Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ VIIІ. РОКИ 1626-1650 Страница 26

рішоьої Сули, „особливо Роменщина, з котрої пристало до нього до десятка тисяч хлопів”, поріча Хорола і Псла, все пограниче з Слобідщиною.



По словас Хшонстовского, що в своїй записцї оден тільки дає нам відомости про сей епіжод, — Острянин властиво мав іти через Ромен на Сїверщину, але такий зріст сил вплинув на нього так, що він змінив свій плян і від Сенчі скрутив на Хорол. Хоролом пройшов у низ до Миргорода і тут запровіянтував свою армату, наробивши пороху з великих старостинських запасів селїтри. Тодї пройшов звідси над Сулу і тут зайняв позицію під Лукомлєм, „в трьох великих милях низше Лубень” (21 кільом. в простій лїнїї).



Се був зручний марш — ним в значній мірі поправляла ся попередня помилка. Зайнявши позицію понизше Лубень, Острянин задержував свобідне сполученнє з Поднїпровєм і Запорожем, а при певній зручности і сприятливих обставинах міг сподївати ся відрізати польське військо від Днїпра і не допустити до нього нових помочей. В сїм, очевидно, й лежав стратеґічний плян козаків, на скільки можемо слїдити за ним по польським реляціям. В Лукомлю Острянин заложив сильний табор, „обкопав ся міцно, і роспускав звідти ріжні чати, нїчого не пропускаючи до війська, бо зайняв усї дороги”. Перервав тим способом полученнє з Переяславом і Биковим, так що польський обоз в Лубнях незабаром став відчувати брак довозу. Скидан же двічі підсилав сильнї подїзди під сам Переяслав, намагаючи ся знищити сю кваттру реєстрову, — важну позицію, що підтримувала сполученнє між Лубняи і лївим побережем Днїпра.



На правобережу стояв тодї гетьман Потоцкий, котрого нсглив і король, і лївобережне івйсько, щоб скорше прибував, а він чекав ще війська, не маючи з чим іти. Ішо вЯрема Вишневецький, з великим військом, зібраним ним спільно з свояками, щоб вирвати свої заднїпрянські землї з рук повстанцїв. Лївобережні війська нетерпляче чекали їх, і для них в високій мірі важно було, щоб дороги лишили ся свобідн і. Полишена в Переяславі залога під проводом Хшонстовского тримала ся обережно і не давала розітвати полученнє з Днїпром. Але по Днїпру Острянин велїв понищити перевози, і се було сповнено, не вважаючи на всї заходи Хшонстовского, щоб тому перешкодити.



На правім боцї зібрали ся великі купи своєвільників, до пяти тисяч, як каже Хшонстовский. Окольский називає провідником тамошнього бунту Солому; гетьман Потоцкиы, оповідаючи в своїй реляції про напад сих своєвільників на Київ, зве їх провідником Нестора Бардаченка. Повстаннє ширило ся під самим боком польских хоругов Потоцкого — „порозсилали по містах і по всій Українї, аби знали про їх успіхи з Ляхами, збирали ся й соьі та били всїх своїх панів-Ляхів”. Великі маси збунтованого селянства йшли до повстанцїв з Уманщини, з тих нових займанщин і „слобід”. Пізнїйше чуємо про сильне повстаннє в тилу лївобічного війська, в Сїверщинї, підстароста чернигівський виступив против своєвільників, але вони його погромили і сам він наложив голоовою в сїй битві 1). Правий Днїпровий берег був в руках повстання майже до самого Київа, перевози захоплені і понищені.



30 мая с. с. Бардаченко з кількома тисячами своєвільників рушив на самий Київ. Се дуже затрівожило Поляків, бо як-би удало ся йому опанувати Київ і понищити тутешнї перевози, — справдї могло-б перервати ся полученнє лївобережного війська з правобережним. Хшонстовский післав від себе до Київа малий віддїл війська, але він був за слабий, щоб противстати козакам, тим більше, що з боку Киян „не було щирої помочи”. Залога мусїла замкнути ся в замку, а козвки почали рубати і палити байдаки і пороми. Але наспіли на те несподівано хоругви Лаща і взявши козаків в два огнї, збили їх і загнали на „острів під Чорториєю”. Слїдом прийшов і Потоцкий, до котрого дали знати про сю небезпеку, і обсадив київську переправу своїм військом. Козаки пішли вниз Днїпром, Потоцкий став ладити ся за Днїпро. Ще саорше перейшов Днїпро Вишневецький, при кінцї мя ст. ст., спішачи ся до своїх лубенських маєтностей 2).



