Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 21

Роздражнений поводженнєм Кантеміра, Інаєт-ґерай рішив оружно росправити ся з ним і замість іти в похід на Персію, як йому велїв султан, під кінець 1636 року вибрав ся походом на Кантеміра, покликуючи ся на те, що через нього нема з Польщею спокою. Старий Конєцпольский не міг спокійно придивляти ся татарській усобицї і силкував ся попхнути річ-посполиту до дїяльної участи в нїй. На його представленнє, як уже знаємо (с. 229), правительство рішило підтримувати хана через козаків, як за Шагіна, удаючи, що козаки мішають ся в кримські справи самовільно. Але така потаємна участь не вдоволяла Конєцпольского. Його звідомленнє, вислане на соймики, мало на метї подвигнути шляхту до активної полїтики: взяти хана під свою протекцію і опираючи ся на нього, на волоські господарства і на Семигород, виступити всїми сиьами против Туреччини, заплуьаної в тяжку і нещасливу війну з Персією. Але шляхта до війни не охотила ся , а високі сфери були більш заінтересовані справами женячки короля, нїж сими східнїми перспективами. Польща зістала ся при офіціальній нейтральности.



Хан звербував козаків, що були на Запорожв, і в сїчнї с. с. впав з ними на Кантемірових Ноґаїв. Кантемір даремно просив помочи від башів — не помогли йому, бачучи перевагу сил ханських, і господар молдавськиф теж зістав ся пасивним свідком нещасть свого небажаного сусїда. Діставши від них виразну відмову, Кантеір стратив відвагу і кинувши свою орду на божу волю, з двором і синами пустив ся за Дунай, в Туреччину. Частина орди його тодї піддала ся від разу ханови, иньша пробувала пробити ся в східнї степи, але розгромили її Кримці 1). Інаєт обложив Акерман і Кілїю і змусив видати йому Кантемірових партизанів, потім так само вчинив з Кафою. Останки Кантемірової орди казав перевести до Криму. Знищивши всяку опозицію у себе дома, зажадав від дівану, аби йому видано Кантеміра, инакше грозив, що піде походом на сам Царгород. Заразом робив закиди Портї за її самовластє в кримських справах. Була то певного роду profession de foi кримської самостійности Сулими, заплутаний в перських справах, зробив добру міну, заявивши, що громлячи Кантеміра, хан робив по мисли султана, має тільки вивести своїх Татар з Буджаку. Дуже гнївав ся одначе на Польщу, як доносили, за її вмішаннє в татарську усобицю, бо Кантемір скаржив ся, що тільки завдяки козацький помочи, післаній Поляками, доконав його Інаєт 2).



Як симптом козацької анархії сих часів годить ся згадати тут факт, на який гірко жалував ся хан і його візир в своїх листах і посольствах — що якась ватага козацька під час війни Кримцїв з Кантеміром нарала на кочовища татарські, забрала худобу і невільників і богато починила всякої шкоди 3). Польське правительство було дуже розгнїване сим нападом, бо по погромі Кантеміра більш нїж коли небудь мало охоту підтримувати Інаєта. На його посольство, вислане весною 1637 р. з запевненнями приязни і союза та прошеннями дальшої помочи против Туреччини, король дав ханови відповідь, що військо польське готове було йому в поміч уже під час попереюньої війни з Кантеміром, і тепер буде готове йому помогати 4).



Конєцпольский сердечно жалував ся, що Польща не вмішала ся в сю кампанїю активнїйше й упустила народу зміцнити свої впливи в Криму, та благав Бога побудити стани річи-посполитої бодай на далї до більшої активности 5). Иньші дорадники королївські одначе не подїляли його воєвничого настрою й не хотїли йти дальше потайного підтримування хана через ктзаків, так щоб в потребі всього можна було виріктис я перед Турками, зложивши на козацьке своєвільство 6). Їх гадка взяла перевалу. Наказано стримувати козаків від усяких воєнних заходів безпосередно против Турків.



