Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 23

цкий в одній з пізнїйших реляцій про сї переговори Павлюка з Татарами згадує трохи докладнїйше 13): каже, що про зносини козаків з Ордою мав відомости від Орак-мурзи, через свого посланця: „був на той час в Ордї, коли Павлюк зрадник закликав Татар до походу (zaciagal Tatarow), та й самі зрадники признавали ся до того”. Само по собі вповнї можливо, що якісь дипльоматичні заходи дїйсно були причиншю, що Павлюк забарив ся на Низу і не опанувавши театру війни завчасу, дав шанси польському війську, так як було то в 1625 р.



Симптомом послужила зараз корсунська рада, скликана Скиданом, по словам одної реляції — на запусти, 19 (29) падолиста. Мало козацтва ставило ся на нїй, а і серед присутних вичвив ся, по словам тої ж реляції, настрій досить неприхильний Павлюківцям, так що Скидан покинув Корсунь, відступив до Мошен і розіслав нові унїверсали, скликаючи козацтво до Мошен.



„Доношу в. м.”, пише якийст незвісний кореспондент „з України” — „що коли військо річи-посполитої, рушивши ся з обозу, прибуло до Паволочи, — козаки думали, що тільки україннї панове — воєвода брацлавський (Потоцкий), п. крнюший і князь Єремія Вишневецький, розгнївавши ся на них, своїми силами без відома короля і річи-посполитої хочуть їх знищити. Аж як під, Паволочеюю простояло воно два тижнї, не роблячи нїчого і чекаючи гетьмана польного, — побачили що то військо річи-посполиоої на них наступає, почали порозумівати ся між собою, а приглянувши ся через своїх шпигів, що те військо мале, набрали духу з того і голосно говорили, що не посміють на нас ударити. Велика то була помилка, що унїверсали, дані паном краківським (Конєцпольским) до реєстрових, аби приставали до війська королївського і з ним разом ішли на своєвільників — були донесені до бунтівників, Скидана і Острянина, головних полковників Павлюкових: вони зараз відіслали їх до свого гетьмана, і Скидан видав свій унїверсал, аби на день 19 новембра зїхали ся на раду до Корсуня. Але на тій радї Скидан помітив, що реєстрові почали відказувати на нього і на Павлюка, втїк до Мошен і звідти почав знову розсилати листи до козаків, аби туди до нього зїздили ся на раду. Не знаю, що там зроблять, але за тим не скорим приїздом п. гетьмана дуже богато упущено, бо треа було на тих зрсдників наступати як найскорше” 14). Потоцкий, переказуючи Конєцпольскому сї вісти про корсунську раду, представляє ретіраду Скидана ще в більш яскравих фарбах: „побачивши, що молодцї почали шопотїти про нього, мабуть настрашені походом наших військ, втїк з ради, вхопивши тільки корогву і бубни, з кількома чоловіками до Мошен і звідти доперва відізвав ся унїверсалами, аби до нього збирали ся” 15).



Скиданових унїверсалів, виданих по невдалій корсунській радї, якими він почав громадити козацтво до Мошен, маємо два:



„Карп Скидан, полковник і опікун 16) всеї України війська й. к. м. Запорозького їх милостям пп. молодцям, черни війська Запорозького, товаришам і братиї моїй милій ознаймую. Посилав я до вас, аби ви прибували на раду корсунську, але бачу вас мало послушними, а знаючи, що лядське військо наступає на віру і вільности наші, напоминаю і під горлом наказую, аби ви — піші й конні як найскорше прибували до мене до Мошен, аби ми там бездушникам і неприятелям віри нашої відправу дали, а се напевно зможемо, як тільки зберете ся” 17).



