Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 10

В міру того, як виясняла ся перевага козаччини під Переяславом, все гнізнїйше підіймала ся хвиля повстання. По перехдї польського війська за Днїпро, підіймали ся, збирали ся все нові ватаги повстанцїв та вели партизанську війну з Поляками, побиваючи дрібні віддїли, що йшли до польського війська або пускали ся за провянтом. Наш київський лїтописець, побільшуючи, розумієть ся, каже, що козаків під кінець війни, „як оповідали”, зібрало ся до сто тисяч, і вони „взяли моц”, віддвдячуючи за попереднї звірства жовнїрські, як вирізаннє Лисянки й Димера.



„Обоз обозом, а тут Поляків несчисленно ходить по всїй Українї. Оден (віддїл), що йшов до польського війська, заступили й побили, все забрали. Що були гайдуки — не забиыали, бо була то Русь, тільки повбирали ся в їх сукнї і побили кілька сот жовнїрів що йшли за гайдуками: жовнїри думали, що то гайдуки стоять, і були безпечні.



„Далї в Копачеві (коло Василькова) побили всїх жовнїрів і вози їх позабирали, з скарбами. В Димері в пятницю по св. Духу (21 мая с. с.) жовнїрів громили. Під Київом жовнїрів побили так, що у них, кажугь, коней воєнних взяли до 600, і вози з усїм добром.



„В недїлю всїх святих (23) в окопі зараз за Днїпром, де гетьман був зразу окопав ся, побили одну роту, велико богату і мужну, з самих панят — звала ся золота рота, на хорогві було золоте коло. На світанню всїх побито — ноги не випустили; там в окопі поклали й ховати не казали. Скарби там страшенно великі побрали; самих панят тих було півтораста, крім челяди, і купцїв київських до дводесяти було — живність провадили до обозу. Кажуть, що та рота була з Ченстохова; полковником був нїякий Ліщиньский. Тоїж недїлї, перевізши ся з за Днїпра, в місточку монастирськім побили другу роту — як з повітря лежали по улицях і домах оголені жовнїрські трупи. (Підданих монастирських десять забито, аж сам отець архимандрит був у великім страху; иньші з тоїж роти забили до 50; одноло Русина Попеля знайшли у черця й розстріляли, другого в церкві св. Теодосія) 9). Між ними було якесь велике паня Ґлембооцкий, вісїмнадцяти лїт тільки, кажуть; втїкло було, але вони його знайшли, каазали йому з соболиної шуби розібрати ся — він просив ся, триста тисяч окупу давав, але вони нїчого не дбаючи й його розстріляли.



„Дргого дня в Київі 50 байдаків, а човнів без числа спалили, щоб Поляки не мали чим перевезти ся на тамту сторону до гетьмана; був тодї великий страх на всїх, аж потім відойшди. Тогож дня люде королївські надтягаля — кажыть, що за жидівські гроші були найняті. Пришедши вечером, на монастир хотїли вдарити, і вдарили були; але козаки були недалеко, а до того почули ґвалт великих дзвонів, вернули ся, монастир опанували й Нїмцїв відгромили 10).



„Від Борисполя в пяти милях, з півтори тисячі жовнїрів тільки 25 зістало ся — всїх побито на тім місцї. З королевичевої роти, що в Луцьку стояла й на Русь похваляла ся дуже, — ,як вернемо ся, всїх вас в руцї мати будемо', казали — то з них пятьдесят товаришів згинуло, не рахуючи пахолків. І з тих Нїмцїв і гайдуків, що за Днїпром були, не зістало ся нїчого, або дуже мало; і ті що монпстир грабили, за Днїпром зістали ся”.



Наршетї по двох тижнях наступила катастрофа, яка підрізала до решти завзятє Конєцпольского. Очевидець Гладкий говорить про неї дуже коротенько, але виразисто: „в останнїм бою Черкаси у гетьмана Конєцпольского в обозї забрали армату, богато Поляків в обозї побили, і перевози на Днїпрі зайняли й пороми на перевозах попалили; і після того бою гетьман Конєцпольский з Черкасами помирив ся: Конєцпольский промовчує його зовсїм, скромно згадує тільки, що козаки, як він їм „жили відтяв”, признали свої вини і милосердя просили. Иньші польські джерела, не знаючи нїяких подробиць кампанїї (вони таки, мабуть, в переважній части зістали с ясекретом для польської суспільности), говорять тільки про великі страти польського війська. Козаки покорили ся „по многих кровопролитних битвах, в котрих з королївського війська, не кажучи про простих вояків, шляхтичів товаришів згинуло більше як за цїлу війну пруську — на триста їх рахували, і мало хто не стратив коней, що найкращих” 11).