Се була не легка річ, бо козаки були вже зовсїм певні війни з Туреччиною, вважали тому всякі реєстрові обмеження за неважні і мобілїзували ся, приймаючи до полків всяких охочих. Їх донські побратими в тім часї брсли ся до великого дїла — здобувати Азов від Турків. З ними йшло чимлао і Запорожцїв, московські акти згадують про тисячу Запорожцїв, що прийшли на Дон степом на конях, сподївачюи ся йти з Донцями разом на море, а довідавши ся про задуманий похід, пішли разом на Азов 7). — але таких екскурсантїв було мабуть і більше. Ср підтримувало цїле Запороже в воєннім запалї против Туреччини. Такий образ малює перед нами комісарське справозданнє, зложене в перших днях мая, коли нарештї знайшли ся у річи-посполитої гроші на частинне бодай задоволеннє козацьких претенсій, щоб стримати військо від сподїваного походу на море.



„Застали ми панів молодцїв”, пишутть комісари. Мик. Потоцкий і Кисїль, а властиво сам Кисїль, що головно вів справу, — „не так жадних грошей, затриманої платнї, як турецької війни, котру вони між собою вже вважали такк як би ухваленою річею-посполитою. Через те і настрій був між ними не такий, який ми сподївали ся осягнтуи, привізши їм гроші, але далеао тяжший, нїж був попередньої осени. Незвичайно трудно було одних з Запорожа завертати, других відтягати від морських приготовань, третїх, що примішали ся до позволеного компуту з волости, в певній надїї турецької війни. Попередня рада, корсунська, відбула ся малїм числї, але той порядок виписки і приписски, що був прийнятий на корсунській радї, тепер зійшов на нїщо. Замість зачавши від Білої Церкви (куди ми приїхали на визначений час) споряджати реєстр по полкам, мусїли ми взятись на иньші способи, — бо старший да нам знати, що військо цїле зібрало ся, мішаєть ся і бунтуєть ся і не хоче росходити ся анї приступити до тих ухвалених порядків. Приходило ся поступати не так по волї як по неволї 8) вважаючи особливо, як нарід з усюду злазив ся до козацького табору, що стояв між Расавою і Кагарликом. Тому один з нас полетїв в день і ніч до козацького табору, щоб з ними договорювати ся, а другий пьїхав назад до Богуслава і дав нзати хоругвям (польським), аби вважали на ті замішання між озброєним народом.



„Приїхавши до табору, застали близько десять тисяч війська, і сама старшина ваоала ся. Приходило ся шукати ріжних способів, прихиляючи старшину датком і зачинаючи з нею раз суворо, а другим разом знову мякше. І так перед усїм осягнули, що розіслала вона до міст і по волости листи свої, оповіщаючи, що війни турецької не убде і нїкого над сїм тисяч не можна приймати, -отже котрі не реєстрові, аби не сміли громадити ся в купи. Друге що порішили, се віддїлити попис від приписки і тут в таборі перевести попис (ревізію реєстру), а приписку (на ваканціі) зробити для пяти полків в Каневі, а для двох в Переяславі. Се для того, аби віддалити тих, що громадили ся до війська, посилаючи ся на приписку, а реєстрове військо щоб само в своїм порядку зіставалось. Ледви удало ся се перевести, бо вже нереєстрові перемагали і чинили замішаннє своїми окриками, а щоб не допустити того роздїлу, стали на тім, що грошей нема, а поки їх не побачили, то й до нїчого приступити не можна. Прийшлось отже покликати писаря скарбового з грішми, і в справі київської армати і корсунського становища, щоб заспокоїти бунтівників, приходило ся вести справу не так, як би треба, а як обставини позволяли, бо вже вся власть була при черни, а не при старшині.



