Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 20

подїванками. А серед козаччини підіймала ся все густїйша хмара на тих провідників, що підведи козаччину під такий поганий учинок суупроти старих вождів, а за се не тілько якихось нових щедрот, а навіть. і сповнення найелєментарнїйших обовящків правительства до козаччини не довелось діждати ся.



За браком грошей правительство думало полагодити козацьку справу т. зв. натуральним способом, як будували ся поднїпрянскьі замки за блаженних часів в. кн. Олександра і Жиґимонта Старого. Конєцпольский піддав сю гадку і король поспішивсь її сповнити. До ваїх міст поднїпрянських видано унїверсали, аби з кождого міста і місточка вислано певне число робітників з лопатами і мотиками ,скільки визначить гетьман коронний, а також приставлено певну скількість всякого припасу для прожитку залоги — мовляв скарб то потім заплатить. Для охорони робітників і на залогу пооучено гетьманови післати 500 драґонів, а на заплату їм позбирати незаплачені податки з Київськоо воєводства попереднїх лїт. На артилєрію рішено забрати припаси гетьманські, що переховували ся в Барі і т. д. 2) Все се були одначе річи, які можна було вимогти хіба дуже енерґійною воєнною екзекуцією. Обставини змінили ся за ті півтораста лїт. Старости та державцї, привикнувши бути повновластними і безконтрольними володкрями королївщтн, зовсїм не мали охоти прикладати ся до виконання королївських ич гетьманських розпоряджень, і Кодацький замок лежав собі далї в руїнах 3).



Се було тим більше неприємне, що на полудневих границях підіймала ся нова буря. Виходила вона з кримських відносин, але близько зачіпала інтереси України та Польщі. Повторяла ся в досить близьких формах і навіть подробицях історія з-перед десяти лїт. Хан Джанібек-ґерай за лїниве сповнюваннє султанських роспоряджень стратив ханство в 1635 роцї й був вивезений на засланнє. Його місце зайняв син Газі-ґерая Інаєт-ґерай. Новий хан одначе на пунктї відносин до султанського дівану показав себе чоловіком ще меньше податливим, ще більше самостійним і гоноровитим. Він хотїв фактично привернути Кримському ханству повну незалежність від Порти, вернути ся до традицій перед 1479 роком, перед підданнєм під Турка 4). Його гордї пляни розпалюваьо ще більше те роздвоєннє, яке в останнїх десятилїтях повстало завдяки турецькій полїтицї. Ноґайські Татари Буджака (степів між Днїстром і Дунаєм), що вважали ся підданими кримського хана, під рукою Кантеміра фактично стали впоовнї незалежними від ханів і стоячи в безпосереднїй залежности від дівана, стали вічним пострахом для ханства — дамоклевим мечем, який висїв над кождим ханом. Заразом своїми нападами на українські землї в останнїх роках Кантемір також уїв ся дуже польському правительству. Робив він напади то з турецького наказу, то з власної інїціятиви, під час трактатів, і коли навіть хан держав ся спокійно, не можна було з сього боку бути безпечним. З свого боку Кримцї складали все можливе і неможливе також на Кантемірових Ноґаїв. Через те при останнїм трактатї з Турками рішено було, що Ноґаї будуть переведені з Буджака до Криму 5). Сього добивала ся і Польща і хан. Одначе се не було сповнене, Кантемір сидїв собі дальше в Акерммнських степах та робив напади на українські землї. В парі з сим ішли обопільні заїзди волоських і українських пограничників на Поднїстровю, козаків і панів. Все се служило приводом до дальших обопільних нарікань в дипльоматичній кореспонденції, а на тлї сеї полїтики розвивала ся все сильнїйше боротьба обох орд — Кримської і Ноґайської.



