Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 13

заччини, кидала ся в очи. Шляхта на сїй воєнно-служебности опирана свої соцілаьні і полїтичні привнлеї; козаччина за свою воєнну службу державі бажала бути трактованою по можиости нарівнї з шляхецьким станом. Ми не раз, уже від самого сформовання козацької верстви стрічали виразнї, хоч переважно не дуже смілї натяки в сей бік. З перших років XVII в. маємо такий лист гетьмана Куцковича, де військо козацьке заявляє свому срарому антаґонїстови, що „й. королївська милость , будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, зволив обдарувати і упривилеювати'' кшзаччину, „признавши синами коронними і ублагороднивши стародавнїми вільностями їх самих, жіиок і маєтности” козацькі (с. 320). Тепер, при такій добрій нагодї для всяких поважнїйшнх, основних домагань, яку давало безкоролївє, козаччина ставила, хоч дуже несміло, жаданнє, аби її формально припущено до прав шляхетських. Отсе бажаннє „вільностей, які належать ся рицарськім людям” 9), поставлене поруч бажання припущення до соймовання, що було теж одною з шляхетських привілєґій, відкриває сей дезідерат досить ясно. Дарма, що внсловлений він був так скромно, і не вияснений близше на соймі козацьким посольством, не звернув відповідної уваги сойму.



Се може здаватись дивним, що козаччина не відважила ся підчеркнути сього постуляту яснїйше, бо взагалї для сильнїйшого натиску на польську суспільність не обмежила ся тільки самими посольствами й листами та зносинами з ріжними маґнатамн, але перевела й досить імпозантну оружну манїфестацію . Мотивуючи се непевними вістями від Татар і потребою заступити коронні землї від їх нападу, Кулага ввів військо козацьке в границї Браславщини й Волини, і розложнвши його по тутешнїх королївщинах і панських маєтностях, лишив тут на весь час сойму. Отже міг кождий постулят війська ставити на вістрю меча — наскільки міг сподїватись твердої підтримки самогт війська. Але, очевидно, сей шляхетський постулят не належав до таких, і проводив ся контрабандою перед самим військом.



Козацькі сили були великі. Всю зиму йшла мобілїзація нереєстрових козаків для походу на Сїверщину. „Сказано давати їм гроші й супно, та й по литовських городах кличуть охочих людей, щоб писали ся назад в козаки, а давнїйшим виключеним козакам велять бути козаками по давньому, гроші та сукно тим новоприбулим козакам казано давати”, як доносили в Москву московські вістники 10). Але неприхильність зимового сойму, а потім смерть короля стримали плянований похід на московську границю й полишили се змобілїзоване козацьке військо без зайнятя. Під весну козаччина рвала ся на-ново на море; вістники доносили, що полковник „Колїнка”, полишений з залогою на Запорожу, на весну повідомляв Кулагу, що своєвільні козаки наробили нових човнів і хочуть іти на море „під турецькі городи”, і самого полковника хочуть силоміць „взявши”, з собою на море забрати. Тому Кулага збираєть ся послати на Запороже новий полк, вибравши з кождого десятка по одному козаку 11). Тим чи иньшим способом йому, очевидно, вдалось сим плянам запобігти, і в інструкції на сойм з натиском підносило ся, як ми бачили, що козаки не ходять на море і свято сповняють куруківську ординацію. Похід на Волинь і Полїсє, служачи полїтичним цїлям, як дуже проречиста демонстрація на адресу соймових станів, заразом добре займав козаччну. По словам аґента кн. Заславського, що їздив до Кулаги з листом від князя, козаків з гетьманом було кількадесять тисяч. Гетьман казав, що єсть їx реєстрових 16 тисяч, але як міркував аґент, мусїло їх бути значно більше: „b тім полку, що при гетьманї, кажуть, тільки півтретя тисячі, але як я приглядав ся, було їх певно з пять тисяч — бо я з ними кілька миль їхав під корогвамп” 12).



