Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 17

титуції, звучала так: „Сповняючи pacta conventa і ґарантію дану на щасливій коронації нашій, здїйсняємо угоду постановлену для спокою і згоди наших підданих коронних і в. кн. Литовсбкого згідно з пунктами, списаними на ешєкції нашій, і обіцюємо отсим законом вічним за себе і наступників наших держати відповідно до тих пунктів як унїатів так і неунїатів. А тримаючи ся того нашого заспокоєння велїли ми їм видати на нинїшнїм соймі привилеї в ріжних справах за підписом руки нашої і печатками нашими. Всї-ж процеси і спори з причин релїгійних і вище згаданих пунктів, розпочаті між ними з тої чи з другої сторони, на вічні часи касуємо і нищимо, поновляючи постанову 1609 р. про заруку (на тих хто б піднїмав знову якийсь процес”) 19).



Православним прийшло ся пожертвувати не одно з тошо, що були виторгували вони собі на елєкції. Порівнюючи грамоти для унїатїв і православних видані на соймі 1635 р. з пуннктами 1632 р. побачимо се виразно. Не дурно видана унїатам грамота вважала ся великою потїхою для них, і нунцій навіть бачив в нїй доказ певного повороту в полїтицї Володислава — більшої прихильности його для католицької церкви. А толкував се тим, що покінчивши вже московчьку війну згодою і зрікши ся при тім московської корони, Володислав не вважав потрібним так панькати ся з православними підданими.



Примітки



1) Археограф. Сборникъ II ч. 102, VI ч. 82. Архив Юго-зап. P. І. VI ч. 271 й ин.



2) П. Могила II дод. 12.



3) Архивъ Ю. З. P. І. VI ч. 272.



4) Пор. напр. зладки про сю неправосильність в цитованім Арх. сб. ч. 82.



5) Архив Ю. З. Р. I. VII с. 731.



6) Wladyslaww IV listy, вид. Амбр. Грабовского, ч. 32-3 і 68; про подані тут даии див. у Ґолубєва П. Могила ІІ c. 93.



7) Ostrowski Dzieje i prawa kosciola polskiego III c. 485. Може сюди належить згадка Альбр. Радивила (І с. 155) — в Memoriale сього нема.



8) Брошюра вийшла без року і місця, в 1635 р. — витяги з неї у Ґoлубєва Исторія кіев. академіи дод. с. 80, в цїлости надрукована мала бути в т. VIII ч. І Архива Ю. З. Р., але він досї не вийшов. Про неї П. Могила II с. 245 і дадї.



9) Про сю місію Осолїнськлго в його старій біоґрафії кс. Богомольца Zycie Iеrzеgo Ossolinskiego, нове вид. 1861 р., і в працї Л. Кубалї Ierzy Ossolinski, 1883, І с. 70 і д. Деякі акти посольства у Тайнера III ч. 247 і далї.



10) Резолюція у Тайнера III с. 20; акти нарад конґрегації не видані, про них у Ґолубєва П. Могила II с. 110.



11) Археограф. сб. II ч. 38.



12) Akta grodz. і ziem. XX с. 374.



13) У Ґолубєва II с. 100.



14) Oльбр. Радивил сим разом записує тільки: religio grаеса inquietis postulationibus interturbarat processus responso ipsius insufficienti viso (№ 116 л. 123).



15) Relacye nuncyuszow II с. 265.



16) Pamietniki Radziwilla I. c. 232 — Mem. 116 л. 124.



17) Ibid. — Mem. 129 (тут текст ширший).



18) Pamietniki I c. 243 — Меm.л.131.



19) volum legum iii c. 107



СЇВЕРСЬКА АРХІЕПИСКОПІЯ, ВИЗНАЧЕННЄ КОМІСАРІВ ДЛЯ ПОДЇЛУ ЦЕРКОВ, КОМІСАРСЬКІ ПРОТОКОЛИ, УНЇАТСЬКИЙ ТЕРОР В ХОЛМЩИНЇ, БЕЗПАВСТВА М. ТЕРЛЕЦЬКОГО, АФЕРА ГУЛЕВИЧА, ТРУДНОЩІ ПРАВОСЛАВНИХ ВЛАДИКІВ.



