Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 16

коротше і нема сьшго фіналу — л. 88).



13) Цїкаво, що й тут Радивил каже навпаки — що застережено папську згоду (І с. 151 =Nr. 116 л. 88).



ИНЬШІ КОРОЛЇВСЬКІ ГРАМОТИ, РОЗПЕЧАТАННЄ ЦЕРКОВ, ПРИВИЛЕЇ ВЛАДИКАМ, СПРАВА ПЕРЕМИСЬКОГО ВЛАДИЦТВА, ПОСВЯЩЕННЄ МОГИЛИ, ВІДІБРАННЄ СВ. СОФІЇ, ТРІУМФАЛЬНИЙ ВЇЗД МОГИЛИ ДО КИЇВА, СПРАВА М. ІСАЙЇ, СХІЗМА В МИТРОПОЛЇЇ, ПОСЕРЕДНИЦТВО КОЗАКІВ, СУСПІЛЬНІСТЬ ПОМИРИЛА СЯ З МОГИЛОЮ.



Крім загального „дипльому” в тих же днях видав Володислав ряд спеціальних грамот, реалїзуючи ріжні обіцянки свої, що містили ся в „пунктах”. Ще перед виданнєм загального дипльому (14/III) король видав грамоту, де позволяв „відкрити” православним (немов би тимчасом) цїлий ряд церков і монастирів. Так по одній церкві мали дістати православні в Красноставі, Белзї, Сокалї, Дорогичинї, Стоянові, Мостах, Грубешові, Ратні, Пинську (тут і брацтво при церкві), Кобринї, Берестю, Володимирі, Кремінцї, а в декотрих (як у Біільську напр.) і більше число 1). Видано чимало грамот спеціальних: для ріжних брацтв, на церкви і т. п. 2) Одержали привилей нововибрані владики. Дня 12/III видано привилей П. Могилї на митрополїю, де за ним признавали ся ті самі права над православними, які мав Рутский над унїатами 3). Два днї пізнїйше видано привилей Йосифу Бобриковичу на владицтво мстиславське, де йому позволяло ся свобідно виконувати свої функції в цїлїй Полоцько-витабській епархії 4). В приватнім листї Пузинї, виданім в додатку до дипльому того самого дня, король, згадавши свої обіцянки в „пунктах”, котрих він не міг тепер сповнити, тим часом, „до основнїйшого заспокоєння”, надає йому монастир Жидичинський з маєтностями, одну з луцьких церков на резиденцію і деякі маєтности, які Почаповський на жадання короля добровільно Пузинї відступив і на те дав запись 5). Сим Володислав обходив те veto, яке на користь папської курії заложили клєрикальні сенатори в справі відбирання бенефіцій від унїатської церкви; православні-ж, очевидно згодили ся за се зісттавити Почаповського при луцькім владицтві, відступивши від букви „пунктів” (так треба розуміти передачу Жидичинської архимандрії Пузинї). По сїм, три днї пізнїйше, король видав Пузині привилей на владицтво луцьке, анальоґічний з виданим Бобриковичу, без згадок про бенефіції 6).



Справа четвертого владицтва, перемиського, не пішла так гладко. Місцеві посли перемиські рішили предложити королеви на владику свого земляка, шляхтича перемиського Івана Романовчиа Попеля 7). Але П. Могила з иньшим духовенством не міг згодити ся на сю комбінацію, з огляду що Попель був вдруге ожженений, або як висловляєть ся Могила в пізнїйшім листї — „въ двоєженст†на тотъ часъ єще по малженску живучи”, отже по православній првктицї не міг дістати посвящення на нїяку церковну степень. Але посли митрополичого протесту видко не послухали 8), Попеля коорлеви предложили як свого вибранця, і король одного дня з Пузиною видав привилей на перемиське владицтво з монастирями: Спасом, Онуфріївським і Смольницьким, з тим щоб Крупецький при всоїх правах і бенефіціях зістав ся до свого живота 9).



