Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 25

и ся без відповіди. Польське правительство рішило сповнити суворі ради старого гетьмана, котрими той наважив ся приборкати ненавистне козацтво. Ми знаємо його проґраму, виложену перед королем по перших вістях про погром повстання 5). Тим часом як шляхетські соймики, відповідаючи на королївську пропозицію, що намалювала страшний образ козацького своєвільства і турецької небезпеки, не йшли дальше шабльонових фраз про потребу відновлення козацької кріпости, старостинських репресій на козаків і т. д., правительство готовило корінну реформу в дусї дезідерат Конєцпольского. Небезпека на полудневій границї настроювала його дуже неприязно для козаччини. Турецькі війська стояли далї на погравичу і грозили війною за перший похід козаків на море. Вважали за певне, що як тільки Туреччина дібє згоди з Персією, з котрою воювала, так зараз зверннеть ся на Польщу. Тому відновленнє Кодака, випорожненнє Запорожа, заведеннє гострої карности на козачсину вважали справами невідкличними, щоб не дати Туркам притоки до війни.



Перед усїм се скропило ся на провідниках повстання. Привезених до Варшави ватажків засуджено на смерть. Кисїль даремно просив псамятати про дану ним поруку і не компромітувати перед козаками його, комісара в справах козацьких: се не помогло нїчого, і Павлюка з чотирма товаришами стято під час самого сойму 6). Жидівсткий мемуарист Натан Гановер (з Волини) переказує оповідання, в яких на сю Павлюкову кару переносили ся старі перекази про Наливайка: Павлюк підіймаючи повстаннє, хотїв бути корлоем польським, і за те його тепер укороновали на смерть: його посадили на залїзний трон розпалений до білого, наложили на нього залїзну корону, а в руки дали залїзний скіпетр, і підпалювали його так поки він не вмер 7).



Козацьким послам на їх горячі благання про захованнє старих прав, дано дуже холодну відповідь, що дшя забезпечення на будуче від повстань сойм мусїв датт нову ординацію, і козаки повинні до неї приспособити ся і тримати ся її та наново „заробляти ласку королїївську” 8).



В основу соймової ординації полжена записка, прислана на сойм Конєцпольским, вона повторяє її місцями дословно, подекуди розширяючм деякими доповненнями, а її фінансова сторона була переневена на секрктний ”скрипт для архива”, до котрого вкінцї нова ординація і відкликується 9).



Військовий компут вертав ся назад до куруківської норми — шести тисяч; бачили ми вже, що при реєстрації приготовлено сей перехід через прилученнє Миргроодського полку до Переяславського; реєстр також фактично зведений був до сього числа, бо приписки на вакансії не роблено до соймового роспорядження, і до зареєстрованих при реєстрації терехтемирівській на Запорожу позволено було приписати не більше 500 - а фактично й тих не приписано, бо на Запорожу реєстрації, як побачимо, зовсїм не вдало ся перевести.



Ск реєстрове військо на будуче позбавляло ся самоуправи. „На місце старшого, котрого з поміж них уже нїколи не буде 10), ми (король) будемо визначати їм старшого комісара від сойму до сойму, за рекомендацією гетьманів, чоловіка в станї шляхетськім родженого, в справах рицарських досвідченого, котрий би військом радив, всяких бунтів пильнував, справедливість убогим людям чинив”. Отже справа вертаєть ся назад до тих сарших, котрих правительство хотїло визначати козакам в другій половинї ХVI в.: до сього ж старшого комісара мав відъйти суд над козаками. Але не тільки він має визначати ся правительством з шляхтичей стороннїх, не козаків, — так само полковники і осавули. Тільки сотники і отамани мали виберати ся (знов таки очевидно не козаками, а їx новим начальством) з самих козаків, „добре нам і річи-посполитій заслужених, людей рицарських”