Видані одного того самого дня (14/III), при закінченню сойму, сї грамоти не тільки в стилїзації проводили різку ріжницю між обома релїґіями, одною опікуючи ся, другій даючи тільки неохочу толєранцію, — але й творили для православної віри значно гірші обставини в порівнянню з „пунктами” 1632 р. Особливо характеристичний з сього боку привилей унїатський. Володислав починає його від оправдання з приводу зроблених православним уступок: „Для загального добра взяли ми на себе завести спокій між людьми грецької віри, а способи, того заспокоєння полишпли до деклярації св. отця. Але св. отець затримав ся з своїм розсудом в сїй справі і нїякгї виразної деклярації не дає, а на соймі инакше не могли прийти до оборони річипосполитої й иньших справ. Тому прийшло ся нам прийти до згоди з людьми, які не пробувають в унїї — що вчинили ми не на те, аби потверджувати права схізми, але для загального добра, а людям, що пробувають в унїї з св. церквою римською даємо оисе на свідоцтво нашої ласкавої опіки”. За унїатами потверджували ся крім митрополїї владицтва: полоцьке, володимирське, пинське і холмське; засновувало ся на ново смоленське. Прзнавав ся їм ряд монастирів і ґарантувало ся, що в Полоцьку, Витебську і Новгородку православні нїколи не будуть мати церков. На владичі катедри будуть подавати ся тільки монахи — василияне 1).



Привилей для православних має характер додаткових роспоряджень до „пунктів” коронаційного дипльому. Король згадує пр оту відміну, що Почаповський зістав ся при владицтві до живота свого, і потверджує, що до смерти його мають ввійти в силу постанови пунктів що до луцького владицтва. В Перемишлї по смерти Крупецького владицтво з маєтностями перейде до православного владики, але дві церкви в Перемишлї (св. Спаса і св. Миколи) і село Шегинї зістануть ся для владики унїатського — се була новина! Городенський монастир віддавав ся унїатам, але на його місце православні діставали Видубицький монастир в Київі, і се мало для них ту приємну сторону, що унїатська єрархія зовсїм виходила з Київа. В тодїшнїх обставинах з Видубицького монастиря унїатам теж було не легко користати, але всеж був то виданий знак їх права на Київ.



В православних школах київських і виленських позволяло ся учити по латини і по грецьки, але humaniora, вищі науки не мали викладати ся далї діалєктики і льоґіки, — значить вищих кляс фільософії і теольоґії не мало бути 2).



Тогож самого дня король видав привилей на владицтво перемиське Гулевичу, і може тодїж —утворивши нову архіепископію смоленську, надав — відповідно до принціпу рівносильности — титул архіепископа сїветського заднїпрянського Ісайї Копинському. Принаймнї в листї королївськім, писанім в груднї тогож року до кн. Вишневецького, король називає Копинського сим титулом, і каже вирпзно, що він йому сей уряд надав, та поручає князеви наказати своїм підданим і духовенству своїх маєтностей,а би були Копинському як свому владицї у всїм послушні 3). Але, здаєть ся, Могила лїпше хотїв бачити сї заднїпрянські землї в своїй дієцезії, і якось ся новоявлена сїверська архіепископія скоренько заглухла 4).



Нарештї тогож самого знаменного дня король видав листи комісарам, визначеним для роздїлу церков між православними і унїатами. Вислано дві комісії, одну для земель коронних, другу для в. кн. Литовського, в кождій було по шість осіб, по половинї католиків (або унїатїв) і православних. Дня 1 червня кожда комісія мала зїхати ся і розпочати свою дїяльність: „довідавши ся про стан кождої релїґії під хвилю угоди 1632 р. і розваживши добре число церков і людей в унїі і поза унїєю, церкви аби подїлили і дїйсно роздали унїатам і не унаїтам” 5).