Тодї П. Могила, не даючи за вигране, рішив повалити Попеля на ґрунтї. Своїм кандидатом він намітив одного з визначних парляментаристів, енерґічного, здібнного, пильного, а при тім і грошовитого земського писаря луцького Семена Гулевича-Воютинського, що рішив ся в таких трудних обставинах здобувати собі владицтво — по традиції одного з предків, що теж був перемиським владикою. З усїм двором своїм і присутним на соймі духовенством Могила вибирав ся з сойму до Львова, щоб там відбути своє посвященнє, але тепер кинув ся насамперед до Перемишля і тут розпочав аґітацію проти Попеля, за вибором нового владики. Шляхта роздвоїла ся. Знайшло ся багато таких, що прийняли арґументи Могили й иньшого присутного духовенства: дістати вдадику номінального, такого що й посвщяення не зможе дістати, се дїйсно було дуже сумнївним здобутком, тим більше, що й так приходило ся йому виборювати собі становище супроти привілєґіованого і посвяченого владики унїатського. Але все таки знаходили ся у Попеля прихильники, які і далї підтримували його 10). Кінець кінцем Могилї удало ся перевести вибір свого кандидата, під час попису шляхти, що відбував ся під той час. Шлчхта на досить численнім зібранню, в присутности самого Могили і його товаришів та значного числа місцевого духовенства, вибрала двох нових кандидатів на владицтво, на першім місцї Гулевича, на другім, для простої форми очевидно — Іоіля Брошневського, ігумена добромильського 11). Боротьба обох партій в Перемищинї трівала потім ще цїлий рік 12); нарештї між Гулевичом і Попелем стала згода і Попель відступи ввід своїх прав за гроші (Крупецький каже, що взяв він з Гулевича три тисячі зол.) 13). На підставі сеї уступки Гулевич дістав від короля привилей для себе на соймї 1635 р., як побачимо далї.



Урядивши справу в Перемишлї, Могила з своїм духовенством удав ся до Львова, де владмка львівський Єремія Тисаровський з титулярними епископами Теофанового священня: Ісакієм Борисковичем, Паісієм Іполїтовичем і греком Аврамієм мав посвятити Могилу на митрополита. В Київі сю церемонїю Могила, очевидно, не рішав ся робити, бо-ж і катедра київська була ще в унїатських руках, і митрополит Ісайя не похочував уступити ся з сього митрополичого престола перед упрівілєґіованим прещставником ненавистного йому опортунїстичного напряму. Хоч патріарх, окрім благословення для Могили, по словам Могили прислав якийсь лист, котрим віддаляв Ісайю 14), але при тих впливах, які були у Ісайї в правовірних православних кругах, а особливо серед козаччини, можна було справдї побоювати ся, що без серіозних конфлїктів і демонстрацій посвященнє Могили мабуть не обійдеть ся.



Натомість у Львові були у Могили давні звязки і зносини, ще старі, по традиції його батьків, — добродїїв брацтва, потім підтримані власними заходами воєводича. Там на мала тої сили православна неепримиреність, на якій виїздив Ісайя, не дражнили нїкого нахили Могили до польсько-латинської культури і польського режіму, і посвященнє Могили мало всї шанси пройти не тілько гладко, а й тріумфально.



Зїхало ся багато шляхти православної і польських панів, маси православного духовенства і всякого народу. Руська друкарня Сльозки привитала Могилу польським панеґіриком Aurora na horyzoncie lwowskim swiecaca — сконфіскованим одначе зараз католицькою консисторією 15). Церемонїї священня переведено в новій брацькій церкві, саме докінченій недавно щедротами Могилиного свояка виєводи молдауського Мирона Могили Бернавського. Перше священнє було в світлу середу, на св. Юра, друге в суботу, а третє в недїлю провідну (28/ІV), записує лїтописець, додаючи, що на Могилу були положені ”апарати”, спішно прислані патріархом разом з благословеннєм через його послів (ще з початком марта, на соймі, були вони вже при Могилї) 16).