Друга новина — се заведеннє прибічної „ґвардії” при комісарі і полковниках. Реєстрове військо зіставало ся в підозрінню, і по останнїм погромі вірної старшини вважали потрібним забезпечити будачу шляхетську сткршину від подібних сюрпризів. „Дуже важно, аби комісар і полковники мали повагу і безпечність та були спроможні в самих початках давити всякі бунти і своєвільства, як би вони починались, а для того треба їм завести відповідну ґвардію і утриманнє”, писав Конєцпольский в записцї, і сойм повторив се в тім секретнім скриптї своїм. При комісарі мало бути по сотнї козаків і драґонів, при полковниках по півсотнї козаків і драґонів, наємних, на вищій платнї, не такій, як платило ся реєстровцям, а як польським воякам (реєстрові мали по 10 зол. річно, сї по 124 і 132 зол.). Щоб знайти покритє для сеї нової „ґвардії”, Конєцпольский проєктував скасувати платню реєстровцям — „бо козаки при своїх вольностях мають такі богацтва і посїлости, що з них повинні даремно служити королеви і річи-посполитій”. Одначе така зміна здала ся правительству, очевидно, занадто сміливою; справу платнї козацької промовчано в новій ординації, в тайнім скриптї видатки на нову адмінїстрацію козацьку пшручено оплатити в найблизших роках „з ординарійних податків”, а на будуче справа полишена на волю дальшому соймови.



Для здавлення своєвільства на Запорожу рішено доконче довести до кінця Кодацьку кріпость, і то можливо як найміцнїйше її укріпити і обсадити великою як на ті часи залогою — шістьсот пішого війська і сто козаків (не реєстрових, а наємних). На Запорожу тримати сторожу з реєстрових, по черзї; а два полки рнєстрових мали знов тримати пограничну сторожу. Без пашпорту комісара нїкого на Запороже не перепускати, а безпашпортних поручити кодацькому комендантови карати смертю.



Щоб з козацьких привілєґій не виникало трудностей для панів і дерзавцїв, ущербку їх прав і доходів, видано цілий ряд обмежень в сїй сфері. Спеціальні комісари мали перевести катастр козацьких посїлостей і з властителїв тих посїлостей і їх потомків мали комплєтувати ся реєстрові полки, а „приписів” щоб не було — себто щтб привілєґіоване козацьке землеволодїннє не розширяло ся. Щоб не пускати козаків до міст, де вони своїми привілєґіями і претенсіями бороздили фіскальним плянам державцїв і їх орендарів, міщанам заборонено вступати в козацьке військо, вписувати в козаки своїх синів, а навіть видавати своїх доньок за козаків, під загрозою конфіскації маєтку. Козакам заборонено мешкати по містах і володїти ґрунтами з виїмком Чигрина, Черкас, Корсуня й тих міст, де їх присутність буде потрібною для забезпечення від Татар. Заборонено козакам взагалї проживати „в одлеглїйших українних краях”. Досить неясна заборона, яку мабуть треба поставити в звязок з дальшим мотивованнєм — „аби мешкаючи вкупі (по містах) не мали оказії до зборів, а з тим і до бунтів”. Але в дїйсности заборона промешкування і володїння маєтками по містах виходила з тих фіскальних інтересів панів і державцїв, про котру, як властивий мотив репресій на козаччину, говорить цитований нами вище Пясецкий.



„Тайний скрипт для архива” датований 21 мая; сгймові конституції були віддані до друку 18 мая (н. .ст.) 11). Сенатори і посли, що заходили ся коло укладення тих нових порядків, мабуть не мали ще відомости про новий рух на Українї. Але в квітнї зазначив ся він уже зовсїм виразно.



Примітки



1) Конєцпольского.



2) Потоцкий.



3) ркп. 94 с. 556.



4) ркп. 94 с. 532, дата неповна, тільки місяць лютий беез дня, але мабуть з тих же самих днїв.



5) Див вище с 273.



6) Пясецкий с. 590 і 598.



7) Переклад M. Балябана в часоп. rus. с. 58



8) Ркп. 94 с. 580



9) Volum. lеgum. III с. 440, записка Конєцпольского ркп. 94 с. 566, skrypt ad archivum — ркп. бібл. Осоліньских ч. 1411 с. 599. Мушу згадати одначе, що властивим автором сеї нещасливої ординації називав себе наш приятель Кисїль; в пізнїйшім листї до гетьмана Потоцкого він свідчив ся душею Конєцпольского, покійного вже тодї, що весь проєкт нової ординації то він предложив Конєцпольскому, просячи аби він його рекомендував королеви, був потім закликаний до тайної ради з тим проєктом, і він пізнїйше дістав потвердженнє сойму (лист з 16/III 1648 друкований в тій же часоп. Rus. c. 303). Трудгo рішити, скільки в тім правди — то треба сказати, що в тім часї, коли писав ся сей лист, не було чого так дуже пишати ся сею ординацією, але з другого боку основні принціпи її ми бачили в листї Конєцпольского до короля ще з грудня 1637 р. і записка в ркп. 94 перехована анонїмно (zatrzymanie Kozakow in officio) в иньших рукописях — як Осолїньских 408 с. 196 має імя Конєцпольского: skript podani od iego mci pana krakowskiego hetmana koronnego na seymie z strony zatrzymania in ordine kozakow in anno 1638.