Кулага заявляв, що буде стояти, аж посли з конвокації вернуть ся. При тім вів кореспонденцію з місцевими маґнатами, і для лїпшого вражіння робив пресію своїм військом, показуючи ласку і протекцію маєтностям одних і даючи спробувати всю приємність козацьких леж иньшим. „Не тільки в маєтностях вашої княжої мил., але і у князя Домінїка (Заслачського, ордината острозького) поводили ся дуже ласкаво і скромно; але маєтности п. воєводи руського (Ст. Любомірского), панів Сенявских і иньших будуть собі памятати”.



Взірцем кореспонденції, яку військо козацьке вело при тім, може бути лист, писаний з сього походу до кн. Заславського, де козаки висловляють надїю, що князь підтримає козацькі бажання — вибір кор. Володислава на короля і при тім — забезпеченнє народу руського від „переслїдування” і „неможливої біди благовірних, світських і духовних”, инакше — повторяє гетьман свою погрозу — козакам прийшло ся б ужити крайеїх способів, не спиняючи ся перед перспеативою „пожертвувати житєм і мпйном своїм” 13).



Примітки



1) В недавно опублїкованій інструкції птслови, висланому від Жиґимонтових дїтей по смерти батька до цїсаря Фердинанда, Володислав заявляє, що хотїв би бути шведським королем, бо там королївська власть не так обмежена, як у Польщі. Як би за помічю цїсаря удало ся йому здобути шведську корону, то польську відступив би братови, але тим часом просить підтримати його кандидатуру на польського короля (Шельонґосского Rozklad rzeszy i Polska za panowania Wladyslawa IV, c. 37).



2) Архивъ Ю. З. P. II. l c. 451.



3) П. Могила І дод 74.



4) Akta Gr. i Ziem. XX с. 321.



5) Synopsis albo krotkie opisanie praw i swiebod y wolnosci... przezacnemu starowiecznemu narodowi ruskiemu pod posluszenstwem s. o. patryarchy konstantinopolskiego trsaiacemu nadanych y рорrzуsіezonych. Передрукований в ч. I т VII Aрхива Ю. З. P.



6) П. Могила І док. 73.



7) П. Могила І док 74. Архивъ Ю З. P III. I ч. 89



8) П. Могила І с 403-7



9) Iakobysmy wolnosciami rycerskim ludziom nalezacymi obdarzeni byli.



10) Акты Моcк госуд. І ч. 336.



11) Акты Москов. госуд 1. с.



12) Архивъ Ю. З. P III. I ч. 91.



13) Архив Ю. З. Р. III. І ч. 90.



ПРАВОСЛАВНА СПРАВА НА КОНВОКАЦІЇ, ДЕБАТИ В КОМІСІЇ ДЛЯ СПРАВИ ПРАВОСЛАВНИХ, ПРОЄКТИ ФОРМУЛИ КОМПРОМІСУ, ДЕКЛЯРАЦІЯ "ҐЕНЕРАЛЬНОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ", ВІДПРАВА КОЗАЦЬКИХ ПОСЛІВ З СОЙМУ, ВІДКИНЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ДОМАГАННЯ В СПРАВІ ЕЛЄКЦІЇ.



Сильний натиск, вчинений такими парляментарними й позпарляментарними способами, поставив „руське питаннє” на одну з центральних позицій на конвокації. Старий бльок православних з протестантами був відновлений, щоб „спільними силами з народом руським, вернути собі все несправедливо і насильно відобране” 1). На чолї посольської палати, як її маршалок, опинив ся давнїй і випробований союзник православних — шеф литовських дісідентів Криштоф Радивил, напсувавши вже тим одним, непесним передчутєм, богато крови клєрикальній партії. Православні і протестанти рішучо заявили, що не приступлять до елєкції, поки не буде забезпечена свобода їх конфесій, і подали спільні жадання на руки прімаса, де домагали ся ріжних ґарантій. Тут між иньшим були жадання привернення православним всїх духовних урядів і бенефіцій, монастирів, церков і маєтностей, які до ппавославних належали, і старого права посвящення від царгородського патріарха; перенесення юрисдикції в справах про насильства і всякі між-релїґійні процеси до повного трибуналу; установлення осібних прокуроів і резідентів на дворі королївськім, по однім для дісідентів і для православних. Для забезпечення на будуче від надужить жадано, щоб не тільки король присяг, що сих постанов буде додержувати, але відповідні формули були вложені також в присягу гетьманів і канцлєрів. В присягу короля і канцлєра хотїли вставити також осібну формулу, що всї гідні, без ріжницї релїґї, будуть діставати гідности, уряди і бенефіції 2).