Ширше оповідає про сю битву наш київський лїтописець, і при всїх побільшеннях і лєґендарних деяких подробицях в головнім подає її, очевидно, досить вірно, бо згоджуєть ся з коротким оповіданнєм Гладкого, що козаки здобули були сам табор польський, забрали з нього гармату, і вілтяли польське військо від Заднїпровя, понищивши перевози. Не часто маючи оповідання Українця-сучасника, наводимо його реляцію в цїлости:



„Битва велика була в саму суботу 12). Пан Лащ помітив козаків, що їхали на чату; взявши жовнїрів, як кажуть, пять сот коней, напав на них, а не мігши їх дістати, дав знати пану гетьманови. Пан гетьман узяв з собою жовнїра доброго дві тисячі й пішов за Лащом. Тих козаків уже на тім місцї не знайшли, але натрапили на иньших, що йшли в поміч тим першим. Кажуть, що їх було небогато, тільки з двіста коней, а Поляки кажуть, що пятьсот. Сї козаки, замкнувши ся в одній шопі, боронили ся так, що жадного з них живцем не взято, тільки одного сотника, і то раненого. А в тім часї два гайдуки передали ся з польського обозу до козаків і сказали: ,маєте нагоду, бо гетьмана нема в обозї! Тодї козаки до обозу. А намісником гетьманським був пан Потоцкий. Там били ся, сїкли! До двох тисяч людей впало з обох сторін. Одні козаки били ся, а иньші взяли три гармати що найбільші і дві гаківницї, та до свого обозу притягли. На то наспів пан гетьман. Били ся потім шість годин; як би дож страшенно великий не перешкодив, певно з них усїх не випустили-б і ноги. Аж гетьман виставив знак згоди, і тодї перестали. З тої битви 30 значних жовнїрів привезено до Київа — полковників, ротмистрів, між ними пана Ганібаля, що тридцять лїт був ротмистром — сам пан гетьман плакав по нїм як по батьку, бо його ради уживано в усїм; також другого Ганібаля, поручика, свояка його; пана Паковского, п. Карского, п. Красностваского, п. Красновойского, п. Красносельского. Була се та велика битва, де пан Стефан, старший син отця митрополита полїг між козаками” 13).



Се та битва, додамо, що стала популярною в новійшій традиції під іменем „Тарасової ночи”, як її назвав автор Історії Русів, представивши в видї нїчного нападу козаків на польський табор на свято Божого тїла, „котре вони (Поляки) з стрільбою і пированнєм відправляють” 14). Її оспівав в одній з своїх молодечих поезій Шевченко, на підставі сього оповідання. Що козаки захопили тодї польські гармати, се потверджують і згадки при дальших переговорах Конєцпольского з козаками про „армату, захоплену в шанцях”.



Примітки



1) З дня 8 (18) мая маємо вже унїверсали Конєцпольского з під Переяслава. Але 17 (27) мая король відписує ще на його реляцію з Київа. Очевидно він прийшов під Переяслав десь дуже недовго перед 8 (18) V.



2) Листи Сопізї з Варшави — автоґр. Публ. бібл. Nr. 221, 166.



3) 17 (27) мая король відписує на його жадання в справі нових контінґентів, — Рвп. Публ. Бібл. Разн. F. IV Nr. 104 с. 121 об.



4) Архивъ Ю. З. Р. III. 1 ч. 84.



5) Се каже Гладкий: „сидЂли дЂ онЂ въ Переясловли съ Черкасы въ осадЂ отъ польскихъ людей три недЂли” (Матеріали Кулїша с. 316), і се потверджують документальні дані. Під Переяслав Конєцпольский прийшов перед 8 (18). V. трактат з козаками підписано 29. V (8. VI). В своїй промові Конєцпольский загально каже про кілька тижнїв війни під Переяславом.