По своїм посвященню Могила пробув досить довго у Львові, приготовлюючи собі ґрунт в Київі і на Українї. Зараз по посвященню, ттго-ж дня він вислав унїверсали” свої по всїх православних воєвідствах, оповіщаючи що він настав на митрополїї як правний митрополит, за всенароднїм вибором („за сполною всЂхъ короны Полскоє и в. кн. Литовского духовныхъ и свЂцкихъ обывателей елєкцією” ), за привилеєм королївським і благословеннєм патріаршим 17). Про свого попередника Могила не згадав нїчого, іґноруючи взагалї всю самочинну єрархію Теофанового ставлення Але правдоподібно весь сей час через своїх людей він старав ся нахилити завзятого старця, щоб добровільно уступив ся йому з митрополїї. Та Ісайя не піддав ся, і нарештї Могила, стративши надію на спокійне полагодженнє справи, рішив іти проломом



В червнї рушив він до Київа, розсилаючи з дороги листи до знайомих панїв, закликаючи їх прибути до Київа на свій приїзд, визначений на день 7 липня ст. ст., і на посвященнє катедри св. Софії, що мало при тім відбути ся. „Хоч я анї трохи не сумнїваю ся, що в. мил ведений ревнісгю до одновлення церкви нашої православної сам з своєї охоти і доброхотного умислу не зволиш занедбати прибути на впровадженнє моє на митрополїю і на посвяченнє тої плачевно зруйнованої оздоби нашої росийської, — але тим більше, побуджений тою покірною і справедливою прозьбою, зволиш і сам то виконати ласкаво і иньших поблиських і м. панїв приятелїв і сусїдїв до того охоче побудити', пише Могила в однім з таких листів 18). І розумієть ся, окрім „оздоби” церемоній, йому хотїло ся присутністю прихильних йому людей надати також прихильнїйший настрій Київу під час тих церемоній.



Його люде тим часом зайняли ся окупацією Софійської катедри, що все ще зіставала ся в унїатських руках. Дня 2/VII с. с. Мужилївський, Косїв і Почаський, зібравши міщан, бояр, козаків і селян монастирських з ріжною зброєю наїхали на Соф ійську церкву, і коли жінка завідателя не дала їм ключів від дверей добровільно, порозбивали замки і захопили катедру, а потім таким самим способом позабирали й иньші сусїдні церкви, що були в унїатських руках — Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагорного 19) Без сумнїву, таке рішуче поступованнє нового митрополита мусїло зробити досить добрий настрій в Київі навіть і серед неприхильно йому настроєних елєментів. Може бути, що він ужив також і иньших способів, щоб забезпечити собі невтральність крайнїх православних: воин не виступили нїчим, не тільки при вїздї митрополита, але і при тих насильних способах, яких ужив він на непокірних.



Як оповідає очевидець. Ісайя Трофимович, вїзд став ся „зъ великимъ тріумфомэ” 20). Могилянцї доложили до того всїх старань. Колєґія витала свого фундатора панеґіриком „Мнемозіна”, де Могилу розхвалювано за осягнене останнїми соймами заспокоєннє православної віри, наче б то було дїло його самого 21). Можемо собі представити, скільки подібного шуму ще й устного напустили при всяких стрічах і повитаннях могилянські ритори. Лаврські друкарі розмахнули ся „Евфонїєю веселобрмячою”, де висловляли надїю, що з приїздом Могили закипить наново їх друкарська робота, яка була припинила ся „не без шкоди” їх, й витали його вїзд гораціанськими віршами:



О Петре здавна гостю пожаданий



Витай Россіи на утЂху даный



Давай ратунку россійской оздобЂ



В мизерной добЂ



Помнишъ, як перед тымъ Россія бывала



Славна, як много патроновъ мЂвала



Теперъ ихъ мало тебе хочемъ мЂти



В сарматскомъ свЂти



ТебЂ южъ муры мои полецаю



Отъ Ярослава которыи маю -



Любо ты славы ты ихъ будь Атлянтомъ



Будь адамантомъ 22)



Сї голосні кимвали Могилянців мали заглушити меньше приємний шум з приводу твердих заходів Могили коло зреалїзовання своїх митрополичих прав.



