Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 152

це з першого, як він сидить ще в „хронологіи високославныхъ гетьмановъ“ вид. Білозерським: „первый гетманъ війскъ запорожскихъ съ фамиліи сенаторской именуемый Прецлавъ Лянцкоронській или принцъ славянороссійській“. Трудно було таке звучне імя відтиснути (се з варіанта імени: Пренцлавъ, Пренцславъ, відси „принц славянський“, і в звязку з тим у Ріґельмана він уже й „князь“,). Мілєр держачись хронольоґії війн Дашковича з Татарами, також лишив його на другім місцї, по Лянцкороньскім; теж саме у Енґеля. Перше нїж Дашкович взагалї вернув ся в сей реєстр, популярний був порядок Грабянки, з виключеннєм Венжика, якому віднайшли початкову дату 1534 р. і посунули на пізнїйше: отже перший гетьман Лянцкороньский, другий Вишневецький, третій Ружинський (так у Кратком описанію — сїй найпопулярнїйшій історії України, і в Собранію Лукомського (при вид. Самовидця 1876 р. с. 212 і 329). Ще Історія Русів держить ся сього катальоґу — висуваючи одначе поруч Лянцкороньского на центральну позицію сеї початкової козачини Ост. Ружинського, як першого орґанїзатора козачини, в другім десятолїтю XVI в.; йому ж передмна тут слава побіди над Татарими 1516 р. „надъ рЂкою Донцемъ, при городЂ БЂлгородЂ“ (Білгород-Акерман помішаний з Білгородом слобідським). Доперва Бантиш-Каменський і Маркович укріпили Дашковича на першій позиції на довгий час і згодом тільки, під кінець XIX в. в порядку виступлення Дашковича і Лянцкороньского знову поичнаєть ся ваганнє. Їх наступників Вишневецького й Ружинського відсунув на пізнїйші часи Максимович в своїх зммітках до моноґрафії Антоновича, і з старого Грабянчиного реєстру повис в повітрі безрадно тільки той загадковий Венжик Хмельницький (див. реєстр гетьманів у Максимовича Собр. сочин. І с. 241). Автор „Происхожденія запор. козачества“ (К. Стар. 1884, VIII с. 596) здогадувавсь, що се кор. гетьман Ян Тарновский, бо він направив Хмельник і в нїм з війском стояв, і його заслугою Бєльский (с. 1064) називає погром Татарів 1534 р. Але все таки не ясно як могло до його пристати призвище „Wezyk Chmielnicki“.



Сї вагання що до Дашковича виглядають тим дивнїйше, що в традиції значіннє його як першого орґанїзатора козачини з великим притиском було поставлено вже в початках XVII в. Зробив се Старовольский в екскурсї, присвяченім козакам в брошюрі Eques Polonus (1628), тут читаємо: Quibus (війнами Жиґимонта Старого) ехеrcitatus a puero Ostapheus quidam Daskieuicius ex oppido Ourucko subditus Constantini ducis Ostrogii... postquam ad maaturiorem aetatem devenit, coepit statim animos commilitonum praensare et ut sigrta sua segusntur rogare ac suadere, quod et persuasit, factaque nonnulla manu duxit in hostem propriis auspiciis semel atque iterum et conglobatos tandem indigetavit nomine Cosachorum, quasi ckntemnentium cuncta praeter famam bonam, atque sic ex parvis initiis sectam militarem fecit et revsra magnam. Nam statim in primordiis illis et Moscho et Tartaris valde gravis fuit, multisque barbaros ille ipse affecit, baltheo equestri pro meritis a rege donatus et multis praefecturis ornatus. Tandem vita functo centuriones novum sibi caput elegerunt. Потім в своїх Sarmatiae bellatores 1631) Старовольский вінчав Дашковича ще більшими похвалами (vir omni saeculorum memoria dignissimus el castrensis dsciplinae exactor gravissimus, cui iam pares non sunt Cosaci — c. 154), і докинув кілька фактичних звісток — що він дістав дозвіл збирати собі козачину, одержав староство черкаське, що серед своїх війн з Татарами під старість попав ся був в неволю (in senectam iam vergens, cum mахіmе rerum bellicarum peritus esse putaretur, ad ripam Borysthenis cum Tartaris aduerso proelio decertans, captus ab illis fuit et anno integro in servitute mansit). Оповіданнє фактичним матеріалом все таки досить бідне, але ролю Дашковича як першого орґанїзатора козачини підчеркує дуже сильно, і тільаи незнаннєм сих писань Старовольского впізнїйших козацьких кругах поясняєть ся, що Дашковича від разу не взяли тут за першого фундатора козачини.