Та невважаючи на ріжні устпки, зроблені королем коштом православних унїатам против пунктів 1632 р., католицька партія н мирила, ся з фактом. Вже перед виданнєм грамот і затвердженнєм конституцій біскупи і ряд світських сенаторів, послів і иньшої публїки занесли протестацію на „способи угоди і відданнє церков і маєтностей церковних”. (Цїкава тут особливо заява підканцлєра коронного Т. Замойского, що він мусїв припечатати акти тому, бо папська деклярація не прийшла, „рішення сойму не могли без того прийти до кінця, а неприятель стояв над карком отчини”) 6). Коли ж коміспри розпочали передачу церков православним лїтом того року унїатсько-католицька партія робить все можливе, щоб зменьшити здобутки православних, звести їх до minimum-a, а й сей. minimum обставити всякими протестаціями і декляраціями, які могли-б віддати потім прислугу при змінї обставин. Призвичаєна до нетолєранції Жиґимонта, вона не могла помиррти ся з новим курсом правительтвенної полїтики і дивила ся на неї як на ефемерний епізод, який ранїйше чи пізнїйше мусить дати місце правдивій католицькій полїтицї. А при тім ще виводила її з рівноваги також і та обставина, що сї нові комісарські обїзди, більш систематичні нїж попереднї, немов давали знак усяким приборканням і до унїї приведеним православним елєментам, і воои відпадали цїлими масами і вертали ся назад до батьківської віри .



В своїй інструкції, як ми бачили, король поручив мати на увазї такий стан обох конфесїй, в якім вони були в момент елєкційної угоди. Але се, розумієть ся, було дуже трудно сповнити, і такий принціп давав тільки привід до всяких спорів та нарікань. Даремно комісари силкували ся заховати супроти унїї всякі апаранси, відступаючи церкви унїатам де їх майже або й зовсїм не було, тільки „в надїї унїї” в будучности, або мотивуючи таке віддаваннє міркуваннями, які для сучасного читача звучать, як іронїя. Се все не ратувало комісарів від нарікання унїатської єрархії, роздражненої православним рухом, і вона закидала їм і хабарництво, і сторонничість, і всякі негарні мотиви 7), — а православних не спасало від ріжних репресій на пізнїйше.



Декотрі з комісарських протоколів дають нам досить інтересні образки сучасного житя: сього проблєматичного істновання унїї, сильного руху людности до православя і тих ріжних перепон, які ставили ся йому. Напр. приїхавши до Більська, де унїатське духовенство відобрало від православних церкви, як ми вже знаємо, комісари стріли ся з якоюсь деклярацією, вимученою від православних унїатським владикою під грозою ріжних процесів. На сїй деклярації унїатське духовенство опирало св ій „стан володїння”, але комісари признали неважною сю деклярацію, на основі конституції 1635 р., що уневажнила всякі процеси і рішення судові в справі релїґійній, і приступила до розгляду реальних відносин. Тодї унїатське духовенство могло показати їм на очі лише кілька унїатів, і поза тим не можна було їх знайти більше, „не-унїатів же велика юрба людей, і реєстр всїх домів, які не хочуть бути в унїї, був нам предложений”. „Священики св. Воскресенія і св. Миколи з парафіянами своїми заявили, шо вони в унїї бути не хочуть і нїколи не були під послухом унїатського владики, хіба за примусом”. Супроти сього, вглянувши ще в предложені православними документи, комісари присудили православним три церкви. „Унїатів хоч бачили ми таке маленечке число, що їх і одна церква могла вмісти ти, але в надїї на унїю і з огляду на тих, що відступали (від унїї, а очевидно — унїатсько-католицька сторона сподївала ся їх назад завернути), — присудили унїї все таки дві церкви 8).



В сусїднїм Дорогичинї, на Руськім містї, унїатів не знайшло ся зовсїм. Комісари „вчинили старанне слїдство про унїатів і неунїатів, але не могли побачити нї одного унїата на очі, анї розвідати не могли, а неунїатів — величезне число і множество, цїле містечко зване Руським”. „Видячи на власні очі, що вони однодушно стояли при своїй релїґії не-унїатській”, комісари присудили їм тутешню цеокву 9). Так само вифшло і в Лосичах, і комісари теж передали тутешнї церкви, числим дві, православним, але вимовили, „що якби пізнїйше знайшов ся якийсь унїат, обиватель того міста, і потрібував церкви, то п. дізунїти повинні купити ґрунт придатний на збудованнє церкви і цвинтаря для унїатів” 10). У Грубешові комісари з особливим стараннєм питали за унїатами, але не знайшли більше понад попа Василя з зятем і з третім — міщанином Важинським. Сей піп Василь був при церкві св. Миколи, але що „всї парафіане відступили від нього”, комісари казали йому перейти до мурованої церкви Пречистої в ринку, „недавнїми часами фундованої на унїю і потвердженої привилеєм королївським з тої нагоди, що що її фундатори відступили від унїатської віри свого предка і вернули ся до не-унїї”. Вони її присудили унїатам, иньші церкви віддали православним 11).