Другий адресований спеціально до козаків корсунських:



„Товаришам нашим їх м. панам отаманам, рицарству війська Запорозького, черни, братам нашим нам милим в Корсунї й Стеблеві доброго здоровя од Бога заживати щиро бажаємо. Нераз обсилали ми писаннєм нашим вас, панів товаришів самих, аби ви зібрали ся до мене під час мого побуту в Корсунї і тепер просимо й напоминаємо іменем військовим, аби ввї хто себе зве товаришом нашим, милуючи славу нашу рицарську і памятаючи про права і вільности наші, звичаєм предків своїх охотно і одностайно зібравши ся, кіньми і пішо за наказом старшого ставили ся. І вас товаришів наших милих упоминаємо і просимо, аби сюди дід Мошни збирали ся, щоб тим неприятелям нашим сміло дати відправу: хто охочий нехай до мене зараз, чи пішо, чи кінно прибуває — потрібно се, аби против тих душманів наших і неприятелїв поставити ся всїми силами, а се певно на славу і пожиток наш можна осягнути, коли ви тшго щиро захочете. Ще раз просимо про се і під горлом наказуємо, а тим часом Богови вас поручаємо. З Мошен, 17 ноября 1637 р.” 18).



Як бачимо, унїверсали не богаті змістом і плвторяють одні і тіж кілька фраз про небезпеку вірі і козацтву, потребу оборони і дуже недвозначно грозять „під горлом”. Але з попепеднїх повстань і таким матеріалом ми не могли похвалити ся, і тому вважав я потрібним навести вповнї сї бунтівничі листи.



Більш меньш коло того самого часу що в Корсунї, відбули також заднїпрянські повстанцї раду в Переяславі — так доносили Потоцкому, але близших подробиць він не мав 19). Брак получення Заднїпровя з правим берегом був теж одною з умов, некористних для повстання: води стояли великі, Днїпро не замерзав і трудно було перевезти ся до Скидана до Мошен, хоч сила повстання там була велика 20). „На Заднїпровю все до останку скозачіло”, доносив Потоцкий на підставі відомостей з кінця падолиста. Міста княжі 21), Румно 22) видають величезні купи своєвіллства, і всї иньші без виімку, і мій Нїжин теж пришив ся до них: замкові козаки, коттрих було двіста чоловіка, вимовили службу” 23).



Тим часом депресія, котру виявила корсунська арда і посвідчили також сї Скиданові унїверсали своїми згадками про непосдушних і нескорих на його поклик козаків, — стала проходити потім, в міру того як стали надходити вісти про наближеннє Павлюка з арматою, що мав, як доносили, рушиии з Запорожа 19/XI н. с., а з другого боку — про нову замішку, що спіткала польське військо. Тільки дочекало ся воно приїзду Потоцкого, на спізненнє котрого так нарікав наведений уже лист з України, як виникла нова замішка — протести війська і погрози конфедерації з приводу визначеного на 1 грудня н. ст. відправлення частини хоругов. Знову битих два тижнї зайняли переговори і торги з делєґатами хоругов, розгукані зюори і наради жовнїрства, резолюції й домагання, поки нарештї по довгих переговорах в Хвастові і Рокитній удало ся привести до того, що військо згодило ся служити ще три тижнї під проводом Потоцкого, не обмежаючи його власти 24).



Ся проволока і анархія польського війська, яка виявила ся при тім в повній силї своїй, сильно підняла дух серед козаччини. „Козаки бачучи се, почали сильно громадити ся до Скидана до Мошен і армату велїли скоком провадити з Запорожа, і в тих днях вона має прибути до Черкас”, доносив Конєцпольскому його переяславський підстароста, а цитований уже анонїмний кореспондент (мабуть з Білоцерківщини) з 4/XII пише про поголоски серед козаків, що „Ляхи не сміють на них, і конфедерацію піднесли”. „Вже київські козаки, що ззаду за нами, надививши ся на се все, всї пішли за Днїпро, боячи ся кари від Павлюка, і корсунські — що недавно були прислали, піддаючи ся п. гетьманови, тепер утихли і не видно їх тут, і посли їх не сміють уже їхати до дому, — бо нас полапають, і одішле Скидан до Павлюка на смерть. Тільки Білоцерківцї ще при нас, та все зітхають, і то тільки, як я розумію, поки ще ми тут кілька день з п. гетьманом” 25). Про Заднїпрянцїв писав згаданий переяяславський підстароста: „Кизим теж звів з Київа чималу купу їх за Днїпро; стоїть тепер в Переяславі і там до нього збирають ся. Острянин з Полтави теж збирає їx до себе. В тамошнїх містах, що належать до староств, все хлопство покозачило ся; в самім Гадячу вписано їх в козаки дві тисячі” 26).