При апокрифічну пісню про Лянцкороньского див. в прим. 4.



4. Поетична традиція про козачину. (од с. 241).



Поетична традиція перших часів козачини, аж до Хмельницького, безсумнївно дуже богата й ріжнородна, дійшла до нас в невеличких фраґментах, які не завсїди можуть навіть дати понятє про її колишнїй вигляд. Причиною було те, що переважно жила вона в устній традиції, почала записувати ся систематично тодї, як уже ся козацька традиція вимирала взагалї, а при тім була відтиснена, розбита і притемнена в памяти пізнїйшими циклями — Хмельниччини, Руїни, Гайдамаччини. Крім того її памятки і дослїджені досить мало. По перших заходах збирання памяток народньої творчости (збірки Ходаковского, Цертелєва, Максимовича) історична поезія з історичного становища, як джерело до пізнання минулого українського житя, звертала на себе увагу в пробах змальовання української минувшини за помічю не тільки історіоґрафічного, а й поетичного матеріалу в 1830-1840 роках. Такими були проби Гоголя, Кулїша (Україна, 1843), і особливо „Запорожская Старина“ Срезнєвскооо (6 книжок, в рр. 1833-8). (Про сї проби, їх завдання і провідні ідеї статї Ол. Грушевського: „З сорокових років“, Записки львівські т. 83, 85, 89, про етноґрафію тих часів Пипіна Исторія русской етноґрафіи, т. III, В. Доманицького про Ходаковського в Записках львів. т. 65, Ол. Грушевського про Максимовичк в ИзвЂстіях петерб. акад. 1906). Поруч цїнного, автентичного матеріалу сї працї одначе ввели богато фальшованих пісень, скомпонованих на теми лїтописнї та популярної Історії Русів, і засмітили ними ту поетичну традицію. Особливо напустив їх Срезнєвский в своїй Запорозькій Старинї і навів ними туману на довгі лїта; але й иньші, критичнїйші доалїдники, як Максимович, Костомаров, Кулїш не вповнї ухоронили ся від тої фальсифікаторської течії. Критичне очищеннє традиції поставив собі Костомаров в статях „ Историческое значеніе южно-русскаго народнаго пЂсеннаго творчества'' (БесЂда 1872), недокінчених і продовженних гень пізнїйше п. т. Исторія козачества въ памятниках южно-русскаго народнаго пЂсеннаго творчества (Рус. Мысль 1880 і 1883); але зробив в тім небогато. 1874 р. вийшов перший том працї „Историческія пЂсни малорусскаго народа“ Антоновича і Драгоманова, що містив збірку пісень аж до епохи Хмельницького Критицї удїлено тут місця небагато: в передмові вичислені піснї пропущені за неавтентичність, в текстї до деяких текстїв прийнятих до збірки, подані короткі замітки про їх підозрілі прикмети. Головну вагу положено на коментованнє історичного підкладу пісень. Нову ревізію сього корпусу задумав дати др. Франко в своїх „Студіях над народнїми піснями“ (Записки львівські т. 75, 76, 78 і 83 і осібною книжкою, 1908); він пробує знайти в сучаснім нашім запасї пісень старший пісенний репертуар, XVI-XVII в., на підставі побутових прикмет, історичних алюзій, а нарештї — розміру пісень (праця недокінчена).