З огляду що діван пускав по-за уха всї представлення що до Кантеміра, хан мусїв радити собі власними способами, і шукав союзників заразом і против Кантеміра і против Порти.-В сих обставинах, що так жиов нагадували історію Шагіна і Магомета, Інаєт ґерай звернув ся туди-ж, де шукали помочи свого часу його попередники — до козаків. Перші зносини його з військом козацьким в сїй справі мали місце ще в осени 1635 р., але в тодїшнїм пароксизмі льояльности козацька старшина не відважила ся братись до сеї справи на власну руку, а пішла „по начальству”. В листї королївськім 12/XII н. с. маємо згадку, що „хан татарський закликає козаків на поміч против Кантеміра”, а король віддає се на розвагу Конєцпольского — позволити чи заборонити їм тої участи в кримських усобицях, з огляду що в тім походї козаки війшли-б на турецьку територію і можна побоювати ся з тої причини конфлїкту з Портою? 6) Конєцпольский, як можна судити з королївських листів 7), очевидно був заохочений такою доброю нагодою, вказував на трудні обставини, в яких опинила ся тодї Туреччина, на можливість союзу з Семигородом, так що король, в иньших випадках такий жадний війни, сим разом мусїв прохоложувати гетьмана, вказуючи на небезпечність війни з Туреччиною, коли замість готових засобів є тільки безконечні незаплачені довги війську.



Тим часом про хана приходили вісти одна одної привабнїйші. Писали, що він піддаєть ся під протекцію короля і просячи прислати йому козацьке військо, обіцює ріжні користи. Хоче перекочувати до полудневої Молдави і тут служити заборолом для Польщі від Туреччини. Говорили про можливість повороту до Криму Шаґін-ґерая, що тодї сидїв в турецькім засланню на Родосї, і навіть про союз з Кантеміром против Туреччини 8).



В правительственних кругах польських було богато прихильників для сеї авантюри. На засїданню сената 3/VII н. ст. рішено іти слїдами полїтики Жиґимонта III: козакам позволити взяти участь в усобицї, але так щоб правительство польське не було нїчим вмішане 9). Але король дуже скептично брав сї ради, бояв ся вмішувати в сї справи козаччину, і в листї до Конєцпольского (5/VII) радив почекати дальших подїй, щоб бачити, які шанси успіхів жатиме хан 10).



Кримська спокуса таким чином козаччину поки що обминула. За те трівожні чутки доходили про якісь зносини козаччини з Москвою, котрої становище, не вважаючи на тільки що потверджену вічну згоду, будило ріжні підозріння наслїдком усяких пограничних непорозумінь. Весною 1636 р. Тарас їздив в Москву „з певним числом козаків”. Москва, як з вдоволеннєм завважає Володислав — підгзріливо прийняла сї козацькі пропозиції, побоюючи ся в тім якоїсь зрадливої інтриґи 11), але польське правительство все таки непокоїло ся далї.



Трівожно прислухало ся воно до глухого рокоту козацького невдоволення, і боязко роздумувало над можливістю нового вибуху, маючи нечисте сумлїннє за невиплачені гроші, за несповнені обіцянки в справі старостинських кривд і дописання реєстру. Визначений до тих усїх справ комісаромм Лукаш Жолкєвский не мав з чим їхати, бо грошей все не було. В перших днях мая вислав король до козаків лист, повідомляючи, що гроші вже вислані, але їх все таки не було. Потім терміном до виплати визначено св. Івана, потім — Ілїю (20/VII с. с.). Конєцпольский просив Жолкєвского конче їхати до козаків, щоб їх заспокоїти. Жолкєвский, не вважаючи на нездоровє, поїхав дїйсно до Переяслава, але застав дуже грізний настрій між козаччиною, якусь тишу перед зловіщою бурею. Ось як описує він се в своїй реляції Конєцпольскому 12):



„Приїхавши 24/VІІ (14 с. с.) до Переяслава, застав панів молодцїв дуже тихих і скромних, не знаю одначе — на зле чи на добре готових. Бо перед тим від старшого їx вийшло кілька унїверсалів, аби всї зі зброєю і живністю ждали як на війну, — скоро тільки від нього дадуть їм знати, та збирали ся туди, куди він їм скаже. Одначе згодили ся чекати того Ілї і мого приїзду, сподїваючи ся, що їм привезу принаймнї дві плати (за два роки). Та я побачив, що грошей і писаря скарбового не чувати, і побояв ся, щоб без грошей менї з тої ради не вийшло якоїсь халепи, тай комісію не вважав можливим відправляти без грошей. Тим часом довідавсь, що вони вже за унїверсалом старшого почали збирати ся до ради, і не мав що иньшого робить, як зараз тої-ж години написати до старшого, сповіщаючи його, що маю поручення від короля і гетьмана і жадаю, аби здержали ся з тою радою, поки не буде відомости про писаря скарбового або принаймні від гетьмана. І ще не дав він менї відповіди, а тим часом принесено дуе горячий унїверсал, розісланий по всїх полках, де суворо, під грозою смертнї кари, наказано всїм полкам збирати ся як на ґвалт, і день і нїч іти до армати, а причиною подано, що якісь незносні кривди стали ся від воєводича руського в Корсунї.