Скрипіли не тільки унїати, а й православні Ігумен Никольського монастяря, що був відданий королївським привилеєм в роспорядженнє Могили, не хотїв передати йому свого монастиря, і Могила забрав монастир оружною рукою, а ігумена і його прихильників-монахів казав бити посторонками, допитуючи ся де поховали монастирські скарби 23). На митрополита Ісайю, що не хотїв піддати ся Могилї, як оповідає Могилин неприхильник Єрлич, Могила наслав своїх слуг і вояків, і вони вхопивши Копинського, старого і схорованого, „в однїй волосїнницї, перекинувши через коня як який небудь мішок, відвезли його до монастиря Печерського, трохи не пів-милї” 24). Там Могила витримав його, поки той не дав записи, що зрікаєть ся митрополії.



Се був дуже цїнний для Могили документ, і він поспішив зараз розіслати його копії по всїх сторонах. Але схізма не переставала. За кілька тижнїв по своїм вїзді Могила розіслав новий унїверсал, де сповіщав, що він „щасливо наїхав” на свою митрополичу столицю, „обняв” катедральну церкву і „од всїх православних духовного і свіцького стану у всїй землї панств тутешнїх одержав належне послушенство”. Але зачуває про незгоду деяу — що декотрі все ще називають митрополитом Ісайю („а иныє иныхъ, кого кто хочетъ”, додає він для сильнїйшого ефекту). Тож подає до відомости, що Копинського не тільки патріарх „изверг”, але й сам він „зреклъ ся доброволне такъ уряду якъ и титулу митрополитанского”, і запись дав, що вже нїколи на той титул не буде мати претенсій. Всїм духовним на доказ послушности наказав Могила ставити ся до Київа на слбор дієцезальний, на день Успенїя, „под винами канонными” 25). Але здаєть ся, собор сей не удав ся, судячи з того, що Могила незадрвго росписує новий собор, на перший тиждень посту не згадуючи про попереднїй 26).



Могила очевидно, трохи поспішив ся з жаданнями „послушенства”. І то вже було великим успіхом для нього, що поява в Київі на митрополичім столї сього ще недавно підозреного опшртунїста і його суворе поступованнє з стовпом правого благочестя не викликало нї в кім явного протесту з боку прихильників непохитного благочестія. Козаччина напр. далї по старій традиції більше спочувала Ісайї, і се було дуже богато, що вона не виступала за ним активно. Припадком перехована реляція служебника Конєцпольского з лїта 1633 р. дуже характеристично оповідає про те, як Кисїль тодї мирив з козаками Могилу 27).



„Той ,Ісай' що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ,ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміннє'. Тому Могила, ставши в двох милях від війська, дав насампеед через п. Кисїля ,юстифіккцію' про себе і порядоо виправдав ся у всїм, а тоой (Ісайя) зістав ся в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що їде до обозу, — тодї гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилї від обозу привитали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрав ся ,коштовно' як арцибіскуп, попи цїлу годину відправляли співаннє, а цїле військо потім [приступило] до нього для поцїлування хреста і руки. Відправивши се, пішов з великою процесією до армати, посвятив їм армату і благосолвеннє дав на сю війну в гарних словах, так що ся церемонїя потягла ся цїлий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, — бо вони-ж його самі ,всадили' на ту митрополїю. Тому прислали потім дш п. Кисїля і до мене і просили, щоб ми їх погодили, ,аби вже тих замішань межи ними не чинили”. Ми на те стратили цїлий день і вчинили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому монастир св. Михаіла з усїма доходами його, відповідно до кор. привилея, а Ісай дав йому запись на те, що нїколи тим титулом він не має титуловати ся, анї в його дїла втручати ся, тільки мешкати спокійно в монастирі ігуменом. За се ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили 28)”.



Правдоподібно, рішуча боротьба з унїатами за права православної церкви, проявлена за останнїй час Могилою, помирила з ним суспільність, а тверду руку православному митгополитови в такий твердий час мабуть пнизнавано тмки й потрібною. В пізнїйших пробах боротьби Ісайі з Могилою, обрронцем скиненого митрополита виступає уже справдї не суспільність, не козаччина, — а король, що для заспокоєння Ісайї надав йому небувалий перед тим титул „архіепископа сїверського заднїпровського” і обстоював за ним перед Могилою і перед Могилиними свояками Вишневецькими, що вигнали Ісайю з його заднїпрянських монастирів .



Примітки



1) Архивъ западно-рус. митрополитовъ 1 ч. 616.



