Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 1

Михайло Грушевський



ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ



ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650



Частина перша: Від Куруківщини до Кумейщини (Роки 1626-1638)



I. В атмосфері льояльности (1626-1638).



II. Напруження і конфлїкт 1630 р.



III. Безкоролївє і „заспокоєннє православних".



IV. Козацькі справи 1632-1637 р.



V. Війни 1637-8 рр.



Примітки



Частина друга: Початки Хмельниччини (1638-1648).



VI. Золотий спокій



VII. Український кольонїзаційний похід на схід.



VIII. „Початок і причиа війн Хмельницького". Укркїнське громадянство перед Хмельниччиною.



IX. Повстаннє Хмельницького



X. Весняна війна 1648 р.



Примітки



Частина третя: Хмельниччина в розцвіті (1648-1650).



XI. Проби компромісу (лїто 1648).



XII. Осїння війна і зимова угода 1648 р.



XIII. Нові українські пляни і рішучий розрив з Польщею. Війна 1649 р.



XIV. Зборівська угода й її безвиглядність.



Частина перша: Від Куруківщини до Кумейщини (Роки 1626-1638)



Шуканнє modus vivindi, компромісові течії в громадянстві, в єрархічних кругах, місїя М. Смотрицького до патріархів, справа прав брацьких, їх скасованнє патріархом.



Депресїя серед православних, мрії про порозуміннє "Руси з Русю", "Дезідероз" Саковича і заходи Смотрицького в 1626-6 рр., його мотиви, проєкт соборного порозуміння на соймі 1626, король визначає собор, Смотрицький переходить на унїю, його лист до царгород. патріарха 1627 р., переговори з Борецьким і Могилою, алярми І. Копинського.



Опортунїстичні настрої серед козаччини, тактика М. Дорошенка, ”розбір війська“, справа виводу козаків з шляхецьких маєтностей, посольство на сойм 1626 р. Татарський напад, справа стримання випищиків від походїв, страхи в Туреччинї, заходи Дорошенка против своєволї, походи на море 1626 р., екскурсїя Дорошенка на Запороже.



Спорядженнє реєстру, козацькі домагання. Погром Татар під Білою Церквою, незадоволеннє козацьких петицій, рада в Переяславі на поч. 1627 і нові петиції.



Невдоволеннє козаків на неподатливість правительства, вони відмовляють ся від походу на Шведів, шведське правительство пробує з ними звязатись. Турки заходять ся будувати замки на україн. теріторії 1627 р., демонстрація Хмєлєцкого і козаків, козацький похід на море. Посольство на сойм, становище пос. палати.



Похід Дорошенка на Іслам-Кермен. Війна Шагін-ґерая з Кантеміром, похід козаків до Криму і смерть Дорошенка, уступленнє з Криму, Шагін-ґерай на Запорожу.



Морські походи 1628 р., вибір Грицька Чорного, аґітація за новим похдом до Криму, посольство до короля, дволична полїтика польського уряду, відповідь козакам. Морські походи. Умова з Шагіном і Магомет-ґераєм, другий кримський похід 1628 р., козаки під Перекопом, ради і суперечки, відступленнє на Запороже.



ШУКАННЄ MODUS VIVINDI, КОМПРОМІСОВІ ТЕЧІЇ В ГРОМАДЯНСТВІ, В ЄРАРХІЧНИХ КРУГАХ, МІСЇЯ М. СМОТРИЦЬКОГО ДО ПАТРІАРХІВ, СПРАВА ПРАВ БРАЦЬКИХ, ЇХ СКАСОВАННЄ ПАТРІАРХОМ.