10) Ce слівце nigdy додане в соймовій ординації до стилїзації записки Конєвпольского.



11) Pamietniki Albr. Radziwilla l c. 277 — ркп. 116 л. 190.



ОПОВІДАННЯ ОКОЛЬЬСКОГО ПРО ВЕСНЯНИЙ РУХ, ЛИСТ ГУНЇ ДО ХАНА. ЕКСПЕДИЦІЯ МЄЛЄЦКОГО НА ЗАПОРОЖЕ, ВІІДПРАВА ЗАПОРОЖЦЇВ, ТРІВОГА НА УКРАЇНЇ І РЕПРЕСІЇ ПОТОЦКОГО. ВІЙНА 1638 Р., ПОХІД З ЗАПОРОЖА НА ВОЛОСТЬ, ОСТРЯНИН В ГОЛТВІ, НЕВДАЛИЙ ПРИСТУП ПОТОЦКОГО, НАГІНКА ОСТРЯНИНА ЗА ПОЛЯКАМИ, БИТВА ПІД ЛУБНЯМИ, ПОГРОМ ПУТИВЛЬЦЯ.



Окольский, віддаючи очевидно ходячі погляди і оповідання тих польських військових кругів, в котрих обертав ся, дав нам характеристичний образок козацького воєнного побуту — тим власне відкриває своє оповіданнє про кампанїю 1638 р. „Козакови як тому, що живе над Доном, так і тому, що над Днїпром, вся надїя і отуха — вода, ріка, болото. Тому і Днїпро назвали Славутою себто „слави гутою”, або „казною”, а Дон — паном, дон (!). Як козак не має води, болота, або яру — пропав. З ними богато може, богато вміє, богато доказує, бе зних — ,глухий Нїмець', нїчого не вміє і як муха гине. Тому зима — як не можна копати і водою тїкати — тяжкий ворог, і як прийдеть ся воювати — то се для нього лиха пора; але весна, лїто, по части й осїнь — то для нього хлїб, скарб, достатки і всяка фортуна. Отже й тепер як стали розмерзати ся ріки і Днїпро почав, то зараз таку їм дав потїху, що задумали свою славу помершу, під Кумейками поховану, воскресити і відновити. Вибравши отже собі на Запорожу Острянина за старшого, а при нїм Скидана, — післали за помічю до донських козаків. Потім до монастирів і міст козаками славних листи порозсилали. Попів і черцїв на Поділє, Покутє, Волинь, на те аби заохочували і підіймали на війну, ужили собі: ті і до шляхти грецької віри з тим посольством приходили; навіть черниць уживано до того” 1)



Рух в дїйсности не переставав весь час — на жаль тільки джуе мало знаємо про нього: дещо з того тільки, що дійшло до уший польської адмінїстрації. А до неї з Запорожа, що було огнищем нового руху, майже нїчого не доходило. Окольскому піжнїйше вже, очевидно 2), попало в руки цїкаве писаннє — лист писаний в лютім з Запорожа:



„Вельможний милостивий султан-калґа, пане наш милостивий! Служби наші рицарські пильно поручаємо милосривій вашій царській ласцї, пана нашого милостивоо, бажаючи від Бога всемогущого доброго здоровя і у всїм фортунного успіху вашій цар. мил. на довгі часи. Уповаючи на славу і приязну обіцянку й. цар. милости (хана) і вашу, і ми, заховуючи вірну приязнь до в. м., панів наших мил., посилаємо умисно товаришів наших Гришка Горілого і Андрія Озезенка (sic), просячи і жадаючи від вашої цар. мил. аби були ласкаві прислати нам війська свого в поміч, бо немриятелї наші ідуть на нас певно, щоб нас знищити. Ми ж то обовязуємось в. цар. мил. відслугувати в кождій потребі і за кождим наказом в. ц. мил., де тільки нам звелить, війску вашому для походу перевіз готовий і безпечний тримати. Пильно ще раз про се просимо ваш. ц. м., і коли ласка, також щоб товаришів (послів) наших, не затримуючи, назад відправити. Поручаючи служби наші лицарські милостивий ласцї в. ц. м., в. ц. м. у всїм слуги покірні Дмитро Тимошевич Гуня гетьман з військом й. к. м. Запорозьким. На Запорожу 26/II. 163 3).