Весь замисел їх був у тім, щоб комісію зірвати і до роздачі грошей не допустити, аби можна було (не одержавши грошей) іти на Запороже, а звідти на море. Отже треба було навпаки не допустити до того, з чого хотїли вони взяти собі привід. Коли по довгім крику виступив пан писар з грішми, то люде добре настроєні з повною готовістю заявили, що на Запороже і нм море не підуть, зістануть сч при семи тисячах, а про корсунське становище благатимуть короля; широко при тім росповідали про утиски і недостатки свої, що не мають чим прогодувати арматних коней анї де инде стати з арматою. Від самої згадки про київську арматк чернь дуже загоріла ся і не хотїла слухати нїяких доводів і намов. Хоч то їм як докладнїйше виясняло ся, бачучи їх завзятє на Киян, що армата не Киян, а королївська, і що сміло виступаючи в оборонї річи-посполитої, здобуваючи так часто армату і роздаровуючи її, не повинні вони накликати на себе королївський гнїв задля чотирох гармат, — не опамятало то їх зовсїм. Коли о се знову ледви не розбило ся все, прийшло ся дати посередню пропозицію — щоб вони ту справу віддали на рішеннє будучого сойму.



„Тою умовою стримано бурю і приїхавши оба до табору, приступили ми до комісії. Виписки ми нїчим не рушали, аби не дати їм якоїсь оказії. Одправили тільки попис з реєстру, протягом кількох днїв покликуючи полк за полком, а приписку опублїкували, що вона відложена до тих міст. Через те сила тих що позбирали ся з волости вернула ся назад, відлучивди ся від реєстрових з табору. Потім, скінчивши попис, 3 мая вивели все військо в поле, казали їм презентувати ся і дати сальву (вистрілити) за здоровє королївське. І відправили вони се так порядно, що кождий міг переконати ся, як добре приготували ся були вони до морського похходу.



„По сїм прйишло до присяги на кутуківську комісію, на котрій стоїть весь лад. Зараз по тім ґенеральнім пописї, при всїм війську, сказали ми їм збирати ся в вальну paдy і присягнути. Показували їм при тім уже відраховані гроші і нагадували сей обовязок з постанов куруківської комісії. Та тут підняло ся нове замішаннє; пішли крики не тільки на старшину, а й на нас самих, що вже досить вони присягали, дотримували і дотримують того всього. Але ми не хотїли тим вдоволити ся, нагадали їм ласку королївську, а скінчили на їх покрики погрозою, що рискують останнїм, бо як прийдеть ся річи-посполитій вийняти на них шаблю, то вийме так, що й саме імя козацьке знищить, бо волить тут бачити краще пустку і звірів диких, нїж ворохобливий плебс. Нагадали їм також, що підняти своєволю можуть, але до кінця довести — нїколи! Піти на Запороже можуть, але жінок і дїтей полишать і не можучи там витерпіти довго, принесуть свої голови назад під шаблю річи-посполитої. А зрадити та в инші сторони переселити ся теж даремно відгрожують ся, бо їх отчина Днїпио, і нема другого нїде. Дін анї в порівняннє не може йти з Днїпром, анї тамошня неволя з тутешнєю вільністю: як рибі без води не можна, так козакови без Днїпра, а чий Днїпро, того й козаки мусять бути.



„Сказавши таке, почали ми прощати ся, заявляючи, що з огляду на їх бунт будемо вертати ся до короля з грошима разом. Але та наша промова так розмягчила їх варварські груди, що сльози покотили ся в багатьох, виключивши тільки пяних. Старший їх (про котрого мусимо посвідчити, що хоч просатк, але чоловік тверезий і скромний, також і писар чоловік доброї мисли) зараз положив булаву і комишину, ударив чолом всьому війську і побажав йому кращої згоди з урядом, когось щасливійшого від нього і пішов з ради. Довго вагали ся, чи вибирати иньшого чи післати за тим, нарештї вернули на уряд того самого старшого й гукнули всї: „не зрадимо королеви і річи-посполитій”. Крикнули присягати гетьманови, але гетьман відповів, що не присягне, поки вони не присягнуть 9). Суперечка ся потягла ся від ранку до вечірньої години, але кінець кінцем Бог дпв щасливе закінченнє тим неприємним антецеденціям. Наперед присягає все військо, піднісши руки до гори при словах присяги, котру ми їм читали з куруківської комісії. Потім старший їх, ставши на колїна, зложив присягу на розпятю. І зараз же одного бунтівника, якогось Грибовського, взято до гармати за його покрики; але ті, що його стерегли, пустили його і самі повтїкали; досї не покарано його, але старший обіцяв шукати його і на Запорожу і скрізь.



