Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 151

ше зявилась иньша праця, анонїмна, але написана також під очевидним впливом Антоновича (на підставі його матеріалів, а може й редактована ним), присвячена спеціально початкам козачини: Происхожденіе запорожскаго козачества (Кіев. Старина 1884, VIII-IX), При певних критичних помилках і неповнотї наукового апарата вона замітоа своїм змаганнєм історію козачини прослїдити вповнї незалежно від трабиції і на тлї суспільно-економічних відносин східньої України. Анонїмність і не дуже зручна конструкція були причиною, що праця ся не звернула уваги, якої була властиво варта. „Отпаденіе Малороссіи оть Польши“ Кулїша, 1888, де знов були повторені його поогляди на початки козачини і т. и., але ще з субєктивнїйшою закраскою — не мало вже майже нїякого обєктивного наукового інтересу. Так само т. III Исторії Россіи Іловайского, де в гл. XV був поданий огляд початків козачини, нїчим не визначний, з сильною залежністю від традиції (Дашкович — голова городової козачини, Лянцкороньский — перший отаман козаків низових і т. и.) — дарма що у новійшого дослїдника козачини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної „київської школи“). Исторія запорожскихъ козаковъ Д. Еварницького (І том, з загальними характеристиками запорозької козачини, його території, устрою, побуту, господарства, вийшов 1892 р., другий — з історією козачини — в р. 1895) — праця з наукового погляду вповнї слалка, без методу, без критичноно розбору джерел, зачерпнених часто з диугих і третїх рук (критичнао цїнка Лазаревського в т. Х київських Чтеній). Дрібнїйші статї про початки Запорожа: Еварницького Число и порядокъ Запорожскихъ сЂчей (Ibid. Стар. 1884), йогож: Островъ Хортица на р. ДнЂпрЂ (Ibid. 1886), Падалки По вопросу о существованіи Запорожской СЂчи въ первые времена запорожскаго козачества (Ib. 1894).-



Цїнна була статя І. Каманїна про початки козачини: Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго (київські Чтенія VIII, 1894). Він відважив ся дата нову концепцію фактам історії козачини, утворену на підставі самостійних студій, і хоч при тім критицизм дивно мішав ся з некритичним повтореннєм річей безпідставних, слїдкованнєм за чужими теоріями і т . п., то й не приймаючи виводів автора вповнї, треба признати цїнність переведеній ним критичній і конструкційній роботї. Вона викбикала небезінтересні критичні замітки М. Любавского и. т. Начальная исторія малорусскаго козачеств а(Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII) — перед тим він дав кілька уваг про козачину в своїй книзї Облмстное дЂленіе в. кн. Литовскаго (1893), і його погляди (теорія турецька) були потім прийняті й розвинені Яблоновским в його книзї Ukraina (Zrodla dz. ХXII, 1897), де осібний роздїл (с.395 і далї) присвячено початкам козачини, з становища тоїж турецької теорії (з науеового погляду маловартне). Тогож 1897 р. вийшов короткий курс історії козачини В. Антоновича в обробленню В. Доманицького „Бесїди про козацькі часи на Україні“; для початків козачини він принїс мало нового понад то, що писало ся в „Происхожденіе запорож. козачества“, а богато помилгк. З приводу його висловив я свої погляди на початки козачини в статї Примітки до історії козачини (Записки львівські XXII, 1898). Потім короткий погляд на початки козачини подала книга А. Стороженуа Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, К., 1904. Написана взагалї дуже претенсіозно, з становища польсько-культурницького (в дусї Кулїша і польської історіоґрафії), вона замітна була небезінтересним добром матеріалу (особливо з польських джерел), хоч взагалї анї не панувала над лїтературою вповнї, анї не вичерпувалм предмету й матеріалу. Критичні замітки до неї М. Любавского в Записках петерб. акад. т. VIII, 1908. Нарештї останньою новиною на сїм полї являєть ся розвідка І. Крипякевича Козачина і Баторієві вільности (Жерела VIII, 1908), де поданий (в гл. II і IIІ) також загальний погляд на початки козацької орґанїзації.



Новійшу пробу огляду української історіоґрафії ХVIII в і студій української історії подав проф. Іконнїков в своїм Опыт-ї русской исторіографіи, т. II кн. 2. 1908, с. 1560 і дабї (є тут і біблїоґрафія, але тільки росийська і дуже не переглядна, а й перегляд старої історіоґрафії не дуже повний і систематичний, з новійшої ж тільки дещо — про виданнє українських лїтописних памяток). З давнїйшого: Г. Карпова Критическій обзгръ розработки главныхъ русскихъ источниковъ до исторії Малороссіи относящихся, 1870. К. Заклинського Рускіи лЂтописи и лЂтописци XVII столЂтія (Зоря, 1880). О. Лазаревського; Прежніе изыскатели малорусской старины (К. Стар. 1894-5). Лїтоґрафований курс пок. Антоновича Источники для исторіи Югозападной Россіи, 1881. Спеціальну лїтературу (крім вступних статей і заміток при виданнях) має тільки Історія Русів: К. В. Вь зашиту нетзвЂстнаго покойника автора „Ист. Руссовъ“ (Порядокъ, 1881), Лазаревського Догадки объ авторЂ „Исторіи Руссовъ (К. Стар. 1891, IV), Горленка Изъ Исторіи южнорусскаго общества нач. XIX в. (іb. 1893, І і в збірцї його: Южнорус. очерки и портреты, 1898), Л. Майкова Къ вопросу объ „Исторіи Руссовъ“ (Ж. М. Н. П. 1893, V), і в новій перерібцї: Малорусскій Титъ Ливійъ' (Истор. литературные очерки, 1895), Ол. Грушевського. Къ судьбЂ „Исторіи Руссовъ“ (київські Чтенія XIX, 1906) і Къ характеристикЂ взглядовъ „Исторіи Русовъ“ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1908). Біблїоґрафічний показчик Ол. Лазаревського: Указатель источниковъ для изученія Малороссійского края, вуп. І, 1858 (до р. 1857) за браком лїпшого приходить ся уживати й досї.