Острянин, прочувши про похід Вишневецького, рішив спробувати знищити Ст. Потоцкого, не давши йому зійти ся з Вишневецьким. Він розпочав з Ст. Потоцким переогвори, через його пахолка, захопленого в дорозї; заявляв охоту закінчити повстаннє, коли Поляки привернуть переяславську, або хоч куруківську умову. Скидан прислав переказати, що готов передати ся до Поляків, коли йому заручать амнеетію; те саме переказав і військовий писар Себестянович 3). Поотоцкий вважав се симптомом депресії від вилазки, котру вчинив перед тим, з 22 на 23 мая ст. ст. Але правдоподібнїйше, що се козаки хотїли здурити Ляхів, задумуючи новий плян. Серед тих переговорів Острянин перевів військо з Лукомля на Снїпорол, зіставивши в лукомськім таборі тільки частину війська для оборони. Нова позиція, котру він зайняв, між Яблуневим і Лубнями, лежала майже просто на захід від польського табору, на дорозї Вишневецького до Лубень. Одному з найвизначнїйших полковників, Секирявому, Острянин поручив зайти від заохду, захопити коней з польського табору, а потїм засїсти Лубнї і відти вдарити на Поляків, щоб у два огні взяти їх з Острянином



Сей складний плян одначе розлїз ся, принїсши тільки нові утрати козацькому війську. Насамперед Вишневецький наспів скорше, ніж його сподївали ся і вже 29 мая прийшов під Лубн. З ним було всього до трох тисяч війська ріжного роду. Осмілений такою значною підмогою, Потоцкий з Вигневецьким рушив під Снїпород і зачав зводити тут битву з Острянином, а далї притягнув армату і розпочав канонаду. Острянинове військо, що покладало ся на діверсію Секирявого, дуже було тим збентежене, і коли запала ніч, воно на швидку, покинувши тяжкий обоз, з самою арматою вернуло ся до лукомського табору. Поляки рішили йти зк ним слїдом, тільки що переправа через болотнистий Снїпород робила великі трудности: тому післали наперед частину кінноти наздогін, а самі зайняли ся переправою.



иТм чаcом Секирявий, не мігши нїчого зробити коло польського табору за тим скорим приходом війська Вишневецького, покинув Лубнї і пішов до Острянина на Снїпород, не знаючи нїчого про його відступленнє. От і наскочив на Поляків зовсїм необачно і для такого старого і досвідченого вояка — конфузно. Був то давнїй козак, свідомий моря, проводир бунтів; умів богато зрад 4) і чарів — на повітрє, на стрільбу— ,але кому йде на погибіль, і ворожка допоможе”, іронїзує Окольский якимсь, видно таки українським прислівєм. Він каже, що підійшовши під польський табор в ночи, Секирявий, аби розглянути ся, що то за військо, відійшов від свого полку, аби гук йому не перешкоджав, вилїз на дуб і так розглядав ся; але в тім помітили його реєстрові козаки, вхоаили й приставили до польського війська. На допитах розповів богатто цїкавого. Казав, що Острянин не думає довести сю війну до кінця — хоче утїкти до Білгороду, і вже туди вислав жінку і він і иньша старшина — з під Лукомля він уже двічі тікав, але кождого разу козаки його здогоняли і потім під пильним доглядом тримали його й иньших. Оповіданнє не дивне: по торішній видачі Павлюка і ще новійшому фактї — видачі Путивльця, досить натурально було, що старшина оглядала ся зчаста на заднї...