Так відправивши попис і присягу і віддавши гроші, кінчали ми приписку в Каневі і Переяславі, прилюдно, при панах підстаростах і всїй старшинї. Приймали до реєстру тільки тих; котрих поручали старші і позволяли пани підстарости. Дарунків від них не брали ми нїяких. А тепер споряджені реєстри відсилаємо до книг київських”.



Успіх, як здавало ся, був повний. „Зістало ся військо очищене, заведене в реєстр”, писав Кисїль в иншім листї 10). Взяли гроші, з Запорожа всї по гроші прибули і при нас же вислали на Запороже наказ, аби липи затримано, визначено послів на сойм”.



Але сей прихильнийй настрій, осягнений ріжними манєврами комісарів, включно до підкупства 11),_не міг бути трівкий, і так як осягнений був ріжними хвилевими штучками, так і розлїз ся, коли ослабло вражіннє від тих штучок. Невдоволена частина козаччини виломила ся знов з-під впливу „добромисленнрх” і вернула ся до своїх плянів. „Нинїшнього дня дали менї знати з Черкас мої повірники”, — писав Кисїль 15/V, кілька день по своїм тріумфальнім справозданню з успіхів комісії, — „що загальний настрій — іти на Запороже, зломивши присягу, а старшого свого скинути, коли-б їм не хотїв позволяти. Думають про раду в Черкасах. Що більше — при самім закінченню комісії своєвільники мали вийти на море. Люде скрізь продають волів і коней, а купують самопали. Зараз пішлю ще до старшого, пригадаю присягу і буду гамувати їх усїх; але де вже й присяяга не має сили, тяжко там впливати намовами”.



Дїйсно, зловлені Турками язики козацькі в другій половинї мая оповідали, що козаки підуть на море, двадцять човнїв уже пішло, а тридцять готують ся і підуть за ними слїдом 12).



Все се було тим більше неприємно, що перспективи турецькг-татарського конфлїкту тим часом нагло скрахували. Тріумфи Інаєта не були трівкі: Кантемірові мурзаки при першій нагодї, на весну 1637 р. підняли повстаннє. Стало ся се під Очаковом, коли Кантемірових Ноґаїв переводжено до Криму, під наглядом братів Інаєта, Калґи і Нуреддіна. По словам реляцій, якусь неясну ролю при тім відогрсли й козаки, що були в походї; їх називають навіть участниками ноґайської конспірації, але все се дуде глухо. Оба брати Інаєта полягли в битві ,Кримцїв погромлено. Ноґаї вернули ся назад на свої бужацькі кочовища 13).



Се зробило сильне вражіннє і було оцїнене зараз як симптом упадку Інаєта. Султан, що перед тим, як ми бачили, не виявляв нїякого невдоволення на вчинок Інаєта (хоч турецькі приготовання під Андріанополем і на морі незвісно на кого були звернені й будили велику трівогу на Українї і в Кримі), тепер приняв се за добру нвгоду до рішучого виступу. Коли на двір султанський наспіли відомости про повстанеє Ноґаїв, султан оголосив, що Інаєта він скидає з ханства, а настановляє ханом Боґадур-ґерая, сина Селямет-ґерая. Зараз же вислано його в Крим, щоб посадити на ханстві, з сильною ескортою очевидно, і партія Інаєта була так приголомшена, що думати не можна було про супротивленнє.



Інаєт вибрав ся до султана, щоб виправдати ся і перепросити ся, звалюючи все на Кантеміра. Але султан не пробачив його супротивлення і казав удавити; така-ж одначе доля кілька день пізнїйше спіткала і Кантеміра (в липнї того р.). Таким чином не стало головних провідників кримських замішань. Крим вернув ся до своїх нормальних, віками усвячених відносин до Туреччини. Новий хан Боґадур, сибарит по темпераменту, меньш усього був склонний по таких небезпечних прецедентах зачинати які небудь бунти 14).



В польських полїтичних кругах такий поворот кримських справ викликав глубокий жаль. „Як що справдї стратили ми тих людей, то стратили великих приятелїв'', писав Конєцпольский королеви, одержавши перші вісти про кінеь Інаєтових братів, — „а з ними упустили ми нагоду для успіху, яка нам більш не стрінеть ся”.