2) Вичислені у Ґолубєва II с. 74 і далї.



3) Археограф. сб. II ч. 36.



4) Акты Зап. Рос. V ч. 5.



5) Архив Ю. З. Р. I. VI.



6) Ibid. с. 269.



7) Про інїціативу соймових послів каже виразно королївський привилей.



8) Натяк на сей конфлїкт бачу, порівнюючи привилей Попелеви з привилеєм Пузинї: в Попелевім зовсїм промовчано про митрополита.



9) Грамота у Голубєва II дод. 3.



10) На них, очевидно, нарікав лист Могили з Лютовиск, 3/IV 1633 — у Ґолубєва І дод. 85 (Ґолубєв одначе в титулї його зазначив занадто багато — про соймових послів лист не каже).



11) Архивь Ю. З. P. I. VI с. 270, протокол вибору з дня 26/III 1633. З духовенства окрім Могили був присутний Бобрикович, Ісая Трофимович, Филотей Кизаревич, иньші київські й виленські монахи, і богато місцевого духовенства — всї вони підписали ся по руськи, тим часом як шляхта підписуєть ся переважно по польськи. Проводив шляхетському зібранню Василь Лїтинсбкий. Заступлені були родини: Хлопецьких, Шептицьких, Погорецьких, Гурянських, Радилівських, Ритаровських, Устрицьких, Ступницьких, Кальнофойських (Кленафоський), Лисовських, Васильківських, Паславських, Сулятицьких, Яворських, Ясеницьких, Ортинських, Крушельницьикх, Городиських, Винницьких, Чайківських (сих було найбільше), Сроковських, Вишницьких, Селецьких, Попелїв, Блажовських, Луцьких, Шилковських, Париковських, Чарковських, Семигиновських, Кульчицьких, Гошовських. Кілька очевидно попсованих імен пропускаю.



12) Див. грамоти у Ґолубєва І дод. с 555, 559.



13) Lozinski Prawem і lewem І с. 297.



14) П. Могила II дод. с. 25.



15) Оповідає се в своїй історії Львова канонїк Юзефович — витяг у Бандтке Historya drukarn w krol. Polskiem, I c. 403.



16) Львівська лїтопись с. 247.



17) П. Могила II ч. 5 — копія без дати, видавець гіпотетично датує її кінцем квітня або початком мая, але очевидно, що се таки той унїверсал, виднрй „зе Львова 2 недЂли”, що згадуєть ся в пізнїйшім листї — ibid ч 7.



18) П. Могила І дод 86



19) Ibid ч. 87-8, 90, 91, II с. 61.



20) П. Могила І ч. 89.



21) Mnemosyne slawy, prac i trudow przexwietnego w Bogu i m. о Рiotra Mohily — зміст у Пекарского Представители кіевской учености Отеч. Зап. 1862 кн. III, і у Ґолубєва І с. 548-9 і II с. 69.



22) Передруковаоа проф. Студинським в Зап. Наук т. ім. Шевченка,-т. VIII.



23) Jerlszca Latopisiec с. 57 і П. Могила 1 дод. 92.



24) 1. с.



25) П. Могила II ч. 7.



26) Ibid. ч. 15 (унїверсал сей повторяє до певної міри попереднїй), не згадує про собор нїчого і Трофимович в своїм листї — іb. І ч. 89.



27) Автор, miles gloriosus, оповідає так, нїби то й він у тім щось значив, але, очевидно, се була справа виключно Кисїля.



28) Реляція ся в теках Нарушевича бібл. Чорторийських 141 с. 603. Тепер витяг з неї вже надрукований в збірнику Z dziejow Ukrainy c. 195-6.



29) Архивъ Ю. З. P I. VI ч. 285. П. Могила I дод. ч. 95-99



МАРНЕ "ЗАСПОКОЄННЄ", ОЖИВЛЕННЄ РЕЛЇҐІЙНОЇ БОРОТЬБИ, НЕПРИМИРЕНЕ СТАНОВИЩЕ КАТОЛИКІВ І УНЇАТІВ, ХИТКЕ СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИСЛАВА, РОСПОРЯДЖЕННЄ НА НЕКОРИСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ ШКІЛ, ЗАХОДИ ДЛЯ ПРИЄДНАННЯ КУРІЇ ДЛЯ КОМПРОМІСУ, РЕЛЇҐІЙНА СПРАВА НА СОЙМІ 1635 Р., СОЙМ ПРИЙМАЄ ДО ВІДОМА ЗРОБЛЕНІ КОРОЛЕМ ТОЛЄРАНЦІЙНІ УСТУПКИ, ПРИВИЛЕЇ УНЇААТАМ І ПРАВОСЛАВНИМ.



