Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 121

увано їх до нового, більшого походу на море, але козаки вважали такий більший похід дуже рисковним з огляду на способи оборони, повзяті Турками. В Царгородї справдї дуже бояли ся козаків: по части наслїдком їх останього нападу, по части під впливом остороги партії спокою, яка страхала султана перспективами козацького нападу на Царгород, що може тут викликати повстаннє християн. Головному адміралови, капудан-баші поручено вийти на море, для сторожі, з 40 ґалєрами — даремно він усякими способами силкував ся відкараскати ся від такої небезпечної місії — „трохи не вмер з жалю” (чи з страху). Не покладаючи сяя на сю оборону, людність царгородська була в великім страху. „Нїколи не було ще такого страху, який я бачу в Царгородї, доносив свому правительству французький посол: сила людей приготовила ся виїхати звідси, коли виїде султан, сподїваючи ся, що козаки прийдуть і зруйнують усе 17)”. Але козаки супроти такої розбудженої уваги й страху вважали ненаручним іти на море, і ладили ся до сухопутнього походу. На польскі намови з чисто українською іронїєю пригадали вони польському правительству, що вони рік тому мусїли попалити на його жаданнє морські човни і тепер не мають чим їхати. Польське правительство іронїю зрозуміло („що згадують про потопленнє човнів, тому не треба давати віри”, писав кьроль), але мусїло приняти до відомости сю зміну плянів. Пляновало натомість діверсію на Татар, щоб не дати їм прилучити с ядо турецького війська 18). Тим часом, з огляду на проєктований похідк озачина зайняла ся збираннєм всякого припасу й запасу з українських волостей: забирала коней під армату козацьку, порох, олово, і по всїх містах і місточках розіслала реєстр, скільки хто має їм чого дати. На запитаннє перетрівоженихх такими контрібуціями маґнатів козаки відповідали, що инакше не може бути, бо ж вони прийняли на себе службу королївську, і Обалковский, виводячи з Запорожа, признав їм право брати до волї що їм треба в маєтностях як коронних, так і панських 19).



Але саме під той час пояали приходити на Україну перші звістки про нелюдські нагінки на православних в Вильнї від того правительства, якому отсе готовила ся послужити православна Україна за першу серіозну уступку в цековно-національній справі.



Українські круги й м. Йов на чолї їх скипіли гнївом на сей новий прояв єзуітської двоєдушности правительства. Справдї, не була се „чиста робота”. Заохочували українську людність, українську козачину послужити державі й мнаили обіцянкою признання нової єрархії, відновлення церковного православного житя — а піддавали нелюдським карам і беззаконним репресіям людей, вся вина яких була тільки в тім, що вони шановали владичу гідність новопоставленої єрархії. Звертали ся до помочи й посередництва патріарха, щоб заохотив козачину до горячійшої боротьби против Турка — і проголошували сього патріарха турецьким шпигом, а поставлених ним владиків — аґентами султанськими, ворохобниками і зрадниками. Закликали православних обявити свою лояльність і вірність річипосполитій — і ображали їх найсвятійші почутя, ятрили брутально їх найбільш болючі рани.



Дня 28/ІV, місяць по виленськім погромі православних м. Йов приготовив публичний протест, іменем всїх новопоставлених владик, против поступовання правительства 20). Він протестує тут против проголошення патр. Теофана шпіоном і ворохобником і на доказ сього росповідає про його подорож до Москви й на Україну та пригадує відносини до нього польського правительства. Відкриває властиву причину вороговання на нього правительственних і клерикальних кругів — настановленнє православних владиків, і оправдує сей учинок церковними канонами, многовіковою практикою православної руської церкви і обіцянками самого короля (соймовими конституціями) — заховувати в спокою православну церкву і давати їй єрархію православну. Недостачу на се формального права (супроти королївського права патронату) заступає митрополит принціпіальними, моральними мотивами: обовязок перед Богом і спасеннєм своєї душі наказував православним скористати з нагоди, яку посилав їм Бог для відновлення православної єрархії, „ревність для слави Божої й жалість для народу нашого спонукали нас до сього святого дїла'', велла йти прикладом перших християн в часах нагінок на них. Особливо підчеркує він неповинність в нїчім Виленцїв і їх провідника Смотрицького — що вони не просили собі владики, і „чудом” дістали собі його. Широко спиняєть ся на характеристицї козачини 21), що відограла таку важну ролю в відновленню єраархії, й доводить, що вчинила вона се не з чиєїсь інтриґи, а з щирого і горячого привязання до своєї церкви, яке азвсїди проявляла. Оправдує себе й своїх колєґів супротив інсінуацїй, на них киданих: „Ми не шпиги анї ховаємо шпигів. Ми обивателї сеї землї, добре і чесно уроджені в домах шляхетських, тут оселі й замешкалі, живемо явно і добре звісні людям усякого стану... Беремо ся до того, що лишили нам наші попередники, — до чого нам дають права божі і людські закони і звичаї й більше як 600-лїтнє уживаннє. Проповідуємо туж віру, що й попередники наші. Научаємо про спасенні річи, про царство небесне. На нїчиє житє і нічиє майно не наступаємо. Волостями, міістами, замками не володїємо. Збитків, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не звемо, убиватм не учимо. Навпаки, поучуємо давати себе убивати, майно своє погубити і не жалувати за ним, знаючи про маєток лїпший і вічний на небі... Не бунтівники ми, і не ворохобники, а люде на мучеництво призначені. Нехай про латинську церкву й прь унїаті віде неслава по всьому світу, що вони гонять і мучать руський народ. Про нас же нехай всї сторони світа одходить добра слова мучеництва — нехай знає кождий, що перше нїж узяти на себе сю святу службу, ми положили на себе вінець мученичий... Не на панованнє і роскоши пішли ми, і нїякий сттрах, за помічю божою, н кари, нї муки не відвернуть нас від правдивої віри і служби Богу”.