Було орґанїзовано дві комісії, одна для справи протестантів, друга для православних. Рою предсїдателя в комісїї православних взяв на себе сам „король шведський”, як його титуловано під сей час — королевич Володислав. Членами були 5 сенаторів — між ними канцлєр, Конєцпольский, що став гетьманом великим, і гетьман литовський Сопіга, і шість послів — між ними сам маршалок Радивил і кілька послів з Галичини. Діспутації, ведені перед сею комісією делєґатами православних і унїатів, досить широко — хоч певно не зовсїм безсторонно, описує сучасна публїкація виленського зїзду, призначена для елєкційного сойму 3); де в чім доповняє її нуїатська брошура Jednosc swieta cerkwie wschodniey y zachodniey, видана у Вильнї ж 1632 p.



Рефереетом з боку православних виступив звісний нам Кропивницький; він поставив звичайнї псотуляти православних: щоб православним були вернені уряди, церкви, бенефіції й забезпечено їх від насильств над їх совістю. На його виводи відповідав Рутский; доводив, що унїя зявила ся наслїдком заходів самих православних — згадав при тім прихильність до сеї ідеї кн. Конст. Острозького. Потім почав толкувати, що не православні від унїатів, а унїати від православних терплять ріжні насильства і переслїдування; згадав убийство Кунцевича, атентат на Потїя, утопленє Грековича, схоплених і утоплених чотирох черцїв св. Софії в Київі, убийство протопопа в Шаргородї, підчас Хотинської війни, і якогось черця в Перемишлї.



Древинський не промовчав згадки про кн. Острозького:



„Ще в. милостт, отче Рутский, в школї на науках був, як я свою службу служив на дворі святої памяти князя, згаданого вашою мил. і лїпше знаю, що нїколи того на миссль покійному не приходило”.



Потім иньший оратор документами почав доводити неприхильність до унїї. кн. Острозького. Далї перейшов до тих насильств над унїатами, згадарих Рутским. Убийство Кунцевича і атентат на Потїя православні осуджують, але з огляду, що провинники були покарані більш ніж суворо, не бачать, про що-б тут іще говорити. Завважалоть одначе, що причиною розруху в Витебську були насильсства унїата „Дорофейка”, і не дуже личить пастиреви тске озлоблеинє, яке Кунцевич викликав против себе в народї. Ширше зайняли ся православні тими чотирма ченцями, яких Рутский назвав утопленими, і документами виказали неправдивість його слїв 4). Заие інцидент з Грековичем і шаргородським протопопом збули фразами, що то справи їм близше не звісні. А на жалї, висловленї Рутским, витягли довгу низку своїх „ураз”: що унїатські владики забрали православнї уряди і бенефіції і держать їх від берестейської унїї, що конституції соймові ухвалені на користь православних (від 1607. р. почавши), не сповнені, церкви запечатані, нові будувати навіть на шляхетських ґрунтах заборонено; в будах навіть молитись не дозволяють; невинних людей тяжко вязнять; православних з маґістратів усувають, до цехів і торгів не допускають, мертвих публично ховати, з тайнам до хорих ходити не дають; „нарештї королївськими унїверсалами убогим і калїкам з Руси заборонено жебрати по польськи” 5).



Другого дня православні приступили до документального виводу тез, конспективно виложених в виданій для сойму брошюрі Synopsis, — що уряди і бенефіції руської церкви, забрані унїатами, належали православним, які були під властю царгородських патріархів, а унїї не знали. Наа сї виводи православних відповідав знову Рутский, збиваючи їх арґументи і доводячи, що руська церква була в унїї з Римом. З приводу сього вивязала ся історична дебата між иньшими широко дебатовано про те, котрий рік хрещення Руси приймати (тут замішало ся пізнїйше баламуцтво, що поплутало хрещеннє за Василя Макед. з пізнїйшим Володимировим хрещеннєм), оцїнювано посланіе Місаїла і т. и.