Куруківська кампанїя 1625 р., перечеркнувши рахунки козачини з польським правительством за Хотинську війну, стала на довший час вихідною точкою в українсько-польських відносинах. Кругам козацьким і тим, що стояли за ними й рахували на них, прийшло ся попрощати ся з надїями на задоволеннє своїх постулятів за цїну козацьких заслуг в Хотинській війнї. Але й кругам правительственним і польським не вдало ся сповняои своє бажаннє: тріпнути козачину так як в Солоницькій кампанїї, знищити її й наступити на горло. Прийшло ся шукати якогось modus vivendi і з сею козацькою силою і з тими елєментами, які вязали ся з нею . І в результатї війна 1625 р. стає вихідним моментом для досить довгого, десятилїтнього періоду компромісових проб — останнїх компромісів перед великим вибухом опозіційних сил. Зручнїйшим полїтикам удають ся сї компроміси ркаще, слабим — гірше, і опозіційні елєменти проривають ся через сї нехитрі компромісові плетення, доводячи до крівавих конфлїктів в 1630 р. і потім знову в 1635. Але „статочнїйші" елєменти загалом держали ся ще сильно, елєменти опозіційні до часу не виросли настільки, щоб перевернути їх, і компромісова течія брала загалом гору як з польського так і а українського боеу протягом цїлого сього десятилїтнього періоду. Вершком її розмаху було безкоролївє 1632 р., коли українським постулятам були зроблені значні уступки новим королем, а козачина, що здавна привикла дивити ся на нього як на протектора і приятеля, змагала до того щоб увійти в державне життє річипосполитої та здобути собі голос в її управі. Та правлячі шляхетські круги не були досить розсудні, щоб підтримати сї опортунїстичні напрями, в своїх власних інтересах.



Отсї компромісові течії були тим сильнїйші, що вони не були випливом самої тільки фізичної, оружної перемоги польсько-шляхетського режіму над козацькою силою, що стала опорою й підставою для національної полїтики української в отсих десятилїтях. В самім українськім житю, в тих кругах, що взяли в свої руки провід національного житя та в його інтересах старали ся впливати і впливали дїйсно на козачину й її полїтику, — знаходили ся теж елєменти компромісові, яким були ненаручні і крайности укнаїнської демократії і її безнадїйний конфлїкт з шляхетським режімом річипосполитої.



Такою була новопоставлена православна єрархія, що по всїм традиціям своєї церковно-полїтичної минувшини, і з огляду на свою гірку залежність від ласки і неласки правительства та на шкідні наслїдки сеї неласки для всього православного житя, — горячо прагнула помирення з правительством, лєґалїзації, признання, толєранції. З прикрістю зносила вона також і ріжні менше приємні для неї сторони того демократичноро, республїканського житя, яке виробляло ся в православній суспільности наслїдком дезерції можних і власть імущих, і в помиренню з правительственними сферами, в лєґалїзації своєї церкви бажала знайти міцну підставу для боротьби з сими небажаними явищами внутрішнього церконого житя. А супроти тїсних звязків, які утворили ся протягом останнього десятилїтя між сими єрархічними, церковрими кругами і кругами козацькими, такі течії в церковнім житю та боротьба викликана ними варті того, щоб коло них спинити ся на сїм місцї. Вони мали більше нїж саме церковне значіннє.



Я вже мав нагоду попереду зазначити, що наставлена в 1620-1621 рр. під козацькою опікою нова православна єрархія, коли пройшли перші моменти ентузіязму від сеї многоважної подїї, помітила, що їй, так гаряче бажаній, вимріяній, у Бога вимоленій єрархії не дуже то легко знайти собі місце в православній суспільности, яку сї єрархи малр ущасливити своєю появою. Православна суспільність за ту чверть столїтя, що прокинула від переходу на унїю владиків, привикла обходити ся без них. Справи церковного роспорядку, що належали по старим традиціям духовним властям, порядкували ся мирянами, братчиками. Надививши ся на факти дезерції, хитання духовних між православієм та унїєю, на їх утечі „на ситші пироги" панської ласки, брацтва і суспільність взагалї дбали як найменьше лишити в руках духовних, як наймееьше давати їм спокуси, хотїли рядити всїм самі, і тим у одиниць здібнїйших, амбітнїйших з поміж дузовенства не могли не викликари незадоволення такими відносинами, суперечними з практиками церкви.



