Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 71

ської госиодарки, заходів нових, польських поміщиків і державцїв; а наплив сих нових польських дїдичів і державцїв толкують як результат акту 1569 р., що відкрив двері в Східню Україну для польської шляхти й тим зробив переворот в тутешнїй кольонїзації й господарстві. На такім становищі стоїть і новійший польсьуий дослїдник українського житя Яблоновский (Zrodla XXII с. 113-4, 127 й ин.). Але при тім забуваєть ся факт, що в перших рядах фундаторів східно-українських лятифундій ідуть маґнати волинські, яким був сюди приступ вільний і перед 1569 в. Чогож сї Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські etc. не пхали ся сюди перед тим, а так страшно заворушили ся в останнїх десятилїтях ХVII в. й на — випеередки з прихожими польськими панами, або й ще перед ними випрошують та скуповують ґрунти, розбирають королївщини в Браславщинї, нв Поднїпровю і за Днїпром? Тому що помітили оте полїпшеннє господарських шансів через приплив робучої еміґрації. Се була головвна причина, і вона тільки припадком стріла ся хронольоґічно з актом 1569 р., а властиво розвиваєть ся зовсїм самостійно й незалежно від нього в останнїх десятилїтях XVI і першій половиеї XVII в. Акт 1569 р. вплинув тільки на національну закраску пансько-маґнатської верстви й її землеволодїння в Східній Українї (пор. т. VI с. 278 і далї); з становища соціально-економічного і кольонїзаційного він для Східньої України не мав нїякого особливого значіння, тим меньше не був „епохою”. Звісні нам економічні й соціальні обставини сунули сюди однаково з Волини чи з Поділя, й хазяйство вело ся однаково прирожденними польськими панмаи й українськими маґнатами вихованими в тнхже соціальних поглядха і перейнятих принціпами тогож польського права.



3) Вираз Жолкєвского з 1619 р. (Pisma c. 364).



4) Див. в т. V с. 218 і далї.



5) Див. в т. V с 216.



6) Див. в т. V с. 220-1, т. VI с. 190-1, 229, також мою статю в Записках українського наукового товариства в Київі т. І. Господарство польського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною: наведений тут образ з Миргородщини 1640-х років дає нам добре понятє про те, як виглядало панське хазяйство кінця XVI і початків XVII в. в околицях близших, скорше кольонїзованих.



7) Див. т. VI с. 229.



8) Zrodla dz. V с. 117-8, 130, 131-2.



9) Zrodla dz. V с. 132-4, 135-7.



10) Яблоновскій виводить (хоч і дуже гіпотетично) для східно-полудневої части Київського воєводства такі цифри міщансько й селянської людности коло р. 1625: 69 тис. міщан і 38 тис. селян, для Браславщини 225 тис. міщан і 85 тис. селян, тим часом для Галичини 124 тис. міщан і 447 тис. селян.



11) Див. т. V c. 220.



12) ЛЂтопись Самовидца с. 5.



ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТ ВА: КОЗАЦТВО ЯК ВИХІД ДЛЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЕМІҐРАЦІЇ, ВПЛИВ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ РЕФОРМ НА СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ, ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ ЗАХОДИ КОЛО РОЗЩЕПЛЕННЯ КОЗАЧИНИ, ЇЇ ОДНОЦЇЛЬНІСТЬ, КОЗАЦЬКИЙ ПРИСУД ЯК ПРИНЦІП, СОЦІАЛЬНА ВАРТІСТЬ КОЗАЦЬКОГО ТИТУЛУ, СХІДНО-УКРАЇНСЬКІ МАСИ ПЕРЕХОДЯТЬ В РЯДИ КОЗАЧИНИ, ЗМІНА ХАРАКТЕРА КОЗАЧИНИ ПІД ВЛИВОМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ.



В сїм змаганню східно-української еміґрації розминути ся з панською властю й її претенсіями, що сунули на неї, — спекати ся й не мати з нею нїчого, — несподївано для себе показало певний вихід сїй східно-українській людности польське правительство. Коли виявила ся неможливість утїкти від панського права міняючи місце пробутку, утїкаючи перед ним, — польське правительство вказало можливість утїкти від панського права зміною суспільного титулу, приступленнєм до нової, свобідної від панського права верстви — козацької.



Воно зробило се своїми козацькими реформами чи постановами, що мали управильнити на далї правне становище козаків. Розумієть ся, воно не мало при тім анї передчутя, що з тих постанов, які мали запевнити карність і порядок від козаків, буде зроблений такий несподдїваний ужиток. А тим часом так вийшло. Приймленнє козаків на королївську службу, звільненнє їх від всякої иньшої, звичайної юрисдикції і підданнє під виключну власть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунїтету, ідеї повного визволення козачини від яких небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домінїяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козачої.