Подібно доносив в тім часї і Потоцкий на підставі своїх відомостей. „Дуже гультяйство зміцняєть ся на Заднїпровю — справдї що хлоп то козак. Скиданові унїверсали оден за одним лїтають по містечках, містах і селах, аби в день і ночи конні і піші скрізь збирали ся й до нього прибували: витолковує їм, який то пригідний час на те; аби добичати ся від нас вільностей своїх — знищивши тепер військо наше, на весну зможуть зміцнити ся і уґрунтувати ся против нас, душманів і неприятелїв віри своєї, як нас називають. Вже й реєстрові, дивлячи ся на ту нашу кунктацію, не тільки в Стеблеві й Каневі, поклонивши ся минї й узявши унїверсали охоронні на достатки свої, потім ретирували ся й до Скидана удали ся, бачучи, що й армата (Павлюкова) вже до Чигрина прийшла і до Млїєва полки їх (запорозькі) поприходили”. 27).



Людність встигла заздалегідь приготовити ся до польського приходу — „тими нещасливими замішаннями військо кор. дало стільки часу тому своєвільству, що все збіже, гумна такі що по к ілька лїт стояли, повимолочували, по полях і лїсах в ямах поховали — чим б військо в такий голодний рік могло-б підправити ся” 28). Був того року великий неврожай, і се між иньшим також вплинуло на те, що польське військо рішено розкватирувати на Українї, аби не дало ся в знаки польським провінціям. „За теперішнїми розрухами, кажуть, і в Київі хлїба не стає, так що вся Русь мясо їсть, хоч то великий піст у них: попи розгріоили; по тридцять і кілька золотих мірка муки житньої — коли тільки її можна дістати; а військо туди вибираєть ся — буде велика тїснота!” 29)



З другого боку тактичною помилкою вважали, що польське правительство не подумало противставити самочинному правительству Павлюка свого правительственного старшого, до котрого мали-б горнутп ся ті, що рішали ся порвати з поввтаннєм. Отже все чекало наказів від Павлюка, його приходу і виступу 30).



Примітки



1) Ркп. 94 с. 396 (лист з 28/X.)



2) Ibid. c.395.



3) В копії помилка, замість Skidan написано Нudzan, Костомаров се прийняв за призвище Павлюка (1 с. 139), але нема сумнїву, що се хибно відчитане імя Скидана.



4) ркп. 94 с. 409.



5) Nad wszystkimi za generala postawiony — відзиваєть ся про нього Потоцкий — 94 с. 461.



6) Oр c. с. 26.



7) 29/X в 1637 р. дїйсно припадало на недїлю по старому стилю, се потверджує і подану тут дату.



8) Окольский с. 44.



9) Окольский с. 21



10) Ркп. публ. бібл. пол. F 4 № 94 сю 452 реляція Ukrainy 4/XII.



11) ркп. 94 с. 461.



12) Окольский с. 14



13) ркп. 94 с. 497 з 31/XII н.с.



14) Ркп. 94 с. 445.



15) Ркп. 94 с. 461.



16) opiekun.



17) Ркп. 94 с. 448 в Мошнах 4 новембра, дата сумнївна.



18) Лист сей маємо в перекладї у Окольского с. 26-7 і в ркп. Публ. Бібл. 94 с. 471; переклади відмінні, росходять ся в виразах (се доводить, що маємо тут польські переклади українського ориґіналу), але змістом вони дуже близькі, і се дає добре свідоцтво взагалї поданим Окольским текстам. В даті є ріжниця: у Окольского 29/XI, в рукописи 17/ХІ; не берусь уставити певної дати



19) Ркп. 94 с. 461; можливо навіть, що ся звістка й не потвердила ся потім.



20) Ркп. 94 с 448.



21) Вишневецького

22) Ромен



23) Ibid с. 460.



24) Ркп. 94 с. 443, 448, 458 и ин.



25) Ркп. 94 с. 452.



26) Ркп. 94 c. 470, лист з 10/XII н. с.



27) ркп. 94 с. 465, 10/XII н. с.



28) ркп. 94 с. 463.



29) Ibid c. 770.



30) ркп. 94 с. 5442.