І в таких же тонах — поклик удо подвижництва і готовности потерпіти й пострадати до кінця, звертав ся сей обіжник до загалу православних кінцевим відзивом:



„Стійте твердо, не хитаючи ся анї трівожачи ся! Веселими ногами поспішайте на блаженне мучеництво! Вертають ся для нас ті лїта і днї, які були від часів апостольських до Константина Великого... Тїште ся переслїдуваннєм, муками, смертю братиї нашої — б велика нагорода наша на небі”.



Але відзиваючи ся до найбільш ідеальних мотивів в душах своїх земляаів і вірних, як до ultima ratio, включно до готовости жертвувати всїм для своєї віри, митрополит не залишав і більш реальних доріг для оборони своєї справи 22).



Два тижнї пізнїйше він внїс до киг київського ґроду заяву, так само від себе і від усїх владик, від духовенства і всього суспільства, де обвинувачував унїатський епископат, що він, незаконно претендуючи на епископські права в народї руськім, подвигнув короля і правительство на репресії против православних і законно (канонїчно) поставленної православної єрархії 23). Не виступаючи просто против правительства, митрополит недвозначно дпвав до зрозуміння, що останнї королївські унїверсали й репресії незаконні — супроти актів і конституцій, до яких відкликав ся. І вичисливши далї ті насильства, кривди, беззаконности, які останнїми часами потерпіли православні в Вильнї, Могилевї, Минську, Орші, а також — з ріжних приводів по ріжних місцях України (в Перемишлї, Ярославі, Сокалї, Буську, Белзї, Красноставі, Берестю, Пинську, Кремінцї й ин.) 24), він складав на унїатських владиків одвічальність за наслїдки, які можуть з того вийти. „Коли б через такі вчинки, не дай Боже, народ руський в кривдї і безправности так значній і так очевидній прийшов і мусїв прийти до якогось розруху, — заявляє отсим жалібник, що се стало ся б не через когось иньшого, і не з чиєї причини, а від самих тих унїатів — через те що вони так ґвалтовно наступають на волю і релїґію, особи й майно”.



Сї слова звучали як недвозначна погроза, і так не залишили її перетолкувати унїатські публїцисти, хоч православні й поясняли, що в сих словах не було нїчого більше крім остороги й засвідчення власної неповинности в таких можливих наслїдках 25). Постава київських митрополитських кругів мусїла бути грізна: вони мусїли розуміти, що тепер — або нїколи вони виграють справу. А для того їм треба булос амим дїлом переконати правительственні і клєрикальні круги про небезпечність розпочатих репресій. В Київщинї ходили про се досить грізні поголоски. Аґент королївський кс. Оборнїцкий, росповідаючи про раду козацьку 15/VІ н. с. (сю його реляцію наведу зараз), каже, що козаки грозили ся, як би король не потвердив новопоставленних владиків, — „брати в неволю шляхту, як їм радив Борецький”. Звістка в кождім разї схоплена на місцї, серед розгару подїй, а не в далеких поголосках виленських чи варшавських. Вона не правдоподібна: заходи в справах релїґійних все ще опирали ся в значній мірі на православні елєменти шляхетські, і то як раз у Київщинї й на Волини, а на них мала б звернути ся козацька жакерія; саме тепер митрополит дбав про те, щоб заохотити їх до найживійшої оборони релїґійної справи, і, розумієть ся, не міг заразом підіймати на них козачину. Але як відгомон того, что говорило ся в Київщинї, звістка ся має повну вартість. Православні круги київські далекі були від пасивної покори і взиваючи суспільність до готовости потерпіти муки й переслїдування, меньше всього склонні були до пасивного непротивлення злому 26). Але перше нїж думати про якусь активну опозицію, вони мали ще дорогу опозиції пасивної. Не вони самі, правда, а козачина грала тут ролю. Але можна буол вплинути на неї в сїп напрямі.



Примітки



1) Архивъ Ю. З. Р. I. V ч. 1; грамота датована 1620 роком, але між епископами згаданий і Паісий Іполитович, поставлений на виїздї з України.



2) З польського становища беручи, не були се дуже льояльні поучення, і в польско-унїатських кругах були поголоски про се, що патріарх ганив козаків за походи на Москву і забороняв їх (Sowita wina — Архивъ І. VII с.
Страница 121 из 156 Следующая страница