6) В листї 8 (18), V варшавський кореспондент Сопіги так переказує вісит з театру війни (з реляцій Конєцпольского очевидно): Kozackie na Ukrainie bandy ieszcze nie do konca usmierzone, lubo ich na kilka miejscach woysko quarciane gromilo i trzy miasta im gwaltem wybiwszy ich odcieto (Ркп. Публ. бібл. автоґрафи Nr. 221, т. I с. 162). В унїверсалах з 8 (18). V Копєцпольский оповіщав, що своєвільство козацьке po kilka razow odniozszy niemala kieske, upamietywac sie nie chce (Архивъ Ю. 3. Р. III. І. с. 310). В листї до Конєцпольского король так переказує його реляцію з 17 (27). V: kozacka swywolw, chociasz sie szczesliwie przeciwko nim uprzeimosci waszey powodzi, przy uporzeswoim stoi (Ркп. Публ. бібл. Разн. F. IV Nr. 104 с. 107).



7) В своїй промові Конєцпольский каже: Tam nastapiwszy iusz pod Реrаslawiem na to swowolenstwo bedace, wszystkich media szukalem do skonczenia tey sprawy bes rozlania krwie, iusz nic wiecy nie potrzebuiac od nich, tylko wydania tego, ktory byl prayczyna zamieszania tak wielkiego. Ale upor z prostota zmieszany nie chcial wystempku tego obaczyc asz sie іm zyly zacielo. Nie chce wspominaf pres kilka niedziel prac naszyych ustawicznych y krwawych boiow, poniewasz nie zycze sobie ze krwie poddanych w. k. w., lubo to swowolnych, gloriam quaerere Poblogoslowil irdnak Р. Bog, ze obaczywszy wystepek swoy, miloserdzia prosili. Ktorych na dalsza w. k. w. y rptey usluge, taka iakam w. k. m. poslal uczynilem z nimi transaktia, w naimnieszym punkcie nie odetempuiac Kurukowskiey, ale we wszystkim one zachowuiac.



8) Ркп. Публ. бібл. Разн. F. IV Nr 104 с. 121 об. (лист з 27/V, але думаю, що Конєцпольский про се мусїв знати скорше).



9) Се, здаєть ся, говорить ся про убитих тими жовнїрами, яких потім погромили козаки.



10) Тут іде оповіданнє, як Нїмцї, злупили київські монастирі, хотїли їх грабити, а ті бороли ся — „тая война через тиждень немало около монастиря (печерського) була”. Її згадує теж Кальнофойський в своїй „Тературґімі”, як чудо милости Богородицї, що монастир виратувала. Були то драґони Бутлєра — про висилку їх писав король в цитованім листї 17 (27) V.



11) Пясецкий с. 500, так само Pamietniki do panowania Zygmuntw III т. І с. 154. Туж цифру, очевидно популярну, подає і Львівська лїтопись: „такъ повЂдають, те триста велце знатныхъ пановъ коронныхъ згинуло”, але додає до того фабульозну цифру звичайного війська — „вшиткого войска до десяти тисячей згинуло”



12) Лїтописець мабуть розуміє субрту 22 мая с. с.



13) Кулїш відкидаючи оповіданнє Львівської лїтописи, як фантастичне мовляв, вказував за сю подробицю, що Стефан Борецький не був зовсїм в козацькім війську (Матеріали І с. 302-3 ).



14) Исторія Руссовъ с. 54-2. Традицція, очевидно, якась була, незалежна від Львівської лїтописи, — не видумка автора „Исторії”



ДЕКЛЯРАЦІЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, ЗМІНА ГЕТЬМАНА, ВІДПОВІДЬ КОЗАКІВ КОНЄЦПОЛЬСКОМУ, УГОДА, РЕВІЗІЯ РЕЄСТРУ, СТАРШИЙ ОРЕНДАРЕНКО.



Ся остання катастрофа підрізала енерґію Конєцпольского, „Підрізали жили козаки” йому, не він їм. Крім великих страт причинив ся сильний упадок духа в війську, що рішучо не хотїло й на два тижнї ще протягнути кампанїї. Козаки перервали полученнє з правим берегом і побивали де попало поодинокі партії польського війська — до сих днїв власне належить переважна частина епізодів, наведених вище з оповіданая київського лїтописця. Конєцпольский зложив пиху з серця і розпочав серіозні переговори з козацьким військом.



