Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 146

виключить всїх понад те число і спише решту на реєстр з докладним означеннєм їх осад — а мешкати і користати вони з своїх прав могти-муть тільки по містах ктролївських, „бо маєтности шляхетські й духовні підлягати тому анї не мають анї не можуть”. Повернуть ґрунти захоплені козаками в королївжинах, без надань старостинських. Чинити-муть справедливість в усяких скаргаах до них. Зносини з заграничними державами занехають, на вірну службу присягнуть, на волости війська тримати не будуть, а на Низу будуть держати певне означене число козаків і стільки лише човнів, скільки треба для довозу припасів. В такім разї річпосполита буде виплачувати козакам щорічну платню уставлену під Хотином 1).



Се було в головнім не що иньше як повтогеннє гадок королївсткої деклярації, даної по Хотинській війнї — приверненнє козачини в відносини, які були їй визначені перед Хотинською війною.



Одержавши комісарську деклярацію, козацька старшина признала її умови „тяжкими”, і передала на раду. Рада ся трівала другого дня з рана до полудня і признала умови неможливими. Відповідь була дана на письмі в тонї ґречнім, але гіднім 2).



„Не маловажимо ми того — починала ся вона — що по предках наших одержали ми за вірні служби нашого війска, які чинило воно нс многих місцях, против кождого неприятеля, держави, не жалуючи свого здоровля і майна і не оглядаючи ся на які небудь нагороди. Не поводило ся воно в тім иньшими побудками, тільки хотїло зєднати собі ласку королвї покійних і й. кор. мил. ласкауого пана нашого, що тепер над нами щасливо паннує. І за те і предки наші й ми самі від попередників й. кор. милости і від нього самого були надїленї сяободами в особистім житю, в справах маєткових і в судах, як годило ся людям рицарським. І користаючи з тих свобід, ми піклували ся тим завжди, аби так як ми одержали по наших предках ті права і вільрости, — щоб їх і наступникам нашим передати в цїлости і непорушности, примноживши слави, — аби й вони таким чином, одні по одних переймаючи, передавали в потомні часи, як належить підданим, вірним і. м. королям панам нашим. А якоїсь неласки короля пана нашого милостивого, або яких небудь каарнь за непослушність ми нїколи не були винні, бо все були вірними сьому підданству і тепер вірні зістаємо ся”.



Переходячи потім до поодиноких обвинувачень і жадань поставлених комісарами козацькому війську, козацька деклярація поясняє, що привідцї перших морських походів були військом видані на кару, а пізнїйші походи були викликані тим, що правительство перестало видавати козацькому війську його платню, і козаки, не маючи з чого жити, „мусїли самі про себе промишляти”. Зносини з Шагін-ґераєм поясняють ся припадком (ми знаємо вже се поясненнє); козачина при тім, мовляв, рахувала на те, що Шагін заразом хотїв бути союзником Коронм. Зносини з Москвою не мали на метї нїяких союзів, а робили ся „давнїм звичаєм” тільки для того, аби московське правительство „не переставало присилати казни” — „від віку московські князї мали звичай присилати нашому війську „контентацію”, і не хотячи упускати того, що попередники наші нам передали, ми посилали, допоминаючи ся сього; але щоб то було з якоюсь образою маєстату королївського 3), або противне річипосполитій, того анї в мисли нашій не було, анї дай того Боже”. Ставити перед правителсьтчом своїх післанцїв, що їздили до Москви, військо таки не хотїло. Так само що до Яхії заявило, що він як прийшов невідомо звідки, так і пішов невідомо куди. В дїйсности, коли Конєцпольский посунув з військом на козаків, старшина козацька з Запорожа вислала Яхію до Черкас, відти він прокрав ся в Київ, і тут митрополит Йов його тримав у себе, в чернечім убранню, а як Ляхи дуже почали за ним шукати, вислав його з своїм повірником попом Филипом за московську границю, а з Москви, протримавши досить довго, випустили його в дальший світ через Архангельськ 4).



Таким чином в сих полїтичних справах козаки відповідали більш виминаючи. Але в справі релїґійній поставили ся рішучо, ввадаючи очевидно за справу чести не дипльоматизувати, а постояти за неї. „Про найсвятїйшого патріарха і инших духовних” не хотїли входити в дальші пояснення, вважаючи, що свою справу вони перед королем доста вияснили; з притиском тільки затитулували патріарха найсятїйшим, з огляду на те що комісари в своїй деклярації висловили сумнїв що до правовитости його титулу. За те київський інцидент рішучо брали в свою оборону, заявляючи, що й „найнизшої кондиції чоловік” не міг би витрииати тих образ православній вірі, які дїяли ся в Київі 5). І на будуще просили пильно „заспокоєння нашої старинної грецької віри, котрій і корол. й. м. присягою своєю покій обіцяв, — аби вона була у всїм захована, — аби ми дізнавши ласки королївської, річипосполитої і п. комісарів, тим охотнїйше ставили ся за цїлість отчини против неприятеля Корони, де в тім була б потреба”.



