вободи. На всї сторони від сих нужденних замків тягнули ся безграничні простори урожайної землї; не винищені лїси й байраки давали гарні випаси й захист худобі й її господарям, а приміщена десь під захистом такого лїску, серед безкрайого моря цвітучого степу, пасїка при малім доглядї давала масу найкращого меду й воску. Геть далеко на схід і полудне в саме сусїдство татарських кочовищ тягнули ся ті невичерпано-богаті безкраї „уходи”, де промишляли всякі „уходники”, не знаючи над собою нїчиєї власти, не маючи нїкого над собью крім горячого полуднеого неба, а навколо себе розкішного степу який так мальовничо змалював на підставі старих переказів заднїпрянець Гоголь:
„Все полудне, вся просторінь нинїшньої Новоросії, до самого Чорноро моря було зеленою, дївичою пустинею. Нїколи плуг не проходив через незмірні хвилї диких рослин; тільки конї, що ховали ся в них як в лїсї, витоптували їх. Нїчого кращого не могло бути в природї, вся поверхня виглядала як зелено золотий океан, скроплений мілїонами ріжних квіток. Крізь тонкі високі стеблї трави переглядали блакітні, сині й фіолєтові волошки; жовтий дрік вискакував в гору з своїм гострокінчастим вершком; біла кашка крутими шапками виглядала на поверхнї; занесений бо-зна звідки колос пшеницї достигав в гущавинї”.....
Серед сього роскішного дозвілля жили вони „уставично на мнясї, на рибі,-на меду з пасїк”, „ситили собі мед як дома”, не платячи за се нїяких податків, і з багатими запасами риби, меду, шкір вертали ся на зиму в городи.
Не тільки з східно-українських міст, а і з дальших полїських і волинських околиць кождшї весни сотнї людей смілих і підприємчивих розходили ся по степовим уходам, і до глубокої осени пробували тут. Черкаські міщане скаржили ся, що староста, охотячи ся до більших поборів, роздає уходи ,,чужегородцям”: Киянам, Чорнобильцям, Мозирцям, Петриківцям, Бихівцям, Могилївцям, — отже тут приходнї не тільки з українського, а й глубшого — білоруського Полїся 10). По Припяти й її полудневим, волинським притокам ідуть комяги, везуть товари „з низу” — мед, рибу й иньші продукти, придбані волинськими промисловцями 11). Число їх все зростаало, збільшала ся між ними конкуренція, і користаючи з неї українські старост збільшали свої побори. Голосні нарікання української людности на своїх старост за се стрічають ся на кождім кроцї. Місцеві люде — міщане перед усїм, стояли на тім, що їм за їх воєнну службу належить свобідна користаннє з уходів — „ничого не были повинни з тыхъ уходовъ старостамъ водлугъ старини давати, бо дей за то слкжимъ”, як казали вони в своїм процесї з черкаським старостою в 1544 р. 12). Ревізорам в 1552 р. вони поясняли, що давнїйше до старости черкаського належало тільки пять уходів, якими він міг роспоряджати — „даивалъ ихъ кому хотячи а з якоє кольвекъ вити або части”; всї иньші були в роспорядженню черкаських міщан, і вони не питаючи ся нїкого, займали ся там промислами, даючи старостї невеликі датки; від ватаги уходників одного бобра, з риб по 30 риб (щук, коропів, лящів, сомів), а як були осетри — одного осетра. Але старости для побільшення доходів замкових і своїх заводили все більші оплати, не тільки з чужесторонцїв, а і з місцевих міщан за право промишляти на уходах. Користаючи з своєї сили і власти, яку давали їм обставини місцевого житя, як комендантам замка, де знаходила свій захист і оборону вся місцева людність, старости в тяжкій руцї держали місцеве міщанство і без церемонїї заводили ріжні драчі.
Славний Остафій Дашкович, що так запопадливо збирав засоби на пограничну оборону й боротьбу з Татарами й за те уславивсь у сучасників як пограничній богатир, а до потомків перейшов з славою народнього вождя й першого орґанїзатора козачини — дуже сумні спомини лишив у місцевої людности збільшуваннєм поборів. Давнїйше на Різдво, на „колядку”, ватага з 5-6 душ давала старостї одну куницю, а Дашкович почав брати від кождого імщанина по куницї, і з наймитів їх і козаків також по куницї або лисицї, або грошима по 12 гр. В 1550-х рр. старости черкаські брали з уходників наперед, даючи їм дозвіл, „поклін” з ріжних припасів (овса осьмак то значить 5 бочок солянок, круп бочку, солоду бочку), або медом чи грошима, і уходники одні перед другими набивали цїну (одни перед другими опережаючи повышаютъ). Потім, коли уходники вертли до дому, староста бере з них як свою „вить” восьму частину всього: „з рыбъ, з сала, з мяса, з кожъ и со всего”. З уходів канївських, як безпечнїйших і близших, старости хотїли брати половину здобичи і умисно не давали своїм міщанам, що претендували на сї уходи за меньшою оплатою. З черкаських уходів міщанських, окрім своїх замкових, староста в 1551 р. взяв 80 кіп грошима; уходників було тут коло 300 душ. Канївські заднїпрянські, т. зв. „сїверські” уходи, по словам боярина Чайки, що завідував Каневом за Дашковича, приносили від половинників 90 кадей меду, окрім бобрів, риб, мяса й иньших пожитків — не рахуючи очевидно ріжних самозванних уходників, бездомних козаків, що нїкого не питаючись і не журячись старостою „чинили переказу” уходникам, мешкаючр навїть „уставично” на уходах 13). Мусїло бути справдї велике богацтво зодбичи, коли варто було за риск, працю, наклад вдоволити ся тільки полоиною здобутку, й для сього мандрувати з Волини, Пинщини, Могилївщини куди небудь на Рось або заднїпрянські „сїверські'” уходи 14).