„Побачив пан гетьман, що зле, що бють, що хоч би й десять раз більше було його війська, то нога їх не вийде, молив ся, чую, так: ,Найсвятїйша Панно винеси мене звідти здорового'! Бо і на його самого наїздили на сам табор” — записує сучасне опочіданнє київський лїтописець, і додає в pendant до недавнїх заходів коло унїї друге сучасне оповіданнє; „Чув я, показував пан гетьман, утераючи сльози, велику силу трупу і казав: ,От і унїя, лежить Русь з Поляками”.



Такі були українські паралєлї до оповідань Конєцпольского і иньших репрезентантів офіціальної Польщі про приборканнє козаччини, яка, мовляв, по великих втратах, заданих їй польським військом, просила пробачення і корила ся на будуче.



Тепер маємо вже в повній формі ті деклярації, якими розміняв ся Конєцпольсктй з козацьким військом після сеї катастрофи 1).



Деклярація Конєцпольского носить в нашій копії титул: „Спосіб утихомирення гнїву його кор. м. за провину війська Запорожського”; вона не має нї якоїсь вступної титулятури, нї підпису — була передана через післанцїв Конєцпольского як формула угоди. Не згадує нїчого — хоч як би се було їй на руку — про якесь прошеннє згоди, чи просту інїціативу з козацької сторони. Очевидно, Кгнєцпольский перший мусїв звернути ся тепер до козаків 2).



Вичислив їм в своїй деклярації вини їх: убитє Чорного, походи на морн, напади на польських вояків, аґітацію наа волости. „Так багато невинних людей повідривали від домів, господарств і робіт, під претексстом нарушення віри, в котрій нїкому не було нїякої кривди”. За сї провини треба-б було їх сурово покарати, але що „вже й так багато крови розлило ся і згинула така сила добрих юнаків, що заробляли на добру славу королеви і війську Запорожському” — то Коиєцпольский готов подарувати козакам їх вини під тими умовами:



Вони видадуть Тараса як привідця повстання, що мав — як є на то певні доводи — зрадливі замисли против річипосполитої, незвісні самому війську козацькому (близше їх, на жаль, і Конєцпольский не віжкрив, і не знаємо, чи розумів він тут ті ж підозріння про зносини з Москвою, чи щось иньше).



Постанови куруківської комісії мають у всїм заховувати ся.



Участники походу на море, що став ся під час сеї кампанїї, по поворотї мають бути суворо покаранї, провідники видані королеви, а човни попалені.



Старшого, який буде їм від короля наданий, аби прийняли і у всїм йому бул ипослушні.



Вірні козаки, що зістали ся при польськім війську, і задля їх вірности не губить ся імя козацьке і не заберають ся від козаків їx права і вільности — вони мають бути прийняті в згоду і любов військом козацьким, і шкоди їм мають бути нагорожені.



Виписані за непослух з реєстру (що були на Запорожу) будуть наново прийняті до війська, коли хочуть додержувати умов і послуху на будуче; не реєстров і-ж мають розійти ся до домів своїх.



Забраних вязнїв і захоплену гармату козаки вернуть, і майно жовнїрське, забране в Корсунї, назад віддадуть.



Такі були умови Конєцпольского, що з сердитого местника став таким милосердним протектором коэаччини.



На чолї козацького війська тодї стояв уже не Тарас Федорович, а Антін Коиашевич Бут 3). Як і коли стала ся отся переміна, і яку вона мала вагу, не знаємо, бо тільки з козацької відповіди Конєцпольскому дізнаємо ся про неї (може перемінено гетьмана власне з огляду на переговори з Конєцпольским, в певну сатисфакцію і улекшеннє ситуації польській сторонї). Іменем війська дав новий старший таку відповідь:



„Вже не перший раз рачиш ваша милость писати до нас про смерть небіжчика Грицька Чорного, що буцїм то був нам поданий за старшого. Про се ми вже давнїйше писаши і на письмі подали, що причиною тому, як і виходови нашому з Запорожа були ті прикрости, що нам докучили, і ми ті прикрости (dolegliwosci виложили на письмі через й. м. п. Ганібала і й. м. п. Байбузу. А що до моря і нарушення перемиря з турецьким цїсарем, то початок до того дав тойже небіжчик Чорний, а декотрі старші, що були тодї з нами, тепер при й. м. п. гетьманї короннім: Качковский і Бордяк, що були осавулами, Капуста — був полклвником.