Церква руська править ся contra naturam: не клир править народом, а нароод клиром, завважає бувший київський ректор, пізнїйший апостат Касіян Сакович, в передмві до книжки Desiderosus, виданій під сю пору (1625). „Живучи в люблинськім брацтві, надивив ся я, як які небудь хлопи-квасники, корчмарі видають попови ризи, апарати, хрести, євангелїя, самі носять їх в олтар, своїми нечистими руками дотикаючи ся річей, на які вони й дивити ся не гідні, а коли їм робив з сього приводу вказівки, не тільки нн бачив від них ппорави, але ще накликав на себе їх гнїв... Дивна річ, повіряють братчики своїм духовним совість, а апаратів, хрестів, євангелїя повірити не можуть!"_Розумієть ся, братчики потрапили б дуже резонно і основно витолкувати такі порядки, але по своєму правий був і Сакович і його однодумцї, коли з становища двховного, з становища канонів церковних дражнили ся такими відносинами. І помічення, роблені унїятами над братськими порядками, без сумнїву знаходили гіркий відгомін в самих православних духовних кругах. „Ви духовних і монахві держите в своїй власти, самі своєю волею їх вибіраєте й приймаєте до свого брацтва, самі судите і вигоняєте тих, які вам не в лад", закидає унїятський полєміст виленським братчикам. „Доти ви своїх духовних хвалите, поки вони вам надскакують, вихиляють ся коло вас, підлещують ся, сповняють ваші бажання, а як хто тільки з них почне розважати та перестане перед вами вислуговувати ся, нехай уже сам про себе дбає; на жалї духовних осіб ваші мирські суди не вважають; десь добре памятаєте, як старшини виленського брацтва, братчики-миряне, осудивши одну духовну особу, святили свої руки в пресвитерській бородї" 1).



Те що відчували православні духовні в своїх стрічах з братчиками, ще болючійше мусили відчувати православні владики. Традиції єпископської власти, самодержавної, автократичної, не мирили ся з новим брацьким народоправством. Розвій брацтв в останнїй четвертинї XV в. погнав православний епископат в 1590-х рр. до тїснїйшого союзу з світською властю, з католицькою церквою, щоб у них знайти опертє проти сього народовластя (пригадаймо Балабана з його боротьбою з брацтвом). За дальше чвертьстолїттє се брацьве народовластє ще більше ствердло і розширило свої компетенції коштом владичої власти, що вигасла на всїм майже просторі українських (і білоруських) земель. І по відновленню єрархії нові владики, при всїм поважанню до брацького інституту, при всїм признанню його заслуг перед церквою, не могли не відчути сильно і прикро, як тїсно і важко їм було з тим розвоєм брацького народоправства.



І от коли Мелетий Смотрицький, друга особа в відновленій єрархії, чоловік близький своїм становищем і духом митрополитови Йову, вибрав ся скоро по убийсстві Кунцевича на схід, до православних патріархів, він мiж иншим дістав порученнє від м. Йова представити патріархам, а головно патріархови царгородському, зверхнику української церкви, шкідливі наслїдки тої децентралїзації, тої системи церковних імунїтетів, „ставропіґій", що так широко була розвинена патріархами за останнї десятилїття в українсько-білоруській церкві. Вона підривала єрархічну власть митрополита і епископів, вносила дезорґанїзацію й анархію в церковне житє 2). Такі представлення, підтримані, очевидно, відповідними контрибуціями були приняті патріархами. Патріарх царгородський видав грамоту, де наказував, щоб церкви і монастирі, які тепер, недавно, і давнїйше дістали права й титули ставропіґій, надалї вже ставропіґіями не називали ся і не правили ся самі собою, а були під загальною властю своїх архієреїв 3).