3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский.



Про сих двох традиційних фундаторів днїпровської козачини писано богато, але спецікльної, серіознїйшої лїтератури сливее нема; тим поясняєть ся і довготрівалість старої традиції про них.



Про Дашковича статейка Бартошевтча в Encyklop. powszechn. і новійша, але теж повна помилок розвідка Пулаского в його Szkic-ах, І (Ostafi Daszkiewicz); цїнний як на свій час екскурс про нього Максимовича в замітках до працї Антоновича; новійше — статя Яковлева про намістників Черкаських (Україна І). Невважаючи на інтерес, який Дашкович притягав до себе, в біоґрафії його, особливо раннїй, до недавна було маса баламуцтв, та й досї є багато неясностей. Поруч старшої традиції, що Дашккович був підданим кн. Острозького з Овруча (Старовольский), повстає другий такий же хибний здогад, що він був одного роду з князями Дашковичами (Пуласкиы, Каманїн); але сї князї Дашковичі були з роду Глинських і нїчого спільного не мали з родиною Остафія. Так само безпідставний здогад Пулаского, що Остафій був свояком Острозьких, а й гадка Максимовича, що віп був шваґром воєводи київськоно Немировича, оперта на неправдоподібнім здогадї, що Милохна Немировая, сестра і спадкоємниця Дашковича, була жінкою Андрія Немировича“ в актї 1536 р., де вона згадуєть ся (Акты. Ю. З. Р. II ч. 117), не фіґуровала б вона простого „земянкою кієвъскою“ в такім разї (тим більше, що Андрій Немирович був жив і був воєводою). Привабний здогад поставив Бонєцкий (Poczet rodow і новійше знов Herbarz polski, suv voce); опираючи ся на заяві Ів. Ходковича, намісника витебського, що в лїсах свого братанича Івана Дашковича він бував на ловах тільки за його дозволом, він вважає Дашковичів одним родом з Ходковичами і в новійшій версії (Herbarz) звязує ще їх з фамілїєю Пстручів. Се вже за багато, але спорідненнє з Ходковичами — гіпотеза дуже привабна супроти традиції про київське походженнє Ходковичів. Її приймає і новійший дослїдник історії роду, Дашкевич-Горбацкий, що випустив недавно лїтоґрафовані „Матеріалы къ исторіи Корибутъ-Дашкевичъ-Горбацкихъ, Спб., 1908. Тільки з документів зацитованних Бонєцким виходилр б, що лїси тих Дашковичів були в Витебскій землї, і там була ся родина осела, тим часом нема слїду, щоб наші Дашковичі володїли маєтностями в Витебщинї й мали там свояків (до отчини Остафія не нїхто зголосив прав окрім його сестри). Так само хибно каже Бонєцкий, що Остафій був в московській неволї під час московсько-литовської війни.



Недавно опублїкована справа Дашковича з кн. Капустою, принїсши звістку про приїзд Дашкевича на городенський сойм і реабілїтацію на нїм, дала повод до здогаду, що тодї, в 1505 р. Дашкович вернув ся з Московщини і дістав староство Карївське (Яковлев, як вище)._Ще давнїйше Антонович, описуючи повстаннє Глинського і участь в нїм Дашковича вважав його для того часу старостою канївським і черкаським (Монографіи с. 243). Та з того, що тепер знаємо про участь Дашковича в повстанню виходило б, що він брав в нїм участь з руки московського в князя, а не як місцевий чоловік 4), тим меньше — староста якогось місцевого замку. Spass gilt nur einmal, i я думаю, що Дашкович по друге не просив амнестії у в. кн. литовського. Що черкаським старостою він став тільки з 1514 р., тепер знаємо вже певно. Канївським став скорше: московські посли згадували, що як у Черкасах був намістником Андрій Нимирович, то в Каневі був Дашкович: (Памятн. спош. къ Литов. госуд. І с. 522-3), а Черкаси Дашкович одержав власне по Немировичу.



Лянцкороньским, невважаючи на його репутацію, роздуту Старовольським (див. вище с. 95) і українською традицією XVIII в., новійша історіоґрафія займала ся мало. Критицї традиції присвятив спеціальну статю Бартошевич Czy Preczlaw Lanckoronski byl hetmanem kozaczyzny? (в його Sludya histor. i literackie, III). Не вважаючи на сю критику Лянцкороньский зістав ся на позиції козацького гетьмана й пізнїйше. Так московський історик Іловайский в своїй Історії Россіи (III, 1890, с. 582) лишає Лянцкоронського на його традицінйій позиції, тільки помінявши його місцями з Дашковичем; у Марковича Лянцкороньский був першим гетьманом городовим, а Дашкович першим кошовим; Іловайский, знаючи, що Дашкович був старостою черкаським, зробив його орґанїзатором козачини городової, а Лянцкороньского „первымъ извЂстнымъ атаманомъ низовыхъ козаковъ“.



Дашковичу взагалї прийшло ся видержати тяжку боротьбу з Лянцкоронським і не без трудности удало ся пересунути його на друге міс
Страница 151 из 156 Следующая страница