„Що до розіслання унїверсалів і громадження людей під претекстом нарушення віри, то воно справдї так було, що ми розсилали унїверсали, а дали нам відомість декотрі духовні і світські люде, що не тільки по сусїднїх містах чули, але й на собі те пізнавали минулого року, коли їм в церквах забороняли служби божої і церква брацька скрівавлена була панами жовнїрами, що стояли в Київі — з того згромадили ся люде.



„Що до видання Тараса, то не сам він оден винен, а цїле військо. Щоб ту вину вигладити, трудно його видавати — мусїло ся-б покарати його в війську, але не инакше, тільки з тим, аби з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, була дана нам сатисфакція зі сторони иньших наших — Бордяка, Вовка і Бородка — аби вони теж були покарані, бо той огонь запалили не хто, тільки вони.



„На Куруківську комісію признаємо, що ми присягали, але то ми були змушені вчинити, видячи великий натиск на нас. Військо було не в однім місцї, декотрі на морі, иньші на Дону і на річках. Які були видані записи, подібні до торішнїх — мусїли ми їх переступити 4). Тепер просимо покірно, щоб нам робити порядок без ї. м. панів комісарів: хто буде нам придатний, буде нашим товаришом, а хто не придасть ся, того виключимо.



„Коли хто справдї пішов тепер на моие з тих, що ми лишили на Запорожу, то вчинив се своєвільно, против суворої нашої заборони, і ми таких обіцємо суворо покарати як зрадників.



„Старшим нашим має бути, кого ми за згодою всїх собі улюбимо. Покірно просимо того собі з милостивої ласки й. м. пана гетьмана коронного, нашого ласкавого пана, аби й тепер так було, як здавна бувало — що старші некороновані бували. Але по виборі кожднй раз ми будемо повинні давати знати й. м. п. гетьману кор.



„Товаришів наших 5), коли буде милостива ласка й, м. п. гетьмана кор., нашого м. пана, наступить згода, — обіцяємо ми прийняти за товаришів собі, без усякої догани — як ми хлїб-сїль їдали і в добрій згодї бували, так і тепер приречемо бути.



„Нагороджувати шкоди, що стали ся ї. м. п. жовнїрам — то вже Бог його зна, хто-б їх мав нагороджувати, бо і шкоди, далеко більші, які дїяли ся і дїють ся декотрим нашим, ми теж полишаємо на добру волю. А й. м. п. Тшецєцкого і й. м. п. Чарнєцкого з товаришами їх обіцяємо пустити, коли дасть Біг дійде згода, — і армату дрібнїйшу, що ми захопили в шанцях”.



Ся досить ґречна, але рішуча 6) відповідь кінчила ся прийнятим звичаєм в відносинах до панів куртоазією: „Все се ми віддаємо на милостиву увагу в. м., нашого милостивого пана, просячи унижено і покірно, аби ваша милость показав себе нам нашим милостивим паном і нас, слуг своїх, при давнїх вільностях полишити зволив”.



Конєцпольский з огляду на сї ґречні фрази мав формальне право говорити, що козаки просили ся у нього. Аби лише він вволив їм їх волю!



Не знати долре, як довго потягли ся потім ще переговори. Від першого свого жадання — видачі Тараса — Конєцпольский суоро рішив ся відступити; тим більше що козаки ставили такеж домаганнє що до вірної старшини, яка пристала до Поляків. Було рішено, що доля Тараса буде віддана на ласку королївську, але він тим часом, „за горячим прошепнєм обох військ” буде зіставлений війську, а не виданий. Супроти миролюбивого настрою королївських інструкцій, які діставав Конєцпольский під час походу, се вихід був досить безпечний. Маємо лист королївський (тільки що він писаний 2. VI с. с., отже не міг поспіти на час), де король поручав Конєцпольскому, для утишення війни, не нпставати на виданню проводирів повстання 7). Неохота правлячих сфер до дальшого ведення війни і бажаннє закінчення її за всяку цїну мусїли бути Конєцпольскому звісні дуже добре.