Дїйсно, обставини були того рода, що меньше всього настроювали до лагідности й гуманности. „Заспокоєгнє православних звучало як чиста іронїя. Володиславові акти в дїйсности відкррли собою тільки новий період завзятої — не боротьби, а просто таки війни між православними і унїатами. Після того як завдяки Жиґимонтовій тактицї православні були збиті з позицій і амйже всяка можливість боротьби у них була відібрана, се, розумієть ся, було великим успіхом, що акти новог короля дали православним правні підстави і реальні обставини, в яких вони мргли бороти ся з натиском унїї з певними виглядами на успіх. Але для „святого спокою” в сих нових обставинах було меньше всього місця, і з становища психольоґії тих трівожних воєнних часівм усимо оцїнювати і психольоґію головних дїячів сеї доби і форми та способи сеї боротьби.



Королївські привилеї, щедрою рукою роздані православним на коронаційнім соймі, реалїзували ся тільки при помочи сили, і „реаальні відносини сил”, кажучи по теперішньому, рішали про результат тих претенсій, які підносили православні на їх основі, і тих рішень, які становили королївські відпоручники н підставі тих привилеїв. Королївські комісари їздили по краю і передавали православним церкви та монастирі згідно з королївською грамотою 14 марта. Але майже скрізь унїатське духовенство і його католицькі опікуни робили більш або менш сильні старання не поступити ся засидженим добром, і православним приходило ся силою доходити або одержавши — силою боронити сї коголївські дарунки. Напр. в Пинську комісар-унїат сттівши ся з протестом унїатів, таки відразу відступив, а місцеві православні потайки відчинили собі церкву та взяли в свої руки: унїатський священик прийшовши, застав там богослуженнє православне і повну церкву людей. Навпаки в иньших місцях унїати, не змігши відборонити церкву перед комісаром, потім здобували її собі назад. Напр. в Красноставі, де королївським комісаром був Гулевич-Воютинський, він без усяких перепон, як каже, взяв був і передав церкву православним, а ті правили там богослуження. Але два тижнї пізнїйше приїхав староста Якуб Собєский і довідавши ся про се, пішов з своїми гайдуками, відбив замки і віддав церкув назад унїатам. В Більську силоміць відобрали собі назад церкру самі унїати, за помічю місцевих католиків: товпи розаґітовані унїатським намісником напали на церкву, відбили замки і передали унїатам і т. и. 1).



Підняла ся хмара ріжних протестацій і репротестацій, позвів і процесів. Богато Українцїв і Білорусів; що під натиском давнїйших обставин були змушені тримати ся унїї, тепер користуючи з проголошеної свободи обох релїґій, хотїли вертати ся на „благочестиву віру”. Але вони стрічали ся з репресїями унїатів, що за помічю католиыької адмінїстрації загострюють свою боротьбу з православєм, силкуючи ся зміцнити стан володїння. . Новонарожденныхъ отрочатъ крестити, хорыхъ и хотячих ся сповидати, мертвыхъ погребати силне (силоміць) намъ правовЂрнымъ не допускаютъ, але до себе презъ мусъ гвалтовне з пострахами розными приневоляютъ і притягаютъ за неутоленными слезми нашими'', як писали сїльські братчики Могилї 2).



Новопоставлені владики, не вважаючи на королївські привилеї, стрічали ся з усякими перепонами в признаних їм прквах, юрисдикції. Пузина напр. не міг допросити ся у дїдички Острозьких маєтностей Анни з Острозьких Ходкевичевої, щоби вона позволила йому обїхати православнї церкви Острозьких маєтностей. Навпаки вона виразно заборонила своїм підданим і духовенству з своїх маєтностей признавати своїм епископом Пузину і до нього удавати ся в церковних справах, і т. и. 3).