Се була дуже важна постанова, і вона викликала страшенний гнїв всїх інтересованих брацтв і ставропіґіяльних монастирів, то значить головнїйших і впливовійших православних інституцій. Гнїв сей звернув ся в першій лїнїї на Смотрицького. Печерський архимандрит тодїшнїй, З. Копистинський, що не міг, розумієть ся, благодушно приняти такого замаху на ставропіґіяльні права свого монастиря, не прийняв до себе Смотрицького, коли він приїхав з тим до Київа десь зимюо 1625-6 р., і иньших намовляв, аби його не приймали 4). Митрополит Йов, що тримав ся солїдарно з Смотрицьким, та і не міг, очевидно, відрікти ся своєї участи в сїм інцідентї, прийняв Смотрицького у себе й силкував ся його оборонити; зате роздражненнє звертало ся й на нього. Прислані патріархами листи проголошено за фальсифікати. На митрополита і владиків пускано поголоски, що в підозрілім світлї виставляли їх правовірність і льояльність, підозрівали в якихсь тайних плянах, в відступництві. Почали появляти ся якісь „писання ущипливі", що владиків, а головно митрополита й Смотрицького „удавали за отступники", „в огиду і обридливость приводили" між православними 5).



Щоб збити сї поголоски, митрополит з Смотрицьким зараз же на запусти, „подъ часъ былого въ Кіе†собору, передъ многимъ духовенствомъ, паны шляхтою, войтомъ, бурмистрами, райцами, брацтвомъ церковнымъ и всЂмъ поспольствомъ православнымъ", поспішили оказати „невинности и вЂрности своєє певныє знаки", і в першу недїлю посту, під час звісної церемонїї православія, зробили якісь святочні заяви, що мали знищити всякі підозріння що до їх нахилу до унїї, до компргмісу. Але все се підозрінь не убивало, і вони росли далї. В маю митрополит виступив з окружником, де згадавши про отсї попереднї заяви, запевнив всїх православних „великоименитого російського роду", що він і Смотрицький міцно стоять при православній церкві й східнїх патріархах — „ани з апостатами жадного порозуменя і здради ихъ участництва не мЂлмсмо, ани противъ церкве рускоє и противъ народу своєго нЂкогда намовъ жадныхъ подступно не чинилисмо, ани чинити безъ волЂ божоє и безъ волЂ всеє церкви православнихъ не мыслили смо". Просив отже не давати віри інтриґанам, що хочуть діскредитувати новопоставлену єрархію. Се діяводьська робота: її мета — наново позбавивши церкву пастирів, до „проклятого уницкого отступства и римскоє овчарни всЂхъ безъ труда загнати" 6).



Сї намови митрополита впливали слвбо, бо справа ставропіґій висїла далї. Брацтва й монастирі вишукували акти на ставропіґіяльні права. В одній виписи читаємо, що печерська братія предлоожила митррполитови на доказ своїх ставропіґіяльних прав грамоти патр. Максима і Рафаіла 7). Брацтво львівське і виленське вислали своїх послів до патріарха, з грошевими дарунками, доходити своїх прав. Від патріарха винесли вони нову грамоту (датовану груднем 1626 р.), де патріарх розясняв свою попередню грамоту так, що брацтва надїлені ставропіґіяльними правами від патр. Єремії, як брацтво львівське і виленське, мають і далї зіставати ся при ставропіґіяльних правах, а інституції обдаровані титулом ставропіґій пізнїйше, особливо ж патр. Теофаном, — всї мають підлягати архієрею своєї епархії, як звичайні монастирі і парафіяльні церкви 8).



Се розясненнє, принесене послами брацтв, мусїло розвіяти всякі сумнїви що до автентичности патріаршого розпорядження про скасованнє ставропіґій, принесеного Смотрицьким. Воно було автентичне. Але відносин утихомирити се розясненнє не могло нїяк, бо довгий ряд інституцій, між ними київське брацтво, та й Печерський монастир, були далї загрожені в своїх автономних правах. І неввдоволеннє на митрополита, на владиків, і підозріннє в тайних, неправославних замислах розвивало ся далї.



Примітки



1) Sniadanie schizmatykom brackim. 1630.