Скасувати курукісську ординацію формально Конєцпольский відмовив ся рішучо, та й не міг властиво зробити сього. Але зробив важну уступку — згодив ся збільшити реєстр до восьми тисяч. Зроблено було се, що правда, півофіціально, бо в протокол угоди не внесено, і платню в звязку з сим не збільшено, але сучасні реляції з театру війни про сю уступку говорять зовсїм виразно, як про одну з основних пунктів угоди 8). Одна з них дає такий мотив сього побільшення: треба більшої, двохтисячної залоги на Запорожу.



На обі сторони — як участникам повстання так і тим, що пристали до польського військв, була проголошена амнестія. Виписані з реєстру мали бути вернені нкзад і реєстр наново мав бути доповнений. Для сього дїла обома сторонами — повстанцями і вірними реєстровцями - мала бути вибрана мішана компромісова комісія в делєґатів, з кождої стороеи по дванадцяти; вона мала перевести доповненнє реєстру, вибір гетьмана, і воеи-ж, сї делєґати давали ґарантію згоди і пробачення на будуще 9).



З Заморожцїв (повстанцїв), вибрані були до комісії: Левко Бут з Канева, Левко Бубнівський, Каленик з Черкас, Чечуга з Черкас, Іван з Канева, Заблоцкий з Канева, Юрко Солтик Харабура з Корсуня, Іван Сорока з Жовнина, Федор Прало з Черкас, Іван Кулага з Канева 10). Вони зложили таку присягу: Ми (вище названі) товариші війська й. к. м. Запорожського, що тепер під реґіментом Антона Бута, вибрані для ,порівнання' з товариством нашим, присягаємо іменем всїх Господу Богу в Тройцї єдиному, пресвятій Богородицї і всїм святим, що ми вертаючи ся до давнїйшої послушности за наказом ясновельм. й. м. п. гетьмана кор., пана нашого мил., поріжнивши ся перед тим з товариством нашим, а тепер зєднавши ся, пробачаємо всї образи нашом утовариству, що при й. к. м., і як по давньому без усякої догани на славу і услугу й. к. м. працювали, так і тепер, пустивши в непамять усе що стало ся під час того розріжнення, не будемо чинити яких небудь докорів або прикростей. А якому-б щось таке було доведене — докори словом або вчинком, — всї ми одностойно будемо добивати ся, щоб такого без милосердя покарано смертю. На се присягаємо по правдї — так нам Боже, поможи, а коли се не по правдї — забий нас, Боже, на тїлї й на душі, в сїм і будучім віку, аминь.



З війська реєстрового, що буде з Конєцпольским, делєґовані були: Василь Соколка з Черкас, Константин Вовк з Черкас, Олександр Смотрицький з Черкас, Пашковський з Корсуня, Мисько Мануленко з Стеблева, Пирський з Лубен, Гаврило Кулащенко з Переяслава, Захар з Корсуня, Станислав Яблоньский з Лубен, Филон з Переяслава , Іван Туровець з Корсуня, Федор Бобаченко з Стеблова. Вони зложили присягу подібно як делєґати запорозькі.



На старшого вибрали вони Тимоша Михайловича, Орендаренка призвищем 11). Конєцпольский „з огляду на засвідчену його мужність і в справах рицарських зручність потвердив, чи „ подав” його „всьому війську Запорозькому за старшого, котрому всяку готовість і послушність будуть повинні показувати”. З свого боку новий старшина зложив присягу псолушности королеви й державі, обовязавши ся на море не ходити і нїкого не пуакати, „тим, що не будуть на службі королївській, на Запороже ходити боронити, нїяких куп анї охотника анї виписаних з реєстру без волї короля і річипосполитої не скликати, а навпаки — таких карати”, і т. д.



Все се списано в протокол, дня 29/VI с. с.; оден примірник підписав гетьман польський і передав козакам; другий, іменем нового старшого, підписали Іван Бачинський, Михайло Минковський і писар військовий, і для памяти рішено його вписати до коронної метрики і київського ґроду 12).



Примітки



1) Видані в Жерелах VIII ч. 215 і 216.



2) В відповіди козацькій згадуєть ся тільки попередня відповідь, переслана через Ганібаля — вбитого в останнїй битві. Отже попереднї зносини були перед катастрофою ще.