„Не знаю, що там властиво стало ся, подаю до відомости, що міг вивідати ся за короткий час. Воєводич, приїхавши до Корсуня, поставив, очевидно, свою челядь по домах у реєстрових, а дгуге — силоміць позабирав маєтности, які досї тримали, не знаю — за яким правом, київські черцї Микольського монастиря: містечко Бужин, Вороні Лози і Пива, котрі він вважає за осаджені на ґрунтї королївськім, і черцїв відти вигнав. Що вийде з того їх розруху, я ще не знаю. Писав до воєводича, аби не розпалював пожару під таку хвилю і навіть якби було щось таке незаконне, аби почекав з тим догіднїйшої хвилї. Писав я і до старшого знову в ночи, аби не зважав ся на нїякі своєвільства, а донїс королеви про ті кривди війська”.



При тім Жолкєвский, наскільки міг орієнтувати ся, мав те вражіннє, що старшина сама дуже нерада рцхови, і дуже була-б вдоволена, як би прийшли гроші і „взявши їx, можна-б було сидїти спокійно”. Але „чернь” хоче своєволї „сердечно”, і рада вхопити ся якого небудь приводу. „Одні бунтують, щоб іти до Київа і на волость і там чекати своїх грошей, бо і коронне військо так робить, як йому не платять; иньші ведуть до того, аби йти з гарматою на Запороже”. Приводом служило з одної сторони недодержаннє стількох обіцянок заплати, а другої — ті ріжні кривди від старостів, для котрих правительство нїчого не робило, щоб їх усунути. Інцідент з „воєводичом руським” послужив важкою краплею, що по гадцї всїх прихильників козацького своєвільства повинна була перелити чашу козацької довготерпеливости.



Станислав Данилович був сином звісного маґната, воєводи руського Яна Даниловича, зятя Станїслава Жолкєвского. Батько Ян відступив Станїславови кілька своїх держав — випросив від короля передачу їх, в тім старосрв чигиринського і корсунського, де він сам хандричив ся свого часу з міщанами (с. 328). Новий староста прикладом батька почав приводити до послуху сю людність, і не шанував при тім прав козацьких. Львівський лїтописець оповідає про се з деякими цїкавими подробицями, коли не дуже автентичними, то в усякім разї характеристичними для того часу і його обставин:



„Воєводич руський Данилович поїхав з сема стами люду відбирати староство, до міст де мешкають козаки, і казав їм зарівно відбувати підданство, як міщанам так і козакам. Ті відмовляли ся: ,Мисьмо люд рицерський, тому сьмо не привикли, бо то нам не звичай, але тя прохаєм: заховай нас з ласки своєї, милостивий пане, бо можем на що вам придатись'. А він їм відповів: ,Я о вас не дбаю, бо я маю над вас лїпших рицарів'. Скоро вони то почули, подякували за мешканнє” (заявили, що виходять з його держави до иньших осад).



Моральна наука з того була така, що погордувавши козаками, Данилович потім з своїми вояками вибрав ся на Татар і не знаючи степових доріг, попав ся в руки Татарам, давав за себе величезний окуп, але ті окупу не прийняли і там він згинув з рук татарських. З тою наукою епізод сей, видко, був дуже популярний на Українї 13). Нам він інтересний як конкретний образок сих старотсинських утисків, які в сих роках стають стереотиповою фразою в устах козаків. І дїйсно, сам Кисїль, що за хоробою, а потім смертю Лук. Жолкєвского стає в тім часї головним речником в справах козацьких, свідчить, що старости і особливо їx урядники і заступники давали причину до жалїв і нарікань козакам, і для заспокоєння війська окрім виплати грошей він вважав конче потрібним видати якісь суворі унїверсали до тутешнїх урядників, „аби заспокоїли козаків в їх кривдах 14).