Се була правда, а з тим трреба було приложити всїх старань, щоб якесь козацьке своєвільство не звернуло против Польщі обєднаних турецько-татарських сил, тим більше що воєнні приготовання Туреччини викликали сильні підозріння якихось воєнних плянів.



Примітки



1) Реляції в ркп. Публ. Бібл. Разн. 61 с. 183 і далї, Польськ. 94 л. 22-24 і далї.



2) Ркп. 94 с. 105, 224, Смірнгв ор с.572-6.



3) Ркп. 94 с. 112, 140-2, 159, 161, 166.



4) Ркп. 94 с. 207.



5) Ibid. c. 112.



6) Ради канцлєрські тамже с. 209.



7) Соловйов II (т. X) c l25l-2.



8) Non tam libenter quam reverenter.



9) Мова тут, розумієть ся, про гетьмана-старшого; пок. Костомаров помилив ся, думаючи, що козаки жадали присяги від коронного гетьмана (Б. Хмельницький І с. 131).



10) Ркп. 94 с. 274.



11) Nie tylkom sie staral o to, ale y dokupie sie usilowalem, хвалить ся Кисїль в тїм же листї.



12) Лист Муртази з Кільбуруну ркп. 94 л. 150.



13) ркп. 94 л. 132, 134, 137, пор. Смирновъ с. 515-6.



14) Смирновъ с. 518-524, Zinkeisen IV c. 513-4. Hammer c. 224 і далї.



ПОВСТАННЄ ПАВЛЮКА: ЗАБРАННЄ АРМАТИ, СТАНОВИЩЕ ТОМИЛЕНКА, ДЕКЛЯРАЦЇЯ ПАВЛЮКА 17 ЧЕРВНЯ, ЙОГО ДОМАГАННЯ, ПРОЄКТ МОРСЬКОГО ПОХОДУ, НЕБЕЗПЕКА ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ, КОНЄЦПОЛЬСКИЙ КЛИЧЕ КОЗАКІВ ДО ПОМОЧИ.



Як то часто бувало в такі критичні моменти, і сим разом, немов на те аби діскредитувати всяку льояльну полїтику статочної козаччини, польське правительство поставило ся як не можна більше неприязно і непривітно до козацьких прошень, внесених на сойм 1637 року. На козацькі жалї на старостинські крвидп правительство заявило, що не бачить нїякого безправя в тих ріжних обмеженнях, які роблять ся козакам по містах, бо старости і державцї мусять пильнувати міських доходів і не можуть бути раді козакам, тому що з них нема нїякого доходу, і т. д. Відмовлено в ріжних прошенях в справі армати козацької, а питаннє про додаток для семої тисячі і армати відложено до бубучого сойму 1).



Натомість не пожалувано ріжних докорів за допущені козаками своєвільства. Свому послови, що через Україну мав поїхати до Криму, в місяцї червнї, король поручив перевести переговори з військом Запорожським, добити ся видачі на покараннє провідників своєвільного нападу на ханських Татар, вчиненого зимою, а бранців татарських і здобичу Татарам щоб було повернено. Війську козацькому велено дати знати, що король не противить ся, аби козаки помагали ханови, навпаки наказує їм на перше прошеннє хана спішити йому в поміч „як найскорше, з людьми послушними і в справі рицарській досвідченими” 2). В Польщі ще не знали тодї, що днї Інаєта були вже пораховані.



Пікантне було, що разом з польським правительством за сей погром Інаєтовихх Татар з претенсіями до правлящої старшини звернув ся й Павлюк. Вернувшт ся на весну з Криму, він пустив поголоску, що козацький напад на Крим наробив великої прикрости також і козакам, що були у Інаєта: мовляв, хан затримав двадцять кілька козаків у себе закладнями, а Павлюкови поручив добити ся від війська сатисфакції за сей напад, випущення забраних бранцїв, то що 3). Се був оден з тих аґітаційних мотивів, які Павлюківцї роспускали против правлящої старшини, доводячи її нездатність до правлїння. Вказували також на всякі утиски козацтва, від яких ся старшина не може його оборонити; на погану ролю, яку відограла вона в історії Сулими; на пониженнє, в якім опинило ся в останнїх лїтах козацьке військо через її нездарність.