3) Антоном Конашевичем зве він себе в деклярації. Антоном Бутом зве його протокол.



4) Фраза не зовсїм ясна, з пропуском.



5) Тих реєстрових, що були при короннім війську.



6) Dosyc zglypia foremny, зі злостю іронїзує сучассник — у Жуковича с.89.



7) Iz iednak z wielu mieysc od przednieyszych panow sebatorow mamy pisania, aby sie lenioribus mediis z tymi tam ludzmi rzeczy akkomodowali y tak wiele ich, ktorzy sie moga zgodzic na usluge rptey, nie tracilo — pilnie zadamy upreymosci w., abys uprzeymosc w., lubo by tez y tych rycyrzow swawolenstwa swego wydac nie chcieli, — rzeczy tamte z niemi iako moglo bedzie bydz akkomodowal, gdyz moze sie sposob podac, ktorym sie bendzie moglo y herstowi swawolenstwa czasu swego zganic (Ркп. Публ. бібл. Разн. F. IV. Nr. 104 с. 107). В таких обставинах, розумієть ся, не могло бути місця для кари смерти Тараса, яку припускав — на підставі фальшиаої звістки про заяву Пісочиньского в Царгородї (Pamietniki do panow. Zygmunta III т. І с. 158), свого часу Костомаров (Б. Хмельнпцкій І с. 94. Див. про се ще Рудницький с. 75 і Жукович VI c. 91.



8) Жерела VIІІ ч. 217 і 218, також вимітка з сучасного дневника у Жуковича VI c. 94 Жукович готов бачити натяк на побільшеннє реєстру в самім протоколї згоди, приймаючи варіант: liczby pokurukowskiej naznaczoney (с. 92).



9) Жерела VIII с. 349 і протокол.



10) Стільки дають обі копії разом; деякі ймення попсовані, особливо в Кулїшевій копії.



11) Пок. Кулїш, що завзяв ся всїх гетьманів виводити з шляхетських родів, і тому не тільки у Сулими, а й у Грицька Чорного бачить „шляхетськую фамнлію Савичъ” (Укр. козаки с. 663), не вважаючи на демократичне призвище Орендаренка вважає його теж „очевидно шляхтичем” (Матеріали с. 307).



12) 3 копії бібл. Красїньских, значно скороченої й місцями сильно попсованої, видав сей протокол Кулїш в Матеріалах своїх. Иньша копія, повна, в дечім відмінна в рп. Публ. бібл. Пол. F. IV Nr. 241 с. 654. Я користував ся головно сею повнїйшою копією, зазначаючи інтересні відміни коротшої.



РЕЛЯЦІЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО І ФАКТИЧНІ НАСЛЇДКИ КАМПАНЇЇ, ПОХОДИ НА МОРЕ, БЕЗРАДНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ДОМАГАННЯ КОЗАКІВ, РАДА НА МАСЛОВІМ СТАВІ 23 СЕРПНЯ 1630.



„Так пройшла та комедія козацька”, кінчив Конєцпольский своє оповіданнє про кампанїю, можливо користно представивши її для польської соймової авдиторії, і додав: „Признаю ся, що не був я сам дуже вдоволений її результатом, бо не дано сатисфакції за таку образу маєстату королївського, а до того знаю, що хоч запечатано її кровю і стілько присягами потверджено, то у тих людей се не трівке, і мушу остерігти, що як ще в сїм роцї (1631), зараз з весни не запобіжимо сьому, то вони посварять нас з Турками і в велику біду нас заженуть. Можна-б було минулого року (в кампанїї) щось солїднїйше з нимм вчинити, але відповідно до волї королївської прийшло ся приміняти ся до обставин і воюючи прошеним; тим вдоволити ся”.