Примітки



1) Listy ч. 224.



2) Listy ч. 216, 224-5



3) Listy ч. 232.



4) Див. про сї відоосини особливо у Смірнова Крымское ханство с. 506 і д.



5) Польсько-турецька кореспонденція 1635-6 ркп. Публ. бібл Пол. Nr 94.



6) Listy ч. 209.



7) Listy ч. 2332.



8) Listy ч. 242, 250, 261, 265.



9) Записки Ольбр. Радивила 1 с. 319.



10) Listy ч. 242.



11) Listy ч. 242.



12) ркп. Публ. бібл. Nr. 99 с. 46 (дещо покорочую титулятуру, для лекшого читання).



13) Львів. лїтоп. с. 253-4, записка Радивила І с. 328 і 330 (Memoriale c. l58. — кінця 1635 і всього 1636 р. в копії Осолїньских бракує).



14) ркп. Публ. бібл. Пол 94 с. 55.



ПЕРЕД ПОВСТАННЄМ 1637 Р. — КОЗАЦЬКІ РАДИ 1636 Р., РЕЛЯЦІЇ КИСЇЛЯ, ПОМІЧ ВІД МИТРОПОЛИТА, АҐІТАЦІЯ ПАВЛЮКА ПРОТИВ ЛЬОЯЛЇСТЇВ, СТАРШИЙ ТОМИЛЕНКО, ПОХІД НА ЗАПОРОЖЕ І МОРЕ, ПОСОЛЬСТВО НА СОЙМ.



Під такими вражіннями роздражненнє обіймало все ширші круги козаччини, єднало реєстрових з виписчиками і піднїмало все грізнїйший протест против льояльної полїтики старшини. Кисїль замість Жолкєвского висланий до козацького табору, приїхавши в перших днях н. с. серпня 1636 р. під час рад, які відбували ся з дня св. Ілї, застав уже велике замішаннє. Опозиція брала гору над статочними.



„В перших днях серпня доносив він королеви — став я без грошей в їх радї, що зложили вони собі в степу над шляхом над річкою Расавою. До реєстрових примішала ся вже велика частина своєвільних, і вже наступали рішення — однї шапками кидали (голос давали) йти з гарматою на Запороже і потім зараз на море, иньші щоб іти на волость і там грабувати по містах. Коли-ж старшина, намовлена мною і по части заспокоєна, хотїла протяганнєм часу заспокоїти справу, кінець кінцем вийшло таке, що неприпущені до ради 1) козаки вхопили хорогву і булаву і пішли бунтівничо робити чернецьку раду. Я, рискуючи житєм, зістав ся при старшинї. Кілька разів присилали по старшину; я не пускав її (на чернецьку раду) і наслухав ся за те ріжних криків, але таки переломив їх тим: прохолонувши, прийшли вони до старшини. Почали докоряти, що гроші нїби то ще в маю вислано, а і в серпнї їx не привезено. Вказували на свій порядок і послушність; що кілька лїт терплять без грогей, занехавши степ і море, де мали свій прожиток; що вони на братию свою наступали, проступників своєю рукою під меч королївський віддали. А за те і дома мають утиски від уряду і підстарост і гроші до них не дохьдять”.



Кисїлеви кінець кінцем удало ся наиовити козаків до того, що вони згодили ся відложити справу ще на чотири итжнї. „Будуть чекати, збираючи тим часом все потрібне на Запороже, і за чотири тижнї на тім самім місцї буде загальна рада. Коли Кисїль на раду ставить ся з грошима, а в жалях своїх, які вони підносяоь на уряди і міста українні, військо буде заспоконєе згідно з королївською обіцянкою, то далї буде тримати ся порядку. Як нї, то всї кинуть ся на Запороже з арматою 2)



Про се Кисїль здав справу всїм кому треба, але по попереднїх досвідченнях не сподїючи ся вже анї скорого прислання грошей анї направлення старостинських відносин до козаків, пустив ся своїми засобами приводити козаччину до спокою, щоб протягнути час. В своїй реляції королеви і в особливій записцї, яку пмсав, лежучи хорий в Печорськім монастирі у приятеля свого Петра Могили, він дуже щиро, докладно і наївно оповів свою „систему” закулїсових заходів, підступів і простих фальшерств, якими постарав ся притягнути на свою стопону старшину і ріжних впливових між козаччиною людей, промовити до національного почуття статочнїйших, і кінець кінцнм добив ся деякого відложення ради:



„В справі з військом Запорозьким такий я уложив собі діскурс, в своїй горячцї. Трьома способами треба трактувати ту ннрозумну чернь. Старшину дарунками. Статочних 3) і тих, що доми мають і на них оглядають ся — ласкою. Нагадувати їм про цїлість отчини, про вільности, котрими користуватимуть ся не тільки вони самі, але й поьомство їх. А диких бунтівників, голишів, що тільки з добичи живуть як орда — тих стримувати загибілю, страхом шаблї; бо доводи, піетизм, віра, вільности, жінки, дїти в їх голові все се з ними Днїпром пливе 4). Подїливши так на три части, трьома методами приступаю до тих своїх непевних побратимів”. Або як в иньшим листї він се стилїзує: „Три річи бачу я в тім війську нерозумнім: перше — се любов до духовних грецької віри і богослуження, хоч самі вони більше на Татар подобають як на християн. Друге — що у них завсїди більше значить страх як ласка. Третє — се вже загальна річ: люблять узяти небожата, коли їм щось від кого небудь може дістати ся 5).



Отже до пункту першого Кисїль вистарав ся від митрополита, що він післав до козаків двох ігуменів, „людей проворних і вірних”, з посланієм, уложеним самим же Кисїлем. В нїм на всяку ласку просили ся, аби в інтересах церкви, якій козаки обіцяли служити і кров свою для неї пролити, — вони не роспочинали бунту, бо се не тільки може принести погибіль і утрату вільнстей козаччинї, але й церкві вчинити велику руїнв. Митрополит отже грозив неблагословеннєм своїм, як би козаки рушпли ся.



В такім же дусї, „тими ж інґредіенціями розведений лист”, як він висловляв ся, виписав до війська і сам Кисїль: Нагадував козакам, що він „в тійже вірі уродив ся і в нїй вік свій кінчить”. Нагадував „нарід руський, з котрого сам походить”, і давню приязнь, яку підтримував з козаками. Радив почекатти аж до Чесного хреста, а потім післати на сойм ультіматум: або нехай платятл як слїд і давнї вільности забезпечть, або нехай увільняють козаччину від усяких службових обовязків.



Для посттаху тих, кого треба було лякати, Киїль скомпонував лист від короля до себе, де король нїби то ображаєть ся таким недовірєм козаків до його королївського слова і грозить, що козаки стратять всї вільности свої, коли підіймуть бунт. Сей лист в копії Кисїль переслав козакам з своїм коментарем 6).



На жаль, менше докладно оповідає про третїй метод — як він роздавав гроші між впливовійшу старшину.



Результатом сих методів Кисїль був вдоволений: хоч чотири тижнї від расавської ради вже кінчили ся, старший сидів тихо і нгвої ради не збирав. Старшину Кисїль вважав взагаїл добре настроєною. Томиленко, тодїшнїй старший, „простак, але чоловік трезвий і скромнийй”, як його атестував, людина досить пасивна, але щира, і писар військовий Онушкевич були bonarum partium. Але все сильнїйше подіймав ся опозиційний рух під проводом Сулимівця Павлюка. Військо по словам Кисїля сильно вже замішало ся — „помішали ся в реєстрах і порядках своїх”, але кінець кінцем присилка грошей могла б іще все направити, — тільки т і не приходили! Кореспонденти Кисїля і Жолкєвского серед козаків доносили їм про все, — „знаю, що в котрім полку дієть ся”, заявляв Кисїль. Хвалив ся, що значну частину війська удало ся йому нахилити до терпеливости. „Покладаю ся на тих, що взяли потроху — не зрадять”. „Колотять Черкасцї й Чигиринцї, про котрих можна тільки написати:



nulla fides pietasque viris qiu castra sequuntur 7) Старший не позволив вести армату на Запороже, і можна було сподївати ся, що тим часом промине морський сезон — „час гостини запорозької 8). До того козакам промовляли до гонору, чутками кримськими, що хан з Кантеміром помирив ся і йде походом на Україну — отже як можна Україну перед Татарами лишати!