Докори в ріжних ексцесах військо почасти признавало безпідставними, почасти обіцяло покарати провинників, як би покащала ся за ними якась вина — „справедливість за кривди вчинені всякого стану людям завсїди чинила ся, і тапер готові вони її дати кождому по заслугам”. Зносини з заграничними державами і службу постороннїм державам воно на будуще готове занехати, коли на то воля королївська; але просить за те потвердження своїх прав і нагородм в кривдах, які терпіли козаки. Але що до приймання ріжних претендентів — „царків турецьких, московських, господарчиків волоських”, військь відповіло рішучо, що воно мусить тримати ся давньої свободи: „з віків за порогами приїзд і відїзд вільний всяким людям, як би вони не титулували ся”.



Походи на море військо готове залишити, коли йому буде підвисшена поатня, так що могло б з нею обійти ся. І човни готове попалити, коли буде за них відповідна нагорода. Мусять бути також відкриті козачині якісь джерела прожитку, коли забороняєть ся добичництво на морі, „з котрого ми привикли діставати собі кусник хлїба” 6): має бути свобода в ловленню звіря, риби „і в чеснім гандлю мати прожиток”. З платнї, збільшеної під Хотином до 50 тис. зол., козаки не тільки не можуть прожити, як хто не має власної оселї („а таких між нами є багато”), анї зброї справити на службу, а навіть ледви на порох і олово вистане її на цїлий рік; посли козацькі мали отже просити комісарів, аби в тій справі постарали ся за козаками перед королем і річеюпосполитою. На армату козацьку треба також ріжних річей; коли комісари ображають ся тим, що козаки, виходячи на службу королївську, збирають з українних міст всякий припас для неї, як порох, олово, конї, шори, одїж і обувє для погоничів, — то треба справляти такий припас з державних коштів.



Виписку „непотрібних і до війни нездатних людей” військо годило ся зробити, тільки щоб виписаним не було потім кар або иньших прикростей від їх панів. При тім оправдувало ся, що не так воно до себе вербувало підданих з королївщин, духовних і шляхетських маєтностей, як самі урядники, беручи від людей дарунки, позволяли їм приставати до козаків 7), — через те й ремісників між козаками опинило ся богато. Про величину війська, яке мало б лишити ся в службі, козаки не згадували. Так само не вважали можливим означити великости того контінґенту, що мав стояти залогою на Низу: „малий гурт не постоїть против поганина, великий — не стримаєть ся від того, аби не вдарити на неприятеля, хоч би для самого прожитку; треба б його відповідно надїлити припасом, одежею, грошима”._І знов запитаннє до комісарів — звідки буде йти удержаннє тим козакам, що стоятимуть на Запорожу і відбуватимуть вартову службу?



Обмеження козацького проживання тільки королївщинами військо прийняти не хотїло рішучо. „Жити нам щоб було вільно як в маєтностях королївських, так і духовних та шляхетських, і коли б хто хотїв (з приватної маєтности) перейти до королївських міст, то щоб мав право продати свою хату і ґрунти (rozrobek)”. Не так гостро, але все таки рішучо не хотїло воно прийняти жадання, щоб гетьмана козацького настановляв король або гетьман коронний. „Кождий чоловік підлягав різним пригодам, а під воєнний час особиво смерть його може завсїди спіткати: як би з нагоди смерти старшого прийшло ся до короля або до п. гетьмна посилати по нового старшого, міг би з того вийти в війську великий розрух і непорядок; з тих причин хочемо зістати ся при давнїм звичаю — щоб самим собі старшого вибирати”. Так само нову присягу зложити, як хотїли комісари, не вважали потрібним, бо зложили її давнїйше.



Просили ще, аби комісари і гетьман допильнували, щоб заграблені і забрані під час сього походу на Україну козацькі маєтки і сїмї були вернено назад — „бо не заслужили ми терпіти сього”.



Відповідь таким чином, при всїм своїм чемнім тонї, була досить рішучо відмовна. Козаки не хотїли прийняти обмеження війська реєстром, і касовання своїх старих прав і практик (свобода мешкання, вибір гетьмана). Заявляли готовість піддати ся потребам польської полїтики — не шукати добичи і заробітку у сусїднїх держав, але від умовою коли річпосполита дасть їм відповідні способи удержання. Рішучо підносили свій церковно-національний постулят.



В польськім таборі відповідь прийнято як розірваннє переговорів і casus belli. Конєцпольский затримав у себе послів через ніч, щоб заскочити козацьке військо несподївано. Свому війську звелїв через ніч приготовити ся до походу. Рано прикликавши послів козацьких, заявив їм, що коли не хочуть показати послушности й покори, то він їм дасть спробувати шабель своїх на шияях їх, і кров їх спаде на душі їх. По сїй патетичний і гордій промові відправив послів і зараз же, по їх слїдах, рушив військо на козацький табор, що як сказано, стояв так близько, що видко його було з польського табору. Зачала ся війна.



Примітки



1) Zbior pam. c. 177-8, з иньшої копії в Zrodla do dziejow роl. Ґрабовского і Пшездзєцкого



2) Видана в двох редакціях — Zbior VI с. 188 і Zrzodla II с. 174. Стиль дещо відмінний, се вказує, що тексти сї передають ориґінал досить
Страница 146 из 156 Следующая страница