Пишному гетьманови дїйспо не було чим не то що досить, а й трохи бути вдоволеним в кампанїї. Козаччина від польського війська відбила ся і вийшла з кампанїї з почутєм переваги. Повстаннє непослух, убитє казьонного гетьмана пройшли їй вповнї безкарно. Виписані за непослух з реєстру були вернені; участники повстання дістали амнестію. Ґречні фрази, віддані назад вязнї й гармати — більше нїчого від них не дістав польський гетьман . А мусїв де що важне попустити. В своїх реляціях і в офіціальнім протоколї він кладе натиск на те, що козаки прийняли знову куруківську ординацію; не був то нїякий тріумф, тим більше що козаки аж до самого повстання не підносили голосу против неї, пppосили тільки увільнення від деяких її постанов. Було-б отже се тільки простим приверненнєм status quo; але й його властиво не було. Раз, що рамки реєстру розширено на дві тисячі, по друге — не було вже й мови про фактичне переведеннє сього реєстру як в 1625 p. Взагалї нїчого не робилось і навіть не проєктувалось для того, щоб загнати в підданство назад всю масу нереєстрового козацтва — тих кількадесягь тисяч, що взяли участь в війнї 1630 p. (в протоколї тілько згадка, що вони повинні розійти ся до дому, а їм правительство ґарантує „безпечність” — від репресій). Не було нїчого з того, що робило ся в 1625 р., аби загородити дорогу на море, на Запороже — палення човнів, ставлення залоги на Запорожу і т. и.



Так і розуміли й толкували на Українї переяславську згоду, що куруківську ординацію скасовано і козаччинї тепер все вільно. „О перемире (Конєцпольский) просипъ, що хотЂли козаки, то себЂ вымовили”, записує наш київський лїтописець фінал кампанїї: „Козаків на будуче хоч сто тисячів, і сам Конєупольский, як я чув, мав їх бачити, як йому Тарас показав те обране військо; гетьмана анї він анї король не мав подавати, а вони самі будуть вибирати; признав йому рицарство”.



Се було таке ж свобідне толкованнє переяславської умови в другий бік, як і офіціальне толкованнє Конєцпольского, що козаки ирийняьи в усїм кцруківську ординацію.



Ситуація була того рода, що Конєцпольскому, „приміняючи ся до обставин”) приходило вдоволяти ся ґречними фразами, паперовими обіцянками козаччини і вдячно приймати, коли і того козацьке військо йому не відмовляло.



На плечах гетьмана висїла гроза жовнїрської конфедерації, небезпека від Татар, небезпека від Турків, від козацьких походів на море, що грозили стягнути новий турецький похід на Україну, майже позбавлеоу коронного війська. А на західнїй границї ярила ся далї велика трицятилїтня війна, грозячи кождої хвилї затягнути у вир свій і Польщу — особливо з того часу, як центральна роля в сїй війнї перейшла до смертельного ворога Польської держави і династії — шведського короля Ґустава-Адольфа, і він все пильнїйше розглядав ся в тих внутрішнїх елєментах її, які-б могли послужити для йлго акції 1).



В переговорах Конєцпольского під Переяславом чуємо про похід козаків на море в маю 1630 р., під час самої переяславської кампанїї. В туреьких джерелах оповідаєть ся про спустошення, поыинені козаками на чорноморськім побережу, коло Ізмаіла, Кілїї, Мідії. Бадчіка, Варни, Сізеболї. Візир Кенан-баша виступив против них з 14 ґалєрами і коло острова Монастиря бачив нїбито 300 чайок козацьких; але се число мабуть сильно побільшен ев його реляції Козаки пішли від ґалєр в очерета, і тут візир міг їх зловити тільки сїм чайок — привів їх з тріумфом доЦ аргороду, як каже турецький історик 2). По скінченій кампанїї з Поляками нові маси козаччини посунули на Запороже і вибрали ся новим походом на море. Конєцпольский, одержавши про се звістку, не тільки подїлив ся з королем своїми побоюваннями, що сей похід може зовсм розстроїти відносини до Туреччини 3), а й поспішив остерігти Турків про сей сподїваний козацький похід. Сей новий похід дїйсно ставив польсьее правительство в дуже не милу позицію піля того, як і воно і Конєцпольский поспішили похвалити ся перед Портою новим погромом козаків — мовляв їх сильно знищено, своєвільство розігнано, проводирів їх смертю скарано. Запороже обсаджено залогою і т. д. 4)



Але Турки сим разом стерігли ся самі, і сей новий козацький похід, під проводом Соленика, не мав для них прикрих наслїдків. Капітан-баша ще в серпнї був висланий з ґалєрами під Очаків, а корпус сухопутного війська під Білгоро під проводом сілїстрійського намісника Муртаза-баші, в поміч очаківськом
Страница 10 из 77 Следующая страница