Унїати заявили, що вони згодили ся-б на таку формулу: Православні матимуть свободу релїґійного культу в воєводствах Київськім, Браславськім, Подільськім і в землях Львівській і Галицькій, тільки в Київі катедра Софійська і Видубицький монастир зістануть ся за унїатами, натомість монастир св. Михайла (золотоверхий) буде за православними. Владицтво львівське, архимандрії унївська, печерська і жидичинська лишать ся православним. В Могилеві дати православним чотири церкви, в Орші дві, в Вильнї позволити домурувати церкву св. Духа. Брацтва полишити при їx правах 6).



Православні, розумієть ся, на се не могли згодити ся. Соймовий дневник каже, що вони жадали не меньше як половину всїх владицтв, і на тім розбило ся. Богато дебатовано над перемиським владицтвом, унїати, годили ся його уступити, як буде на то згода папи 7). Так само дісїденти не хотїли прийняти дуже загальної формули толєранції „для тих що правильно мислять про св._Трійцю”.



Т і сї хотїли стояти при тім, що поки їх релїґійні домагання не будуть задоволені, сойм не може приступити нї до яких ухвал, навіть до „каптура” (орґанїзації тимчасових судів і екзекутиви на час безкоролївя). Але се була крайність, вона не знайшла підпертя у иныпих послів. Маршалок, що дуже горячо боронив справи православних, сам поставив, як вихід, щоб православні взяли пропозиції унїатів під нараду соймиків, і справа їх мала-б потім рішити ся перед елєкцією 8). В постанови „каптурові” або т. з. ґенеральної конфедерації, вложено було, що на елєкційнім соймі не приступить ся „до дебат про. кандидатів (на корону) і до умов з ними, а тим більше — до іменовання короля, поки всї рани річипосполитої, ексцеси, неправильности і жалї не були-б поправленї і до порядку приведені”, а тим часом у всїх релїґійних справах проголошував ся спокій 9). Православні мусіли згодити ся на се.



По скінченню каптурової деклярації, сойм „відправив” депутацію козацьку.



Першу авдієнцію, в посольській палатї, мала вона в початках сойму (18/VІ c. с.), і тодї передала лист на руки маршалка, і відчитала інструкцію війська 10). Палата звернула з того увашу на жаданнє участи в елєкції короля, на релїґійне домаганнє і справу збільшення плати, з пункту прав козацьких — „аби від старост українних не мали кривди в своїх вільностях”. Постуляту „прав рицарських” сойм чи не завважив, чи не вважав потрібним завважати 11), а посли, очевидно, з свого боку не дали нїяких коментаріїв до тоог, може — з огляду на неприхильність взагалї, яку сойм показав постулятам козацьким.



Вислухавши козацькі жадання, посольська палата відповіла, що порозумієть ся з сенаторами, і тодї дана буде відповідь. З них під дебати взято головно жаданнє учмсти в елєкції, бо релїґійна справа трактувалась незалежно, і тут петиції козацькі нїчого нового не вносили, а входити в постуляти що до збільшення платнї конвокаційний сойм не вважав своїм дїлом. Канцлєр литовський Альбр. Радивил в своїх записках згадує про дебати в сенатї над жаданнєм що до участи в елєкції 12). Воно було прийнято тут неприххильно; на висунений козаками арґумент, що й вони члени річипосполитої, говорено, що вони „такі як волосє або нїгтї на тїлї людськім: як надто виростуть, то волосє обтяжає голову, а нїгтї гостро колють ся, і треба їх обтинати; так і козаків мале число може служити для оборони річипосполитої; аше як би розмножили ся, то прийшло ся б королївству бояти ся, аби від ,хлопства руського' не вийшло повстання проти панів”. З сих мотивів всякі домагання в розширенню козацьких прав трактовано, очевидно, неприхильно, і на постулят що до елєкції рішено дати відмову. Се й зроблено на другій авдієнції, даній посольству козацькому при закінченню сойму, в зібранню обох палат. Прімас заявив, що сойм вдячно приймає почутя, висловлені військом і обіцяє за їх службу ласку річипосполитої й будучого короля, „котрого нарід шляхетський сам вибере собі”. Cї слова мали бути відпвоідю на домаганнє участи в елєкції: нарід шляхетський не хотїв допускати козак ів до участи в своїы привілєґії”. По за тим прімас „напоминав” військо козацьке, аби далї було вірне і послушне і не давало турецькону правительству причини до розриву морськими походами 13).