ВІДНОВЛЕННЄ ПОЛЬСЬКОГО НАСТУПУ. ПАВЛЮК НА ВОЛОСТИ, УНЇВЕРСАЛ ДО ЗАДНЇПРЯНЦЇВ, СТРІІЧА З ЛАЩОМ, НАСТУП НА ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО ПІД КУМЕЙКАМИ, БИТВА, УТЕЧА ПАВЛЮКА І СКИДАНА. ГУНЯ ПРОВОДИТЬ ВІДСТУПОМ, СТРІЧА ПІД БОРОВИЦЕЮ, КАПІТУЛЯЦІЯ І ВИДАЧА ПАВЛЮКА, ДОМАГАННЯ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, СКАСОВАННЄ ВИБОРНОЇ СТАРШИНИ, ДЕКЛЯРАЦІЯ ПРОДИКТОВАНА ВІ ЙСЬКУ, ПІДПИСЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.



Та як нї довго затримала Потоцького жовнїрська конфедерація, все таки він встиг упорати ся з нею скорше, нїж Павлюк притяг „на волость”, і се зараз дало знов перевагу полякам над козаками, коли польське військо почало наступати. Тому було велик еневдоволеннє на Павлюка серед козаччини і похваляли ся зараз скинути його з гетьманства, як тільки прийде на Україну. Бо козаччпна рвала ся до бою. „Як вирозумів я з тих козаків, що ще по домах лишили ся”, доносив корсунський підстароста Потоцкому, — „не инакшої мисли вони як тільки, щоб з Ляхами бити ся, а спробувавши, як тільки не витримаємо, то піддамо ся під иньшого пана; з-за Днїпра такі вісти, що там своєвільників двадцять тисяч і вони хочуть боорнити переправ на Днїпрі, а війська за Днїпро не пускати” 1). „Унїверсаали гетьманські не мали великого впливу, анї мої тричі видавані — не скажу вже намови, але прошення, аби пожалували крови своєї і завчасу шукали пробаченя за свої проступки”, — так доносив потім Потоцкий оправдуючи свою кріваву науку, дану козаччинї. „Відзивали ся, що вони вже не дадуть більше виписуватп та водити їх комісіями, й иньші погані і безмисльні випускали мови, що вони в серединї річипосполитої стануть” 2). Окольский згадує про аґітаційні поголоски, роспускані козаками — що Поляки йдуть на них без відома короля, король сам просить від козаків помочи, бо пани польські повстали на нього і він мусїв від них тїкати на Литву, і т. ин. 3).



Потім, як переговори з жовнїрами в Рокітній були нарештї 10 грудня н. ст. щасливо покінчені, або кажучи словами польського історика сього походу — „якась ласкава Парка діаментовим ножем, на промінню соняшнім загостреним, перекроїла ту грубу линву, зготовлену на приборканнє отчини” 4), Потоцкий поспішив ся як найскорше на козаків з тою часриною війська, яку мав під рукою, хотячи тим і решту війська понудити до жвавійшого походу і — зртбити вражіннє на козаччину, що під впливом чуток про жовнїрську конфедерсцію набирала все більшої відваги. Скорим маршем пройшов він з Рокитної на Богуслав, Корсунь і став ладити ся до переходу за Рось, на територію, що була в руках повстанцїв. Реєстрові, які зістали ся в Корсунї, не приставши до Скидана, стріли його поклонами й чолобитями, але зараз за Росею, в Драбівцї стояли вже Скиданові козаки під проводом Коростіля. „Язики” оповідали, що з Скиданом немале військо, а друге стоїть за Днїпром; в Домонтові, напроти Мошен, під проводом Кизима; про Павлюка не було довго відомостей, але він тим часом надтягнув уже до Мошен, і висланий наперед польський відділ під проводом звісного Лаща під Мошнами стрів ся вже з Павлюковим військом. Дїйсно того дня, 15/XII с. с. Павлюк вислав уже лист до Кизима з Мошен:



„Павло Михнович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким, панам отаманам, товаришам нашим і всїй черни братиї (нашій) доброго здоровя і у всїм довгого віку і успіху від Бога жичимо! Зволите писати до нас, повідомляючи, що ви в Домонтові. Покорно вас яко милу братию просимо, в день і ніч поспішайте до Мошен, до аррмати, бо ми сьогодняшнього дня наспіли з арматою до Мошен, а поки наспіли, жовнїри хотїли вигнати наших товаришів з Мошен, але не мали потїхи, жовнїрського товариства полягло кількадесять, і почувши про армату, вони завернули від Мошен. Ніч заступила і трудно було нам іти за ними; скоро Бог дасть день, підемо за тим неериятелем і вас просимо і наказуємо іменем військовим, під страхом суворої кари, аби хто тільки зве себе товаришом нашим, зараз ставав за віру християнську і золоті вільности наші, кровию нашою заслужені, бо ж по тих містах, в Корсунї й иньших церкви попустошено, дїтей і жінок по селах порізано. Ще раз просимо вас і наказуємо, аби ще застали нас у Мошнах, а за тим Богови вас поручаємо. В Мошнах, вівторок 15/ХІІ 5).



Для Павлюка і козаччини фатально було, що вони дали польському війську врізати ся так глубоко, розірвавши своїм передовим полком полученнє з Заднїпровцями. Кизимові передові полки, пробуючи дороги до Павлюка, під Мошнами вже наскочили на Лащове військо; маючи з боку Поляків, Кизимови не можливо було сповнити волю Павлюка і перейти за Днїпро. Пачлюк, спішачи нагородити страчений час, кинув ся на головне польське військо, що перейшовши Рось під Сахнівкою (на „Сахнів міст”) стояло коло села Кумейків, між Росю і Мошнами. По словам Потоцкого, Павлюк мав невірні відомости про се військо, представляючи собі його меньшим нїж було в дїйсности і дуже дезорґанїзованим конфедерацією. З Павлюком було, по словам „язика”, більш двадцяти тисяч, але се мабуть побільшена цифра, і сам Потоцкий рахує лише на кільканадцять тисяч; військо було слабко узброєне — „не всї мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси, сокіри”; але йшли „дуже сміло і сердито”.



По словам Потоцкого плян Павлюка був такий: ударити на передовий полк Лаща, що відступивши перед Павлюком з-під Мошен, став табором на правім крилї Потоцкого, під „Білозіром” (теп. Білозіркою); знищивши його перейти Рось і зайшовши Потоцкого ззаду, понищити переправи на Роси і відрізати його від тих жовнїрських полків, що поспівали слїдом за Потоцким. Розумієть ся, трудно рішити, наскільки певні були сї відомости Потоцкого, або — наскільки вірно відгадував він Павлюкові пляни, хоч такій стратеґемі не можна відмовити правдоподібности і раціональности. Запобігаючи такій дїйсній чи можливій небезпецї, Потоцкий наказав Лащови відіслати свій обоз до головного війська, самому ж виступити против Павлюка і відступаючи навести його на головне польське військо. Се ж, вивівши з під Кумейок, Потоцкий поставив на дуже наручній позиції, серед рівнини, перед багнами, що закривали приступ до нього з фронту 6).



Плян сей (о скільки він був дїйсно пляном, а не пізнїйшою раціоналїзацією більш припадкового збігу обставин, як то часто буває) удав ся Полякам дуже добре. Коли настав день 6 грудня ст. ст., день св. Миколая, Павлюк, пррвокований Лащом, що зачіпивши його, попровадив на Потоцкого, — справдї рушив усею силою на польське військо. Козаки ішли справно табором, в шість рядів возів; на передї шість гармат, в серединї дві, ззаду теж дві, а в серединї табору люду 23 тисячі, добре подїлені на полки і сотнї, як описує очевидець. „Плакав, дивлячи ся на те горячий прихильник греької релїґії п. підкоморій (Кисїль) і так говорив: „гарна та громада людей, і дух в нїй сильний — як би се так против ворьга хреста св., а не против короля, річи-посполитої і отчини своєї, — було б за що похвалити, а так тільки зганити.” „Всю дорогу обсипали і ганьбили” страшним гуком, клятвами, лайкою, сороміцькими і поганими словами синів шляхетських, гетьманів, жовнїрів і самого короля. Коли з вишини відкрило ся перед очима козаків польське військо, поставлене в десять рядів, більше нїж його сподївали ся, козацьке військо завагало ся, каже той же очевидець, „але Павлюк так їх підбодряв: „хиба не знаєте, що Ляхи військо ставлять у два ряди? ідїм!” Польські гармати привитали їх вистрілами, козаки відповіли їм теж гарматною сальвою і „потопом” пішли на польське військо по рівнинї, що стелила ся тут. Але натрапивши на болота, що не вважаючи на такий пізний час не замкрзли добре, пішли обходом, повз село (Кумейки).