Лист безперечно був би дуже інтересний — але мушу признати ся, що саме через те бажав би мати більше дкоазів його автентичности. Не має він в собі нїчого підозріливою, певно що не був сфабрикований Окольским, бо він з нього не робить нїякого спеціального ужитку, але що крім сього тексту Окольского не стрічаємо згадок про старшинство Гунї на Запорожу і його зносини з ханом 4), тож і з сього листу не будемо старати ся витягнути якихось дальших виводів. В кождім разї зносини з Кримом як що й вели ся знову, то і сим разом зістали ся без успіху, як стільки разів перед тим.



Похід на знищеннє Запорожа, згаданий в сїм листї, се була експедиція Мєлєцкого з реєстровцями, визначена на переяславській радї 11 (21) лютого. Хоч Кримцї не помогли проти неї, Запорожцї дали їй відправу без великого клопоту, завдяки тому козацькому союзникови, прославлееому Окольским — водї. Як побоював ся Кисїль в своїм справозданню, експедиція вийшла трохи пізно і не поспіла на Запороже перед розмерзаннєм рік; тим Мєлєцкий і реєстрова старшина толкували безрезультатність своєї місії. „На тих місцях, де вони кочують, всю зиму Днїпро мало що був покритий ледом, а річки вже пять недїль всї пустили”. Запорожцї чули свою позицію неприступною і не вважали потрібним входити в нїякі переговори. Посланцї Мєлєцкого знайшли стрічу зовсїм непотїшну; дарма, що побачивши трудні обставини, він не йшов далеко в своїх вимогах. „Жадав тільки самого Скидана, що у них полковником”. Вони ж не дбаючи о ласку королївську і гетьманську, „лист пошарпали, послїв велїли закувати в кайдани, а менї дали відповідь непотїшну листом, і то не через посла, а зіставили на березї в ночи”, — себто підкинули по просту, як доносив Мєлєцкий. Тодї попробував він наступати на них оружно, але початок випав теж не потїшно — коли польські вояки пустили ся кіньми плисти через Днїпро, Запоорожцї прийняли їх вистрілами й убили одного „товариша”. Видко було, що без човнів нїчого не буде — так мабуть відмовляли ся і реєстровцї, і Мєлєцкий зірвав на них серце в своїм рапортї Стан. Потоцкому: „козаків трудно вжити против їх народу, — як вовком орати”. Мусїв вертати ся нї з чим, і з Іляшем разом дав алярми по Українї, щоб пильнували погранича, не пускали запасів і своєвільників на Україну, не випускати людей, які б просили ся на рибу на Дін і на річки. Просив теж повідомити гетьмана, щоб ужив своїх способів. „Реєстрових козаків немало до своєвільників попередавало ся — нема кому вірити, і як би не моя обережність і спільне стараннє з Іляшем, то зробили б з ним так як з иньшими”, доносив Мєлєцкий, розуміючи торішнїй погром старшини 5).



Сї відомости з Запорожа Стан. Потоцкий, — щт за виїздом Кисїля став ся фактично „реґіментарем” України, прийняв серіозно, як симптом нового руху. Він розпорядив поставити сильні залоги в Чигррнї і Кремінчуку, щоб загородити дорогу з Запорожа і на Запороже, розіслав алярмові листи до старост і підстарост. Хоругви, призначені до виходу до Польщі з Заднїпровя, з Вишнівеччини (де вони уїли ся людям Вишневецького, так що той розпочав уже процес з ними), затримав на Українї і постягав своїх вояків близше під руку. А свого брата гетьмана просив приїхати близше до загртжених місць, бодай до Летичева 6).