Навіт ьв польських кругах вважали сю відповідь занадто гострою; Пясецкий, оден з сенаторів, зве її „занадто суворою” 14). Натомість Ольбр. Радивил, крайнїй клєрикал, з вдоволеннєм записує, що „козаків добре полаяно, за те що сміли просити вільного голосу на елєкції, і суворо їм сенат заборонив, аби того більше не сміли допоминати ся. 15).



В писаній відповіди, висланій до війська від сойму, за підписами прімаса і маршалка, поминено всякі різкі вирази. Сойм висловляв певність, „що за згідною волею людей шляхетських, до котрих власне належить се на основі давнїх прав і звичаїв, а не кому иньшому”, буде вибраний добрий король, який примножить слави державі, вільність і свободу кождого заховає, а війську Запорозькому потрапить оцїнити і нагородити його заслуи 16). Відмова отже висловлена досить мягко, але вона не перестала бути через те прикрою, тим більше, що жовнїрству польському, яке теж просило права участи в елєкції, дано дозвіл прислати своїх делєґатів.



Примітки



1) Лист Могили до Хр. Радивпла, 12. V. 1632 — Археограф. сборникъ VII ч. 64.



2) Puncta dissidentium de rеlіgіоne — в дневнику соймовім. П. Могила І с. 408-413.



3) Supplementum Synopsis, abo zupelnieysze objasnienie praw tudziez manifestatio рrаwdziwa progressu sprawy na przeszley generalney pod interregnum convocatiey warszawskiey — передруковано в ч. I т. VII Aрхива Ю. З. Р.



4) Про сей інцидент див. в т. VII с. 502.



5) Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 592.



6) П. Могила І дод. с. 425, пор. записки Радивила І с. 31, ркп. 116 л. 14.



7 Ibid. c. 419. Невірно, очевидно, представляє дневник, що тільки з-за перемиського владицтва не годили ся.



8) Ibid c 420.



9) Volum. legum. III c. 545.



10) Дневник соймовий (ся частина його не друкована), пор. Записки Радивила — ркп. бібл. Оссолїньских 116 с. 10.



11) Радивил переказує сей пункт глухо: ut ad libertates militum роssеnt admitti



12) Pamietniki I c. 24 ркп. 116 л. 11.



13) Дневник сойму — П. Могила І с. 432.



14) Chronica c. 530.



15) Ркп. 116 л.15.



16) Відповідь з датою 17. VII в ркп. бібл. Чорторийських і в Публ. бібл. Разн. F IV Nr. 45 с. 90, Nr. 104 с. 624.



НЕВДОВОЛЕННЄ ПРАВОСЛАВНИХ З КОНВОКАЦІЙНОГО СОЙМУ, МИТР. ІСАЙЯ НА КОЗАЦЬКІЙ РАДЇ В ЧЕРНЯХОВІЙ ДІБРОВІ, АҐІТАЦІЯ В ВІЙСЬКУ І СКИНЕННЄ КУЛАГИ, КРІЗА В КОЗАЦТВІ, СМЕРТЬ КУЛАГИ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО НА ЕЛЄКЦІЮ, ДОМАГАННЯ В СПРАВІ РЕЛЇҐІЇ, ВІЙСЬКО ПІДТРИМУЄ КАНДИДАТУРУ ВОЛОДИСЛАВА.



Тим скінчив ся сойм. В православних кругах він зробив досить прикре вражіннє, волинська шляхта на соймику в Луцьку опротестувала формулу згоди, предложену унїатами, і рішила, що всї волинські шляхтичі поголовно мають їхати на елєкційний сойм і недопускати до вибору короля, поки не будуть сповнені жадання православних 1) (в виборі короля шляхта брала участь не через депутатів, а кождий безпосередно за сееб). Довідавши ся про се, унїатські владики внесли заяву до актових книг воллодимирських, що вони беруть назад свою формулу згоди і обстають при всїх своїх правах 2).