2) Що се було порученнє митрополита, на се не маємо нїяких безпосереднїх документів, але треба памятати, що митрополитови ся справа долягала найбільше, а самому Смотрицькому дуже мало. Пізнїйше, коли Смотрицький скомпромітував себе переходом на унїю, православні полємісти закидали йому, що він видумав сам таке порученнє. „Він підробив собі грамоти від імени всеї Руси, духовних і світських осіб, і з ними пішов в Єрусалим і до инших патріархів і там, обманувши патріархів, підробивши грамоти до всеї Руси, дістав у них підписи до сих грамот, а зміст їх був такий, щоб від сього часу від нашої Руси не йшли нїякі апеляції до царгородського патріарха, але правили ся ним (Смотрицьким) як екзархом і намісником патріаршим". Таке читаємо в одній пізнїйшій брошюрі (Indicium to iest pokazanie cerkwie prawdziwey. 1638, публ. у Головацького Библіографическія находки во ЛьвовЂ, 1875). Але се говореннє про підробленнє Смотрицьким грамот, розумієть ся, не має значіння; патріарх не заперечив правдивости даної грамоти, і так само автентична мусїла бути грамота „від усеї Руси", чи може від епископату руського, привезена Смотрицьким до патріархів. Смотрицький, очевидно, зовсїм вірно заявляв, що їздив до патріарха з грамотами митрополита , за його відомістю і волею. Справа екзархатства Смотрицького приплетена сюди не до річи: вона не стояла нї в якім звязку з справою ставропіґій, се показує патріарша грамота.



3) Голубевъ, П. Могила І дод. 46.



4 ) Paraenesis Смотрицького с. 22.



5) П. Могила І дрд. 43.



6) Ibidem.



7) П. Могила дод. 46. Проф. Ґолубєв одначе непотрібно добачає в сїй записи капитуляцию митрополита переб Печерським монастирем (с. 135): слова: „прошенія о. архимандрита и всего собора разсудивши яко слушныя", се звичайна канцелярійна фраза (польського канцелярського стилю), яка значить, що митрополит не противив ся бажаанню, щоб сї грамотп були вписані в його митрополитанські акти, але се ще не санкція печерських домагань.



8) Ibid. Ґолубєв і тут задалеко йде в інтерпретації грамоти, кажучи, моя би патріарх царгородський заявляв у нїй, що патр. Теофан не мав нїякого права робити такі надання (с. 136); в грамотї є легенький стилїстичний натяк в такім дусї, а не катеґоричний вислів.



ДЕПРЕСЇЯ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХ, МРІЇ ПРО ПОРОЗУМІННЄ "РУСИ З РУСЮ", "ДЕЗІДЕРОЗ" САКОВИЧА І ЗАХОДИ СМОТРИЦЬКОГО В 1626-7 РР., ЙОГО МОТИВИ, ПРОЄКТ СОБОРНОГО ПОРОЗУМІННЯ НА СОЙМІ 1626, КОРОЛЬ ВИЗНАЧАЄ СОБОР, СМОТРИЦЬКИЙ ПЕРЕХОДИТЬ НА УНЇЮ, ЙОГО ЛИСТ ДО ЦАРГОРОД. ПАТРІАРХА 1627 Р., ПЕРЕГОВОРИ З БОРЕЦЬКИМ І МОГИЛОЮ, АЛЯРМИ І. КОПИНСЬКОГО.



Historia magistra vitae прикладом попереднього поколїння владиків поучувала сучасників, що змаганнє до повноти єрархічної власти являєть ся лихим симптомом що до українського епископату і тягне його на совзьку стежку компромісів з правительством та до унїонних уступок. І справдї поруч із отсею боротьбою за повноту епископської власти против церковного партикулярізму і автоономізму ми бачимо в тім же самім часї серед головнїйших репрезентантів української єрархії виразні тенденції до полагодження своїх відносин до правительства, до помирення з унїєю, до релїґійного компромісу.



Багато причин впливало на се. Передусїм тяжке становище новопоставленої єрархії, що далї мусїла „тиснути ся в маленькім кутку на Українї”, не маючи можности явити ся в своїх епархіяэ, не тільки що сповняти свої владичі функції. Одні зіставали ся владиками без вірних, in partibus; инші, скучивши такою фальшивою позицією, йшли шукати иньших, кращих обставин, як звісний нам Єзикіїль Курцевич, що подався в Московщину і став там архіепископом суздальським. Безнадїййність соймової боротьби в інтересах православної церкви, безплідність козацьких домагань і переговорів в інтересах нової єрархії мусїли викликати сильний упадок духа. Непримирене становище правительственних кругів, неустанне ослабленнє всїх инших елємептів, на яких опирало ся православне церковне житє, з виїмком самих тільки козаків, безнастанна гроза репресій, безвиглядність боротьби — все се викликало малодушні гадки про компроміс, його неминучість і пожаданість.