Велика трівога пішла по Українї між Поляками і всякими людцями, звязаними з польським панованнєм. Поки що віст були переважно фальшиві. Слуги Вишневецького підняли трівогу, що над Ворсклою зібрало ся три тисячі люда, хочуть напасти на Гадяч і захопити вілти армату: дали знати Стан. Потоцкому, просфчи ратувати. Той, правда, гнївав ся на сих людей за ї жалї на жовнїрів („як побачать якого небудь шую то вже день і нїч ратунку просять, а курей, що жовнїри пш уставу брали — списують”), але все таки вислав накази війську і сам їздив на місце. Виявило ся, що то вертало ся кількадесять люда з Путивля, що повтїкали були туди, та захопили троэи худоби. В Нїжинї вийшла трівога з тої причинн, що по виїздї Ст. Потоцкого, коли той пішов на Ворскло шукати тих своєвільників, — поздіймано з паль голови убитих бунтівників, і якісь своєвільниви, зібравши ся в громаду, били замість бубнів в бочки, збираючи людей до себе, і потім пішли „на своєволю”. З тої причини Потоцкий, вернувши ся, робив суворе слїдство, насажав „три тюрми” підозрілих людей, але нїчого важного не викрив. Винайшли якогось дяка, на котрого говорили, що то він поздїймав голови; але нїчого від нього не можна було добита ся 7).



З запорозького погранича приходили також одна за другою трівожні вісти про похід з Запорожа. Якийсь час вони були досить глухі, але скоро не лишило ся вже нїякого сумнїву, що Запорожцї справдї рушилм на Україну. Такі відомости почали з 10 (20) квітня надходити до Переяслава, де була головна кватира Іляша і реєстрового війська: Запорожцї рушили разом суходолом, правим берегом Днїпра, під проводом Скидана, і човнами, Днїпром також. Скидан, приступивши несподївано під Чигрин вхопив полковника і потім перевіз ся за Днїпро. Ті що йшли човнами напали на Кремінчук — передову сторожу Поляків і реєстрових, розгромили й побили більшу частину. Захопили перевози через Днїпро в Чигрин-Діброві і Бужині й опанувавши таким чином місцевости нижньої Сули, одною часоиною своєю пустили ся за Сулу і приступили під Ірклїїв, де стояв віддїл польского війська. Підозрівали, що вони йдуть на Переяслав, щоб ухопити Іляша і повторити з ним торішню росправу. Все змобілїзовано в сїм напрямі, Іляш, бувши на поготові, виступив прттив них з військом на Гелмазів 8) Тим часом, очевиднно, се була тільки діверсія, або аґітаційна екскурсія: головна частина війська, — яку рахували в перших відомостях на 2 тис., але в дїйсности було там далеко більше, пустилась від Кремінчука під проводом самого Острянина просто в гору Пслом, на Омельник і Голтву. Поки польське і реєстрове військо зорієнтувало ся в відомостях, звертаючи головну увагу на ті козацькі полки, що пішли за Сулу, в напрямі Переяслава, — Острянин в перших днях квітня ст ст. вже отаборив ся під голтвою, в дуже гарній, неприступній позиції, між Голтвою і Пслом, і мав час добре укріпити ся тут 9)



Зайнявши тутешнїй замок і місто, сильно укріплене острогом, Острянин обвів його ще валом; сильно загородив і закопав брами з приступної сторони, між ріками вивів іще сильний вал, а в могилї, що стояла перед валом, зробив кріпкий шанець, щоб о нього розбили ся вороіж сили, коли-б стали приступати до міста. „Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанцї, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слїдили звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітрє і огоь” 10), закінчує сю опись Окольский. Коли Потоцкий, одержавши докладнїйші відомости і орієнтувавши ся в стратеґії козацькій, кинув ся на се головне військо і прийшов під Голтву в двадцятих днях квітня ст. ст., він застав Острянина так сильно приготовленого, що Полякам, роблячи добрру міну, справдї приходило ся, як робить Окольский, тільки іронїзувати з малої козацької відваги, укритої в такі сильні укріплення