Піднявши сею аґітацією Запороже, Павлюк десь при кінцї мая ст. ст. кинув ся з випищиками на волость, захопив армату в Корсунї й перетягнув її на Запороже.



Се зробило страшенне вражіннє. По козацьким традиціям армата була свого рода клейнотом, інсіґпїями військової власти і орґанїзації. Забираючи армаду, Павлюк скидав тим свмим старшину з її позиції, позбавляв власти всїх сих мінїстро-послушних достойників і брав у свої руки провід військом. Повторяла ся з повною очевидністю історія 1630 року.



Але Томиленко не бкв пара Чорному. Він зовсїм не хотїв звязувати себе з польським режімом і брати на себе боротьбу з Павлюком і випищиками.



На радї козацькій, що відбула ся в останнїх днях мая с. ст., на вість про Павлюків похід, Томиленко зложи булаву. Булави від нього не прийняли, змусили взяти назад, але він ухилив ся від всяких ворожих кроків проти Павлюківцїв. Старшина устно переказала до польських гетьманів своє прошеннє, щоб військо польське рушило під Черкаси і Чигирин, щоб пострашити Павлюківцїв репресіями над їх сїмями і домами. Офіціяльно-ж посольство до Конєцпольского — лист пересланий посоами Федором Леськовичем і Дмитром Марковичем — мало тільки виправдати старшину, що вона не станула до бою з Павлюківцями, не уберегла від нього армати, та запевнити в її льояльности 4).



Павлюкови теж післано лист з докорами за довершене ним насильство. На се відповів він листом „з коша против Микитиного рогу”, що має в нашій копії дату 16 червня (мабуть старого стилю). Лист писаний дуже широко, закриваючи масою слів властиву мисль і представляючи в можливо невиннім видї довершений акт.



„Зволите писати до нас, товаришів своїх, нарікаючи за військові клейноти, себто за армату. Отже бувши на служжбі у кримського хана з військом Запорозьким і в щасливім здоровю повернувши ся на звичайні місця свої, побачили ми великі непорядки, а прочувши про таку неславу нашої військової армати, що їй уже на волости й місця нема, мусїли ми з жалю нашого великого вийти і взяти її. Богу дякувати, нїкому ми при тім не вчиняди нїякої кривди і утиску — анї товаришам нашим, анї урядам, нїкому не зробисши прикрости, взяли ми її як свій влсний клейнот і скарб військовий і поставили на звичайнім місцї, там звідки й пішла вона за предків наших, славної памяти старинних, добрих молодцїв війська Запорозького.



„і предки наші, добрі молодцї старинні за неї груди свої наставляли і кров прооивали на ріжних послугах королївських і з тою арматою виходячи в Запорожа на славу королїв панів наших, при боку їx здобували славу і користи війську Запорозькому, а на волости нїколи не лежали і кривд нїяких не чинили підданим королївським анї в маєтностях шляхетських. Бувши з військом Запорожським де небудь на службі конолївський, взявши плату за кріваві заслуги свої, звичайно ставили знову армату на Запорожу, і добре так бувало — без плачу і жалїв до короля і панів урядіву країнних, а з доброю славою і користю предків наших. А тепер бозна що дієть ся з тим. Старші наші не дивлять ся на предків наших, не йдуть за прикладом тих панів гетьманів запорозьких, що добру славу здобували та з арматою і клейнотами військовими на Запорожу з військом завсїди пробували. Від кількох лїт, запровадивши армату і скарб військовий на волость, не могли якось вибрати ся на Запороже, і так її — немов медвідя з лоз —анї кіньми зірвати назад, на звичайні місця.



„Мабуть отяжіла, і через той великий тягар навіть місця не мала на волости. Поставило було військо армату в Корсунї, так панове жовнїри її відти вигнали, а щоб до Київа та Білої Церкви — про те анї мислити, хоч звідти й бувало арматї виживленнє. Забулисьте куруківську комісію, що по Київ та Білу Церкву жовнїри в сей бік анї ногою не мали ступити. Змінили присягу нашим і на вихованнє нашої армати подали нам тільки Черкаси, Чигирин та Крилів, де вже й людей нема, у котрих би армата могла мати вихованнє, — та і звідти вигнали її панове уряди!