Військо Секирявого тим часом, зіставши ся без свого ватажка під носом у Поляків, кинуло ся рятувати ся, як можна. Поляки взяли ся їх ловити і здогоняти. Одна частина, коло тисячі козаків, сховала ся в пасїцї і тут так добре укріпила ся, що польське військо добувало їх відти цїлий день, але нїчого не зробило і мусїло їх так покинути. Не так пощастило натомість иньшим: їх надибали Поляки під Яблуневим. Козаки, побачивши ворога, зробили собі засїку при болотї і як Поляки зачали на них натискати, відступили ще далї на болота. Поляки хвалили ся, що не випустили нїкого — всїх повитягали з болота і голови постинали; се може й не так було вірно, але в кождім разї забава коштувала чимало і самому польському війську, бо богато їх при тім погинуло. „Полїг великий інжінер і капітан кн. Домінїка (Заславского), полягло чимало офіцерів і піхоти” 5). З другоог боку, сї лови на козаків Секирявого, зайнявши цїлий день польському війську (31/VI с. с.), попсували його плян — іти за Острянином наздогін і погромити його.



Вислана наперед кіннота, налетївши на Острянина, наробила переполоху, але коли за нею не показало ся більшого війська, Острянин прийняв її цїлим військом так гаряче, що вона мусїла тїкати чим дужче на Миргород і відти на Лубнї до своїх. Та коли потім прийшла відомість про погром Секирявого і його сумну долю, се зараз захмарило настрій в козацькім таборі. Як оповідали язики, Острянин знову хотїв вернути ся до давнїйшого пляну — іти вгору Сулою на Ромен, за московську границю. Але „чернь” не хотїла сього і настала на старшину, аби йти Сулою в долину, на Днїпро, близше до Запорожа і до Скидана, що пробував в Чигринщинї, роблячи порох для війська.



Спалили міст на Сулї; щоб утруднити перехід польському війську, і рушили табором вниз Сулою, під Жовнин. Одначе передовому польському полкови удало ся захопити міст ще не знищеним, і польське військо переправило ся без клопоту і пішло за Острянином слїдом. Козаки йшли скоро, день і ніч, і Поляки здогонили їx уже понизше Жовнина, недалеко від устя Сули, на світанню в недїлю 3 (13) червня. Ударили на козацьке військо від разу, щоб не дати йому отаборити ся. Завязала ся горяча битва. Козаки не були приготовані до битви і раптовми натиском польській кіннотї удало ся розірвати козацький табор. Влетїла в його середину, захопила кілька гармат козацьких (одначе мусїла ix кинути на місцї і козаки забрали їх назад). В козацькім таборі, по словам Поляків, підняла ся панїка: частина козаків кинула ся на болота, шукаючи там укритя. Острянин з кінним військом покинув табор „при однім бунчуку” і перейшовши на правий бік Сули, пішов геть 6). Згодом стрічаємо його в Слобідщинї 7), куди, як зачуваємо, вибирав ся з самого початку повстання не сам тільки він оден, але богато й иньшої старшини і козаків, що вважали справу повстання непевною, або й безвиглядною. На сїм пунктї, правдоподібно, йшло ваганнє і боротьба двох ріжних течій в повстанню, і тепер коли справа знов здавала ся такою непевною, Острянин з однодумцями таки рішучо покинули повстаннє, щоб шукати свобіднїйшого і затишнїйшого житя за московським кордоном 8).



Сецесія Острянина не викликала в козацькім війську панїки. Провід взяли двоє старшин Кудра і Пешта 9). Зараз замкнули наново розірваний табор; захопили в середину і польські хоругви, що залетїли були в глубину табору, та взяли їх в кілька рук. Вишневецький, побачивши, в яку біду ті впали, почав штурмувати козацький табор, щоб визволити з нього своїх. Ударив раз і два, але козаки не уступались; аж за третїм разом удало ся йому прорвати табор на стільки, щоб дати тим полоненим хоругвам відти вирвати ся. Вирвали ся, але з величезними утратами. Тріумфмльний день польського івйська закінчив ся сумом: „полягло так багато і товариства — рицарства — кварцяного і панського, що великий жаль не дмв їх вичислити”, записує Окольский.