Потїха ондаче з сеї іронїї була невелика. Потоцкий попробував приступити і заложивши против козацьких шанцїв свої шанцї і вал, а на Пслї почавши ставити міст, 25 квітня ст. ст. зробив пробний приступ, але він скінчив ся зовсїм плачевно, бо козаки прийняли атаку такою стрільбою, що реєстровцї й Поляки мусїли відступити. Іляша самого пострілено, а міст потім Острянинові козаки спалили. В ночи Острянин вислав кілька тисяч своїх і ті зайшовши зайняли позиції ззаду польського війська і загородили дороги деревом і гиллєм, щоб польська кіннота не могла туди приступити. Коли рано Поляки розпочали стрільбу по козацькому табору і стали приступати до нього, козаки ударили з одної засади на нїмецьку піхоту і вибили її майже всю чисто, — бо польська кіннота не могла дата їй помочи через ті козацькі застави і засїки. Нїмцї відстрілювали ся до вечера, але кінець кінцем не стало їм куль і „волїли один при однім до одного вмератл”. З другої засїдки козаки вдарили на польське військо з тиу, коли воно почало приступати під козацькі шанцї, і так взяте в два огнї воно понесло теж величезні страти 11).



Погром був повний; Потоцкий переконав ся, що він тут під Остряниновими валами пропаде напевно з рештою свого війська, і рушив від Голтви нкзад під Лубнї. Окольский, що правда, представляє се тактичною штукою — що Потоцкий сею ретірадою хотїв вивабити Острянина з його сильної позиції. Але для сього не треба було аж такого далекого маршу під Лубнї, і се обясненнє взагалї виглядає мало правдоподібне: воно зроблене з пізнїйших подій.



Відгромивши польське військо, Острянин зістав ся паном сеї крайньої східньо-полудневої України — території найновійшого заселення, остатнїх слобід в порічах Псла і Ворскли, що їх уже в попереднїх рапортах гетьман Потоцкий характеризував як найбільш бунтливий і небезпечний елємент. Держачи в своїх руках сю територію Острянин мав полученнє з Запорожем і Доном, звідки чекав помочи, і з закордонною Слобідщиною, що останнїми часами стала прибіжищем українських бунтівників, і сам Острянин на випадок нещастя мостив собі тыди стежку, наперед виславши до Білгороду свою сїмю 12). Тут міг він уґрунтувати ся і приготовити ся до дальшої, головної кампанії. З другого боку ослабленнє і деморалїзація польського війська та вражіннє від побіди над ними козаків мусїло дуже сильно відбити ся зараз на настрої людности, народнїх мас і самих реєстрових і в дальших частях Поднїпровя. Випищики, нарід підіймав ся скрізь, а глухі згадки про реєстрових в війську Острянина натякають на певне ваганнє і серед реєстрового війська 13).



Се наповнило Острянина нлвою енерґією і сміливими, як потім показало ся — аж надто сміливими плянами. Заохочений успіхами під Голтвою, задумав він добити Потоцкого і опанувати цїле Заднїпровє, а заразом відрізати дорогу з-за Днїпра тим контінґентам, що мали наспівати до польського війська, так як удало ся се в переяславську кампанїю 1630 р. Тепер, коли польське військо загнало ся ще далї в глубину Поднїпровя, сього можна було сподїяати ся ще з більшим правом нїж тодї. Унесений своїм тріумфом Острянин покинув свій табор під Голтвою і пішов слїдом за Потоцким під Лубнї, не чекаючи тих полків, що йшли до нього з Запорожа і Дону і з ріжних иньших місць. Окольский каже, що він сподївав ся здибати ся з ними в дорозї; се не дуже правдоподібно, на скільки йде мова про полки запорозькі і донські. Головне дїло було, очевидно, в тім що Острянин представляв собі військо Потоцкого далеко більш розгромленим. Тому не поступав з відповідною обережністю, а з розгону налетїв на польський табор під Лубнями і дістав досить болючу відправу. Потоцкий чекав його і скоро тільки Острянинове військо зблизило ся, 6 (16) мая, він не даючи йому отаборити ся і укріпити ся, зараз ударив на козаків з усїма силами, поновляв атаки, не жалуючи утрат своїх, встиг розірвати лїнїю козацьких возів і справдї збентежив козаків такою аґресивністю й відавгою 14).