Боротьба православія і унїї на живім тїлї української і білоруської суспільности також лякала своїми перспективами. Обидві сторони напружували й зуживали всї свої сили в отсїй браиовбийчій боротьбі, занедбуючи для неї иньші, житєві потреби культурного і національного розвою, а їж коштом розростало ся латинство, елємент польський. Де два бють ся, користає третїй. З насїння церковної незгоди, засїяного між Русю, злирали овочі польонїзм, католицтво, і святкували свої тріумфи над Русю, що падала все глибше й глибше. Український елємент відтїсняв ся все далї на далекі пляни полїтичного і суспільного житя. Давно не стало вже православних між сенаторами, а й між земськими достойниками все рідше можна було надибати чоловіка, який ще не розірвав звязків з українською народністю. Досить було між кандидатами знайтись одному католикови, щоб ріжні ревнителї католицької віри саме йому постарали ся добути номінацію від короля 1). Православна суспільність все більше переходила в сїру масу без скільки небудь впливових і сильних одиниць. Але ще меньше було їх між унїатами. Унїатську церкву правительство підтримувало, але серед польського громадянства її легковажено ще більше нїж православну. Вона не була нїякою силою, за нею не стояв нїхто, і ся никла, слабосила теплярняна ростина не мала тодї ще нїякої житєвої сили. Шляхтич-унїат був великою рідкістю; унїатське духовенство рекрутувало ся з попівських, міщанських і селянських дїтей, і в сю точку так злорадно били православні полємісти, підносяч,и що не вважаючи на всю протекцію уряду навіть на владичій позиції не можна знайти унїатів шляхтичів (с. 447). Все, що відривало ся від українського житя з шляхетсько-панських кругів, ішло прочто в латинство. Кінець кінцем між маґнатськими кругами в 1620-1630 роках не було вже сливе нїякої Руси ,нї православної нї унїятської. З Київщиною, Браславщиною, навіть Волинею, повторяло ся те саме, що в попереднїх столїтях стало ся з Західньою Україною, і не треба було бути дуже пильним глядачем сього процесу, щоб розуміти, куди і до чого він веде.



Прихильникам компромісу здавало ся, що обєднаннєм церкви православної й унїятеької — сих двох руських церков, можна запобігти сьому проґресивному паралїчеви руського тїла. У головних речників се їугоди 1620х рр., Саковича і Смотрицького, ся нота звучить досить сильно і надає спеціальний інтерес сим невдалим пробам релїґійної угоди. „Ми дїти одного отця, сини одної матери — на що розриваємо згоду, на що одні одних живих посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо”, кличе Сакович в передмові до свого „Дезідероза” (1625). Поєднаннє унїтів і неунїтів для Смотрицького — се „поєднаннє Руси з Русю” 2). Висловляючи своє здивованнє, що православні заходили ся так живо уживати руки свої від усякої участи в сих угодових заходах, Смотрицький пише Лаврентию Древинському, звісному православному парляментаристови сих часів (в осени 1628 р.): „Досить було б якъ твоїй милости самому, так і намісникови моєму отцю Йосифови, а перед усїм преосвященому нашему господинови й. милости 3),.-господину отцю архимандритови печерскому 4) і декому иньшому самих себе по щирости запитати, як то у нас у всїх сливе щоденна з серця до Господа Бога пісенька була: „дай нам, Господи Боже, Руси з Русю прийти до порозуміння 5), аби вже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого, особливо між станом шляхетським. Часто бувала про се між вами, православними послами, приватна розмова під час соймів — які б до того знайти способи. Було се як крізь сон трактовано три роки тому в Вильнї. Публично був обговорений вашими милостями на минулім соймі, в р. 1627, спосіб зносин обох сторін через певні особи, і твоя милость обовязав в сїй справі повидати ся зі мною для устної розмови” і т. д. 6).