Ніч перервала битву. Козаки зайняли виступ, котрий творить тут Сула, своїм викрутом обливаючи його майже з усїх сторін. Стомлене військо взяло ся за лопати і всю ніч працювало над його укріпленнєм. З тої сторони, де не було ріки, висипано вал. Гетьманом вибрано знову Дмитра Тимошевича Гуню, героя торішнього відступлення від Кумейок. Приготовили ся до оборони. Завзфто готовило ся також до дальшої боротьби і польське військо. Против козаццького вала насипало свій вал, поробило шанцї зовсїм під самим козацькім табором. Другого дня (4/VI c. c.) розпочало канонаду; вона дуже докучала козакам, забиваючи людей і коней і серед лїтньої спеки творячи неможливе трудне повітрє, яке навіть Полякам докучало, а що вже козакам. Козаки прислали парляментаріїв, „просили милосердя” і переговорів. Поляки представляють се депресією, з котрої вивела козаків слїдом одержана відомість про Скидана. Можливо одначе, що з самого початку се була тільки тактична штука з їх сторони, щоб перервати канонаду і краще урядити ся за той час.



Для переговорів вислано хорунжого браславського Дзика. Але зараз серед перших розмов, кажуть Поляки, прийшла до козаків відомість, що до них уже підходить з-за Днїпра Скидан, висланий перед тим з свіжими припасами і силами. Старшина вирікла ся переговорів і казала парляментаріям відїхати, вимовляючи ся тим, що неса з ким говорити: треба, щоб з польської сторони до переговорівс тали якісь поважнїйші особи, а тепер нема нї одного сенатора, нема з ким трактувтаи. Далї жадали, щоб їм видано провідників льояльних реєстровцїв — Іляша, Захарія, Залєского, Ворону, Левка Канївського, вернено армату забрану під Кумейками, а на старшинстві затверджено того, кого вони собі виберуть — тодї вони приступлять до дальших переговорів. Дзик став пригадувати їм, що вони ж самі просили милосердя і переговорів, а не Поляки, але козаки не дали йому говорити, закричали: „Дику, йди, щоб з тебе диковиння не було!” Велїли їхати зараз, а як тільки він відїхав на оден стріл з лука, почали стріляти. Потім вчинили зараз приступ до польського табору — правдоподібно на те, щоб відтягнути увагу польського війська від Скидана, з котрим мали зійти ся.



Одначе сей спосіб не удав ся. Польське начальство, повідомлене про Скидана, вислало проти нього реєстрових і частину польського війська і вони в жаркій битві відгромили Скидана і понищили його човни; самого Скидана тяжко пострілено і повезено назад до Чигрина. Кілька день пізнїйше з тріумфом приставлено його півживого гетьману Потоцкому на його приїзд. Скиданові люде одначе не розбігли ся: за кілька день то мабуть таки вони прибили ся в кількох тисячах до козацького табору, коли той перекочував на устє Сули.



Власне се вразило гетьмана Потоцкого, коли він прибув в тих днях під козацький табор — ся невгасима енерґія повстання, яка приганяла все нові й нові маси зревольтованого народу в ряди повстання, нагороджуючи всї страти.



„За ласкою божою і щастєм королївським поводило ся нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їх міцно розривали, їх самих поо кілька тисяч вирубали — але щож! як їх одного дня згине стільки, зараз другого третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволї, що з усїх боків валом валить до них!”



Примітки



1) Реляція гетьмана Потоцкого з 30/VI — Разнояз. 6l с. 216.



2) Реляції гетьм. Потоцкого з Фастова 12/VI н. с. і з над Либеди 17/VI — ркп. 94 с. 599 і 601.



3) Реляція полк. Потоцкого 2/V I н. с. ibid c. 598.



4) Zdrad.



5) Окольский с. 135, рел. Хшонстовского як вище. Окольский зовсїм не представляє сю битву такою успішною як Хшонстовский.



6) Окольский с. 136, Хшонстовский с. 611.



7) Про се ще в ч. II с. 73.



8) Костомаров шукав иньшого обяснення сьому відступленню Острянина: він здогадував ся, що в козацькім війську йшла боротьба між партією Гунї і партією Острянина (с. 167). Але бачимо, що сецесія Острянина стала ся в таких обставинах, коли зовсїм не було часу і змоги для партійної боротьби. По друге, з польських звісток виходить, що й перед тим Острянин хотїв кинути військо, але його не пускали, переголосовували, змушували вести війну далї та тримати на гетьманстві. Трудно звести се все до особистої бототьби за булаву між Острянином і Гунею.