Праовславне духовенство звернуло ся до козкцького війська, просячи взяти в енерґічну оборону релїґійну справу. Про се в польських кругах ходили сенсаційні поголоски. От що доносив нунцій польський, на підставі оповідань коронного гетьмана: Козаки зібрали ся на раду в числї 30 тисяч, і на сю раду прибуло 300 православних попів; вони впали на землю перещ військом і просили, щоб військо оборонило церкву і їх від нещасть, які терплять так довго, — добило ся привернення бенефіцій, захоплених унїатами, та давньої свободи релїґії. Козаки були незвичайно зворушені їх благаннями і слїзми і рішили збройною рукою йти відбирати захоплені унїатами маєтности. Тільки гетьман козацький, хоч сам православний, перешкодив сим плянам; видумав, що має звістки про татарський похід і розіславши козаків в ріжні місця против Татар, відвернув тим способом від походу на унїатів.



Глубокі полїтики при тім додавали, що се інтриґує між православними Криштоф Радивил 3).



Се досить далекі відголоси, де, може бути, мішають ся подїї з-перад елєкційного і з-перед конвокаційного сойму (мобілїзація козаків против Татар). Запорожець-виписчик („запорожскій отставленый козак”) Максим оповідав про се на допитах трохи близше, хоч теж з домішкою новоутвореної лєґенди. Запорожські козаки мали раду в Черняховій Діброві, і до них на раду приїздив митрополит київський Ісайя і владика луцький Ісакій Борискович; вони наказували козакам, аби стояли за віру против Поляків, і казали їм теж, що їх старшина козацька хилить ся до лядської віри. Через те козаки скинули гетьмана Кулагу і полковників поскидали і вибрали нових полковників і гетьмана. А Конєцпольский прислав козакам гроші — ще за гетьмана Кулаги, і давав козакам по півсема золотого литовського, аби йшли до нього в Польщу і з ним стояли против Володислава. Бо Конєцпольский хоче посадити на королївство меньшого, королевича Казимира. А як козаки скинули гетьмана Кулагу, то новий гетьман Андрій Дїденко і полковники не пішли з козаками до гетьмана Конєцпольского, і проживають тепер по городах 4).



Иньший виходень, Запорожець Іван оповідав, що до Кулаги (десь в серпнї) присилав свого служебника також шведський король, закликаючи козаків, аби йшли й помагали йому стати польським королем, але козаки на се не згодили ся, міцно стоячи при Володиславі, котрого підтримують Литва і Черкаси, тим часом як Поляки з Конєцпольскнм хочуть висадити Казимира. „Радивил і литовські люде пишуть до гетьмана черкаського (козацького) і до всїх Черкасїв, щоб їм помагали, на Поляків за віру стояли та посадили на королївство Володислава”, і на Українї сподївають ся великої усобицї між обома партіями. На випадок як би гору взяла партія Казимира, Поляки мали-б нищити православну віру, і козаки хочуть в такім разї просити помочи з Москви, щоб московський цар „прийняв їх під свою руку іне видав Полякам їх і віри христіянської; а козаки хочуть стати по Днїпру від Київа і до устя і з Поляками бити ся, щоб їм не дати знищити христіянської віри” 5).



Про раду в Черняховій Діброві иньші Запорожцї Гришок Кромчанин і Мартин Маркіз оповідали так: рада ся була „объ ОспожинЂ днЂ (кооло Успенія). був на нїй митрополит з „старцями”, казав, що Поляки хочуть знищити христіянську віру, і як козаки за віру не будуть стояти, то вони — „духовний чин” поїдуть до Москви „на царське імя” 6).



Гетьмана і старшину змінено на другій радї, що була перед Рождеством Богородицї в полї коло Маслового Ставу. По словам, Запорожця Івашка, що дає нам сї вказівки, скинули Кулагу за те, що він „хотїв обляшити ся, як ті Черкаси, що перед тим обляшили ся, а було тих Черкас, що перейшли на лядську віру — 1900 мужа”. (Мова тут мабуть про реєстрових, що пристали до Поляків в 1630 р. і були обвинувачені в унїатських замислах). Нових полковників, по словам иньших вихіднїв з Запорожського війська, вибрано „з чорних людей, що били ся з Поляками в 1630 р.”, і гроші, що наспіли до козаків по сїй змінї, новий гетьман роздав не тільки реєстровим, а всьому війську: „письменнымъ и отставленнымъ Черкасомъ во все войско, смотря по человЂку” 7).