Сї розпорядження комісарів розбудили страшенний гнїв місцевого унїатського духовенства і його прихильників, - протести, закиди в підкупстві, скарги на тенденційність і всякі неправности. Сими скаргами удало ся вивести з рівноваги й самого короля так, що він висилає до комісарів лист, де докоряє їм, що вони поступають односторонно, на підставі заяв самих тільки православних, і тим заохочують людей відпадати від унїї, „так що виникає небезпека, аби унїя не вигасла зовсїм”. Він наказує вернути унїатам церкви, які були в їх реальнім володїнню, а православним полишити тільки „гірші церкви” (podleysze cerkwie )12)!



Але не покладмючи ся на поміч короля енер ґічнїйші особи між унїатським духовенством — як от владика холмський Методій Терлецький, що був, очевидно, головним привидцею і до сього листу, й иньші ще — завзято працювали на власну руку. Перша комісію, 1733 р., Терлецький в Холмі так обставив, що вона собі „з ласки божої шию зломила”, як писав він потім. І другій комісії він творив всякі трудности, так що комісари, як він сам хвалить ся, старали ся крадькома обїздити міста його дїєцезії. Передані православним церкви він відбирав силоміць і запечатував, або забирав під богослуженнє уеїатське. В Холмі самім він стероризував людність так, що на перші розвіди комісарів нїхто не насмілив ся заявити, що він православний. Аж згодом удало ся їх осмілити, списано їх трохи на реєстр, і комісари призначили їм одну церкву на передмістю, успенську. Терлецький опротестував їх рішеннє, наказав духовним тшї церкви не допускати до передачі, коли-ж комісари таки її відобрали й передали, владика зараз кинув ся туди з величезною товпою. Комісарів уже не було, православнї, побачивши свого мучителя, почали тїкати куди видко, а владика власноручно розбивши двери, назад відобрав церкву, а православних при тім побито, повиривано їм бороди, і всяко збезчещено 13).



Грубешівські і красноставські церкви Терлецький також відобрав від ппавославних і попечатав, а коли православні потім осмілили ся ті печатки зірвати і церкви собі вернути, Терлецький при помочи прихильних йому маґістратів розпочав такі процеси за непошанованнє унїатських святощів, що настрашив православних до смерти. В Грубешові зараз по комісії райцї і лавники заявили (мабуть не без заохоти владики, котрому про се доносили), що вони не будуть терпіти між собою Русинів (з котрими засїдали досї яко з унїатами) „по тім явнім бунтї” — що вони вернули ся на православну віру 14). Коли православні забрали церкви, участників сього акту позасуджувано на смертні кари нїби за образу святощів, вчинену пти тім захгпленню церкви, инших — на тяжкі грошеві кари владицї, і тим способом їx змушено до того, що вони заявили охоту перейти на унїю. Тодї владика випросив їм помилуваннє, урядивши перед тим церемонїю покаяння. Всї ті нещасливцї були зібранї і з сїмями своїми в ратуші і відти парами, з свічками в руках, покриті веретами, пішли до церкви. Ставши на колїна перед архипресвитером, на його запитаннє назвали себе вівцями, пастиреви не послушними, що покаявши ся просять прийняти їх назад до унїї. Теж саме було і в Красноставі, де за приверненнє силоміць забраних церков православних позасуджувано теж на кари смерти, відрубаннє рук, виставленнє до стовпа, грошеві кари і т. д., і теж змушено тим чином до переходу на унїю 15).



