Михайло Грушевський ТОМ VIІ. КОЗАЦЬКІ ЧАСИ — ДО РОКУ 1625 Страница 89

I ч 78 і 82, пор. теж ч. 86.



24) Volum. legum II c. 443.



25) Акти т. зв. Руської Метрики, 1604-5 рр.



26) 3 київських міст спеціально сїй конституції мають підлягати:Корсунь, Чигирин, Стеблїв і Данилів.



27) Volum. legum II с. 443.



28) Ibid. c. 447, пор. вище с. 278.



29) Volum. legum II с. 448.



30) Volum. legum II с. 465, пор. вище c. 278.



31) Сей уряд київського воєводи Жолкєвский (що став гетьманом великим по смерти Замойского в р. 1605) одержав нехадовго перед соймом 1609 р., по Андрію Сопізі, що наступив по кн. Конст. Острозькім.



32) Жерела VIII ч. 92.



ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1608-13 Р. І ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ, КОЗАКИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, НЕОХОТА ШЛЯХТИ І НОВІ ВЕРБУНКИ КОЗАЧИНИ 1611 Р.; КОЗАЦЬКІ ОПЕРАЦІЇ В СЇВЕРЩИНЇ.



Король і його дорадники не могли зістати ся спокійними свідками успіхів, які робили в державі московській ріжні польсько-литовські авантурники під фірмою московського „царика”, як його називано в Польщі й на Українї, і за помічю української козачини. Поки ярився рокош, польському правительству було не до того (навіть був плян серед рокошан, що стояли в певних звязках з московськими авантурниками, висадити царика на польський трон, на місце Жиґимонта). З московським правительством (царя Василя Шуйского) правительство Жиґимонта лїтом 1608 р., коли втихомиреннє рокошу ще не було певне, уложило навіть новий перемирний трактат. Але рокош ущух, польсько-литовські банди в Московщинї робили дальші успіхи, які в серединї 1608 р. дїйшли свого апоґея, так що майже цїла Московська держава була в їх руках; а правительство Шуйского війшло в союз з Швецією, з Карлом IX, смертельним ворогом Жиґимонта й Польщі, Супроти того в вдірських кругах польських в другій пол. 1608 р. виникає рішеннє розірвати прремирний трактат з царем, причепившись до деяких дрібних приводів, і скористати з страшного розбитя Московської держави в інтересах Польщі й її короля. Сподївали ся перейняти на себе здобутки польсько-литовських авантуристів і скинувши безрадного Шуйского, посадити на московськім тронї Жиґимонта, а потім з подвоєнимт силами знищити опозицію в Швеції й вернути Жиґимонтови батьківську корону, яку утратив він з переходом на польський трон — і не міг її забути.



Такі пляни укладалися в кругах Жиґимонтових повірників. Перпд ширші круги польської суспільности, підозріливо настроєної до всяких династичних плянів, до всякою зросту королївської сили і влачти, з ними не можна було виступати. Щоб прихилити їх до своїх плянів московської війни, Жиґимонта мусїв центр тяжкости класти на приверненнє Польсько-литовській державі утрачених земель: Смоленська і Сїверщини, на розширеннє границь; мусїв обіцяти і запевняти, що всї здобутки сеї війни дітсане Польща: нїчого не лишить король собі чи свому потомству, все передасть Річипосполитій (такі формальні деклярації мусїв Жиґимонт зробити, виступаючи в похід). І все таки польсьуа суспільність досить холодно і непевно приймала всї сї королївські запевнення і обіцянки, і сойм 108 р., котрому була предложена ся справа, хоч прийняв до відомости королївські пляни, але мовчки, і нїякої ухвали в сїй справі не повзяв і нїяких спеціальних кредитів на неї не дав: був ухвалений тільки звичайний побор на те, щоб запобігти ріжним небезпечностям, і на підтриманнє ливонської війни. Але Жиґимонт, жадний завойовань і тріумфів, без соймової ухвали, з порожнею кешенею, з державною машиною розбитою ледви що втихомиреною рокошевою смутою, — кинув ся в московську авантуру. І треба було війська, по можности як найбільше, по можности недорогого, по можности на кредит. І де ж шукати його як не на Українї? І от, як писав Януш Острозький, пішли ріжні авантурники гуляти з королївськими корогвами по Українї, вербуючи всякого охочого.



Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію — Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустиася на Смоленськ — сильно укріплений, майже не приступний 1), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис. 2) — як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд „царика”. Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заплик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війскьа, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а „царик” з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.



В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйще — запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, птиходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, щг вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня — посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви 3); але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та перреговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить — і чия візьме гору 4). Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирашо ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка 5), а пізнїйше ще прибувало. По словкм участника смоленської кампанїї, „козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: „Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну” 6). Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.) 7), приходить якийсь більший полк „з України”, десь з початком лютого 8); потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України „що найлїпших'' — йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України 9).



Крім того, як сказано вже, оден козацький корпус займав ся підбиваннєм Сїверщини: взято Чернигів, Новгород Сїверський, Почеп, Брянск, Козельск й ин. тутешнї замки 10). Туди ж вислав король під весну (1610) частину новоприбулого з України війська. Вони здобули Стародуб, під проводом свого старшини Іскорки, заскочивши несподїваним нападом. Московська залога заложила ся в замку і нї защо не хотїла піддаватися; козаки запалили замок, але ті кидали ся в огонь, а не піддавали ся — козаки силоміць де кого уратували, взявши в неволю. Новгород Сїверський піддав ся без кроворозлиття „старшому полковнику” Гунченку, що з трохтисячним козацьким військом приступив під місто. Иньший віддїл здобув Почеп: тутешня людність піддалася козакам, як не сила стала далї бороти ся 11). З листу „старшого полковника” Андрія Стороженка, писаного весною 1610 р. з під Почепа, довідуємо ся, що з ним в Сїверщинї було 10 до 15 тисяч козаків, і число їх все прибувало. Маємо два листи його, однакового змісту, оден писаний 30 мая, другий 2 червня; в першім він подає число своїх козаків на „десять тисяч і більше”, в другім вже „до пятнадцяти тисяч війська і більше'' 12). Коли на весну 1610 р. під Смоленськом, по довгій і бехплодній облозї, почали ладити ся до рішучого приступу, рішено стягнути й сей сїверський корпус під Смоленськ; хоч було і тут козаків велика маса, але видно, не могло їх бути забагато. В сїй справі писав до них Лев Сопіга, оден з головнїйших участників смоленської кампанїї, і відповідю на се були згадані вище листи „старшого полковника” сих сїверських полків Андрія Стороженка 13). В листах своїх писанних з сього приводу, він посвідчав, що військо готове йти на сю службу, тільки хотїло б знати умови служби: почім дістануть на чоловіка, і на як довго беруть їх на службу, „нарештї — на кім, на чім і на якім місцї тої убогої крівавої платнї мають упоминати ся по сповненій службі ті що зістануть ся живі” 14).



Та се власне було найтруднїйше питаннє, на яке не міг би відповісти не тільки Сопіга, а й сам король. Жиґимонт сам пускав ся на сю війну по козацьки: „Не на те козак пє що є, а на те що буде”. Настягавши війска з тушинського табора і звідки видно, він покладався на будучі успіхи, тим часом тріумфи матеріальних засобів не приносили. Дневники записують все нові й нові козацькі полки, що приходили під Смоленськ, але переважно промовчують про їх дальшу долю. Хоч козацьке військо все згадуєть ся як важний і показний чиновник смоленської війни 15), але велика частина козачини, не дістаючи нїякої платнї, згодом кидала королївське військо і пускала ся сама, чи з Поляками разом в самостійні грабівничі екскурсії 16). Тому й сїверські козаки не спішили ся до королївського табору, і не знати чи не частина тільки їх туди перейшла 17).



При лїквідації тушинського табору тутешня боярщина рішила просити на царство у Жиґимонта його сина королевича Володислава, і сей пл
Страница 89 из 156 Следующая страница