9) Реляція Хшонстовского — 94 с. 612



ОБЛОГА НА СТАРЦЇ І КАПІТУЛЯЦІЯ, ПЕРЕНЕСЕННЄ ТАБОРУ НА СТАР ЕЦЬ, ВИГОДИ ПОЗИЦІЇ, ПРИХІД СКИДАНІВЦЇВ І ВІДНОВЛЕННЄ БОРОТЬБИ, ПЕРЕГОВОРИ, ПОЛЬСЬКА БЛЬОКАДА, ЛИСТИ ГУНЇ, НАДЇЇ ОБЛОЖЕНИХ НА ФИЛОНЕНКА, ЙОГО НЕЩАСТЄ, ОСТАННЇ ПЕРЕГОВОРИ, КАПІТУЛЯЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА.



Погром Скидана і зближеннє Потоцкого підняло дух в польськім таборі і з подвоєним завзяттєм напирали Поляки на козаків, щоб їх знищити. Гуня ж зі Скиданової історії набрав переконання про потребу перевести свій табор в безпосереднє сусїдство Днїпра, щоб мати лекше полученнє з прввим берегом і Днїпровою артерією. Серед неустанних приступів польських в ночи з 11 на 12 червня с. ст. змайстрував він якось міст на Сулї й рушив всїм військом на низ, на устє Сули до Днїпра і зайняв позицію в двох милях низше від дотеперішньої, на т. зв. урочищу Старець, себто над старим Днїпровим річищем. Се було місце знане в козацькій традиції. Козаки оповідали потім Полякам, що на сїм самім місцї стояв козацький обоз, коли козаки воювали (в попереднїм столїтю) з черкаським старостою Вишневецьким, і в землї знаходили старосвітську зброю 1). Вал стояв з тих часів ще цїлий. Місце було чудове. Від півночи боронили його болота і луги, від полудня — „вільний Днїпро”. Позиція була настільки безпечна, що козаки тримали браму свого обоза відкритою. При тім була всяка вигода — було подостатком дерева, води і паші для коней на сусїднїх низинах. Неприступність була така, що польській кіннотї, яка становиьа головну силу їх війська, попросту не було тут що робити. Треба було піхоти, котрої було дуже мало; треба було саперів. Забезпечена природою козацька позиція була чудесно. А сам табор так зручно укріплено, що він викликав здивованнє в інжінерах. „Не один інжінер диаував ся працї і добрій інвенції грубого хлопа, дивлячи ся на розклад валів, шанцїв, батерій, заслон; як би коронне військо пройшло їх ями, перекопи і дїри, зломило грудьми дубові палі і частоколи, пройшло привалки і вали, то ще більшої відваги треба було-б на те, щоб здобути їх в серединї” 2). Не диво, що в польських кругах під впливом сього утворило ся незвичайно високе понятє про нового козацького провідника і взагалї козацьких вождів. Козаки звичайно все зле валять на свою старшину, а все добре признають війську, завважає Окольский; „але хто приглянеть ся тій старшинї, мусить признати, що виберають вони не аби кого — а особливо коли підіймають руку на свого пана, на його гетьманів і ховнїрів 3).



На ту ж хвилю як козаки стали на устю Сули, надтягнули Днїпром нові ватаги — Скиданові люде, як ми догадували ся, вступили до табору. Поляки, що слїдом за Гунею наспіли під його нове таборище, не годні були тому перешкодити. Сили козаків скріпили ся на ново, і вони сміло вдарили на Поляків, коли ті зміцнені також новим полком гетьмана Потоцкого, приступили під новий табор. Потоцкий наспів саме під сю хвилю, коли військо польське приступило під нові козацькі позиції, і гірко пожалував, що не нагодив ся скорше, коли козаки ще стояли під Жовнином. „Неможливе місце!” доносив він Конєцпольскому, розглянувши ся в новій обстанові, по кількох днях, проведених в обостороннїх вилазках і битвах 4).