Терлецькому всї сї безправства і насильства, крім субової писанини, не принесли нїяких особливих прикростей. Але як перемиський владика Гулевич, не можучи дїйти призначених йому королем монастиря св. Спаса і Онуфрія Лаврівського, поступив звичайним методом (ужитим і Могилою, як ми бачили) — відобрав його від Крупецького силоміць, се стягнуло велику біду не тільки на нього самого, але й на цїлу перемиську епархію. Правда, Гулевич був меньш обережний нїж Могила, і взяв сам участь у заїзді. Коли Крупецький не послухавк оролївського листу і монастиря не віддав, Гулевич з великою силою місцевої шляхти й міщан (противна сторона казала, що було там до 10 тисяч людей) обступив монастир, здобуч приступом, вигнав Крупецького, забрав також иньші призначені йому монастирі, і кілька сел владичих. При тім самого Крупецького збезчещено, всаджено до льоху монастирського, а брата його поранено в бійцї.



За се Гулевича засуджено на інфамію, що значило страту владицтва.



Заходами місцевої шляэти і всїєї православної партії, правда, вдалось сюю інфамію зняти, але дорогою цїною. Король поміняв маєтностями і правами православного владику з унїатським, і по смерти Гулевича владицтво православне призначене було на скасованнє, мала там зістатись лише архимандрія православна — тільки зміна полїтичних обставин, наслїдком Хмельниччини не допустила до сього 16).



Був се найбільш серіозний вилом в добутку православних сеї доби, але не одинокий. Майже кождий рік приносив в сїй сфері болючий удар і розчаровання в трівкости того „заспокоєння” і тих ґарантій, які вдало ся для нього здобути.



Коли новий владика мстиславський Сильвестр Kociв, обїздячи свою епархію, заїхав до Полоцька і Витебська, і унїатське духовенство підняло крик, тому що се дало початок до переходів на православє, король листом своїм, висланим до Косова, заборонив йому показувати ся туди (1636) 17).



Коли вмер унїатський владика луцький Почаповський і православний владика Пузина, згідно з своїм привилеєм, перейняв на себе владицтво луцьке (також заїздом), унїатське духовенство знов упідняло протести, і король видав унївнрсал, де назвав сей вчинок Пузини безправним (мовляв, без волї королївської то зробив) і віддав луцьку епапхію в тимчааове завідуваннє володимирському унїатському владицї Мукосїю Баковецькому. Тільки на соймі 1638 р. удало ся випросити новпй привилей Пузинї на се владицтво 18), та й то, здається, цїною спеціальної деклярації його на користь унїї.



Таке було се „заспокоєннє православних”.



Примітки



1) Привилей друковано багато разів — Археограф. сб. І ч. 138, II ч. 44 й ин.



2) Архивъ Ю. З. P. I. VI ч. 280; та ж грамота по латини, з иньшою датою у Петрова Кієвская академія во второй пол. ХVIIІ в.



3) Архивъ Ю. З. P. I .VI ч. 285.



4) Досї, скільки знаю, ся ефемерна сїверська архіепископія не звертала уваги на себе — див. плутані пояснення ролї Ісаї в чернигівських землях у Филарета Опис. Черн. еп. І с. 33, Макарія Ист. р. ц. XІ с. 502, Чистовича Очеркъ ист. западно-русск. церкви II с. 240. Вона звязуєть ся тут з апокрифічним смоленським епископством Копинського, мовляв ще з-перед 1632 р. Новійше юбилейне виданнє чернигівської епархії (1911) проминає сей епізод зовсїм (с. 56 і д.).



5) Архивъ Ю. З. P I. VI. ч. 279.



6) П. Могила II дод. 19.



7) Див. особливо лист холмського владики М. Терлецького — П. Могила II дод.



8) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 291.



9) Архивъ Ю. З. P I VI ч. 90.



10) П. Могила II дод. с. 116.



11) Ibic. с. 115.



12) Листи Володислава вид. Ґрабовским ч. 230; варіанти з поправнїйшої копії у Ґолубєва II дод. с 119-120.



13) Лист Терлецького — П. Могила II ч. 26. Площанскій. Прошлое Холмской Руси II с. 18.



14) Ibid. c. 117.



15) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenae c. 324-5. Площанскій Прошлое Холмской Руси II с. 25 і далї.



