosaques sont a toute heure pros d'ici sur la mer Noire, ou ils font des prises incroiables veu leur faiblesse et sont en telle reputation, qu' il faut des coups de baston pour faire resoudre les soldats turcs a aller a la guerre contte eux sur quelques galeres qne le Grand-Seigr y enovoie avec lagrande peine- Депеші д-Сезі с. 412.



5) Pisma c. 377.



6) Жерела VIII ч. 125.



7) Chlopstwo zbestwiane, sentyna — Жерела VIII c. 138, Pisma c. 285.



8) Див. вище с. 379.



9) Лист виданий в статї Лїске, дод. V.



10) Listy ч. III.



11) Між контінґентами Жолкєвского значаоь ся: Ukraincow z р. Chmielewskim (sic) 800, z. Tyskiewiczem 400, barskich 300, kazakow pienieznych 1600 (Wojcicki Biblioteka starozyt pisarzow IV c. 207). Се єдиний слїд козацької участи в експедиції, — на підставі його говорить ся про участь Запорозцїв в кампанїї 1620 р. (напр. Третяк с. 31, „podobno”).



12) Рус. истор. сборникъ III с. 237.



13) Жерела VIII ч. 142.



14) Почав ся 3/XI н. с.



15) Витяги з дневника сойму, з віляновської біблїотеки, у Жуковича 1. с.



16) Грамота видана в Verificatia niewinnosci, вид. 2 л. 28, і в старім україн. перекладї — в київських записках, Сборникъ лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 87.



17) Грамота була видана по грецьки, маємо її в перекладдах — українськім (неповнім) в тих же київських записках, в Сборнику лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 89, і в польськім — eVrificatia niewinnosci, вид. 2.



18) Verificatia niewinnosci, вид. 2.



19) Пустив її в курс Бантиш-Каменський senior в своїй книзї Историческое извЂстіе о возникшей въ Польши уніи (1795, в вид. 1864 р. с. 66) в росийськім перекладї, з відкликом до „записної книжки київ. митр. П. Могили”. До останього часу се був одинокий звісний текст; полишаючи на боцї деякі помилки чи недокладности пнрекладу, змістом своїм не будив він підозрінь, і одслїдники як з православного боку, кінчаючи Макарієм (XI с. 257) і Жуковичом (III с. 72, так і з католицьького, до Третяка (ор. с. с. 55) і Лїковского (вид. 1907 р. с. 207), приймали сю промову за автентичну. Дїйсно, пілроблена в такім видї вона не могла бути, і зміст волинськпх промов, поданий соймовим дневником, також згоджуєть ся з змістом промови Древинського в сїм текстї. Тепер коли маємо ориґінальний польський текст, в збірнику Печарсько лаври (дод. № 20, по описанію проф.
Страница 119 из 156 Следующая страница