одить”, „на войну хоживали, а иного ничого не знали” — в значінню яких небуть робіт. Тільки подимщину давали — себто ріжні натуралїї з свого господарства, і то тільки раз на три роки: „а подимщину даивали за великого князя Витовта на третїй годъ”; часом згадуєть ся ще обовязок „болкуновщини” (поволовщини), але тільки на приїзд самого в. кн. Витовта (отже рід т. зв. стації). Доперва кн. Семен став заводити „новину'' в селах, які близше лежали до його дворів: казав їм „на толоку ходити, сїна косити, став сипати”, і ся новина, очевидно, будила серед тих слуг велике незадоволеннє — „того дей имъ и-старины не бывало”. Осади не великі — найчастїйше 5 до 10 господарств, але єсть такі, де всього два-три господарства, а в однім сидить тільки сам оден отаман — осадчий, сподїваючи ся осадників; два найбільші села мають по двадцять служебних господарств, з отаманом разом. Поруч воєнно-служебних в невеликім числї стрічаємо таких, що сидїли на „вроцї”, медовій або куничній дани, а также „свобідних”, які ще не висидїли волї, не запомоглись, і через те ще не несуть нїяких повинностей. В сумі сї 18 сїл, описані в нашім фраґментї, посилали на війну близько 150 конних вояків.
Відомости його доповняє в дечім пізнїйша опись київського замку (1552 р.). Вона згадує „села, съ которыххъ выхоживало люду панцеръного на службу господаръскую 146, а тепер тыє села пусты вси”, і вичисляє сїм таких сїл (Куликів, Попадичі, Рословичі, Янковичі, Юриєвичі, Невеселово, Іванковичі) 33). Деякі з отсих сїл зникли без слїду, иньші звісні в близшім сусїдстві Київа, зараз на полудне від нього; мабуть всї вони більше-меньше до сеї околицї належать. Нема сумнїву, що память про них належить теж до часів перед спустїннєм Київщини, і таким чином ся звістка доповняє собою звістки описи XV в.: в тім фраґментї її, який маємо, нема сеї околицї,, і нї одного з названих вище сїл не маємо в нїм. Се показує наскільки значнїйша в дїйсности була ся воєнно-служебна кольонїзація, і наскільки частинні відомости про неї маємо в нашім фраґментї.
Опорними базами — уздами сеї воєнно-служебної орґанїзації служили замки, але на жаль ми про них маємо дуже слабі відомости з сих часів. На подільскім пограничу бачили ми два замки, правдоподібно невеликі — Голчедаїв і Жван. На середнїм Днїстрі — Караул. На середнїм Богу крайнїй замок в напрямі до степів, звістний нам — се Браслав. Далї на схід Звенигород, знищений під час татарських погромів і потім не відновлений. На Днїпрі крайнїй замок в Черкасах. За Витовта мусїли бути якісь замки на низу Днїпра і Бога (порівняти звістку про якийсь город св. Івана, поставлений Витовтом десь на нижнїм Днїпрі) — вони відповідали б тим чорноморським замкам в околицї Днїстра і були потрібні, як передові пости, для охорони хоч би митних комор тих часів. Але про них не маємо нїяких докладнїйших відомотей 34). Знаємо тільки сю внутрішню лїнїю — Браслав, Звенигород, Черкаси. Можливо переходила вона й за Днїпро — тут міг бути також замок в порічю коли не Ворскли, то Сули, але вказати його близше ми не спроможні.