Та хоч як старшина помагала тягнути справу, „але взяла гору чернь, жадна своєволї”. Військо рішило зачекати ще до Богородицї 8 (18) IX, але як доти гроші не прийдуть, то рушать з Чигирина, де стояла армата, на Запороже і вважатимуть свою умову з річею-посполитою за розірвану через недодержаннє умов правительством. Привідцею Жолкєвский називає Павлюка: „Павлик Бут, що то його п. канцлєр випросив — сподївають ся, що він зсраз стане старшим, скоро прийдуть на Запороже, а старшина дуже мало доброго собі віщує, бо ті розбійники явно відгрожують ся їм”. До того-ж походу на Запороже намовляли козаків посли від хана Інаєта, закликаючи до походу на Кантеміра. Просили як найскорше поспішати на Запороже і обіцяли гроші і габу роздати нараз, ще перше нїж рушать на Кантеміра 9).



З горячковою нетерпеливістю виглядали грошей комісари, щоб не пішли марно всї запевнення, присяги, хитрощі, на які пускали ся вони весь сей час. Дарма, могутна держава, не вважаючи на всї заходи короля і мінїстрів, не могла здобути ся на тих півтораста тисяч золотих (за два роки), що належало післати для заспокоєння козацьких апетитів. Соаточні мусїли покорити ся.



„Молодцї рушили вже на Запороже”, доносив Жолкєвский. „Мають армату вже в Крилові, чекають переяславського полку. Полки переяславський, канївський, корсунський, білоцерківський почали були відказувати, що без волї короля і гетьмана кор. не хочуть іти на Запороже; але як старший рушив з трьома полками 10) і з арматою, та з випищиками, котрих буде більше як у двоє против реєстрових, — пішли й сї за ними, беручи з собою дуже багато лип (чайок). Міркують, що ледви коли було їх більше на Запорожу. І то певно, що з першим ледом на весну підуть на море і на затриманнє їх не бачу жадного способу 11).



Лист сей дати не має, і взагалї досить богата й інтересна кореспонденція комісарів уриваєть ся тут на кілька місяцїв, не даючи змоги докладно слїдити за розвоєм дальших подїй. Якогось гострого вибуху козацького своєвільства не наступило. Томиленко зістав ся на старшинстві, при кінцї жовтня н. ст. бачимо його в Каневі 12). Кисїль, пишучи 10/X н. с., доносить підканцлєрови, що козаки ведуть себе скромно і згадує про своє листованнє з військовим писарем 13).



Конєцпольский писав коло того ж часу королеви, що козаків од гострих виступів стримав страх, аби у них не розложили коронного війська на зиму 14). Ся прикрість їх одначе не обминула, і частина польського війська таки була розложена на Українї та дала привід до пізнїйших конфлїктів.



Нова пригода вийшла при кінцї жовтня н. ст., коли король вислав упоминки до хана: козаки не тільки не хотїли дати ескорту королївському гонцеви Дзєржкови, що мав їхати з тими упоминками через степи, але доконче хотїли ті гроші, післані ханови, забрати на рахунок платнї (все-ж незаплаченої). Дзєржек їздив до Томиленка до Канева з листом Конєцпольского, „писаним ще до злого”; віддав його на радї і просив пропуску. Томиленко відповів: „се не випадає, аби ти їхав з упоминками, поки наших грошей не буде! має скарб гроші для Татар, а для нас не має''! Але справа уладнала ся і упоминки пропущено. Особливого заінтересовання кримськими справами у козаків тодї Дзєржек не завважав: „Козаки, як бачу, не бажають собі приязни з ханом”, писав він: „часті ватаги посилають за Днїпро в степи, займаючи стада татарські, і тепер Павлюк з иньшими пішов, а иньші прийшли з добичою” 15). Але слїдом наступило між ханом і військом порозуміннє, і місяць пізнїйше, при кінцї падолиста н. с., розсилаючи своє звідомленнє на соймики (визначені на день 9/XII н. с.), Конєцпольский віщуючи козацьку своєволю і її наслїдком — війну турецьку, писав про козаків так: „Тепер їх кілька тисяч на Запороже свобідно пішло і пильно ладять човни, а кілька тисяч іде на службу ханови” 16).



