Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 4

жім упадав, — житє демократизувалось, „без холопа і без пана” до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еуолюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.



Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна — а се, як знаємо, почало ,,вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка 4). Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств — де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Птаріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх „отчичів і дїдичів” — ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, — як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, — мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спшкійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на „улусах” свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, — житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.



Розумієть ся, як то кажуть — голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, — поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, „уходами”, як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.



Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше — як по обставинам.



Примітки



1) Про се див. в т. III 2 с. 334 і т. VI с. 6 і далї.



2) Див. в т III 2 с. 155 і далї.



3) Див. т. III 2 с. 153-4.



4) Див. т. IV 2 с. 294.



СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ВІДРОДЖЕННЄ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЯ ПІД ЛИТОВСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ, ЗАХОДИ ОБОРОННІ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ЗА ВИТОВТА, РОЗДАЧА МАЄТНОСТЕЙ, ОСЛАБЛЕННЄ ПО ВИТОВТЇ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ. КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XV ВІКУ: ЗАМКИ НА СТЕПОВІМ ПОГРАНИЧУ, ВОЄННОСЛУЖЕБНА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ В БРАСЛАВЩИНЇ, КИЇВЩИНЇ І ЗА ДНЇПРОМ, СЕЛЯНСЬКІ ВОЄННО-СЛУЖЕБНІ ГРОМАДИ, СИСТЕМА ЗАМКІВ, ГОСПОДАРСТВО.



В другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори,з акріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.



Найбільш визначним і енерґічним репрезентантом сих змагань в наших джерелах, в данім ними матеріалї, виступає Витовт. Ми знаємо, що він змалав до того, аби поставити під свої впливи саму Орду, і для того зробив кілька походів в степи, а пізнїйше полїтичними способами — виводячи своїх протеже на ханський престіл, пильнував тримати орди в своїй залежности, і дїйсно вмів осягнути те, що на чорноморськім побережу його воля була законом для тутешнїх Татар. Річні дороги Днїпра, Бога, Днїстра, їх визоди в море хрче мати він в своїх руках, і для того ставить тут ряд замків. Відживають давнї, віками погребані ідеї про урядженнє експортових портів на чорноморськім побережу, митних комор на тих степшвих дорогах; для їх охорони ставлять ся замки, а в плянах їх мають і ще більше 1). Наданнє чорноморського побережа Бучацким з 1442 р., що говорить про „замки наші: Каравул на Днїстрі, Чорний город там де Днїстер паде в море, і Качибеїв на морськім березї, з усїма містами, портами, митами водними і сухопутними”, та ставить новому державцеви в обовязок укріпити і в лїпший стан привести сї замки й городи 2), — як відгомін свіжої ще памяти про Витовтові заходи на Чорноморю має зовсїм реальне значіннє. В Витовтових часах се були зовсїм серіозні пляни, як показує історія побудовання замку на Днїстровім лиманї (мабуть тогож Чорного городу). Границї України зачеркували ся до чороморські береги на полуднї, по Донець і Тиху Сосну на сходї 3). Се був поворот до адвнього стану ріыей — пять столїть назад, як ще турецький поток не залляв чорноморських степів. І в першій чверти XV в., при енерґії Витовта, при великих силах, які давала сконцентрована, в одних руках зібрана Литовська держава, сильна і одностайна під міцною рукою Витовта — сї завдання могли б в значній мірі бути сповнені.



Не без значіння може бути се, що Витовт всю східно-полудневу Україну (окрім Сїверщини) задержував в своїй безпьсереднїй власти, не даючи в державу князям. Поділє, коли воно перейшло до нього (західнє від р. 1411, сжіднє мабуть ще від 1393 р. і без перерви до смерти Витовта), він обсадив своїми старостами. В Київщинї, разом з Заднїпровєм, по смерти Скиргайла, що дістав сю волость на основі умови з Ягайлом, посадив Витовт свого товариша кн. Івана Ольгимунтовича, але не в ролї князя володаря, а в ролї намістника тільки („далъ ему держати Києвъ”, як каже русько-литовська лїтопись). І така управа через намістників, очевидно, потягнула сяд о самого надання Київщини Олельку Володимировичу (в 1440-1 р.) 4). Дуже можливо, що Витовт умисно не давав тут волостей нїкому, щоб мати вповні свобідну руку в задумарім руху на полуднє, — щоб вести його по одному плянови на цїлій лїнїї.