Деякі згадки з XV в. і з пізнїйших, напр. в описях українських замків середини XVI в. кидають світло на кольонїзацію й житє, яке розвивало ся під ослоною сеї воєнної орґанїзації. Житомирцї згадують в 1552 р., які то доходи несли замкові млини перед спустошеннєм, як ще села не спустїли — тому шістьдесят, сїмдесят, вісїмдесят лїт. „Добрыхъ лЂтъ, гды пашня роживала, а мелючи тут воживано муку до Києва и до иншихъ замковъ, прихоживало тогды з млына выхованє хлебом на сорокъ особъ, бо привоживано молоти и з Чуднова, и з Слободищ, и з инших сел што по Тетереви” 35). Цїкаво порівняти з пізнїйшим нужденним станом Житомира і його околицї, в серединї XVI в. 36), звістки про нього в описи XV віку: — тодї в нїм було двадцять корчом, а в Чуднові 53, „а в месте людей полно” 37). В Браславщинї пригадували, як за давнїйших часів ходили підводи з Браслава до Канїва, Київа й Черкас навпростець „по селом, которыи передъ тымъ бывали, а теперъ вжо од поганства спустпли” 38) — отже були не тільки номінальні права на ті села, але й реальні осади. З сусїднього подільского погранича маємо цїкаву пізнїйшу память в меморіалї Претвича, як то „тих часів як Ров, Олчедаїв та Жван не були спустошені, богато людей сидїло коло тих замків”, але потім підчас спустошень воєвода волоський перегнав їх за Днїстер й оселив у себе; а як поставлено замок в Барі й стала та околиыя залюднюватись, почали й ті еміґранти (чи їх потомки) назад вертатись 39).
Примітки
1) Див. т. IV 2 е. 313-315, т. VI с. 58-9 і прим. 2.
2) Грамота в моїй книзї: Барское староство, с. 25-6.
3) Пізнїйший обвід границь з часів Семена Олельковича — зараз низше про се.
4) Київських державцїв перших двох десятилїть XV в. не знаємо докладно. Не знаємо, як довго сидів Іван Ольгимунтович; остатнї слїди його житя маємо з р. 1401 (див. у Вольфа sub voce), але чи був він тодї київським державцем, не видно. Між убитими в 1399 р. на Ворсклї фіґурує князь Іван Борисович київський, і коли се не помилка, то приходить ся думати, що Іван Ольгимунтович в Київі просидїв не довго, і був хтось по нїм. Див. поо се в моїй Історії Київщини с. 501; ототожненнє Івана Борисовича з Іванос Ольгимунтовичем, зроблене ще Густинським лїтописцем, розумієть ся, не можливе, але не більше помагає й поправка, предложена Вольфом, с. 95: замість „Івана Борисовича” читати „Бориса Івановича” і вважати його сином Івана Ольгимунтовича, по за тим незвісним. Не знаю також, звідки зачерпнув пок. Малишевський вказівку, що син Івана Ольгимунтовича Андрій „називаєть ся київським князем коло р. 1420” (Доминиканецъ Яцекъ Одровонжъ, с. 461-2). В документальнім, взагалї джереловім матеріалї я не знаю такої згадки; не знають її й дослїдники, щт займали ся біоґрафією сього Андрія Івановича (Пулаский, Вольф). Аж 1422 р. згадуєть ся син Івана Ольгимунтовича Михайло як capitaneus kiiowiensis і носить сей титул до рр. 1431-3.
5) Матеріали до історії Зах. України ч. 18-22, Акты Зап. Россіи І ч. 22 (факсимиле в Палеограф. снимках, 19), Акты Юж. и Зап. Р. I ч. 17; иньші надання і згадки про них вказані-в моїй книзї Барское староство с. 27 і в книзї Молчановского с. 318 і далї (є одначее і кілька фальсифікатів — як грамоти на Княжу Луку і Симяків).
