в прим. 5.
РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: НЕОРҐАНІЗОВАНІСТЬ КОЗАЧИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., ПРОЦЕС ВИРІЖНЕННЯ Й ВІДОКРЕМЛЕЕННЯ, БРАК ОРҐАНЇЗОВАНИХ ФОРМ — ПИТАННЄ ПРО КОЗАЦЬКІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ, ЗАРОДКИ ОРҐАНЇЗАЦІЇ — ВАТАГА ЯК ОСНОВНА КЛЇТИНА, ЗВЯЗИ ВАТАГ З СТЕПОМ, ПОЧАТКИ ОСВОЮВАННЯ СТЕПУ, „ГОРОДЦЇ", КОЗАЦЬКИЙ ПРОМИСЕЛ В ЧАСАХ ЗБОРОВСКОГО, КОНСОЛЇДАЦІЯ СТЕПОВОЇ КОЗАЧИНИ — ОПОВІДАННЄ ПАПРОЦКОГО ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНІВ, ЦЕНТРАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЇЧИ, МІЖНАРОДНІ ЗНОСИНИ НИЗОВОЇ КОЗАЧИНИ.
Щоб оцїнити з сього погляду значіннє реформи 1570 р. і дальших повторень „постановеня” з козаками і козацьких вербунків — за Баторія й Жиґимонта III, та їх впливів на сформованнє і еволюційну енерґію козачини, постараємо ся здати собі справу — наскільки своєю власною еволюцією козачина приготовила в собі певні внутрішні засоби й мотиви орґанїзації, й як далеко вона поступила в сїм орґанїзаційнім процесї.
В поперенїм роздїлї ми констатували, що невважаючи на зріст своїх сил, дуже помітний на протягу першої половини XVI в., козачина тодї ще не орґанїзувала ся в якусь суспільну верству, клясу, а навіть ледви помітна як суспільна ґрупа. Козакують ріжні елєменти суспільні з українського погранича, але не виступають як козаки по спеціальности, по роду житя. Є козачина de facto, але нема її de jure. Її контінґенти зростають все більше, але се рухомі кадри, які мобілїзують ся для походу, для степової кампанії, й роспливають ся по нїй в ріжних суспільних ґрупах майже без останку.
Ми завважали в початках другої половини XVI в. (переписи 1552 року) тільки дуже незначні осади, козачини, як суспільної верств иі то тільки в поднїпрянських замках — головних її огнищах, Черкасах та Каневі, і то серед найнизших катеґорій людности — людей неоселих, немаючих, неприкаярних, в числї кілька сот, тодї як загальне число козацького контінґенту мусїло переходити за десяток тисяч, і незадовго походи в 2-3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем.
Переважна маса козачмни таїть ся в иньших суспільних верствах, не виріжняючи ся з них, тому що признаваит ся до козачини як своєї суспільної позиції, манїфестувати ся козаком — не було нїякого інтересу. Се не давало нїяких прав і привілєґій, нїякої вигоди, а навпаки — ще кождої хвилї могло втягнути в якусь історію, стягнути одвічальність за якийсь козацький учинок.
Козачина як понятє правне не істнує ще. З козацького ремесла, „козацького хлїбу” як називаєть ся козацький спорт і козацький грабунок пізнїйше, місцева адмінїстрація завела певного рода заробковий податок, забираючи собі „на замок” львину долю з козацької здобичи, так само як з продуктів уходництва; козацтво трактує воно як рід уходництва і побирає з нього дань за таке „уживаннє” степових просторів і уходів. Ми бачили, щт міщанство пограничних міст сильно ображало ся на сї побори й претендувало на свобідне, безданне уживаннє уходів і виконуваннє степових промислів за свою воєнну службу 1) (се прецедент пізнїйших претенсій козацьких), але сей мотив не був признаний, і міщанство мусїло скориити ся під тяжкою рукою місцевих старост-намісників; так само й иньші тутешнї верстви людности.
Хто бавив ся козацтвом, не виходив черзе те з своєї верстви й її обовязків. Земяне несли свої воєнно-служебні обовязки, міщане зоставали ся під зверхністю замку й старостинською властю, піддані — піл властю свого пана; козакованнє не звільняло нї сих міщан нї сих підданих від міщанських і підданських даней і служб і тої юрисдикції й власти, яка тяжіла над ними.
Козаки-господарі навіть не відріжняють ся в переписях з загальної маси оселого міщанства — вони „тягнуть” разом з ними, й тільки про неоселих козаків люстратор записує осібно, що й вони, як оселі міщане, платять колядку, а замість давати готове сїно, косять сїно на замок толокою 2).
Пятдесять лїт пізнїйше сї міщане й селяне-козаки відріжняють ся різко відт их міщан і підданих, які далї несли сї дани і підлягали власти своїх державцїв і панів: сї козаки міщане або піддані непослушні, вони не підлягають власти державця і не дають на нього дачок. Се нова фаза в боротьбі української людности з своїми зверхниками; в першій борють ся земяна і міщане з фіскальними драчами і довільностями місцевої адмінїстрації, і козацтво не виступає окремо; в новій виступають покозачені елєменти міщанські й селянські, відмовляючи послуху й дани всякій зверхности — панській чи державній. В першій половинї XVI в. вони ще не мали за собою правних титулів на се — взаралї на якісь спеціальні права й привілєґії. Сї титули принеслм їм правительственні „постановленя” з 1570-1590-х років. І відріжнили козачину в осібну суспільну верству.