„Не мпйте отже нам за зле, що ми забравши армату, поставили її на звичайнім місцї. Мусите признати самі, що поки армата стояла на волости, то й виписка була з часта, — бо панове уряди безневинно обмовляли нас перед королем, і через те перестали нас шанувати, повиганяли товаришів наших з маєтностей шляхетських, чіпали ся заслужених і під свої права підтягали, вдов пошарпали. А через що? Через те що часті і незносні стації на армату збрано на волости, в маєтностях шляхетських, і панове старші то на свою користь обертали, а товаришів наших за те з шляхетських маєтностей вигонювано, маєтности їx пошарпано. Бо пп. уряди, як хтось завинив — хоч би й не товаииш наш, зараз обжаловують цїле військо перед гетьманом коронним, а гетьман перед королем, і так спадає на військо незаслужена обмова завадияк, а затим неласка королївська, і заслужена плата через те не доходить до самого війська.



„А ще краще-б і користнїйше було, як би одно було у нас товариство, одно військо і оден провідник, а не два! Разом пробували-б при скарбі військовім, брат за братом, в боязни божій чесноті й вірі, оден одного шануючи, так як попередники наші жили, ворогів своїх не тїшачи, а під ноги топчучи! Що ви нам пишете, називаючи зрадниками, та лякаєте жовнїрами, аби назад її (армату) вернули — то як мертвий з гробу не встає, так і ми про се анї думаємо! Будьте до нас добрі і доброю охотою прибувайте до нас з рештою військових клейнотів, щоб разом при скарбі військовім пробувати. Як трапить ся королеви в війську потреба, то й тут нас потрапить знайти; а звелить нам ласкавим писаннєм своїм іти на неприятеля, то й лекше нам буде йти з звичайних своїх місць, як попередники наші з Запорожа на службу королївську ходили. Аиб лиш була до нас ласка королївська, а він хоч морем хоч полем накаже йти, готові будемо. А буде земля наша в покою, і не велено буде нам іти анї морем анї полем, то будемо одностайно всї мешкати тут на звичайних місцях при війсковім скарбі, і того будемо пильнувати й иньшого не допускати. Бо з города ватажка вирветь ся хоч на море хоч на поле — на все військо з того неслава і неласка королївська йде. З того то загораєть ся огонь розжарений.



„Ви пишете до нас, що від нас він розжарюєть ся, — але ми в тім неповинні! Зійдїмось в одно товариство і той огонь погасїм! Посилаймо спільно послів до короля і вияснїм, що арматї на волости місця не було. Хто мав би бояти ся війська за вчинеи свої, нехай не боїть ся: військо на тім присягло, щоб братови за брата стояти і що стало ся, того не споминати. Але як би ви, боронь Боже, хотїли бути нам ворогами і разом з п. жовнїрами наступати на худоби наші, жінки і дїти, то певно наперед вашим жінкам і дїтям і худобі достанеть ся! Ми як товариші ваші анї собі анї вам того не бажаємо дочекати, бо і нам ваша земля так само рідна і мила, як і вам, — тільки що не хочете до нас пристати і з нами в одности і добрій згодї жити.



„Чули ми що в. м., пане гетьмане, хотїв єси на Запороже йти, тільки дорадники вашої мил. вас не пустили — а саме пан Онишкевич, такий мудрий писар! Був отакий теж мудрий пивар в війську Вовк, що військо зводив нї нащо — та й йому кінець прийшов. От і сьому мудрому писареви тамже буи, що військо на нїщо зводить. А вам дай Боже сюди на Запороже з рештою клейнотів прибувати” 5)!



Короткий зміст сеї довгої і не дуже зручної козацької дипльоматії був той, що городова старшина мусить піддати ся під власть запорозької старшини і прилучити ся до неї, инакше Запорожцї виступлять против неї. При тім, як бачимо, виступає теорія першинства Запорожа, сим разом приодягнена в дуже льояльну шату — що через мешканнє війська і армати на волости виникають ріжнї кривди панам шляхтї, старостам, і т. п.