Се був дуже незручний рух — Павлюк відкривав неприятелю свій слабше захищений бік; при тім, як каже Потоцкий, селян зробили лиху прислугу козакам: вони запалили село і самі засїли ся на Поляків, спдїваючи ся погромити їх, як будуть відступати, але дим пішов на козацьке військо і не давав йому розглядати ся навколо себе. Але козаки, не передчуваючи біди, ішли сміло, „помахуючи хоругвами, стріляючи з гармат, підіймали гук аж під небеса і викрикували: „Ой далеко буде гетьман (польський) ночувати!” „Лащику, побіжиш до хащику”. Коли козаки проминули болото, Потоцкий випустив против них драґонію, а за нею піші полки. Козаки спинили ся, почали пересувати в сей бік кращу частину свого війська, але раптовий напад польської кінноти повторений кілька разів зробив своє: розірвано лїнїю возів козацьких, нароблено замішання, спалено порох, що лежав на тих возах, і хоч Поляки понесли також великі страти, але масу побили також козацтва.



Як свідчить Потоцкий, козаки били ся з незвичайним завзятєм. „Було таке уперте і завзяте те хлопство, що нїхто з них не хотїв ,миру!' кричати, навпаки тільки кричали, щоб одному на одному вмирати — і так дїйсно їм приходило, а коли довело ся впасти з коня котромусь з наших, то збігали ся як заїлі пси і на куски трупа рубали, хоч ми їx зверху били і на тім однім трупі кілька їх падало; котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнїрів голоблями і дишлями”... 7)



Різня трівала до пізньої ночи. Реляція Потоцкого описує її в страшних і здаєть ся — побільшених розмірах, але кінець кінцем утрати козаків таки були дуже значні. Окольский каже, що реєстровцї нарахували побитих козаків на 4800; Потоцкий рахує в самім таборі „певно три тисячі трупів”, а за табороа „більше як на милю по лїсї, дорогах і багнах — трцдно було порахувати сї трупи, що лежали купами”; при пізнїйшій реєстрації пораховано побитих в війнї всїх 6 тисяч 8). Сам по собі, розумієть ся, погром був великий. Велика маса лихо узброєного, слабо орґанїзованого, слабо вишколеного народу, зібрана в сїм таборі, замість збільшати, ослабляла його силу супротивлення.



Павлюк з Скиданом й иньшою старшиною під вечір, вважаючи справу програною, кинули табор і вимкнули ся, щоб далї на полуднї орґанїзувати на ново козацькі силии. Провід тодї взяв Гуня, славний вожд, великий стратеґ козацький, Дмитро Тимошевич Гуня на жаль так мало нам відомий 9). Під його крмандою козакам удало ся замкнути на ново табор і вони почали в порядку відступати.



Потоцкий післав до них одного з бранцїв, радячи їм спамятати ся, видати старшину і просити милосердя; козаки не дали нїякої відповіди на се і відступали далї. Поляки з початку гонили за ними, потім Потоцкий завернув своїх на ночлїг, жалуючи своїх жовнїрів, а козакам, мовляв, бажаючи дати час і нагоду до опамятання! Посунув ся до Мошен — війська козацького вже не було; по ріжних закутках знайшло ся трохи покалїчених козаків і при них трохи здорових — польські рицарі-побідники дали собі на них духу — „і тих не зіставлено живими”, скромно завважає Окольский 10). Польське військо затримало ся тут два днї для відпочинку по тяжкій і крівавій битві. Потоцкий тим часом вислав козакам уїнверсали королївські й свої, для розваги, а 9 (19) післав передовий покл свій за козаками, і сам рушив поволї за ним 11).