16) Volum. legum IV с . 8, акти процесу за заїзд 1636 р. — П. Могила II ч. 31, про пізнїйшу боротьбу Гулевича з Крупецьким низше, ч. II с. 85-6 (2 вид.).



17) Витебская Старина V, І ч. 97.



18) П. Могила II дод. ч. 33. Архивъ Ю. З. P І. VI ч. 299.



Розділ IV. Козацькі справи 1632-1637 р.



Козаччина відходить від церковної справи, чисто козацькі інтереси, мобілїзація на московську війну, зміни на гетьманвтві, козаки в Сїверщинї, мобілїзація козацтва для визволення Смоленська, оповідання про козаків під Смоленськом, відомости з московського театру війни 1634 р.



Небезпека турецької війни, похід Абази-паші, трактат на Поляновцї, сойм 1634 р., замиреннє з Турками, невдоволеннє в козацтві, заходи против козацької своєволї, соймові постанови 1635 р.



Кодак, конфлїкт з козаками, походи на море, перспективи шведської війни, похід козаків до Прусії, козацькі чайки на Балтийськім морі, замиреннє з Шведами.



Зруйнованнє Кодака, минувшина Сулими, участь реєстрового війська, комісарські підкупства, зрада реєстрових, засуд і смертьС улими і тов., відповідь на домагання льояльного війська.



Справа відновлення Кодака, кримські усобицї — Інаєт і Кантемір, правительство дозволяє козакам підтримати Інаєта, козацьке посольство до Москви, роздражненнє між козацтвом, корсунській конфлїкт з Даиловичом.



Перед повстаннєм 1637 р. — коозацькі ради 1636 р., реляції Кисїля, поміч від митрополита, аґітація Павлюка против льоялїстїв, старший Томиленко, похід на Запороже і море, посольство на сойм.



Війна Інаєта з Кантеміром, участь козаків в усобицї, заходи уряду, реляції Кисїля з весни 1637 р., рада над Расавкою, ревізія реєстру, похід на море, кінець Інаєта і Кантеміра, обвинувачпння Павлюка на старшину за кримську полїтику.



Повстаннє Павлюка: забраннє армати, становище Томиленка, деклярацїя Павлюка 17 червня, його домагання, проєкт морського походу,-небезпека турецького походу, Конєцпольский кличе козаків до помочи.



Старшина скидає Томиленка — Павлюк приймає війну, його унїверсали з серпня, арештованнє старшини, смерть Кононовича, Павлюкові виправдування, його запевнення льояльности, гнїв Конєцпольского, похід польського війська на Вкраїну.



КОЗАЧЧИНА ВІДХОДИТЬ ВІД ЦЕРКОВНОЇ СПРАВИ, ЧИСТО КОЗАЦЬКІ ІНТЕРЕСИ, МОБІЛЇЗАЦІЯ НА МОСКОВСЬКУ ВІЙНУ, ЗМІНИ НА ГЕТЬМАНСТВІ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, МОБІЛЇЗАЦІЯ ОКЗАЦТВА ДЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ СМОЛЕНСЬКА, ОПОВІДАННЯ ПРО КОЗАКІВ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, ВІДОМОСТИ З МОСКОВСЬКОГО ТЕАТРУ ВІЙНИ 1634 Р.



Коли переходимо історію сеї боротьби за права руської віри, що червоною ниткою йде через усї отсї роки почавши від безкоролївя, вдаряє в очі одно — що по елєкції вже не видно козаків в сїй горячій боротьбі. Козацького елєменту вже не чути в справі „грецької релїґії”; на цїлий ряд лїт він входить в межі своїх клясових, чисто козацьких інтересів, і національні перспективи коли не сходять зовчїм з овиду козацького життя, то в усякім разї відходять на далекий плян.