Кінець кінцем страти козаків мабуть не були великі. Вони замкнули табор на ново і затримали свої позиції. Але Острянин уже стратив фантазію і задумав відступати. Коли стемнїло, і головне військо відступило, а в шанцях зістали ся тільки реєстровцї й Нїмецька піхота, що мала боронити Остряниновим козакам приступ до води, Острянин, щоб їх здурити, казав вигнати на них коней. Ті в пітьмах прийняли се за кінноту неприятельську, почали стріляти по тим коням, і така стрільба потягла ся досить довго. Острянин же тим часом через болото пройшов в „луги”, що покривали береги Сули і нїчною добою подав ся в гору Сулою під Лохвицю. Був се дуже нещасливий і навіть малозрозумілий марш, бо зміняв плян кампанїї, розривав полученнє з Поднїпровєм, де орґанїзували нові кадри повстання: Скидан, Солома й ин.. і в кождім разї мав дуже некористні наслїдки для повстання.



Коли Поляки другого дня довідали ся про сей марш, рішено було йти за Острянином. Але армата польська дуже потерпіла від вчорашньої канонади — „всї ложа потріскали і колеса від частого стріляння”, так що неможна було зараз рушитися; тому післано наперед частину кінноти, щоб затримати Острянина, а згодом рушило за ним і головне військо.



Несподївано, в двох милях за Лубнями замість Острянина ся кіннота помітила иньше козацьке військо. Се були Донцї й Запорожцї, що йшли під проводом Путивльця Мурка і Ріпки 15) до Острянинового війська під Лубнї. Острянин розійшов ся з ними всього о кілька гозин, і не попередивши про свій марш, підвів сї ватаги під польське військо. Було між ними 500 Дооцїв, „иньші з Запорозького погранича”, однї рахували їx на 2600, иньші на 2300, „певно, що було їх більше як дві тисячі вибраних стрільцїв і болоховцїв найкращих”. Польська кіннота зараз напала на них і змусїла отаборити ся на місцї, в дуже невигіднїй позиції, „в щирім полю”, на безвіддю. Боронили ся одначе сильно. Від канонади, що розпочала армата польська, наспівши на місце, козаки ховали ся в шанцї, наборзі копаючи їх; атаки відбивали завзято, боронячи ся зза возїв. Цїлий день тривала битва. Поляки понесли великі страти 16), але Потоцкий не хотїв випустити козаків. Коли настала ніч, а польське військо не відступало, наміряючи ся далї тримати козаків в бльокадї, - стратили дух козаки, бо на безвіддю не могли далї боронити ся. Прислали лист, писаний від імени Івана Василевича, вибраного ватажком на те, аби вести переговори. Толкували ся, що не мали заміру йти в повстаннє, а йшли до реєстрових, „до старшого свого полковника Іляша Караімовича”, але Острянин їх здурив, запевнивши, що він уже з Поляками помирив ся і в наказ, аби всїм іти до купи для реєстровання, і т. д. Були се, розумієть ся, дуже недорічні толковання, які не могли нїчого помогти. Потоцкий поставив жаданнь, щоб козаки видали своїх старших — Путивльця і Ріпку, а самі прилучили ся до реєстроволо війська. Козаки пробували ріжними способами від того вимовити ся, але Потоцкий стояв на своїм, і другого дня козаки п іддали ся, приставили Путивльця і Ріпку Потоцкому.



„Нехай твоя голова за усї наші голови! прощай наш сподару!” записує Окольский останнє прощаннє козаків з своїми ватажками.



Видача ватаэків одначе не вирятувала иньших голов. „П. воєводич не міг погамувати наших: опбачивши, що немалу понесли утрату, вирубали всїх; ледви до сотнї вирятувало ся і то поховавши ся між трупами або між нашими реєстровими”, ляконїчно записує Хшонстовский, а Окольский тільки ширше розводить ся, щоб виправдати жовнїрів: гнївом за порубаних товаришів і коней, божею волею, і вкінцї — спасенним страхом заданим сею різнею Острянинови 17).



Та й щож — було се тільки маленьке повтореннє ще далеко більшої різні на Солоницї. Відносини не змінили ся, видко, за сї сорок лїт, хіба погіршили ся.



„Бо як з природи своєї варвари вороги неварварам, так само Русин Полякови”, висловляє принагідно своє переконаннє Окольский, віддаючи настрій того польського елєменту, серед котрого він обертав ся 18).



Примітки



1) Окольский с. 89.



2) Бачу з того, що Окольский про зносини з Кримом, засвідчені сим листом, анї про старшинство Гунї нїчого не згадує, говорячи про приготовлення до війни.