Потім за три днї до Покрова була третя рада в Корсунї, з старшими і з делєґатів — „изо всЂхъ украинскихъ городовъ выборныхъ Черкасъ по пяти человЂкъ”. Між ними були: з Білої Церкви полковник Дацко, з Чигирина полковник Тарас, з Корсуня Мисько Пивоваренко, з Переяслава полковник Олифер, з Лубен полковник Лаврин, з Черкас військовий судя Яцина, з Жовнина військовий судя Гиря, з Київа сотник Кизим 8). Військо було до двох тисяч козакі,в „а унейщиків, що відступили в лядську віру, на ту раду не пустили нї одного чоловіка, аби де знали їх думи”. Оповідав про се козак Івашко, що сам був в радї. Се не перешкоджає йому оповідати байки, що тодї в Корсунь приїздив пахолок від кн. Радивила і митрополита з листами, де оповідало ся, що Поляки стягають ся під Варшаву: з Конєцпольскнм сїм тисяч, з воєводою київським Тишкевичом три тисячі; хочуть вибрати Казимира і знищити православну віру в усїх білоруських городах 9). Ісайя намовляв знову (чи в тих листах, чи устно, приїхавши особисто — се не ясно), аби стояли за віру, а він, митрополит, буде писати цареви, щоб прийняв їх, „Білорусцїв”, під свою руку і віри їх не дав порушити. „I тому в радї рішили бити чолом цареви” 10).



Такі сї звістки. Сильно закрашені сучасною лєґендою, тенденційно налягаючи, з огляду на московську авдиторію, на той нахил Українцїв до Москви, вони дуже одностайні в мальованню подїй і настроїв на Українї, хоч записані не в однім часї і від ріжних осіб. Безперечно, вони віддають добре тодїшній настрій на Україї.



Напруженнє релїґійних інтересїв, спричинене соймовою боротьбою, знову закрасило, як 1630 р., і ще густїйше сим разом, внутрішнїй розлом і боротьбу в козаччинї.



Льояльна полїтика Кулаги, доведена до можливого напруження, особливо в конфлїктах з Запорожем за морські походи, викликала неминучу реакцію і принесла за собою крізу. Ще перед сими радами своєвільний елємент вирвав ся з-під руки Кулаги і похід нп море таки став ся, не вважаючи на всї його заходи, десь в липнї мабуть 11). Його перешкоди, які він пробував, безз сумнїву, робити тому, в звязку з безплодністю соймової акції, викликали залальну неохоту против нього і його льояльної полїтики. Йрго скинено; але скинено не як репрезентанта статечних реєстрових опозицією виписчиків, а як „обляшеного унейщика”, скомпрмітованого на релїґійнім ґрунтї. З сього погляду Кулазї в дїйсности нїякого закиду абсолютно не можна було зробити: він дуже сильно обставав за релїґійною справою і за кандидатурою Володислава, що вважала ся запорукою сповнення православних постулятів. Його поводженнє з сьогоо боку було бездоганне. Але льояльність його могла бути ненаручною непримиренним представникам православоої партії, як митрополит Ісайя і його „старцї”. Їм, як в 1621 р., перед Хотинською війною, хотїло ся потиснути козаччиною правительство різко і сильно. Манїфестації Кулаги їx не вдоволяли; їм хотїло ся мати на чолї козаччини людей готових на ве, на всякий різкий конфлїкт з правительством, а на Кулагу і його товаришів в сїм не можна було покладати ся: вони не здавали ся досить горячими до церковної справи.