Розумієть ся, ми з свого становища можемо сильно сумнївати ся в корисности такого компромісу православя з унїєю в тодїшнїх умовах, коли унїя не була ще нїяким проявом народнього житя, тільки компромісом з польським католицьким режімом, компромісом нехарактерности і малодушности. Православє в тім моментї було єдиною формою відпорности українського елєменту в сфері культурно-національній, і всякий компроміс його з унїєю означав би не зміцненнє, а ослабленнє сеї відпорної сили. І всї міркування про спасенні наслїдки новогок омпромісу були перед усїм проявами тої ж малодушности і утомлення супроти прввительственних репресій серед православних єрархічних і всяких иньших вищих кругів.



В зацитованім листїї до Древинського Смотрицький своїми однодумцями називає перед усїм митрополита і нового печерського архимандрита П. Могилу (вибраного на сю позицію в 1627 р.), і далї глухо — деяких инших. Безсумнївно, було тих однодумцїв більше. Тільки й вони, і сам митрополит з архимандритом, затримали ся на небезпечній дорозї, коли з такою силою прорвала ся загальна опозиція їх плянам серед української суспільности . Смотрицький не встиг завернути ся й пройшов до кінця, з ролї миротворця попавди в ролю апостата, і се була одна з богатьох тодїшнїх траґедій, яка притягає до себе увагу тому, що сим разом спіткала найвизначнїйшу лїтературну й наукову силу тодїшньої України. Смотррицький сам оповів нам її історію 7); тільки, на жаль, уже пізнїйше зводячи її початки до одного знаменника з тим становищем, куди він прийшов кінець кінцем, він не відкриває всїх перііпетій, які приходило ся йому перейти — несподївано і незалежно від своїх початкових замірів і планів. Історія ся в кождім разї кидає ясне світло на компромісові течії, які розвинули ся були в вищих єрархічних кругах в сих роках.



Сакович, що в формах скорочених, більше вульґарних і менше траґічних, проробив ту ж дорогу, яку доля судила пройти Смотрицькому 8), перший пустив поголоску, хоч і в досить неясні формі, про угодові заходи серед православних і ролю в них Смотрицького. Покинувши в 1624 р. Київ, перейшовши до Люблина, а в 1625 р. приїхавши звідти до Кракова і вже рішивши ся розірвати з православними, з огляду на обіцянки, які робив йому можний протектор унїї, спадкоємець Острозьких кн. Олександр Заславський, Сакович випустив в тім роцї цитовану вже книгу Desiderosus і в передмові до неї виступаючи з проповідю помирення православя з унїєю для спільної позитивної працї над духовним плдвигненнєм народу по теперішньому кажучи, він вперше натякнув на якісь заходи коло заспокоєння релїґійної боротьби. Згадавши з похвалами про Смотрицького, що тодї прибував на Сходї, він бажав щастя його плянам: „з любови до правди повзявши в своїм серцю побожні замисли на успокоєннє нашої релїґії, він добровільно взяв на себе подорож туди, звідки має вихоюити право і дозвіл на заспокоєенє таких справ, і щасливим поворотом своїм він розсїє хибні гадки про себе”. В сих словах містив ся натяк, що місія Смотрицького до патріархів мала на метї також добути дозвіл на „заспокоєннє релїґійної боротьби”, то значить — на компроміс з унїєю.