Унїати і католики не крили ся з тим, що вони останнїх королївських розпоряджень не вважають правосильними 4) і сподівають ся, що пороблені Володиславом уступки стратять силу, не потверджені соймом, за браком папсьокго призволення. „Хвалите ся своєю побідою?” пише сучасний католицький полєміст на адресу православних. „По моєму, тодї була б ваша справа виграна, як би ви мали згоду папи — а я знаю, що папа не буде санкціонувати схізми” 5). І сю хистку позицію відчували православні — тим більше, що й сам Володислав, при всїм своїм бажагню не дати ся ультрамонтанській пресії, не завсїди міг устерігти ся від ріжних підходів свого клєрикального правительства. Його ріжні, більші і меньші шефи вважали питаннєм чести для себе йти проти антіклєрикальної полїтики короля, і не опускали нагоди, де можна було, не дуже наражаючи себн на королївську неласку, використати хвилю неуваги або хвилевого роздражнення короля і заїхати православних якоюсь несподіванкою.



Такі напр. були листи видані Володиславом в осени 1634 р. проти київських просвітних інституцій і зреформованої Могилою школи в Винницї. Тоном незвичайно суворим і неделїкатним Володислав дорікав Могилї, що він не слухав його пригадок, аби скромно користав з того, що йому належить. Наказував йому закрити латинські школи і лвтинську друкарню в Київі, так само школу винницьку і забрати з винницького монастиря ігумена Івашкевича і Кальнофойського, бо від них виходять бунти і всяка иньша сваволя. Наказував також винницькому старостї і київському воєводї, аби допиьнували замкненпя тих шкіл, бо позволеннє було дано тільки на школи руські, і т. д. 6). Епізод вражає своєю несподїваністю на загальнім тлї толєранційної полїтики Володислава, що на коронаційнім соймі навіть збирав ся видати спеціальний привилей православним школам, але не міг сього зробити тому, що його канцлєри не згодили ся прибити до нього печатей 7). Очевидно, різкий виступ проти сих шкіл був викликаний якимись інтриґами або фальшивими донесеннями унїатів чи католиків. На жаль, подробицї зістали ся нам неясними, бо викликаний ним полємічний трактат Сильв. Косова: Exegesis to iest danie sprawy o szkolach kiowskich y winickich w ktorych ucza zakonnici religiey graeckiey займаєть ся головно теоретичними питаннями, не входячи зовсїм в історію королївської заборони 8). Могила не скапітулював, шкіл не замкнув, справу якось поладнав. Але сей і иньші подібні епізоди поучували православних пильно стехити за королем і пильнувати кождий його крок, не вважаючи на всї його оліцянки і навіть добрі заміри, та добиватись можливо повного і правосильного закріплення зроблених ним уступок.



Лишаючи на боцї такі хвилеві збочіння, Володислав робив що міг в тім напрямі. Він вислав в осени 1633 р. свого повірника, надворного підскарбія Юрія Осолїньского до папської курії, поручивши йому не жалувати пишних комплїментів і сміливих обіцянок, дорогоцїнних дарунків і дзвінкої монети для того, щоби нахилити римські еміненції для Володиславових прошень, між тим і обіцяних уступок правослвним 9). Осолїньский, найзручнійший з польських дипльоматів, добре справив ся з порученнями, зробив як найкрмщий настрій в курії своїми перспективами приведення Московії і Швеції під зверхніать папи, дічтав згоду на всякі прохання Володислава. Але на пунктї уступок схизматикам стрів ся з невблаганим і необорним non possumus папських богословів. Конґреґація відбула протягом градня, сїчня і лютого 1634 p. цїлий ряд засїдань в сїй вправі, і не вважаючи на всї заходи Володиславових адвокатів, постановила, що не тільки не може згдити ся з обіцяними православним уступками, але не може й толєрувати їх, навпаки — мусить виступити против пунвтів і виданих на основі їх дипльомів 10). Одинока річ, яку Осолїньскому удало ся виблагати в сїй справі, очевидно згідно з королївською інструкцією, се — що папська курія пообіцяла стримати ся з оголошеннєм своєї резолюції, щоб не псувати полїтичних рахунків Володислава, і на сїм мовчанню курії мусїв він оперти свою дальшу тактику.