При бідности звісток, які маємо з житя козаччини сих років. аж до повстання 1637 р., ми не можемо докладно ілюструвати сеї переміни. Але нема сумнїву, що тут поруч ріжних кампанїй, які зкймали козаччину, велике значіннє мав також новий курс українського церковного життя. З сього боку партизсни Володислава могли дїйсно похвалити ся перед шляхетською річею посполитою результатами своєї релїґійної толєранційоої полїтики. На чолї лєґалїзованої української церкви стали люде, які, пильнуючи інтересїв своєї церкви, чули себе горожанами шляхетської річи-посполитої, були їй вірні, і в мисли не мали шукати поправи православя в якійсь іредентї, як владики Теофанового ставлення. Свої очі вони обертали з надїєю до короля. Розвязаннє своїх прав шукали в двірських сферах, в маґнатських впливах, що найбільше — в посольській палатї. Втягати в свої заходи козаків вони вважали мабуть і нетактовним, і таки серце їх не лежало в сторону козацької демократії. Се треба сказати особливо про нового голову української церкви, що мав уже кілька дуже неприємних конфлїктів з козаччиною і чув доста різкі заяви недовіря її, — а за ним можна повторити те ж і про всю плеяду „птенцовъ гнЂзда Петрова”. Кзаччина була чужа сим митрофорним і клобуконосним шляхтичам, єзуїтським вихованцям, — і вони бул ичужі козаччинї. І хоч козаки не виступили против них отверто в оборонї близших їм духом Ісаїних старцїв, — то все тапи чуєть ся повний брак тїснїйших духовних звязків козаччини з сею відновленою, упривілєґіованною єрархією.



І енерґія козаччини, полишаючи на боцї церковгі й національні (як їх тодї розуміли) інтреси, звертаєть ся виключно на добуваннє козацького хлїба, на розширеннє козацького володїння на Українї, на побільшеннє козацьких кадрів. Ряд війн, що наповняють перші роки пановання Володислава, давали на те все добру нагоду.



Ми знаємо вже, що мобілїзація козацького війська на московську війну розпочата була ще в 1631 р. 1), але смеррь короля (тримала воєнні приготовання. Підчас безкоролївя Москва розпочала вже воєнну акцію в Смоленщинї і в Сїверщинї, і тут по словам урядових московських актів їx воєводи з кінцем 1632 р. повоювали Батурин, Ромен, Іван-городище, Борзнну, Мену, Миргород 2). Новий король нетерпляче чекав покінчення всїх формальностей свого вибору, щоб прийняти сю вже накинену йому війну, а тим часом, для відтягнення сил московських, хотїв атакувати Сїверщину силами місцевими, козацькими головно. Дня 13/XI 1632, в сам день вибору королївського сенат уповажнив короля тим часом, „поки річпосполита обмислить відповідне військо”, взяти на службу козаків „якесь, число”, і дав порученнє підскарбію на одвічальність сенату виплатити козакам 20 тис. золотих для заохоти і для поправлення армати 3). А відправляючи послів козацьких кілька день пізнїйше, новий король передав через них лист, і в нїм, заявляючи козацтву свою ласку, вказуючи на полагодження релїґійної справи і т. и., наказував війську козацькому, щоб зовсїм було готове на війу московську, на кождий поклик козацького гетьмана 4). Головним начальником сього козацького війська сенат визначив каштеляна камінецокого Александра Пісочинського: він як староста Новгорода-Сїверсьаого і один з місцевих кольонїзаторів мав поручрннє зайняти ся орґанїзацією погранпчної війни. Крім нього таке ж порученнє одержав іменований підкоморієм чернигівським і старостою носівським Адам Кисїль, а крім них дїяльну участь в тутешнїх операціях брав також найбільший з пограничних маґнатів Єремія Вишневецький.



Про нього вістники московські доносили, що ще в жовтнї 1632 p. він рушив з Лубень „на поля”, з ним 10-15 тисяч війська, між ними „запорозькі Черкаси” щоб з „поля” ударити на пограничні московські городи 5). Але тодї се була вість передчасна, очевидно. До нового року 1633 козаки на пограничу нїде не показали ся, і московське правительство, вважаючи на донесення своїх аґентів про москвофільску аґітацію поміж козаччиною (з боку Ісайї і його старцїв) наказувало своїм військам не зачіпати українського погранича: „для того что Черкасы стоять за вЂру противъ еретиковъ, — и за то у нихъ съ польскими людьми за вЂру бои были великіе да и нынЂ есть — а изъ черкасскихъ городовъ Черкасы противъ нашихъ ратныхъ людей нигдЂ на бояръ не объчвлялись” 6).



