Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 14

рати на своїх селищах, часто господарили на тих замкових ґрунтах під замком — бо ж і загалом в містї людей було не багато.



12) Zrodla VI с. 135.



13) Архивъ VII. І с. 151, і вище: „люди князькиє, панскиє, земянскиє, боярскиє, которые живутъ ув острозе и за острогомъ, — хотя которыє и в селахъ мешкаютъ, а предся домы свои в месте маютъ”. В ревізії 1545 р. при першім селї в реєстрі земянських маєтностей читаєть ся: „людей ихъ милости в месте мешкаютъ десять человековъ” (с. 130); можливо, що се поясненнє „в месте мешкаютъ” дано як загальне для всього реєстра, і скорше як виїмок треба зрозуміти дальше поясненнє, що люде Тишкевича „которыє тут мешкали, пошли вжо до Слободища”.



14) Архивъ VII. І с. 144, і вище: „села князскиє, панскиє и земянскиє, коли єще не были пусты”.



15) Див. вище нотку 2 на с. 45.



16) Окрім наведеного ще на с. 138: „и сами достатку живности не маютъ, олижъ на Волинь и на Подоле єздеси збоже собЂ ку живности скупують”. Пои. в ревізії 1552 р. згадку з „добррыхъ летъ”, перед спустошеннєм, які доходи йшли з замкових млинів, „а теперъ Житомирци инде збоже купують, єздячи, тамъ и мелютъ” — Архивъ VII. І с. 147, пор. вище 2 с. 20.



17) Ibid. c. 140.



18) Звістку сю подає Яблоновский (Ukrzina c. 84) з якоїсь рукописи Е. Рулїковского,-без усяких близших пояснень. Як близшу дату збудовання замку подає він звідти р. 1550, але се, як сказано вгорі, досить не правдоподібно.



19) Він мав 158 городень, а київський 177 (в 1552р. тільки 133). За те вся білоцерковська артилерія складала ся з трох нездалих гармат: одна розірвана, друга „дуже слаба”, третя без ложа; гаківницї й аркабузи теж „не всї справні” — Zrodla XX с. 15-16.



20) Zrodla VI с. 122.



21) У Балїньсікого Starozytna Polska III с. 468.



22) Цифри обначе не конче певні: ревізія 1552 р. каже, що при замъку, в острозе, земянъ мещанъ и волощанъ было домовъ всихъ семъсотъ и тридцать”.



23) Zrodla dz. VI с. 125. Про людність по за містом — про панських підданих по селах, ревізія не згадує нїчого. На иньшім місцї йде мова про уставленнє осібного війта для людей панських, „поки в местЂ будут мешкали” (с. 124): отже сї панські люде сидять в містї з огляду на небезпечність, не відважаючи ся мешкати по селах. Можна ще пригадати тут, як вся браславська людність по зруйнованню замка сидить і чекає „замъку на томъ же местцы” — Архивъ VII. II с. 21.



КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ОБСТАВИН І САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ: НЕОБЕЗПЕЧЕНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ. ВОЄННА САМООБОРОНА ЛЮДНОСТИ, ЇЇ ЗАГАРТОВАННЄ, УКРАЇН СЬКЕ ДОЗВІЛЄ І ПРИТЯГАННЄ НИМ ЛЮДНОСТИ, УХОДНИЦТВО, УХОДНИЦЬКІ ПРОМИСЛИ.



Людність щільно тулила ся під стїнами замка, але замок не давав їй сам по собі пшвної безпечности. Не кажучи вже, що оборона замка була проблемою, яка не завсїди удавала ся при більших татарських нападах, — ся оборона мусїла відбувати з безпосередньою участю самої таки людности. З виїмком Київа (і то не завсїди), замки тутешнї, як ми вже знаємо, не мали значнїйших залог, які могли б оборонити замок під час татарського находу. Людність не мала за чиїми спинами крити ся й мусїла своїми грудьми боронити свої сїмї й достатки. Не хто як ся сама людність мала брати ся за гаківницї й аркабузи, щоб обстрілювати ворогів з „бланковань”; не хто иньший, як вона мала орудувати тим каміннєм і колодками, які хозяєви кождої городнї мали зібрати на бланках сеї своєї городнї. Очевидцї браславського взятя памятали одного з героїв сеї нещасливої оборони, що знайшов ся серед „малогодных ку обороне” людей, яких застало в замку татарське військо: „нижъли только одинъ с них — Кудрянко земянинъ — тотъ моцно ся працовалъ оборону и иншихъ на то напоминалъ и беручи ихъ зп руки водилъ на бланки” 1).



I се не було тільки елєментарною пртребою, а й формальним обовязком місцевої людности. За недостачею військових сил, вся людність східньої України обовязана брати участь в оборонї й ставити ся на кождий поклик місцевої адмінїстрації. Навіть в Київі великоокняжа устава наказує, що на випадок вістей про татарський напад міщане не мають права виїзжати з міста, не лиишвши якогось заступника замість себе. Міщане, які мали коней, мали ставити ся в походи на Татар і в погоню за ними; хто не має коня, має йти до замку на оборону 2). В Канївщинї — „повинни Каневцы такъ мещане яко бояре и подданыє ихъ, и церковныє, и гости вси противъ людей неприятельскихъ и в погоню за ними конно, збройно бывати — зъ старостою и безъ него зъ слугами єго” (то значить без ріжницї — чи сам староста їде на Татар, чи посилає своїх слуг тільки — в якусь меньш важну екмпедицію). Подібно в Черкасах, з тою ріжницею, що тут не було людей панських і мова тільки про бояр і міща — вони повинні служити „конно и збройно”, їздити против людей неприятельських і в погоню за ними, а навіть як би не буоо „слуху о людехъ неприятельскихъ” мають „для осторожности отъ нихъ” виїздити кілька разів на рік з старостою або його слугами „на поле”, на розвіди 3). Така ж практика була й на Побожу: „коли неприятелї приходятъ на волость, тодї портив них повинні йти, чи з старостою чи з його урядниками, з міста і з волости кождий хто має коня; а в погоню оден другого виправляє „о двуконь”, (тому що до погони треба було мати два конї, аби стомивши одного, пересїсти на другого, то оден їхав з конем сам, а другий давав йому свого коня 4)..