Проби переговорів теж не привели до нїчого. Потоцкий післав урїверсали і осібний лист до страшини: обіцяв їм помилуваннє, коли піддадуть ся добровільно. Йому донесли, що сї листи викликали велике занепокоєннє в козацькім таборі. „Чернь вся крикнула, що хоче покорити ся і нарікала на старшого: „поки їх буде таким голодом морити; алее кінець кінцем взяла гopy старшина” 5). Гуня прислав Потоцкому лист, де докоряв, хоч і в здержливих виразах, що милосердний тон листів Потоцкого зовсїм не відповідає його . вчинкам. „Не можемо инакше розуміти”, писав він, — „тільки що ваша милость не для якоїсь згоди і порозуаіння зволив зближити ся до війська Запорозького в ті плавнї з усїм військом своїм, а мабуть хотячи нас винищити до останнього, розпустив чати свої, що знущають ся над невинною християнською кровю гірше нїж вороги хреста. Нехай би вже воювали з нами, військом Запорозьким, що своїм житєм жертвуємо і віддаємо на волю божу наші кріваві заслуги і ту невинно проливану кров нашу, — а дали спокій невинним, бідним, прневоленим людям, котрих голос і кров невинна накликає до пімсти Бога і нас до неї побуджує”. Козаки, заявляв Гуня, готові краще наложити головами, нїж прийняти якийсь небудь такий тракьат, як під Кумейками. Вони полишають Потоцкому до вибору — згоду під умовою заховання старих прав, або — війну, війну правдиву, „бо нас так дурно трудно взяти”. І просив скорої відповіди 6).



Потоцкий відповів, що старі вільности скасовані соймовою ухвалою і про них нема що зводити мову. Козаки на се повторяли своє — що хочтуь мати старі права. В сих переговорах пройшло щось коло двох тижнїв. По сїм малім відпочинку Потоцкий останнього дня червня ст. ст. розпочав знову канонаду і дрібні підїзди. Гуня на другий день знову прислав лист, просячи старих прав і т. и. Потоцкий, щоб зняти з себе одвічальність, післав йому текст соймової постанови. Гуня зібрав раду, по серадинї казав постелити сїна, на нїм посадив коло себе польських послів, приймав хлїбом, вареною рибою і горілкою — пив на здоровє гетьмана і рицарства польського. Але коли потім прочитано конституцію, козаки заявили своє невдоволеннє, почав ся великий рух між ними, і Гуня попросив полишити їм се ще під розвагу, обіцяючи дати відповідь, коли порозуміють ся між собою 7).



Поляки підозрівали, здаєть ся справедливо, що Гуня тими переговорами пильнував можливо протягнути час, щоб стомити польське військо і змусити до лекших умов порозуміння. Польське військо дїйсно не було в користних обставинах. Давала себбе дуже відчувати недостача поживи; богато похорувало, знемогло ся. „Межи чужоземськими компанїями”, писав гетьм. Потоцкий, „ледви половина зістала ся здорових -одних зарубали в тих кількох битвах, иньші ранені — в обозї, тим знову двже докучила невпинна праця, а ще більше — голод безмірний! Все віійсько нужденне, більша частина товариства вже три, або чотири тижнї не їдять хлїба. Нечувана річ, аби жито на Заднїпровю коштувало по тридцять і кілька золотих — і ще щоб тільки дістати! І на новий мала надїя. Вже кілька лїт не було урожаю в тих сторонах, а тепер і поготів-же вигоріло. Навіть тут в низинї коло Днїпра не мали паші коням і богато зістало ся без коней” 8). Панські полки, провівши вже цїлий місяць в обозї без значнїйшого результату, почали далї росходити ся від Потоцкого з огляду на сї недостатки.



Потоцкий брав ся на всякі способи, щоб змусити козаків до капітуляції. Старав ся перервати довіз припасу з правого берегу. Роспустив всої чати і велїв нищити сусїднї околицї, палити села - як на то скаржив ся Гуня; сподївав ся, що козаки, дивлючи ся на ті огнї пожеж наоколо, стануть податливійші. Та козаки скаржились і нарікали, але не піддавались. Сказав поставити високу редуту з дубових паль; набиту землею, і на ній умістивги гармати, протягом десяти днїв обстрілював середину козацького табору день і ніч, не вважаючи на всякі прошення і пропозиції переговорів. Чинив також атаки на козаків, і дрібні підїзди насилав, щоб змушувати козацьке військо до стрілянини — аби скорше пороху і всякого припасу у них забракло. Козаки терпіли від того всього справдї; не ставало довозу, бракувало борошна і припасу; прикро було бачити, що Полякип ерехоплюють транспорти і ватаги війська, що йшли до козаків; докучала й стрільба. Але тримали ся далї.