Не знаємо, чи свобода козаків від усяких поборів, даней, тягарів і обмежень в правах з боку урядників чи державцїв була проголошена правительством відразу также виразно, як і свобода від усякої власти і юрисдикції крім козачої. Вона могла розуміти ся й сама собою, або бути виведеною як льоґічний наслїдок самого переходу козаків на королївську службу. В польській пнактицї часів Баторія була анальоґія для того в так званих вибранцях, селянах з королївщин, взятих на військову службу, що за се увільняли ся з усяких підданських обовязків, а під час війни діставали й платиню, як жовнїри 1). І в українськім житю не бракувало для того анальоґії: в переводах селян на боярську службу, або в звільненню міщан від усяких податків взаміну воєнної служби; тільки що бачили ми таку практику з того часу в ріжних містах Східної України 2). Нема сумнїву, що вже в звісній нам петпці ї 1582 р. козаки стофть на такім становищу: свободи від усяких поборів, і з сим поглядом солїдаризуєть ся й правительство: козачина взаміну своєї служби дістає платню, звільняєть ся від усяких поборів і від усякої иньшої власти й юрисдикції крім козачої 3)



Сї привілєґії правительство призначало „особливо” для козаків „що беруть від нас платню”, себто реєстрових; але як у сїй стилїзації воно не рішаєть ся говорити виключно про сих тільки, так і в практицї не могла перевести такого принціпу: зробити сї привілєґії виключним удїлом козаків королївських, взятих в реєстр. По перше тому, що правительство сього реєстру нїколи не могло утримати в порядку і удержати в реальнім житю (головно через неакуратне плаченнє платнї). По друге — через те що невеликим віддїлом реєстрових воно нїколи не могло вдоволити ся в своїх воєнних потребах і раз у раз кликало в свою службу ширші круги козачини з-поза реєстру, і тим самим не чуло за собою морального права виключити від користання з козачих пнав сї ширші воєнно-служебні контінґенти, а тим меньше вважали се можливим самі козацькі круги. По третє — в інтересах карности і понядку правительство віддавало під козацьку юрисдикцію всю козачину, а тим самим і в сїй точцї підтримувало з свого боку погляди козачини на себе як на одну цїлість, якій мають прислугувати однакові права зтвсїм незалежно від того, хто належить до того апокрифічного реєстру, а хто нї.



Правительство мало тенденцію розщепити сю одностайну масу козацтва: розрізнити статочнїйшц, „переднїйшу” частину, яку брало воно на свою службу, від ширших кругів козачини, що зіставала ся поза реєстром. По мислї правительственних ординацій, як ми бачили, ся правительственна козачина мала не тільки служити воєнним цїлям держави, але й сповняти обовязки полїцийні що до решти козачини:



мати нагляд над нею й стримувати від своєвільних вибриків. Та для сього треба було викликати суперечність інтересів між сими двома ґрупами, заінтересувати козачину реєстрову в правиоельственній проґрамі. Се можна було осягнути тільки, обдарувавш її якимись визначними прероґативами, зробивши сї прероґативи монополїєю реєстрової козачини та заінтеречувавши її в монопольнім характері сих прероґатив: щоб реєстрова козачина мала інтерес недопускати до сих монопольних прав ширші круги козачини і щоб вона так високо цїнила права і привілєґії признані їй пгавительством, аж для них готова була наражати ся на ворожі відносини поза-реєстрових мас. Крім того мусїла б вона бути досить сильна, щоб могла витримувати таку ворожнечу, та силоміць здавлювати течії ворожі правительственній проґрамі. Але правительство сього всього не пильнувало. Воно занрдбувало найперші обовязки прийняті на себе супроти реєстрової козачини, не платячи їй за службу. Воно не вміло утримати її на привілєґіованій позиції супроти козачини нереєатрової і раз у раз затирало границю між сими двома ґрупами, не птльнуючи реєстру і притягаючи до служби в суміш з реєстровими не-реєстрових. Нпрештї ставило реєстрови занадто тїсні межі, занадто малою цифрою його означало, так що реєстрове козацтво в сїй цифрі не могло мати якесь значіннє, бути якоюсь поважною впливовою силою. І коли ми завважували вже в рухах 1590-х роках певну неохоту, ба навіть ворогованнє між властивим Низовим військом, більше сконсолїдованим, і добровольцями Наливайка (відзиви Лободи) 4), і ще виразнїйше побачили в подїях по кампанїї 1596 р., то мусимо мати на увазї, що ся ґрупа статочнїйших, чи льояльнїйших, чи консервативнїйших елєментів далеко не покривала ся понятєм війська реєстрового. Реєстру фактично в сих часах зовсїм не було; ся льояльнїйша ґрупа була далеко численнїйша нїж яку в теорії допускає_реєстр (тисяча козаків по останнїй ординації 1590 р.) і нїякої охоти не мала бути втиснутою нї в офіціальну цифру реєстру, нї в офиціальні рамки прав і обовязків, поставлені правительством для реєстрового війська 5)



В таких обставинах кінець кінцем одиноким критерієм пирналежности зіставало ся признаннє козацького присуду: хто признавав над собою власть і присуд козацький, був козак. Але присуд не зверхности уставленої правительством: ся зверхність звичайно мала характер номінально-гоноровий. Переглядаючи кореспонденцію в справах козацьких 1570-1600 рр., ми не стрічаємо тих правительственних шефів козацьких — Вишневецького, Оришовского, Язловецкого з реальними функціями справжньої власти над козачиною (найбільше впливів має Вишневецький, але очевидно як староста черкаський, а не іменований правительством козацький шеф). Козаки мають своїх власих гетьманів, а на іменованих правителтством старших дивлять ся що найбільше — як на офіціальних посе
Страница 71 из 156 Следующая страница