Такий характер мабуть має участь київської єрархії в сїй козацькій крізї, що поставила на чолї війська перебійцїв 1630 р. На чолї Запорожа став кошовий гетьман „Калїник”, як його називає московська запись — мабуть той самий „Колїнка”, що поставленний був на Запорожу для порядку Кулагою. Послів козацьких, що були на конвокації, обвинувачено, що вони зле справили ся там, „не згідно з волею гетьмана правили посольство”, як казали козацькі посли на елєкційнім соймі — „за се сидять на горло”, присуджені на кару смерти 12). Засуджено і Кулагу. Ляконїчна звістка виходнїв каже, що „попереднього гетьмана козацьвого Кулагу Черкаси в Каневі вбили” 13).



Наскільки мало було реальних приводів до сього перевороту в релїґійних мотивах, показує факт, що становище козаків в релїґійній справі властиво не змінило ся. Очпвидно, вони таки не могли її повести инакше, нїж вів Кулага. Листи на елєкційний сойм, що мав загоїти всї рани річипосполитої, і потім приступити до вибору короля, і визначений був на 17/IX с. с., — військо козацьке висилало вже під новим гетьманом. Листи мають дати 4 і 5/IX, інструкція 6/ІХ; оден з листів (до королевича Володислава) має в нашій копії підпись нового гетьмана Андрія Гавриловича (Дїденка), на інструкції підписав ся давнїй писср Сава Бурчевський 14). Дуже можлиыо, з огляду на час, що листи сї були зладжені ще за Кулаги і тільки з невеликими або й нїякими змінами вислані були новим правительством, а послам наказано тільки пильно тримати ся інструкції і не пускати нїчого від власного розуму. Бідорака Кулага, а може й його посли, рїшучо за нїщо наложили головами.



В листї на сойм військо висловляло жаль за несповнені соймом бажання і легковажаннє заслуг козацького війська. З жалем приймало до відомости рішеннє сойму, що відмовляло козакам участи в елєкції, але кінець кінцем військо приставало на се. „Не в смак нам і се чути, що в м наші милостиві панове хоч признали нас за своїх членїв через їх мил. панів комісарів куруківських, тепер зволите нас віддаляти від вибора короля і м.”, писало військо в сїм листї „Та хоч і з жалем приходить ся нам се знести, одначе полишаємо се на волю в. м. наших милостивих панів, сподїваючи ся, що в мил. такого пана схочете вибрати, котрий не схоче чинити кривди заприсяженим королями правам, свободам і вільностям ктждого народу”.



В інструкції, писанйі два днї пізнїйше, сей пункт стилїзовано ще делїкатнїйше. Військо згадувало, що пани соймові образили ся жаданнєм участи в елєкції і заявляло: „отже коли то їх мил. не подобало ся, ми не ображаючи ся тим, полишаємо то на волю їх мил.” і т. д.



Козаччина таким чином з легким серцем зрікла ся многоважного полїтичного постуляту що міг бути здобутий, коли-б козаччина схотїла осягнути його рішучим натиском, хоч би й походом під Варшаву. Конфлїкту вона не хотїла: може бути, що й сей постулят статочних, тепер ославлених унейщиків, не був популярний в масах і толкував ся навіть неприхильно (напр. в звязку з тими лєґендами про вербованнє Кулагинців в партію Казимира). Може й церковній партії здавав ся він непотрібним ускладненнєм ситуації, що могло попсувати шанси чисто релїґійних здобутків.



Тим меньше згадувало військо своє попереднє жаданнє — про наданнє козакам „рицарських прав”. Але власне ся обставина, що в новій інструкції нїщо не нагадує сього постуляту, потверджує, що в попереднїй інструкції се не була проста стилїстична окраса, а був тут вповнї реальний зміст.



Нвтомість всю вагу положено в новій інструкції на релїґійну справу.



„По правдї з жалем приходить ся нам знести все вище сказане (що сойм не оцїнив заслуг війська і не допустив до елєкції. Але ,стократнїйший' жаль зрушив нас просто до плачу, коли посли наші чинили реляцію на той пункт інструкції нашої, де ми жебрали і з плачем просили того, що й давнїйше, за житя покійного, недавно помершого короля, тридцять лїт або й більше, кождого сойму, не пропускаючи нїякої нагоди, — про заспокоєннє старожитної релїґії, послушенства св. патріарха царгородського, ствердженої привилеями і присягами предками його кор. милости, покійних королїв польських і недавно помершого короля, — а нововимисленим
Страница 13 из 77 Следующая страница