На атаки відповідали сміливими вилазкамии. В одній з них Гуня був в великій небезпецї; Потоцкий велїв стріляти з гармат до знаків, що носили при нїм, і пуля вцїлила бунчужного; але Гуня вхопив бунчук і сам понїс його. А на сей салют велїв відповісти потім салютом на знаки гетьмана Потоцкого.



Пробували нічною вилазкою знищити ту прикру редуту, і одного разу за помічю звичайних своїх фортелїв: удаючи з себе реєстроаих, стріляючи нїби в свій бік і т. ин., їм удало ся пройти на сю редуту на сам верх. Але зачувши гук, польські вартові сполошили військо, і козаки мусїли тїкати.



Серпд сих воєнних операцій, що зайняли кілька тижнїв. Гуня не переставав переговорювати з Потоцким. Прийняти соймову ординацію він нїяк не згоджував ся. В листї писанім 15/VІІ (н. с.) добиваєть ся він привернення куруківських порядків з їх пеереяславськими доповненнями, надання клейнотів, забезпечення повної амнестії; пригадує і про „заспокоєннє релїґії нашої грецької”, про що вже давно не було згадки в тих козацьких переговорах. З докором згадує про торішнї репресії — „щоб нам по теперішнїй згодї не попасти під таку зраду і такі мордерства як по Боровицї дізнали — хоч самі при тім не були, але чули і богато голов невинних товаришів наших застали на колах навколо всїх міст українних” 9).



В иньшім листї, без дня, він висловлює жаль з причини проливання крови невинних душ (українських очевидно), радить не вірити реєстровикам і не ставити тяжких умов повстанцям, а війаько заховати при давнїх правах. Третїй, датований у Окольского 2 серпнем, повторює о незмінне рішеннє козаків тримати ся куруківсьтої ординації — „вже то ми всї, старші й меньші постановили: нїчого більше понад куруківську комісію не витягаємо, анї теж призволяти не призволяємо”. Але заразом відкриває новий вихід: Гуня просить заховати козацьке військо при куруківських постановах тільки до найближшого сойму, поки вернуть ся посли, котрих воно пішле до короля. А тодї, довідавши ся самі про королївську волю, вони приймуть її вповнї: „не тільки комісара, але й хлопця його приймемо і принзавати будемо, а волї королївській перечити нї трохи не будемо”. І на закінченнє благаннє — не мордувати їх більше 10).



Не знати, як розуміти отсю формулу розвязання конфлїкту, подану в останнїм листї і пізнїйше дійсно прийняту за підставу порозуміння. При звісній традиції козацькій — віддавати всякі суперечні справи на особистий розсуд монарха. Гуня з старшиною міг покладати на те, що козаки приймуть таку формулу. Чи сам він рахував на можливість якоїсь полекші від короля, або на те, що заховавши status quo принаймнї на якийсь час, потім можна буде знайти способи і до дальшого його заховання, — се тяжше сказати. Потоцкий одначе такої пропозиції не прийняв, і другого дня (4/VIII) припустив великий штурм до козацького табору. Стала ся велика битва, де дуже велику охоту показували реєстрові, а повстанцї дивували Поляків ріжними штуками, удаючи з себе реєстровцїв, і так вганяючи ся між вороже військо. Окольский поясняє, що ся битва була вчинена, аби козакам не дати вийти на зустріч помічному полкови і транспортам, що йшли до них під проводом полковника Филоненка. Можливо крім того, що Потоцкий хотїв використати помічні свої полки, поки ще не розійшли ся.



Козаки богато покладали на горячо сподївану поміч, яку мав їм привести Филоненко. Поляки, довідавши ся про се, робили всякі заходи, щоб не дати їй прийти в табор Гунї Від сього, очевидно, залежала дальша доля кампанїї: така чи иньша доля Филоненкових транспортів мала рішучо перехилити шанси в ту або сю сторону. І козакам і Полякам рівно тяжко було тягнути далї облогу. Якби козаки дістали припаси і поміч, Потоцкому не було що робити на Старцї; без них — козакам далї не було як тримати ся.