На коронаційнім соймі Володислав обіцяв православним сповнити обіцянки „пунктів” на найблизшім соймі. Одначе найблизший сойм, скликаний лїтом 1634 р., був екстренний, двохтижневий сойм, і мав на метї добити ся тільки ухвали податків для заплачення війська, а полагодженнє всяких иньших справ, між ними і релїґійної, відложено було на звичайний шеститижневий сойм, що був скликаний на кінець сїчня 1635 р. Православні приложили всякі старання до того, щоб ся обіцянка була сповнена. Маємо лист Молили до могилївського брацтва — правдоподібно оден з цїлої серї таких циркулярів, розісланих заздалегідь, де він нагадує братчикам, що трреба енерґічно поставити ся на будучім соймі, вислати депуратів, і просить зложити грошей на його соймову місію 11). В актах львівського брацтва зістав ся слїд такої складки в записцї, що Могилї асіґновано „на потребу посполитую” 430 зол. 12). З соймиків маємо інструкцію вишенську, де послам поручаєть ся добивати ся заспокоєння згідно з пактами і дипльомом 1633 р., при тім згадують ся ще деякі наради в справі перемиського владицтва, і послам поручаєть ся віддати сю справу для полагодження королеви особисто 13). Нема сумнїву, що всї сї поручення „братиї” дїйсно дуже енерґічно ставили ся послами і ріжними позасоймовими делєґатами. За браком докладнїйших справоздань з сойму 14) мусимо вдоволити ся загальною храактеристикою ретроспективно даною тодїшнїм папським нунцієм Вісконті:



„Дізунїти, зєднавши ся з дісідентами”, — пише він, „ужили на останнїм соймі всяких підступів, ще хитрійших від здлбної хитрости грецької, аби нарештї осягнути мету своїх їнтриґ. Вони грозили навіть ужити сили, і коли не кинули ся до залїза, то лише тому, що їм лекше було воювати золотом, що поконало не одного юду серед хапчивости тутешнїх католиків. Не жадали забогато на те тільки, аби дістати хоч трохи. Відкладаючи всяку згоду, хотїли викорінити унїю на чисто, забрати як найбільше і що найкращі епископства, монастирі, церкви, маєтности церковні і все те віддати схізмі. Через такий натиск їх і через малу прихильність шляхти до унїї не можна було обійти ся без великих шкод. Навпаки — наймудрійші католики і самі унїати досї не можуть надивувати ся, що крабель їх в такій бурі не потонув зовсїм” 15).



Повірники Володислава, очевидно, силкували ся переконати падату, що супроти такого роздражнення не можна далї відкладати полагодження релїгійної справи, і мовчаннє папи толкували як симптом його толєранції для справи. Осолїньский, явивши ся на соймі, зложив справозданнє з своєї місії, очевидно — стараючи ся представити становище курії можливо прихильним для королївських плянів 16). По сїм вилрано комісію для полагодження релїґійної справи. Спільними силами королївської партії з одного боку, а православно-дісідентської з другого удало ся пгихилити палату посольську, а головно сенат, що вони, не вважаючи на опозіцію крайнїх папістів, згодили ся на признаннє толєранції для православних і сповненнє даних королем обіцянок 17). Радивил записує в своїх записках під днем 14/III: король поручив менї бути посередником між унїатами і схизматиками, і я мусїв се, хоч нерадо, взяти на себе, разом з Остророґом, стол. кор., і до певної міри порозуміннє було осягнене, з тим що від унїатів мали бути взята катедра луцька і перемиська по смерти теперешнїх владиків і школи схизматикам позволені в Вільнї й Київі, аж до льоґіки включно” 18). Ся не дуже докладна звістка скорше показує, про що йшли торги, анїж як закінчили ся вони, але інтересна тут ся вказівка крайнього клєрикала ,що стан володїння обох церков був уставлений на підставі обопільного порозуміння.



Соймова постанова, включена в конс
Страница 16 из 77 Следующая страница