Але надїї московського правительства, що козаччина зістанеться нейтральною, або навіть стане по сторонї Мрскви з огляду на свої релїґійнї кривди і рахунки з Польщею, були марні. Козаччина взяла дуже дїяльну участь в москоуській війнї. На жаль тільки, не маємо нїяких близших подробиць про се з сфер козацьких.



На гетьманстві, видко, стала ся зміна. Діденко зникає, з осени 1632 р. нема про нього звісток. В сїверській кампанїї 1633 р. московські вістники називають „запорозьких Черкас і вільних людей гетьманів Дорошенка і Тимоша Одаренка” 7). Орендаренка-ж називають своїм гетьманом Запорожцї під Смоленьском з осени тогож року і в усїй пізнїйшій кампанїї, зимою і весною 1633/4 8). Згадка про Дорошенка, правдоподібно, опираєть ся на якімсь непорозумінню; більше він не згадуєть ся нїде, крім одного сього випадку. Натомість як „гетьмани” — очевидно, наказні або начальники осібних корпусів козацьких поруч Орендаренка згадують ся в кампанїї 1638/4 рр. Лавринко (під Черниговом в осени 1633 р.) 9), Іляш (під Сївськом в маптї 1634 р.) 10) і Тарас (веде корпус козацький з-під Путивля наУгру) 11). Полковників в 1634 р. знаємо таких: Грицько черкаський, Данило канївський, Юико Латиш (sіс) чигиринський, Филоненко корсунський, Олифер Переяславський 12). В осени 1633 .р наложив головою полковник Пирський, лубенський очевидно 13). Полковником без назви полку називаєть ся ще Яцко Острянин, теж в ролї начальника більшого війська 14)



Звістки наші про участь козаків в сїверській і смоленській війнї 1633-4 рр. взагалї досить бідні, розріжнені й не дають нї чого особливого, такого щоб на нїм варто було особливо спинитись 15).



Вперше про Запорозьке військо на московськім театрі війни зачуваємо в розмові польського аґента з маріенбурським старостою в перших днях лютого с. ст. 1633 р; він говорить про тридцять тисяч Запорожцїв, що перейшовши за Днїпро, все далї поступають на півнїч 16). В мартї 1633 р. під проводом свого гетьмана разом з Пісочинським і польським військом приступали вони під Путивль; всього сього війська раховано на 5 тис. Напад не удав ся, і військо розійшло ся по своїх городах, як доносили московські воєводи 17). Потім в маю повторив ся козацький похід на Путивль в більших розмірах. Путивльські воєводи рахували всього війська козацького і всякого иньшого, приведеного Пісочинським і Вишневецьким, на 50 тис., хоч се виглядає на рішуче прибільшенє, як і весь сей рапорт. Козаки з „литовськими людьми” добували Путивль 4 тижнї (14/V-9/VІ), зводили великі бої й приступи чинили, але Путивля не здобули й понесли великі страти: вбито двох полковників черкаських „Сорока та Самошка” і „письменних Черкасъ и охочихъ всякихъ людей” побито тисячі чотири або й більше, і після сеї другої невдалої облог знову розійшли ся вони „по своїх городах” 18). По тім звісна нам тільки дрібнїйша екскурсїя козацька під проводом Острянина. В липнї він узяв Валуйку і приступив був під Білгород, але тутешнї воєводи відборонили ся 19).



По сїм, в другій половинї 1633 р. на сїверськім пограничу йшла дрібна війна, головним героєм котрої виступає в перехованій кореспонденції Кисїль. Козаків було небогато, і ті що зістали ся для сторожі границь, по його словам, „зійшовши з границь, тратили весь час на чатах” 20). Конєцпольский мав прислати частину свого війська, але держав його на полудневій границї з огляду на турецьку небезпеку, і Кисїлеви з тяжкою бідою приходилось відбивати сяв ід московстких воєвод. Яка причина була, що козаки так скоро розійшли ся, не знати. Мобілїзувати їх наново заходили ся уже під Смоленськ — виручати його від московської облоги. Туди рушив лїтом сам коголь, а виручати короля треба було козакам. В мобілїзації сїй також головну ролю відіграв Кисїль: очевидно сї переговори його з козаками описує реляція служебника К
Страница 17 из 77 Следующая страница