Перед тим козачина тільки зайнятє, а не суспільна верства. В перший раз з 1560-1 рр. маємо великокняжі листи, де між ріжними клявами української людности згадані й козаки, але се, очевидно, стоїть іще в звязку з спеціальним змістом сих листів: вел. князь остерігає Черкашан і Канївцїв, щоб не зачіпали Татар. В однім випадку мова про слуг ханських, що будуть їхати через Черкаси й Канїв, в другім — про тптарське військо, що буде йти на Московщину. Вел. князь наказує старостї й його урядникам ,,и тежъ бояромъ, мЂщаномъ, козакомъ и всимъ подданымъ нашимъ тамошнимъ”, щоб не робили їм нїякої шкоди й не зачіпали їх 3). Козаки, очевидно, згадані тому, що зачіпки з Татарами були їх спеціальністю. Вісїм лїт пізнїйше в. князь звертаєть ся до козаків уже спеціально і виключно, але теж в справі спеціально козацькій — їх реформи.
Коли козачина не творила протягом всеї першої половини XVI в. виразної навіть суспільної ґрупи, тим меньше можна сподївати ся в таких обставинах якихось постійних орґанїзованих форм, якихось формальних її репрезентантів, проводирів, урядів. Те що вказувано в сїй сфері з ріжних боків як слїди козацької орґанїзації, козацьких властей, при близшім переглядї не може вважати ся таким 4). Ми не бачимо поки що понад першою клїтиною козацької орґанїзації, якою була степова, уходницька ватага, нїякої иньшої трівкої орґанїзованої форми, а тільки рухливі козацькі дружини, які збираюють ся ad hoc, для певного нападу, походу, експедиції. Що найбільше, пі час найбільших розмахів козацької енерґії відбувають серію походів їх дружини більше меньше в тім же складї, під проводом тих самих ватажків. Так напр. кілька експедицій 1545 р. (погром каравана на Санжарові за Днїпром і напад на Очакїв) рзоблено було під проводом тих самих ватажків — Карпа Масла, Яцка Білоуса, Андрушка 5). Оден з них — Карио Масло згадуєть ся між проводирями козацьких нападів і з попереднього часу (Солтанець, Вороча і Масло) 6). В сїм фактї, що певні ватажки держать ся на чолї козачини протягом певного часу, в рядї експедицій, є безперечно симмтом внутрішньої звязлости козачини, дуже інтересний і цїнний, але все таки нї орґанїзованих ширших форм нї орґанїзованого представительства в сїм часї у козачини не знаходимо 7).
Сї вищі орґанїзованї форми дає козачинї правительство, в інтересї воєнно-полїційнім, і з тих же полїцийних мотивів творить спеціальні козацькі власти й козацьку юрисдикцію — щоб було до кого звеннути ся зі скаргами на козаків, через кого до одвічальности їх потягнути. Самому козацтву не було інтересу манїфестувати ся якимсь офіціальним представительством, офіціальними формами орґанїзації. Але воно таки й не мало їх, а не таїло ся з ними. Для нього вистачало тої внутрішньої звязлости, тих внутпішнїх звязей, які проникали його й давали можність мобілїзувати ся, рухати ся як одному тїлу під впливом кождого сильнїйшого імпульсу.
Роспливаючи ся в суспільнім устрою „волости” — осїлої території пограничних староств, згинаючи ся під тяжкою рукою пограничної адмінїстрації, не манїфестуючи ся тут своїми орґанїзацітнними флрмами, своїми штабами і кадрами, козачина мала одначе свою сферу житя, де могли свобідно проростати й розвивати зародки її орґанїзації, де розвивали ся й ширили ся тї фактичні звязки, які заступали потребу в орґанїзованних формах. Сею сферою був степ, широкий і неприступний нїякій контролї правительственної власти. Тут розвиваль ся козацтво як зайнятє, тут орґвнїзувало ся воно в певні, правда — примітивні форми, які одначе силою своєї звязлости, когеренції, як я вже сказав, заступали недостачу якихось орґанїзованих форм.
Його основною клїтиною була воєнно-промислова „ватага” з кількох до кількадесяти душ, з своїм старшим, „отаманом” на чолї. Характер степового промислу вимагав такої кооперації: трудно було вести промисел для відокремлених одиниць і се змушувало їх лучити ся в такі спілки. Правдоподібно такі ватаги розуміють міщане в своїх скаргах на старостинські новини в 1530-х роках, оповідаюючи, що давнїйше „передъ тымъ они пять або шесть парсунъ собравши ся одну куницу шерстью старосте ношивали” 8). Отсї пять шіст чоловік можливо се ядро такої воєнно-промислової ватаги, що могла доповняти ся прихожими членами до числа кількадесятьох. На більшу чисельність ватаги вказують значні побори, які брали „поклону з ватаги” старости в серед. XVI в., окрім части її здобичи (сїм солянок, великих бочок,, ріжного збіжа, й иньші припаси) 9). Се було велике хозяйство, яке вимагало оборотного і розумного старшого, отамана. Назва „отамана” як її старшого з „ватагою” як компанію промисловцїв стоїть в тїснім звязку: „ватаги” з „ватаманами” на чолї звісні ще з XIIIв . на біломорськім побережу 10) і дожили до наших часів на побережу чорноморськім, де рибальством і тепер займають ся ватаги, під провгдом свого „отамана”. Ся живучість і тїсна звязь сиз термінів вказує на значну консервативність сеї кооперативної форми, і за браком старших звістокп ро сї промислові ватаги, нинїшня їх практика на Чорноморю може пояснити нам порядки старших часів, не тільки XVI, а й давнїйших віків. Теперішнї ватаги складають ся з кількадесяти душ, не меньше тридцяти звичайно, виберають собі отамана, господарять громадою і при кінц
Страница 36 из 156
Следующая страница
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 150]
[ 150 - 156]