Таким чином не тільки воєннослужебна, а і вся людність східньої України жила все на воєнній нозї і не тільки в інтересах самооборони, а і з обовязку мусїла вчитись воєнного ремесла і була в неустанній його вправі. Ревізор завважає, що тутешнї земяне й міщане „ручницы мають и стреляти добре уміють''. Чверть столїтя пізнїйше посол Батория Бронєвский пише про браславських міщан, що вони прегарні стрільцї, досвідчені вояки, вишколені в частих битвах з Татарами, прегарні знавцї степу 5). Але кінець кінцем мобілїзації всїх сил людности не ставало для ооброни — не тільки в такім слабо оселім замку, як Житомир, де „здешніи малыи люди в час потреби добре осести и оборонити не могутъ” свого замку, і конче потрібують якоїсь воєнної залоги 6), але й по лбднїйших замках. Бачили ми анальоґічне прошеннє повсякчасного розкватировання війська як одинокої певної охорони й забезпеки в Браславі.



Таке трівожне і незабезпечене житє для людей більш вибагливих, з вищих верств особлтво, було незносне, і панського елєменту серед місцевої людности на постійнім мешканню ми на Українї сливе не бачимо. Не було йому тут що й робити, бо господарства вести не можна було, і задля скупих доходів з уходників не було інтересу тут сидїти. Навіть ті пани, що займали якісь уряди тут, найчастїйше виручали себе ріжними служебниками й заступниками; тільки деякі вояки з замиловання жили тут завсїди та в тутешню пограничну боротьбу вкладали все своє житє. Поза тим ріжні minores gentes місцевого боярства, ріжні вояки з ремесла, та сїрий демос міщанський і селянський, невибагливий і витрівалий на нужду і небезпеку. В його очах сї трівожні й небезпечоі обставини житя з лихвою переважували ся привабними сторонами тутешньою пьбуту, які не переставали серед найбільшого розярення татарських наїздів тягнути сюди осадника. Українське дозвіллє, широка воля й свобода в відносинах, брак всього того утиску, матеріального й морального, який давав себе чути в лїпше засиджених і захищених місцях „посполитому чоловікови” з боку суспільної єрархії, і невичерпані богацтва природи та свобода в користанню з них — тягнули сюди й привязували людей до сеї землї злитої кровю й посипаної попілом від татарських наїздів. Ми бачили в описи браслааського нещастя 1551 р. сей несподїваний фінал: по свіжо пережитій катастрофі, по спаленню замку й поголовніс виведенню в неволю всїх, хто в тім замку був, — люде які зацїлїли припадком, замість того аби тїкати куди видко від сих зрадливих осель — навпаки сидять на попілищах Браслава і чекають, коли їм правительство поставить новий замок „на томъ же местци” — „хотячи садити ся зася на отъчизнахъ сяоихъ для великихъ пожитковъ тамошнихъ”.



Слово ,,отчизни” не повинно тут нас ввести в помилку: мова йде не тільки про місцевих бояр-земян, а й репрезентантів всяких верств суспільних — міщан і селян. Вони всї чули себе тут не паріями суспільности, а повноправними членами її, і з зброєю в руках „наставляючи груди свої'' против бісурменського неприятеля, готові були також дати відправу й усяким неоправданим претенсіям суспільної єрархії, самим старостам навіть. І се не вважаючи на всю силу і вплив, які мали сї віцекоролї в ролї одиноких репрезентантів державної власти в сих вийнятих з звичайних умов і норм воєнних територіях, в ролї комендантів замку, що давали єдиний захист і безпеку людности, і проводирів місцевої мілїції, до якої мусїв належати кождий тутешнїй обиватель! Такий, напр., бунт Канївцїв і Черкасцїв против свого старости Тишковича, наслїдком його драч і кривд, в 1536 р., що привів до заміни Тишковича иньшою особою 7). Подібний бунт став ся кілбка років потім на Побожу: на початку 1541 р. „вси земяне и мещане браславскиє и винницкиє звязнивши ся 8) напротивку старосты своєго кн. Семена Пронского, поймавши старшого земянина Богуша Слупицу втопили, врядника князя Пронского вонъ выгнали и замокъ въ свою моцъ взяли, и самого князя Пронского у Веницы облегли” 9), і здобули, а майно його забрали, ще й змусили його видати їм лист що не буде на них скаржати ся в. князеви, коли сей бунт виявив ся. І люде хвалили собі жити повним житєм тут, серед трівог і вічної війни, заглядаючи з часта в очи смерти й татарській неволї, нїж хилити ся перед паном і урядом в більш безпечних околицях, і замість бідувати й сповняти ролю робучого інвентаря там, користати тут повними руками з українського дозвілля, з „великих пожитків тамошнїх”.



Ревізор не залишив нам пояснити, в чім полягали ті великі українські пожитки, що звабляли сюди людність невважаючи на вічні напади від Татар, нужденну оборону й небезпеку житя й с
Страница 14 из 156 Следующая страница