3) С. 144 (ч. V 2), Стилїзація досить неясна і крута місцями, так що я передав зміст приблизно.



4) Сучасник Ґолїньский (ркп. Осолїньских N188 с. 450) напр. в своїх записках каже тільки загально: do Krima do hana posly swoie wyprawiely, podawsy kondicia, yz wsistka Ukraine iemu oddamy y cokolwiek teraz dostaniemy miast, zamkow, to wsistko hanowi oddamy — tak sie bely zawziely



5) Рапорти Мєлєцкого й Іляша — ркп. 94 с. 540 і 590, рапорт Мєлєцкооо має дату 21 марта „на верховинї Томаківки”, рапорт Іляша писаний тодїж; пор. рапорт Стан. Потоцкого з додатковими відомостями тамже с. 583.



6) Рапорт з Борзни, 30/III н. с. - ркп. 94 с. 539.



7) Рапорт Ст. Потоцкого з Нїжина 18/VI н. с. — ркп. 94 с. 583.



8) Рапорти з Переяслава й Ірклїєва, 22 і 23/ІV н. ст. — ркп. 94 с. 586 і 589.



9) Відомости про рух козаків на Омельник і Остапє, Пслом вгору, до Потоцкого в Нїжинї дйїшли вже перед 18/ІV н. с., тільки він не довіряв їм, не маючи відомостей про нааад на Кремінчук, а вважаючи неможливим, щоб козаки могои обминути його; в 20-х числах Хшонстовский в Переяславі мав уже докладнїйші відомости, що стверджували сей рух.



10) Na prawo strzelbe, powietrae y ogien в першім виданню: у Туровского поправлено: на prochy.



11) Окольский с 97-107: в реляціях з театру війни, які маємо, тут прогалина, між 23/IV н. ст. і 16/V, котрим розпочинаєть ся реляція Хшонстовского так що голтвянський епізод знаємо й тепер тільки з Окольского



12) Реляція Хшонстовского як низше, с. 609.



13) Ostrzanin zwiodlszy wielu regestrowych — Окольский с. 108.



14) Окольский с. 107-110, пор. рел. Хшонстовского, 24/VI н. с., що подає перегляд подїй з 16/V н. с. почавши ркп. 94 с. 604. друга копія її — Разнояз. ркп. 61-211 с. 5.



15) Здаєть ся, треба вважати се за дві особи, а не три: оден Путивлець Мурко, другий Ріпка, бо далї про Мурка нема нїде осібнлї згадки.



16) Се потім досить глухо згадує Окольский, с. 131.



17) Окольский с. 113-122. Хшонстовский як вище. Величко до свого перекладу Окольского додає примітку про урочище „Путивлець називаємоє” коло Лубень, назване мовляв так від погрому Путивльця (IV с. 146). Тепер єсть Путивльський хутір, на півн. схід від Лубень.



18) Op. c. с. 85.



ОСТРЯНИН В РОМЕНЩИНЇ, ТАБОР ПІД ЛУКОМЛЕМ, СТРАТЕҐІЧНИЙ ПЛЯН ОСТРЯНИНА, ПОВСТАННЄ НА ПРАВОБЕРЕЖУ, НОВИЙ НАСТУП ОСТРЯНИНА НА ЛУБНЇ, ПОГРОМ СЕКИРЯВОГО, БИТВА ПІД ЖОВНИНОМ, ОСТРЯНИН КИДАЄ ВІЙСЬКО, ВИБІР ГУНЇ, ПЕРЕГОВОРИ.



Винищеннє Путивльцьового війська, хоч позбавило повстаннє сильного і цїнного контінґенту, але затримавши польське військо, дало тим часом Острянинови змогу відітхнути від лубенської битви і привести своє військо до порядку. Польська армата рішучо не переносила стрільби, і після канонади, заданої Путивльцеви, знов розлетїли ся ложа гарматні, так що гармати прийшло ся взяти на вози і відвезти до Лубень, і там їх півтора тижнї осаджувано і оковувано наново. Треба було також відставити постріляних і хорих. Все се затримало Потоцкого до 20-х днїв ст. ст. мая, а Острянин тим часом нагородив свої утрати свіжими силами. З приходом його підняло ся все порічє го
Страница 25 из 77 Следующая страница