6) З Браславщини і з полудневої (зароської) Київщини, що до неї зачисляла ся, маємо кілька згадок про привілєґіоване (воєнно-служебне) володїннє, що сягало часів Витовта, але все се в документах пізнїйших, і з них деякі зовсїм певно фальшиві, а иньші непевні. Так грубий фальсификат представляє грамота в. кн. Олександра з 1509 р. (sic) про Жаботин і Оловятин, з згадкою про наданнє Витовта (видав проф. Антонович в Кіев. Старинї 1896 X c. 2, вважаючи за автентичну). Без сумнїву не автентичний лист Свитригайла Карпу Микулинському з 1431 р., де згадують ся володїння Микулинських (Грамоты в. кн. Литовскихъ ч. 4). Деякі підозріння будитьі пізнїйший лист Жиґимонта (ib. ч. 28), але може бути, що він тільки підправлений; але друга грамота Свитригайла, з згадкою про набаннє Витовта Микулинському, переказана в сїм листї, мабуть не була автентична. В записи 1580 р., виданій проф. Антоновичом (К. Ст., 1. c.) наданнє Ольбрахта зовсїм неймовірне, бо Кялаур лежав на території литовській, і мабуть не певнїйше й наданнє Витовта (пор. мою рецензію в Записках т. XVI с. 6). Згадки про наданнє Витовта в грамотї Олександра 1505 р. (Starozytna Polska III с. 535 — див. низше) приходить ся брати на віру — документи мовляв погоріли. Більше значіннє мають згадки про „отчини” деяких бояр-шляхти в наданнях Казимира 1448 р. (див. низше) — отчини Рогози й Івашка Львовича в східнїй Браславщинї.
7) Див. низше.
8) Xто правив Браславщиною в Казимирових часах, се не дуже ясно. Грамот Свитригайла для Браславщини з сих часів не можемо вказати. Грамота його на Згаровцї й Котюжинцї, звісна з пізнїйшого копіарія (Archiwum Sauguszkow І ч. 42), з датою 1444 р., коли автентична, належить мабуть до ранїйшого часу (індикт вказує на 1437). Грамота на Ричегів, з р. 1415 (Грамоты в. кн. Литовских ч. 5), має підозрілу як на такий рік, згадку про порученнє від в. кн. Володислава Ягайловича (сей Ричегів правдоподібно те саме що Урунчугів граничного обводу 1570 р., маєтність Ободенських, на Роси, між Погребищами й Джуньковим — у Яблоновского jakis Unruczow — Zrodla dz. XXII с. 627). Так само непевна, що до своєї форми, одинока грамота Семена Олельковича на браславські маєтности — наданнє Шашкевичам з 1459 р. (наведене низше). В своїм місцї (т. IV 2 с. 235) я вказав на те, що обвід границь, вчинпний Семеном Олельковичом, може натякати на те, що Браславщина належала до нього. З другого боку маємо записи про надання в. кн Казимира в Браславщинї, що належать, ояевидно, до початку 1448 р. (див. низше). Приклад, який я подав у своїй статейцї: До питання про правно-державне становище київських князїв XV в. (Записки т. XXXI і Розвідки кн. III), правда, показує, щь Казимир вважав можливим втручати ся в місцеві справи княжих волостей. Але маємо таку звістку, що в 1463 р. Браслав держав кн._Михайло Чорторийський — очевидно як великокняжий намістник (Длуоґш V с. 372) (иньша звістка — про намістникованнє Сангушковича в 1446 р. опираєть ся на дуже непевних підставах — пор. Monografia ks. Sanguszkow I с. 115-8). Се вказувало б на безпосередню залежість Браславщини від великокняжого правиткльства.
9) Мурахва була границею литовського Поділя з коронним.
10) „А Очаковъ на зеемли вашей милости господарскіє стоитъ”, додає ся пізнїйша реляція, наа підставі відомостей від київських старожилів, що оповідали про сей давнїй обвід границь.
11) Акты Зап. Рос. II ч. 99 — реляція в. кн. Жиґимонту (коло р. 1540) про границї в. кн. Литовського на підставі оповідань „людей старих Киян, Чаркашан і Канївцїв”, що памятали той обвід Семена Олеельковича.
12) Див. про се мою книгу „Барско староство'' с. 37 і далї, і долучену там історичну м
Страница 6 из 156
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 80]
[ 80 - 90]
[ 90 - 100]
[ 100 - 110]
[ 110 - 120]
[ 120 - 130]
[ 130 - 140]
[ 140 - 150]
[ 150 - 156]