Павлюк з тсаршиною покинувши табор, спинив ся в Черкасаъ, але слїдом забравши гаармати відступив відси далї до Боровицї. Туди перейшло трохи козацького війська зза Днїпра, і Павлюк, очевидно, відступав понад Днїпром, щоб відкрити доролу до себе Заднїпровцям, головно на них покладаючи по розгромі правобічного війська. Але Поляки йшли слїдом і переривали сю дорогу. Черкаси козаки запалили, покидаючи їх перед Поляками 12), і коли Потоцкий зближив ся, застав все місто в огнї. Нр було що думати входити до нього, і переночувавши тут Потоцкий рушив під Боровицю, де передові полки вже здогонили кумейське військо. Павлюк прилучив ся до нього і пробував опставити ся против — „тим більше, що бачив рицарство наше вже над своїм карком, так що не давало йому нїкуди вихилити ся з міста”, толкує Потоцкий.



Головне військо польське, приступивши 10 (20), обступило Боровицю і стало зккладати шанцї. Розпочало канонаду, аде заразом через Кисїля завело й переговори, закликаючи до покори. Ослаблене кумейським пшгромом, не маючи вже надїї на Заднїпрян, військо стратило відвагу і не мало охоти бороти ся далї. По словам Окольского зараз по приходї передового полку козаки постановили пожертвувати Павлюком; рада скинула його з старшинства, вибрала старшим якогось Каірського, а Павлюка наказала йому арештувати. Зачувши про се, Павлюк з своїм товариством хотїв утїкти з міста, але натрапив на польську сторожу і мусїв вернути ся 13). По розпочатих через Кисїля переговорах перед Потоцким ставила ся козацька депутація, просячи згоди. Потоцкий поставив жаданнєм, щоб видали провідників повстання; иньшим обіцяв пробаченнє. Козацьке військо могло видати тільки Павлюка й Томиленка; иньших старшин — провідників не було в Боровицї 14). Другого дня Павлюка і Томиленка передано Потоцкому — саме на тім місцї, завважає з вдоволеннєм Окольский, де Павлюк розстріляв Кононовича. Нї він нї Потоцкий в своїх реляціях не згадують одначе, що тих старшин видано Потоцкому на запоруку Кисїля, бо той запевнив своїм словом, що їм нїчого злого не станеть ся. Тим часом про се маємо виразне свідоцтво самого Кисїля, що дуже гриз ся, що його так скомпромітували перед козаками 15); сю подробицю записав в своїй хронїцї і Пясецкий 16). Потоцкий велїв взяти виданих під варту, иньших шукати. Скидан був в Чигринї, але довідавши ся, куди воно йде, пішов далї. Чигринцї натомість привезли Потоцкому двох иньших ворохобників, Кузя і Кирила, „що наїздили на шляхетські доми з наказу Скидана”, і просили пардону, щоб військо польське на них не наступало. Потоцкий велїв їм до кількох днїв розшукати Скидана і приставити, инакше грозив суворими карами — „не сумнїваю ся, що то сповнять, бо їх дуже гострий страх пройняв”, доносив Конєцпольскому 17).