Тому діставши відомість, що Филоненко має прийти 27/VII с. с. Днїпром човнами, де містить ся дві тисячі оружного люда, вийшли против нього реєстровцї, Лащ з своїм полком та відділ війська гетьманського і прийняли його гарматною і рушничною стрільбою, коли він наближив ся. Ся засїдка богато урвала Филоненку — „богато потратив, поживу розсипав, порохів немало надвередив”. „Вислизнув одначе, хоч і з великими утратами, і закрутами Днїпровими, під охороною болот і островів о півночи підійшов під табор козацький.



Тоді військо Гунї одною частиною, вчинивши підїзд, постарало ся забавити Поляків, щоб вони не перешкодили Филоненку пройти в табор, друга частина вийшла йомк на зустріч, щоб охоронити транспорта. Пустили ся на ріжнї „стратеґеми” свої, описані Окольским: умисно полишили браму без сторожі, щоб звабити Поляків в середину табору; положили ся „мостом” пшпід окопами і так стріляли в Поляків — „так що приходило ся їх або шаблею рубати, або кіньми топтати”. Але Поляки приложили також всї старання, щоб не допустити Филоненкових транспортів,-і се їм в значній мірі удал ося: Филоненко прорвав ся в табор всього тільки з кількома сотнями і привіз з собою живности лише маленьку частину, ледви на яких небудь два днї.



Страшенно се збентежило козаків. Гнїв їх звернув ся на неповинного Филоненка; „з великим трудом пробивши ся, принїсши хлїба з правдивим пожертвованєм житя, не дістав і доброго слова, а тільки лайку, кий і вязницю”, жалкує над ним Окольский. Обжаловували його в зрадї, „скарали явно комишиною і ланцюх на шию йому наложили”. І стративши по сїм енерґію і охоту до дальшої війни, ухвалили мирити ся з Поляками. Післали до Потоцкого, просячи, щоб прислав їм своїх віідпоручників на раду для переговорів. Але тепер і Потоцкий змінив тон, почуваючи зміну в їх настрою. „Victor dat leges”, побідник диктує свою волю; відповів він козацьким післанцям — коли хочуть милосердія, нехай значнїйші козаки прийдуть самі до нього. Дуже се не сподобало ся козакам, але кінець кінцем вислали вони своїх старшин — Романа Пешту й иньших 11). Гуня з сього моменту перестає зовсїм фіґурувати (практика звичайна при воєнних капітуляціях козацьких). Не знати, чи виїхав він з табора, щоб не було спокуси Полякам жадати його видачі, чи справа загальної амнестії була мовчки порішена, тільки справа його видачі не порушувала ся нї разу нї тепер, нї потім 12).



Коли козацькі посли поїхали до Потоцкого, тут стала ся пригода, яка зробила дуже приємне вражіннє на Поляків, — певно й на самого Потоцкого: Пешта, входячи в гетьманський намет, упав непритомний і ледве його очутили. Прийшовши до себе, „лагідиою мовою” просив милосердя у Потоцкого. Умови ставив нїби ті асмі: аби соймова конституція про козаків була змінена, або принаймнї не приклаала ся до них, поки би козацькі посли не вернули ся від короля, з рішеннєм в сїй справі. Але судячи по тому, як се жаданнє привернення старих прав, себто скасовання конституції 1638 р. поволї сходило на нїщо, можна думати, що й тут воно ставило ся вже більше про око. Потоцкий, бажаючи як найскорше скінчити війну, не противиусь тому другому жаданню — відложення справи до королївського рішення, бувши зовсїм певним, що король иньшого рішення проти соймової конституції однаково не дасть. Зажадав тільки, що перше нїж вийти з свого обложеного табору; козаки видали армату і зложили присягу на ту умову.



Кінець кінцем рішено було, що реєстрові і повстанцї дадуть одні одним згоду і пробаченнє і 9 вересня н. ст. спільно вчинять в Корсунї раду, на якій вишлють до короля своїх послїв з петицією, а тим часом, поки король дасть свою резол
Страница 26 из 77 Следующая страница