З тих заходів до морського походу не вийшло одначе нїчого серіозного: звісна тільки маленька експедиція козацька, на якихось восьми човнах, без всякого значінгя 17). Не принїс особливих, клопотів і козацький похід до Криму, в поміч Інаєтови, вчинений під проводом Павлюка. Він, що правда, розгнївав Турків і накликав страх нової турецької війни, — але польське правительство свідомо рішило само помагати Інаєтови козацькими силами, так що не мало причин гнївати ся спеціально за сей Павлюків похід.



Натомість несподївано прийшло до малого козацького бунту на Українї. Козаки не пустили жовїнрів на визначені їм зимові лежі в Корсунщинї, поставили там армату та почали збирати на неї всякі контрібуції; захопили при тім і частину київської армати. Подробицї і близші мотиви сеї ворохобнї звісні нах доситл мало; те освітленнє, яке давала сїй подїї козацька старшина, знаходимо в її відповіди на лист короля, що докорив їм за се, „нїби то ми спустошили Корсунь, поставивши там армату, і чинили наїзди, забираючи хутори” 18). Козаки оправдували ся, що куруківська комісія і гетьман коронний суворо забороняли їм не брати армати на Запороже, „на звичайні місця”, анї з цїлим військом туди не йти, але розложити ся з арматою в королївщинах. Тим часом розложено на Українї жовнїрів польських і вони позаймали ті місця, де козаки могли б прогодувати свою армату — коней і слуг арматних. При тім приходить ся їм терпіти „незносні кривди і всякі погрози” жовнїрства, а ще вони й за бунтівників удають козаків перед королем.



Лист сей написаний в дуже миролюбивих тонах. Старшина очевидно пильнувала затерти вражіннє від козацької ворохобнї. Ще перед тим, в останнїх днях падолиста с. с. споряджене було посольство на сойм з дуже покірними прошеннями. Послами їхали Богуш Гридкевич, Яцук, Савич і Григорий Нужний 19). Їм даний був наказ поспішати яко мога, щоб поспіти на сам початок сойму, що був скликаний на місяць март. Простора інструкція, що заховала ся в ориґіналї 20), широко виясняла жалї на українських старост 21):



„Не досить того, що наших тоыаришів повигонювано з маєтностей шляхетських і обідрвно, але вже і в королївських не позволяють нашим товаришам мешкаьи. По королївських містах нашому товаришеви анї купити анї продати не позволяютть, суворо забороняють, а арендарям своїм дають право не позволяти робити нї пива нї горілки на свою потребу, на весїлля і хрестини. Нарушують права і вільности наданї королями, що зіставляли при вільностях козацьких вдів, які лишають ся по мужах своїх, страчених на службі річи-посполитої. Яка жалісна се річ! товариш наш на службі річи-посполитої згине, а вже другого дня від його вдови заберуть всю худобу та ще й до вязницї скажуть всадити! Товаришів наших таких що цїлий свій вік стратили на службі державі і зі старости воювати не можуть, або й членїв своїх позбавлені — старости не вважаючи на заслуги і старість їx поневолили; пограбували і під свою власиь обернули. Великі кривди маємо, справедливости над винними чинити нам нее хочуть, післанцїв наших ображаючи і висміваючи нї з чим відправляють. Чинячи наїзди в своїх суперечках про ґрунти, повбивали кількох наших товаришів, позабирали у них майно.



„До відчаю приходять люде з того всього, і бачить Бог з неба, яку силу вже прийняла нашого товариства земля Московська: з жінками і дїтьми осїдають в Білгородї”.



Козаки пригадуваьи королеви його обіцянки виплати грошей, не виплачених уже за чотири роки, і прислання комісарів для доповнення реєстру і розслїдження старостинських кривд. Просили прислати таких комісарів, „котрі б мали Бога в серцю, а не шукали користей для себе, вписували людей служебних, а не таких, що й не займають ся дїлом рицарським, — а нїхто того не може знати краще, як ми самі”. Нагадували про плстню для семої тисячі, доданої до реєстру,п ро спеціальну підмогу на армату, стільки разів уже прошену. Скаржили ся, що державцї українські відмовляють ся давати їм на арматні потреби селїтру з майданів і зелїзо з рудень, як то вони допевняли ся „згідно з нашими давнїми предківськими звичаями”, і т. ин.