Лист сей, пересланий через запорозьких післанцїв Корнїя Кудру й Івана Степановича, був вислуханий на радї, скликаній на день 3 липня (н. ст.) в Каневі. Відповідь мала бути дана така, що військо нїчого не буде робити без волї короля і гетьмана коронного; чекає відомостей від них через своїх послів, котрі ще не вернули ся — по їх поворотї буде повна рада і тодї що буде рішено, дасться про се знати на Запороже. Велика частина війська одначе була за тим, щоб іти на Запороже, і сам гетьман Томиленко до того прихиляв ся 6). Пересланий був польським властям лист його, з датою 26/VІ, де він наказував полковнику переяславському, а так само мабуть і иньшим, аби вони згідно з постановою черкаської ради були готові до походу і готові були рушати на перший приказ. Підозрівали, що то приготовляв ся похід на Запороже 7).



Про Запороже польському кореспондентови, підстаростї білоцерківському оповідали, що там згромадило ся народу сила, але не оружного: чи не більше таког,о що не мають нї самопала, нї жадної зброї, тільки поприходили на вість, що йтимуть на море. Хотїв Павлюк їx перебрати, і тих безоружних з Запорожа прогнати, але не міг нїчого вдїяти, бо зараз усї підняли крик: ,як що ти хочеш тих збувати, то ми тебе утопимо і тодї розійдемо ся'! Дорожнеча між ними велика: бочка муки була по 10 кіп, а ще з дня на день все більше прибуває народу 8).



На дану з ради відповідь Павлюк знову відповів широким і дуже миролюбивим писаннєм. Запевняв в своїй льояльности і висловляв жаль, що старшина в своїй відповіди трактує його самого й його товаришів немов якихось ворогів і зрпдників. Покликав далї до одности — аби прибували до нього на Запороже, і виправдував забраннє армати інтересамр війська:



„Вчинили ми то для кращого порядку військового, для приборкання і утихомирення своєвільства, аби не ширило ся далї. Бо вже на волости сила старшини настало і не знати кого слухати. Виривають ся з городів ватаги землею і морем і нападами своїми порушують перемирє з цїсарем турецьким, а нас перед королем невинно обмовляють, і за-для тих своєвільних куп все військо в неласку у короля попадає”.



„Як би п. жовнїри ображали ся на нас за армату, що ми її взяли, та стали воєнним способом на вас наступати, то дайте нам знати, а ми поспішимо днем і в ночи і за себе і за вільности наші головами постоїмо. Але краще було-б, як би ви з рештою клейнотів до нас прибули - і пп. жовнїри тодї не сміли-б чинити того, а тепер зачуваємо, що товариству нашому великі утиски дїють ся в Корсунї й Стеблеві. Просимо унижено вас, пане гетьмане, не оддавайте товаришів заслужених і вдів у вдасть пп. старостів і жовнїрів, аби нк плакали на нас. І тому товариству, що тепер на коші при клейнотах військових, не давайте чинити кривду в худобах їх” 9).



Все се дуже було не на руку і не до смаку правительству, бо йому треба було козацького війська против Турок. Турецькі сили мобілїзували ся. Галєри пішли на Чорне море, сухопутне військо стягало ся над Дунай. З початку можна було се толкувати кримськими справами, але далї вони й закінчили ся, а мобілїзація турецька таки не переставала. Польські повірники і кореспонденти доносили, що Туреччина, очевидно, вичікує хвилї, щоб ударити на Польщу. Се викликало велику трівогу в польських воєнних і полїтичних кругах 10). Конєцпольский, не вважаючи на хоробу, виїхав в серпнї на Україну, до Бару, змобілїзував військо і з кінцем серпня н. с. розложив його при молдавській гранницї під Лучинцем на Поділю, коло Могилева. Закликав і козацьке військо, аби було готове до походу 11).



Але старшина не вважала можливим мобілїзувати ся з оглядк на Павлюків рух. Томиленко держав
Страница 21 из 77 Следующая страница