Мід від уходників забирали місцеві старости собі до корчом. Теж саме хотїли робити вони з шкурами (в Черкасах скаржили ся, що староста окрім двох бобрів даваних давнїйше від ввтаги — одного старостиеського, другого — городового, став брати ще „вить” — семого бобра, а решту купує, по якій цїнї хоче, не випускаючи з замку). Хотїли завести монополь навіть на рибу, але він не удержав ся, і Днїпром повз Київ ішли в результатї кождої кампанїї десятки великих комяг з рибою („а бываетъ комягъ о колькодесять одноє осени”). Місцеві люде й ріжні „чужоволостцї” (Мозирцї, Могилївцї, Рогачівцї, Річичане, так само Волиняне й Підляшане) везли рибу свіжу й вялену, солону в бочках, осетрів штуками і в бочках, білугу — найблагороднїйшу рибу, що за те й забирала ся вся як мито на київського воєводу 15).
Річний промисел — ловленнє риби, та злучена з тим також ловля бобрів, — становив головну катеґорію в сих уходницьких промислах, і на весь пізнїйший час він зістав ся головним промислом і джерелом прожитку для козачини „низової і річної”. Опись черкаського замку досить повно описує головні території (ревіри) сього промислу по Днїпру й його притокам, почавши від Черкас: уход і стан Дубослей, з озерами уступними і затонами, повними риби й бобрів, такий же уход і стан Еланський — обидва старостинські, устє Сули і Пивський уход — власність Пустинського монастира, уход Воловський, Кремінчук, Лїсок, устє Тясмина і всї уходи по Тясмину — черкаські міщанскі (з виїмком ухода Родивонівського князїв Глинських і Бухуківського уходу монастира Печерського), уход Псіольський, Ревуче, Кишенка (на устю Ворскли), Вовчий остров, Орель з своїми уходами, Романіввький уход — так само, Протолч (сей старостинський), уход Кошоум, Білоозеро, Отмут — черкаські, устє Самари монастира Печерського, а далї аж до верхівя її — черкаські; уходи на порогах, старостинські: Волницький, Ненаситецький, далї: Плетениця, Томаковка, Базавлук, Носівський, Аргачинський, Таваньський — на звіснім кримсько-днїпровським шляху 16).
Другу катеґорію становлять пасїки. Вони не сягають в степи так глубоко: найдальші згадують ся на Тясмени і Ворсклї. З уходів на Ворсклї староста в 1550-х ррр. дістає 11 кадей меду, скількість зовсїм поважна 17).
Лови звірині згадують ся під Черкасами за Днїпром: тут староста мав свої лови по першій пороші, і в тім часї не можна було людям тут ловити; в иньших місцях була, очевидно, повна свобода, і сї лови, безперечно, практикували ся широко (пригадати прибільшені оповідання Михайла Литвина про маси звірини й диких коней, або при нагодї кинену його сучасником Пиетвичом замітку, що в степах „звірів всюди досить — диких коней, зубрів, оленей”, і від слїдїв їх табунів трудно відріжнити слїд малої ватаги Татар 18). Ловленнє диких коней було спеціальністю сих степових просторів. З оповідання черкаської описи 1552 р. виходилоб, що тутешня людність практикувала випас коней в диких степах на свободї: хто б вигнав одньго чи більше коней „з диків”, має їх привести на замок, і з замку господар забирає своїх коней, давши певну оплату тому хто їх зловив.
Далї до сих степових промислів притикає „соляництво” — ходженне по сіль на чорноморські лимани. І нарештї — засїдки й лови на татарські „бутинки” — ріжного роду здобичу: від „луплення таатарських чабанів”, забирання овець і коней з татарських стад почавши — до засїдок і бійок з татарськими ватагами, луплення й забирання в неволю Татар, коли траплялась нагода. „Доходъ з бутынковъ” грає теж не маловажну ролю в економічнім житю Черкас в першій половрнї XVI в., в доходах людности і замкового уряду і в їх усперечках про замкові побори й драчі 19).
Примітки
1) Архивъ Ю. З. Р. VII. II с. 20-1.
2) Акты Зап. Р. І ч. 120 і Акты Ю. і 3. Р. II ч. 108.
3) Архвъ Ю. З. Р. VII. І с. 81-2, 95.
4) Винниця — Архивъ VII. І с. 602, пор. тамже с. 610: „Село пана Аксака Стрыжовка, домовъ 80, хто коня маєтъ, каждый на войну Ђдетъ при пану и безъ пана”. Теж саме було і в Браславі, і ревізор нарікав тільки, що бояре і міщане не тримають коней до служби, тим часом як давнїйше міщане, що мали пасїки, обовязані були їздити „о двуконь” кождий (Zrodla VI с. 125). Житомир — Архивъ VII. І с. 145.
5) Переклсд в Записках одеських VI т. 333.
6) Zrodla VI с. 141.
7) Архивъ III. І ч. 2, ibid. VIII. V ч. 24, Акты Ю. З. Р. II ч. 127 і спеціальна статя А. Яковлева: Бунтъ Черкасцевъ и Каневцевъ въ 1536 г. — Україна 1907, І.
8) Себто: „зваснивши ся”, посваривши ся.
9) Про сей бунт маємо в кількох документах: В. князь повідомляючи земян, що в
Страница 15 из 156
Следующая страница
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 150]
[ 150 - 156]