Сам Смотрицький не дав близших пояснень своїх плянів на Сходї. В Апольоґії він каже, що виїздячи на Схід, хотїв переконати ся, наскільки наше православіє вірне традиціям східньої церкви. Але може близше підходять до правди його слова в листї до патріарха царгородського (хоч і писані зовсїм не з щирпми, а навпаки — різко сказавши: провокаційними замірами). Він пише тут, щт його заінтересували писання унїонного характера, які обертали ся на Українї з іменами патріархів (підроблені католиками), і він думав на Сходї близше познайомити ся з такими писаннями 9). Смотрицький міг сподївати ся, що його унїонні ідеї, виложені ним в кількох писаннях уже перед тим і положені в основу „Катехизиса”, що віз він з собою, в надїї дістати для нього апробату патріархів, — знайдуть в патріарших кругах певне спочутє, і се послужить опорою в унїонній аґітації на Українї й Білоруси в супереч суворим старовірам-ортодоксам. Але сї надїї не справдили ся, і Смотрицький, не зваживши ся навіть завести скіллки небудь рішучих розмов на сю тему анї предложивши свого катехизиса, поїхав назад в тім переконанню, що на патріархів нема що рахувати, а треба переводити унїю незалежно від них.



На жаль, Смотрицький не відкрив нам, наскільки в сих плянах брало участь инше православне духовенство. На сїм пунктї він взагалї був досить здержливий, може з мотивів тактичних — бо не тратив надїї, що на унїонну дорогу підуть ранїйше чи пізнїйше й иньші єрархи (Смотрицький і вмер серед сих компромісових заходів та переговорів). Без сумнїву, є певна ідейна звязь, певне степенованнє від його розвідів на Сходї до проб переведення спільного з унїатами собору на Українї, який давнїйше відкидав ся православними на тій підставі, що без патріархів собору не можна відбути, а тепер православні єрархи вважали можливим вчинити його і без патріархів. Не кажу вже про плян засновання самостійного патріархату в сполученій православно-унїатській руській церкві. Все вказує на певну глубшу, свідомійшу тенденцію заходів.



Проєкт собору для порозуміння православних з унїятами, як уже знаємо (с. 505), був виставлений з українського боку на соймі 1623 р., але тодї він стрів ся з рішучою опозицією православних владиків. Вони заявили, що собор сей не може відбути ся инакше як під проводом царгородського патріарха, властиво немає про що й дебатувати, бо для релїґійних діспут нема нїякої підстави. Потім на новім соймі, що зібрав ся в сїчнї 1626 р., коли справа „грецької віри” знову була поставлена між дезідератами посольської палати 10), король повторив свою гадку, що заспокоєннє релїґійної справи повинно зачати ся від духовного собору, де б обидві сторони пошукали порозуміння між собою 11). Коли православні посли заявили, що собору сього не приймають, і посольська палата переказала королеви, що не вважає се полагодженнєм поставленої справи 12), король катеґорично заявив, що вважає таке соборне порозуміннє одинокою дорогою, і своїм дїлом уважає тільки потвердити те, до чого такий собор договорить ся 13). І три тижнї по соймі король видав грамоту, де визначав на осїнь того ж (1626) року в м. Кобринї 14) собор „релЂи греческоє” для обговорення „потреб і покою церковного”. Грамоту видано на прошеннє митроп. Рутського, і про участь в нїм православних не згадувало ся виразно (грамота адресувала ся до „стану духовного і свЂтского релЂи греческоє”), але її цїль — переговори і порозуміннє унїятів з православними була, розумієть ся, всїм ясна і звісна. Унїати пізнїйше навіть докоряли православним, що вони самі просили короля, аби визначив сей собор, а потім не приїхали. Унїати, мовляли, чекали-чекали й не дочекались. А православні толкувались, що в королївській грамотї не згадувало ся про участь православних 15).



Загальне невдоволеннє на митрополита і його близьких товаришів в справі ставропіґій, що тодї підняло ся, і підозрівання в порозумінню з унїатами, від яких митрополит мусїв публично відпекуватись і виклинатись, — все се доста поясняє нам се здержаннє від усякої участи в соборі, хоч би навіть серед православної єрархії була якась охота до нього 16). Формальний привід давало те, що правительство до православної єрархії формально не звернуло сы — хоч в листї своїм до московського правительства митр. Йов, розповідаючи про здержаннє правослвних від участи в сїм соборі, представляв справу так, нїби то православні противлять ся якомусь виразному покликови правительства 17). Очевид
Страница 1 из 77 Следующая страница