Прошення були скромні, тон в високій мірі льояльний. Одержавши потім лист короля з докорами за корсунську аферу, військо вислало згадані вже вияснення сеї справи. Правительство чуьо себе нїяково. Під ту пору вмер повірник правительтсва в козацьких справах Лукаш Жолкєвский, на ложу смерти обдарований воєводством браславським; при оказії похорону і зїзду ріжних достойників і спеціалїстів від козацьких справ правительство поручило їм, особливо Кисїлеви пролити бальзам на козацькі серця. Козаки обіцяли взяти участь в похоронї, а з огляду на спізненнє платнї обіцяли почекати її ще чотири тижнї 22). Здаєть ся, при тім відбула ся пізнїйше згадувана корсунська рада „в малім числї” й дуже льояльнім настрою 23). Рішено було перевести ревізію реєстру, а всякі козацькі жалї й кривди віддати на ласку короля. Вони були переказані післанцями Семеном Сьороходтм і Михайлом Івановичем, що мали при тім порученннє засвідчити королеви покірність війська і оповісти ріжнї клопоти його 24).



Правдоподібно, кримська афера подавала старшинї надїю, як за часів Шагіна, що сею дорогою напруженнє буде вигладжене і війна проти Туреччини спільно з Кримом дасть вихід з трудної ситуації.



Примітки



1) Niе рrаеsentes.



2)_Ibid.



3) Cnotliwych.



4) В иньшім литсї Кисїль парафразує сю характеристику: tych ktorzy nihil sасrum ducunt — ktorze y wiare y zony y wolnosci w Dnieprze utopili.



5) ркп. публ бібл. Пол. 94 с. 81, 84 і 100.



6) ркп. Публ. бібл. 94 с. 87 i 88.



7) „Нема віри й почутя у людей, що волочать ся по війнах”.



8) Ркп. Публ. бібь. № 94 с. 90.



9) ркп. Публ. бібл. Пол. № 94 с. 92- 3 і 100.



10) Місце виглядає на попсоване; тоже треба розуміти, що Переяславцї не хотїли йти на Запороже, і ті три полки — канївський, корсунський, білоцерківський їх чекали, але нарештї рушили, і тодї переяславцї пішли. Або сьарший рушив з иньшими трома полками (разом з сими чотирма було б всїх сїм).



11) ркп. Публ. бібл. Пол. 94 с. 103.



12) Ркп. 94 с. 65.



13) Ibid c. 66.



14) Listy Wladyslawa c. 274.



15) ркп. Публ. бібл Пол. 94 с. 65.



16) Ibid. Разн. 45 с. 438.



17) ркп. 94 с. 235.



18) ркп. 94 с. 228.



19) Не знаю, звідки пок. Костомаров узяв, що послами поїхали сотники Іван Барабаш черкаський і Хмельницький (Б. Хмельницький 1 с. 128); здаєть ся, се перрнїс він з пізнїйшого посольства.



20) Збірник бібл. Замойских, копія без дати в ркп. 94, с. 231.



21) Подаю ті жклї в трохи віюміннім, льоґічнїйшім порядку і гладшім викладї, нїж маємо в сїм ориґіналї.



22) Регесга листу з 1/XII в зб. бібл. Замойских.



23) Див. ркп. 94 с 122



24) Ркп. 94 c. 228 з датою 26/I.



ВІЙНА ІНАЄТА З КАНТЕМІРОМ, УЧАСТЬ КОЗАКІВ В УСОБИЦЇ, ЗАХОДИ УРЯДУ, РЕЛЯЦІЇ КИСЇЛЯ З ВЕСНИ 1637 Р., РАДА НАД РАСАВКОЮ, РЕВІЗІЯ РЕЄСТРУ, ПОХІД НА МОРЕ, КІНЕЦЬ ІНАЄТА І КАНТЕМІРА, ОБВИНУВАЧЕННЯ ПАВЛЮКА НА СТАРШИНУ ЗА КРИМСЬКУ ПОЛЇТИКУ.
Страница 20 из 77 Следующая страница