На жаль, недостача актового матеріалу з близьких Витовтови часів не дає нам можність слїдити за його заходами коло кольонїзації й орґанїзації в серединї самого того передстепового поясу. Тільки для західнього Подїля (пізнїйшого Подїльського воєводства) задержало ся певне число Витовтових надань 5). Се переважно записи сум на ріжних маєтностях, роздаваних в державу ріжним особам — Русинам (місцевим і з дальших земель) і ріжним приходням. Таке роздаваннє, инакше сказати — формованнє воєнно-служебної верстви й воєнно-служебного землеволодїння, судячи по захованим вказівкам, вело ся інтенсивно, очевидно — не тільки на поділю, але і в Браславщинї, і в Київщинї 6). Поруч воєнно-служебного привілєґіованого землеволодїння, що запевняло певну воєнну силу сим землям, формували ся кадри воєнно-служебного селянства, так званих слуг, які звільняли ся з усяких иньших повинностей, або сї иньші повинности зводили ся до minimuma в заміну за обовязок воєнної служби. В піэнїйшій описи київських сїл маємо при сих воєнно-служебних осадах, які в захованім до наших часів фраґментї досить густим рядом криють західно-полудневе київське пограниче, виразні відсилки до Витовтових практик, які позволяють бачити в орґанїзації сих воєнно-служебних кадрів дїло Витовта, безпосередно його та його намістників 7). Разом з тим мусїли йти заходи коло будшви укріплених замків, що мали служити опорними узлами сеї воєнної орґанїзації.



З смертю Витовта центральне правительство уже не займалось більше сею справою так енерґічно. Західнє Поділє перейшло до Польщі і з заведеннєм тут польського устрою (по смерти Ягайла) було більше полишене власному промишленню місцевої шляхти. Правительство в. кн. Литовського, заклопотане внутрішнїми завірюхами й відносинамп до Польщі, тратить інтерес і розуміннє сеї східно-полудневої справи, начеркненої Витовтом — як взагалї занедбує свою східню полїтику. Нові київські князї — Олелько і його син Семен, що в 1440-х рр, дістаюьт в удїл Київщину з Заднїпровєм, полишені своїм слабким силам, могли тільки слабшими заходами і не так пляново внсти далї традиції Витовтової полїтики — рух на полуднє. Але так само було в Браславщинї, хоч би вона правила ся намісниквми безпосередно від центрального правительства 8).



Від Олельковичів маємо кілька надань, або згадок про них, які показують на неустанний рух на полудне — кольонїзаційний і орґанїзаційний. Семен Олелькович переводить розмежованнє своєї волости з Кримською й Золотою ордою — „высылалъ намЂстника своєго Свиридова, который отъ него Черкасы держалъ, и тотъ по тымъ мЂстцамъ разъЂждчалъ и по тымъ урочищамъ границы клалъ, яко съ землею Татарскою такъ и зъ БЂлымъ городомъ, такъ тежъ зъ землею Волоскою” — „отъ Марахвы рЂчки, которая впала въ ДнЂстръ 9), и на низъ ДнЂстромъ — оп половинЂ ДнЂстра, мимо Тегиню, ажъ гдЂ ДнЂстръ упалъ въ море, а оттоль съ устья ДнЂстнова лименомъ пошла граница мимо Очаковъ ажъ до устья ДнЂпрова 10), а отъ устья ДнЂпрова до Таваня — а по той сторонЂ Таваня съ Перекопскою землею граница вашей милости по Овечу воду и в-верхъ Овечей воды, а отъ верховъ Овечей воды у верхъ Самары и у-верхъ Овечея воды, а отъ верховъ Овечея воды у-верхъ Самара и у-верхъ ОргЂя ажъ до Донца и отъ Донца по Тихую Сосну” 11).



Коли вважали потрібним об'їздити ті границї та класти на них граничні знаки, видко, що надавали тим територіальним претенсіям на землї нижнього Днїпра або верхів Самари якесь реальне знач
Страница 4 из 156 Следующая страница