Спеціальна лїтература старших пісень (до Хмельниччини): Науменко Происхожденіе малорусской думы о СамуилЂ КошкЂ (Кіев. Старина 1883. VI). Андріевскій-Козацкая дума о трехъ братьяхъ азовскихъ, 1884. Сумцовъ — Къ вопросу о происхожденіи думы о смерти козака бандуриста (Культурныя переживанія ч. 69 — К. Стар. 1889, ІХ) і „Дума объ АлексЂђ ПоповичЂ (ів. 1894, І). С. Томашівський Маруся Богуславка в українській лїтературі (Лїт.-Наук. Вістник 19O1). І. Франко Козак Плахта (Записки львів. т. 47, 1902). Дашкевичъ Олексій Поповичъ думы „Про бурю на Чорному морі“ (відбитка з юбилейного збірника Антоновича, 1905). Загальні працї про т. зв. думи: Неймана Dumy ukrainskie (Ateneum, 1885), Лисовского Вопросъ о происхожденіи малорусскихъ думъ, 1891, Житецького Мысли о малорускихъ думсхъ, 1892, Тершаковця Beziehungen des ukrainischem historischen Lieder resp. Dumen zum sudslavishen Epos (Archiv т. 29), біблїоґрафічна статя Ткаченка-Петренка Думы в изданіяхъ и изслЂдованіяхь (Україна, 1907) і моя примітка (7) в т. VI, с. 614.



З формального боку весь запас історичних пісень подїляєть ся на піснї будови рівноскладової, або т. зв. Історичні піснї, і піснї будови нерівноскладової, конвенціонально звані думами. Цїкаве питаннє про повстаннє і розвій сеї характеристичної нерівноскладової форми зостаєть ся невиясненим, а воно тим часом кинуло б світло на еволюції поетичної традиції козачини, бо можна думати, що на нову форму дум перероблювано старі піснї, а не перероблювані дуже часто вигибали, не витримуючи коонкуренції з новою, більш модною і плястичною формою, що давала широке місце імпровізації і всяким інноваціям.



Що до змісту то поминаючи українські редакції тем загальних, мандрівних, де тільки зовсїм механїчно вклеєно часом якогось „козака“, маємо серію, досить велику, пісень історичних в ширшім значінню, або історично побуових, які малюють нам козачину і житє козацьких часів в типових образах без звязку з конкретними особами чи подїями. Такі піснї про татарські напади і забираннє ясиру (Антонович і Драгоманов ч. 21, 22, 25, 26, 28, 29), невільницькі плачі (ib. ч. 30, 31), думи про утечу трох братів з Азова і смеррь трох утїкачів над Самарою (ч. 35 і 51) — фраґменти величного невільницького цикшю. Далї, піснї про козацьку війну в степах — як прегарна дума про козака Голоту (ib. ч. 43), про степову сторожу (ч. 36-9), пор. замітки і матеріали до сеї піснї др. Франка ч. 8), про смерть козака у степу (Антонович і Драгоманов ч. 58-60, Франко ч. 9). Нарештї цикль пісень про козацький обичай — як стара запись пісої про козака і Кулину (пісня козака Плахти) і серія пісень про відносиои до жінок, дївчат, сїмї — частина їх зґрупована дром Франком на підставі розміру (Студії с. 154).



Другу катеґорію творять піснї історичні в тїснїйшим значінню, що малюють певні конкретні подїї чи особи. Ся друга катеґорія одначе в данім разї не відріжняєть ся сильно від першої, тому що й особи й подїї дуже мало і в нїй індівідуалїзовсні: перреважно бачимо тільки самі ймення досить механїчно або й припадково причеплені до типів чи образів історично-побу
Страница 152 из 156 Следующая страница