Правдоподібно, козаки сподївали ся, що прикладом попереднїх повстань справа скінчить ся отсею видачею кількох проводирів і буде відновлений status quo. Але Конєцпольский насооював на рішучій реформі козацького ладу, вважаючи сей момент дуже відповідним для того, щоб основно приборкати козаччниу. „Коли річпосполита на теперішнїм соймі не знайде способу тримати в порядку того хлопства, не скоро трапить ся така добра оказія для річи-посполитої осягнути се без великих втрат”, писав він королеви по першій відомости про погром козацтва. „Я писав до п. воєводи брацлавського (Потоцкого), аби ариату, печать, булаву — що вони звуть клейнотами, він їм не віддавав, а затримав до дальшого роспорядження в. королїв. милости; писав також, аби старшого їм не подавано, бо конче потрібно відмінити їх давнїйші порядки: не бачу нїякого способу затримати їх в порядку і послулности при давнїх відносинах, бо що року вони, забувши страх присяг своїх, на нїщо зводять всї постанови, всї порядки, нелюдсько нападають на своїх властей і за нїщо мають собі мандати королївські. Найкраще було б, щоб замість старшого до року визначав ся їм королївський комісар з повною властю (cum auctoritate), а замість полковників, щоб пп. старости або намістники їх, на порученнє вождів (гетьманів польських) визначені королем, полковникували над ними і з ними ходили на службу королївську. Тим би способом скоро їх приведено до порядку: будуть готові на кожду услугу ваш. кор. миилости, а нападам на сусїднї держави буде кінець — до того і форт на Кодаку буде в великій пригодї, як його докінчать; і убогі обивателї тамошнї, що тепер з жінками, дїтьми і достатками своїми в домах своїх не мають від своїх власних хлопів безпечности, будуть тодї щасливого пановання в. к. м. просити” 18). Сповняючи отсю інструкцію, Потоцкий по тім як старшини були видані і проголошена була амнестія козакам, на вілїю польську 19), 14 (24) визначив всьому війську козацькому раду під Боровицею в полї, над Днїпром. Зібрало ся кілька тисяч, чекаючи гетьманських резолюцій. Сам Потоцкий одначе на раду не поїхав, а вислав комісарів: Кисїля і брата свого Станїслава. Комісари широко виводили насамперед вини заподїяні козацтвом: „вину і зражу, яких від віків не бувало”, повстаннє і ще більше — зносини з Ордою против Поляків. „Потім заявлено їм, що за таку зраду вже сам Бог кровию їх їм засуд написав, і вони нїякого милосердя і пожалуваня не гідні — так як в бою стратили армату, хоругви, комишини, печать, клейноти всї королями надані, — так сртатили і свободи всї і наступство виборних старших, і тепер прийшли до того, що або імя козацьке мусить згинути, або иньший лад мусить бути: коли вони ще зістають ся живі до сього часу, то тілтки з ласки королївської”. „Потім старшому, котрого вони були собі настановили, видавши Павлюка, звелено положити бунчуки, булаву, печать; так само всїм полковникам, які убли при нїм, а скинувши їх, визначено (podano) їм нових полковників; нарештї прочитано їм списані їх обовязки, що вони мали потвердити присягою, і вони все те покірно вчинили”, описує сю церемонїю Потоцкий 20). Текст сеї присяги наводить Окольский 21):



„Ми найнизші підніжки маєстату королївського, світлого сенату і всеї річи-посполитої вірні піддані: Левко Бубновський і Лютай осаули війскові, Яків Гугнивий полковник черкаський, Андрій Лагода канївський, Максим Нестеренко корсунський. Іляш Караімович переяславський, Яцина Білоцерківський, Терешко Яблоновський (миргородський) 22), Богдан і Каша судї, Богдан Хсельницький писар, також всї сотники, отамани і чернь, братя-молодцї війська й. к. м. Запорозького, визнаємо на пізнїйші часси, аби не тільки у нас, а і у потомків наших зістала ся вічна памятка кари за проступки против непобідимого маєстату королївського і всеї річи-посполитої і милосердя (над нами вчиненгоо).



Була то вина старшини нашої, що ми не памятаючи куруківської комісії, кровю нашою написаної, — порядків, уставлених ясновельм. й м. п. Станиславом Конєцпольским для війська Запорозького, і присяги нами зложеної, насамперед старшину, іменем королївським подану нам в радї на Русаві вельм. панами комісарами Адамом Кисїлем підком. чернигівським і Станиславом Потоцким полковником корол., ганебно позабивали і армату запорозьку з Черкасів, чатою напавши забрали, а потім понад уставлений реєстр війська Запорозького і семитисячне число позволене королем і річю-посполитою прийнявши до себа поспільство, важили ся ми з нашим старшим Павлюком виступити против війська коронного і ясновельм. Миколая Потоцкого, висланого на погамованнє тих нещасливих бунтів і з ними битву звести. Та зараз н амісцї тоїж битви під Мошнами і Кумейками Бог виконав свій святий і справедливий декрет над нами, так що рицарство коронне і табор наш розірвало і армату забрало, і хоругви, комишини і всї з давнїх віків нами заслужені оздоби королїв і річи-посп. ми потратили, а більша частина війська трупом полягла, останки-ж наші тойже яснов. гетьман польний, здогонивши з військом кор. під Боровицею, за спправедливим судом Божим на тім самім місцї, де старшину забито, кругом нас окружив і шанцами обвівши штурмом хотїв доконати. Тодї ми всї, що з старшим нашим відступали і в тій боровицькій облозї були, аби не до кінця розлита була кров християнська і голови наші були заховані для служби річи-посполитої, — через тихже пп. комісарів, що передше військо наше спорядили і старшину нам подали, просимо милосердя у
Страница 23 из 77 Следующая страница